Аліса ГАВРИЛЬЧЕНКО. Заплановане вбивство: як усе починалось

Найбільше батько любив не мене і навіть не мою матір, а великого рудого кота. Останній з’явився у нас, коли ми святкували нове тисячоліття. Тоді я, ще дев’ятирічна дівчинка з вірою в Діда Мороза, схопила подарунок з-під ялинки і, відкривши коробку, побачила живе кошеня з чудовими зеленими очима. Здається, воно спало, доки я його не потривожила. Воно дивилось на мене зі страхом, навіть коли я несміливо почухала за гостроверхими вушками. Батько майже відразу забрав його, «щоб погодувати», але насправді — я збагнула це лише через десять років — йому хотілося заспокоїти нещасне, відірване від мамки звіреня. Зрештою, прізвисько для кота вигадав теж батько. Він назвав його Ареєм.

Поки я ходила у школу й університет, майже нічого не помічала. На думці було навчання і розваги з ровесниками, не такими нудними, як мої рідні. Я веселилася на чисельних дискотеках, ходила на побачення і водночас устигала підготуватись до іспитів. Я не гналася за червоним дипломом, а проте отримала його.

Тоді все почалось.  

Я ніяк не могла знайти роботу. Здорова, освічена, молода й амбітна, я не могла влаштуватися на жодну посаду просто через фатум. Через кризу в країні. Весь рік я шукала хоча б щось, а змогла лише виконати деякі приватні замовлення за півціни. Я навіть хворіла через те, що не могла знайти роботу. Ті, з ким я товаришувала раніше, опинились у схожій ситуації, але їм допомагали їхні батьки. Мої ж уміли тільки критикувати й бути розумнішими від усіх, незважаючи на те, що дід — царство йому небесне — за рік до смерті сказав мені: «Твої батьки ідіоти». Так і сказав, надто роздратований, щоб мовчати після телефонної розмови, коли його син замість ліків для людини, за плечима якої стояла смерть, купив котячий корм для Арея, котрий ніколи не хворів.

Тоді я вперше задумалася про те, що бачила вдома щодня.

Телевізор, комп’ютер і Арей — ось що хвилювало батька у вільний від роботи час. Батько дзвонив у двері, й Арей кидався зустрічати його раніше, ніж моя матір. Інколи я думаю: батько одружився з нею, щоб не стояти весь день біля плити. Він звик приходити додому, як у ресторан, де матір була насамперед кухаркою, що готувала смачні страви. За свою роботу вдома вона, звичайно, отримувала гроші і витрачала їх на численні вбрання. Трішки перепадало й мені, коли я погоджувалася допомогти з убиранням.

І жодного разу він — батько — не купував мені цукерки чи шоколад просто так. Навіть коли я ходила у школу, він робив подарунки лише двічі на рік — у день народження та опівночі, коли наставало перше січня.

А тим часом Арей щотижня отримував новий котячий корм і туалет за свої зелені очі. Навіть мати колись зауважила це, проте не вона замовляла музику вдома.

— Вчися бути хитрою, — сказала вона мені якось перед черговими новорічними святами. — Хочеш щось отримати від батька, будь слухняною дівчинкою. Вбирай, цілуй, хоч плигай навколо нього — роби все, щоб дати йому радість.

— Тобто стань Ареєм номер два.

— Ой, та ну тебе!..

Арей сидів із нашорошеними вухами неподалік від кухонних дверей, дослухаючись до нашої розмови — розмови роздратованих голосів. Коли я вийшла, то мало не наступила на його пухнастий рудий хвіст із білим кінчиком. Арей інстинктивно відсахнувся від моєї ноги і нявкнув.

— Ану, йди-но сюди, нявкалко, — я присіла навпроти нього і простягла руки. Арей знав, що означає цей жест, але все-таки не відразу підійшов. Я схопила його.

У своїй кімнаті сіла на диван та опустила кота на живіт, примушуючи лягти й не рухатися. Він знехотя підкорився, і тільки його хвіст із білим кінчиком ударяв по моїх колінах.

— Ти зовсім не гарний, — сказала я, начебто побачивши його вперше. — Мій тато тебе не любить. Він тебе тільки жаліє.

Арей поглянув мені в очі, і я раптом усвідомила, що хочу його вдарити. Вдарити за цю чудову зеленоокість. За яскравий рудий колір. За те, що відійняв від мене й інших.

Я погладила. Трохи знущаючись, проти шерсті. Арей із напруженими лапами знову хльоснув мене хвостом.

У двері подзвонили — це батько повернувся з роботи, і Арей рвонувся зустрічати свій рятунок. Але я не дозволила йому сплигнути з колін, притисла до себе ще міцніше. Він жалісно нявкнув, і я таки вдарила його. Він здригнувся. Затих.

— Отак. Отак і сиди.

Пролунали мамині кроки. Вона йшла відчиняти. Я зраділа наївній думці, що нарешті матір першою стріне свого чоловіка. Арей знову запручався, та я тримала його. Ось батько ввійшов у квартиру, й Арей гучно нявкнув, немовби благаючи врятувати його від мене.

— А де Арей? — трохи здивовано спитав батько.

Що відповіла матір, я вже не чула. Арей таки дряпнув мою руку й утік. Правильніше, він так думав. Я просто дозволила йому втекти. Він мені остаточно набрид.

Після вечері, що пахла смачними пельменями, які матір приготувала власноруч, я хотіла піти у свою кімнату, коли батько несподівано зупинив.

— Зачекай.

Він перезирнувся з матір’ю, і я зрозуміла: ці двоє щось замислили.

— Незабаром Новий рік, — сказав батько. — На роботі мені запропонували поїхати з родиною в Крим. На два тижні. Їхнім коштом.

Я поглянула на матір. Потім на нього. Крим. Два тижні моря, на яке можна нескінченно дивитися. Два тижні свіжого повітря й прогулянок, відпочинок…

Із батьками.

— Я, мабуть, не поїду.

Батько підійняв брови. Та й матір теж. Я мимоволі опустила очі.

— Чому? Там буде весело. Дід Мороз і Снігуронька.

«Там буде дитячий садок, — подумала я. — Там будете ви зі своїми порадами, як правильно жити».

А вголос промовила:

— За Ареєм хтось має доглядати.

І батько погодився, хоч не відразу. Він міг віддати Арея бабусі, але вона після смерті діда не бажала мати ще клопіт із твариною. Друга ж моя бабуся відразу оголосила про алергію на котячу шерсть, хоча раніше, гостюючи в нас, спокійно ставилася до пухнастого. Батько міг віддати Арея комусь із друзів, але якщо доглядати погоджувалась я…

Він кивнув, тоді як матір підозріло поглянула на мене. Я усміхнулась із невинним виразом на обличчі. А потім розпочалося нескінченне повчання, як доглядати за котом. День і ніч батько нагадував мені, коли годувати Арея й о котрій годині кіт ходить на балкон — в туалет. День і ніч я мала споглядати за кожним кроком — рухом — остогидлої тварини. Втішало тільки те, що настане час, коли батьки поїдуть і я зможу, нарешті, викинути кота з восьмого поверху. Арей, відчуваючи мій настрій, намагався уникати мене чи бути зі мною не наодинці. Він знав: я можу вбити, я ненавиджу його.

І я дійсно планувала вбивство кота. Вбивство у першу ж годину після від’їзду батьків. Я не надто замислювалась, чому так жадаю позбавитись тварини. Кіт став уособлювати всі мої невдачі: й особисті, й професійні. Він нагадував про них. Врешті-решт, він віднімав у мене й матері людину. Я мала повернути батька, а як це зробити, коли Арей завжди поруч, як?..

Не скажу, що не було сумнівів і почуття провини, проте злість моя стала настільки сильною, що мусила знайти вихід. Я не відчувала жалю. Ніхто не жалів мене. Тож чому я мала жаліти? Та й що таке жалощі, як не приниження?..

Вночі перед від’їздом батьків снилися жахи. Коли з криком прокинулась, відчула на чолі холодний піт. Уві сні Арей душив мене своїми лапами, поступово стаючи людиною… ні, не людиною, а чимось страшнішим, вищим. Хвіст його якимось дивом перетворився на смолоскип із полум’ям. Поглянувши на вогонь, я побачила війну, опинилась у її центрі. В центрі ворожих армій, що стали пожежею. Вона поглинала мене зусібіч.

І зелені очі Арея — не котячі, не людські — попереджали про щось. У цих очах я потонула. Внизу на мене чекала безодня — з водоростей і темряви.

Так і прокинулась, тремтячи під ковдрою.

Одна лише думка билась у голові: «Я його вб’ю, все-таки вб’ю!..»

Перед тим, як поїхати, батько ще раз перевірив запас котячого корму й туалет Арея. Усе це знаходилось на балконі. На восьмому поверсі. Я уявила, з якою насолодою відпущу кота вниз. Викину геть. Я не думала, що скажу батькам, коли вони повернуться й не знайдуть Арея вдома.

Усе-таки Арей був моєї власністю. Новорічним подарунком для мене. Я могла робити з ним що завгодно.

Батько, зачинивши Арея на балконі (щоб не плутався під ногами в метушні від’їзду), озирнувся на ялинку, яку вчора поставив у залі. Новий рік наближався разом із Кримом. Батько начебто перевіряв, чи все на місці. Потім підійшов до дзеркала й поглянув на себе.

Я завмерла.

Він начебто красувався перед собою. Він погладив живіт, підборіддя, щоки. Мене мало не знудило, коли він ретельно перевірив зуби. Батько не був гарним, але себе вважав вродливим.

Нагорі, наді дзеркалом, він повісив аркуш паперу з нагадуванням, коли і як годувати Арея.

Я відвернулася, щоб не бачити це.

І от вони поїхали. Двері зачинилися за їхніми спинами. Я натягла кофтину поверх халата і пішла відчиняти балкон, де панували суцільні протяги та Арей. Він, здавалось, чекав на мене давно. Він усе розумів і готувався боротися за своє життя — не рушав з місця та стежив за кожним моїм рухом.

Я, мов зачарована, дивилася вниз. Восьмий поверх. Летіти з такої висоти недовго, але, мабуть, устигаєш відчути те, що й птах, котрий падає з неба самохіть.

Я поглянула на Арея. Підійшла.

Він напружився, зашипів.

Я зупинилася перед ним. Викинути його з вікна, викинути, мов ганчірку…

А вголос промовила:

— Мій батько найбільше любить не матір, не мене… і навіть не тебе, рудий. І навіть не море. Найбільше він любить себе.

Я не промовила вголос: «І тому вбити треба його».

Поділитись ланкою в соціальних мережах

коментарі

  1. Admin сказав:

    Не можна так до котиків ставитись

  2. Alisa сказав:

    Як саме ставитись? Як герой-батько дівчини? 🙂

  3. Admin сказав:

    Приблизно 🙂

  4. Василь сказав:

    Важка психологічна драма, якщо додумати фінал… Вбивство батька, катлізатором якої став кіт Арей. Це був би непоганий інтригуючий детектив, якщо почати історію розкручувати з фіналу і показати спершу розтрощене на асфальті тіло людини яке фоткають слідчі. А якщо слідчий міг би закохатися в героїню – це була б детективна мелодрама.
    Дуже чудове оповідання! В ньому концентруються сучасні прагнення особистості до гармонії егоїстичного світу, де “Я” є епіцентром свободи і правильності вчинків, виправданих недолугістю довколишнього суспільства.)))

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *