Дід Свирид і екзитпол, або Спроба словесного портрета виборця (№25)

Микиті Петренку нарешті виповнилося вісімнадцять років, і він вперше мав право проголосувати. Мав то мав, але за кого голосувати – визначитися важко, бо занадто вже багато тих кандидатів на найвищу посаду. Прийшов на дільницю, а там голці немає де впасти: у маленькому класі, де він вчився торік, – близько двох десятків членів комісій, а спостерігачів – і не перерахувати. А люди так і пруть. Він і не помітив, як до нього підійшов сусід, дід Свирид:

– Добрий день, дідусю!

– Здоров будь, козаче!

– Як ви думаєте, діду, за кого це люди голосують? 

– О, Микито, я краще за будь який екзитпол знаю: у багатьох це просто на обличчі написано. Щодо жінок – то, звісно, старий уже, а ось у чоловіків це здебільшого на обличчі написано. Зверни увагу он на того чолов’ягу. Доброзичливе обличчя, повні щоки, що свідчать про певні матеріальні статки і відсутність важкої фізичної праці… Але разом з тим ці щоки свідчать і про відсутність моральних цінностей, тобто, ти зрозумів, що це типовий хохол, що проголосує за Тимошенко. А он, глянь, інший. Теж повне і кругле обличчя, але наглуватий впевнений погляд, зсунені брови, а обличчя, зверни увагу, не лише кругле, а ще й запливше; ще глянь, молодий, а з черевцем – це візитна картка представника Януковича. А тепер дивись он на того і гарно запам’ятай: можу тримати парі на пляшку «Хортиці», та що там «Хортиці» – я мізинець даю на відруб… Дивись: худорляве обличчя, желваки на скронях, зімкнені губи, колючий погляд, трохи втягнена в плечі шия…

– Невже комуніст? – спитав Микита.

– Бачу мої уроки тебе дечому навчили. І знай: не той комуніст, який вірив у світле майбутнє, віддаючи себе в жертву ненаситному ідолу, а той, хто робив вироки і за добу міг знищити кілька десятків , а то й сотень невинних людей. Добре запам’ятай такі обличчя. Ну що, продовжимо? Он у тієї молодої людини погляд якийсь невиразний: він ніби перебігає туди-сюди, у нього несконцентровані рухи, напіввідкритий рот, часте поліпування повіками, що свідчить про відсутність чіткої позиції. Це образ нового типу людини, яка формується…

– Невже за Яценюка, – спитав Микита?

– Та тут я не  лише мізинця – я голову даю на відруб. Будеш слухати далі?

– Звичайно, – кивнувши головою, відповів Микита.

– Це, мабуть, найпростіше, – продовжував коментувати дід. – Вишиванка, стомлений погляд, неголений, трішечки сумний і водночас проникливий погляд – і очі аж горять. Ти, мабуть, і сам здогадався, що такі за Ющенка або за Тягнибока. А насамкінець – он глянь на того, – показав дід на середнього віку чоловіка, який дивився… в нікуди. – він і сам, певно, вірить що його голос нічого не вартий. Цей або за Ракушняка, або за якусь Супрун. Бачу, я тебе стомив, іди голосуй. Не питаю, за кого – це твоя особиста справа.

Коли Микита виходив з дільниці, звернув увагу на того першого з повними щоками. Він пив у буфеті пиво з сосисками. Губи аж вилискували. Микита і собі взяв мінералки і так, між іншим, спитав (у лоб же не вдарить):

– А ви за кого, дядьку?

– Звичайно, за Юлю.

Більше нічого не питав. Виходячи з рідної школи, в коридорі побачив представників екзитполу. Молода дівчина підійшла і спитала, за кого він проголосував. Микита нічого не відповів. Хотів порадити, щоб дівчина підійшла до діда, який бачить всіх виборців наскрізь, але ж хіба вона повірить: далеко їм з їхнім екзитполом до сусіда – діда Свирида.

 

 

Поділитись ланкою в соціальних мережах

коментарі

  1. Прикладна політична психологія 🙂

  2. Василь сказав:

    Образотворчий підхід у Діда Свирида! )))

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *