Хороша порада (№48)
Ну, така собі співачка,
Голосиста, наче качка,
Про концерт якої в місті
Швидко ширилися вісті.
В композитора спитала,
Його думку запитала, (більше…)
Картка
4731
Ну, така собі співачка,
Голосиста, наче качка,
Про концерт якої в місті
Швидко ширилися вісті.
В композитора спитала,
Його думку запитала, (більше…)
Передмова
«В кожному порядному домі схований свій скелет у шафі», – так кажуть зазвичай руді та дотепні хлопці з туманного Альбіону. Що вони при цьому мають на увазі, сказати важко, а спитати у нашому селі нема в кого, бо англійці бувають у нас вкрай рідко.
Та в одному з сіл на Полтавщині знедавна стали казати ось як: «У кожній порядній громаді десь схована своя мумія»…
І вони мають рацію. Чому? Бо, мабуть… А я думаю, що не мабуть, а точно мумія та буде дуже схожа на громаду, яка її відкопала. (більше…)
Коли мене хтось раптом запитує, як це воно жити нічого не бачучи, я відповідаю, що чудово. Так, я не бачу цього суворого світу, овіяного попелом і смертю війни. Але все ж я чую, та мало коли вірю своїм вухам. Я чую біль і крики, а інколи радість і надію. Коли мене запитують, що я бачу перед собою, я кажу, що бачу її – мою Оксану, легку та ніжну. Вона стоїть переді мною, коли я заплющую очі, і не покидає мене, коли розплющую.
Рання весна. 1943 рік. Вже потихеньку танув сніг, і на вулицях ріками лилася вода. На диво, кругом було тихо. Вже перестали ревіти гармати, не виднілися вогні солдатських рушниць, деінде бавилися безпритульні діти. Люди боялися вистромлювати носи зі своїх домівок. Раптом фашисти… Та про це ніхто не смів говорити, хоча багато хто думав. З останнього нападу фашиських офіцерів пройшло шість місяців, і мешканці села Підльохівка потроху поверталися до нормального життя.
Того дня я сидів на ганку і вистругував із дерева фігурки різних звірів. На вулиці була підозріла тиша, і це не давало мені спокою. Здавалося, що ось-ось повинно щось початися. Я це відчував. Але хто б мені повірив, якби я сказав це якомусь перехожому на вулиці, або навіть власній дружині. Хто б повірив хворому чоловікові, якого навіть до армії не взяли? (більше…)
– Чому, малий, такий сумний? –
спитав синка татусь.
– Скажи, як справді я вродивсь? –
шепнув йому Петрусь.
Той рот роззявив. Думав мить:
– Чого цікавить так? (більше…)
Микола Іванович Диплодюк – професор університету, філософ за фахом і за самою своєю природою. Високий, огрядний і сивий, він тихо плаває галасливими університетським
Микола Іванович – утопіст: він вірить, що українська хата не завжди скраю. І життя суворо карає вигадника-профес
Уявіть картину – зима, ожеледь, мокрий сніг. Крізь сутінки й заметіль проривається Диплодок – гігантський професор у куценькому пальтечку. Раптом у асфальті – діра. Микола Іванович обережно тупцює довкола відкритої каналізації, зазирає в темне, шипляче провалля й зітхає. Примарні люди-тіні проносяться повз, не звертаючи уваги на стурбованого професора. (більше…)
Вони одружилися за царя Миколи. Клим був високий і худий, чорнявий, гарний на вроду. Домаха видалася низенька, русява й довгоноса. Баба була швидка і скупа, дід – неповороткий і довірливий. Ще замолоду почали вони лаятись і лаялись довіку.
Дід майстерно крив стріхи, баба складала копійку до копійки й мала таки їх чимало, тож не дивно, що Клима і Климиху постановили розкуркулити. Домаха спішно ховала у знайомих свої невеличкі сільські скарби, а дід заколов порося й підвісив сало в погребі під стелею. Випещеного кабана – білого й великого, ніби хмаринка, – заколоти не наважилися. Вирішили переховувати його в дочки. Баба знала: можуть забрати все, окрім того, що на ній. Тож у літню спеку не розлучалася Климиха із кожухом і навіть уночі, коли сонна земля важко й гаряче дихала на село, спала у валянцях.
Втім, уникнути катастрофи не вдалося. Бригада активістів довго товклася у їхній хаті. Багато чого забрали, проте сала все ж не знайшли, хоча й нишпорили прямо під ним. Дратувало перевіряючих і бабине «капустяне» вбрання, однак забрати одяг не мали права. Захеканий від збудження бригадир схопив жінку за комір і щосили струснув. (більше…)
Петрик відійшов від виховательки й озирнувся. Довкола буяла весна. Сонечко весело підморгувало хлопчику, простягало до нього тисячі тонюсіньких лагідних ручок. Де-не-де купались у синяві неба бузкові хмаринки. Вони поверталися з боку на бік, підставляючи сонечку то блакитний животик, то рожеву спинку, і повільно пливли до горизонту, який простягся над розігрітою землею лазуровою стрічкою марева.
Хлопчик придивлявся до землі. Між соковитими травинками бігали мурахи, тягнучи за собою маленькі гілочки. Метелики кружляли в танку і сміялися над мурахами, які не знали спочинку навіть у такий чудовий день.
Петрик шукав «таємницю». Учора по телевізору він почув, як якийсь поважний дядечко доводив тітонькам, що весь світ – то таємниця. Він казав, що за всіма речами прихований якийсь незбагненний сенс, і що ще жодна людина не знайшла його. Спочатку хлопчик здивувався: така сила-силенна людей досі не знайшла один якийсь невеличкий «сенс». Але відповідь з’явилася сама собою – дорослим просто ніколи його шукати. От, наприклад, мама. (більше…)
Батька щось спитати хоче враз мала Орися:
– Хто це тут маленький, сірий? Котик ачи киця?
В тата справ своїх багато. Доньку ледве слухав:
– Ти сама дивися, доню. Глянь хоча б на вуха.
Та ж очима тільки кліпа. Що це каже тато?
Сіла, бідна, ледь не плаче. Міг таки сказати. (більше…)
Обом їм істина відкрилась.
Лиш після РАЦСу сон збувався:
– Нарешті ти мені зустрілась!
– О, врешті ти мені попався!
– Стільки хлопців. – каже Таня Ірі якось вранці. –
Як знайти, як я, такого ж, вегетаріанця?
– Ігор наш тобі підходить. Саме те, що треба.
Той – ні риба і ні м’ясо. Це якраз для тебе.
Картка
4731