Дід Клим і баба Климиха (№45)

Вони одружилися за царя Миколи. Клим був високий і худий, чорнявий, гарний на вроду. Домаха видалася низенька, русява й довгоноса. Баба була швидка і скупа, дід – неповороткий і довірливий. Ще замолоду почали вони лаятись і лаялись довіку.

Дід майстерно крив стріхи, баба складала копійку до копійки й мала таки їх чимало, тож не дивно, що Клима і Климиху постановили розкуркулити. Домаха спішно ховала у знайомих свої невеличкі сільські скарби, а дід заколов порося й підвісив сало в погребі під стелею. Випещеного кабана – білого й великого, ніби хмаринка, – заколоти не наважилися. Вирішили переховувати його в дочки. Баба знала: можуть забрати все, окрім того, що на ній. Тож у літню спеку не розлучалася Климиха із кожухом і навіть уночі, коли сонна земля важко й гаряче дихала на село, спала у валянцях.

Втім, уникнути катастрофи не вдалося. Бригада активістів довго товклася у їхній хаті. Багато чого забрали, проте сала все ж не знайшли, хоча й нишпорили прямо під ним. Дратувало перевіряючих і бабине «капустяне» вбрання, однак забрати одяг не мали права. Захеканий від збудження бригадир схопив жінку за комір і щосили струснув.

– Ой же ж ти, голенька й босенька! – гаркнув він маленькій жінці прямо у вухо, а вона лише посміхнулася крізь сльози й тихо вилаялася.

Згодом згадали про кабана. Відразу ж кинулися до дочки, але у її хліві рилася чорніша від землі здоровезна звірина. Активісти почувалися вкрай нещасними : кабан був пречудовий, але ж не білий. Так і залишили його, бо не знали, що вигадлива Домаха розфарбувала свого улюбленця відваром бузини. Клима і Климиху вигнали з домівки, а хату віддали товстому й лисому новонаверненому комуністу. Тяжко зітхаючи, подружжя випросилося ночувати в сусідів. Дід не пручався й не сердився, покладаючи надію на бога. Але Домаха не змирилася з образою. Щоночі розлючена жінка била шибки в колишній своїй затишній хаті, аж поки лисий товстун не залякав Климиху тюрмою. На в’язницю Домаха не мала часу: роботи тепер було багато, а грошей – до болю мало.

Із часом життя повернулось у звичне русло. Клим купив невеличку хатину, Домаха поралася з курми. Не встигли оговтатися від одного лиха, як підкралося інше – великий голод. Клим і Климиха не зазнали мук постійного недоїдання: дід крив стріхи в сусідньому колгоспі, тож вдячний голова щедро наділяв старого і мукою, і сиром, і салом. Частину подружжя з’їдало само, частину віддавали багатодітній дочці, але дещо залишалося, і Домаха ясно бачила, що в голод на харчах можна заробити великі гроші.

Одного разу Климиха наварила вареників, склала їх у великий горщик і покликала чоловіка.

– Бери, Климе, оці вареники та й попродуй їх на базарі. Гроші ж мені принеси, я буду про чорний день складати, – промовила вона, тицьнувши старому горщик.

Клим покірно взяв вареники й пішов на базар. Днина була ясною й сонячною, але в голодних людей темніло в очах. Примарні дорослі й діти шкандибали повз Клима, із жадобою придивляючись до його товару. Старий розумів, що в нього ніхто нічого не купить, і сумував.

Раптом до нього підійшов сухий і зморщений селянин із величезними блискучими очима.

– Дай-но, чоловіче, мені п’ять вареників, – сказав він.

Клим радо відрахував п’ять вареників, поклав їх просто у велику мозолясту долоню чоловіка. Селянин кинув вареники до рота й почав жувати.

– Дякую тобі, діду! – посміхнувся він, відвертаючись.

– А гроші? – здивувався старий.

– Зараз не маю. Хай пізніше віддам!

Клим знизав плечима й посміхнувся.

До старого підходили люди, просили продати вареники. Але дід не був дурним: він вимагав гроші наперед. Люди клялися, що мають гроші й наступного ж дня заплатять. Дід вірив або вдавав, що вірить. Додому він повернувся з пустим горщиком і без копійки.

– Де ж гроші? – радісно-хижо запалали невеличкі бабині очі.

– Немає, – зітхнув Клим.

– А вареники ж де?

– Та людям віддав.

– Задарма?! – сплеснула руками стара.

– Що мав робити, як вони були голодні?

– Чи голодні, чи ні, а що ти дурний, як пробка, то це вже напевно! – завищала Домаха. – Дурний, як сто свиней, щоб тебе пранці з’їли, телепень старий! Дурний же ти, Климе, дурний, та й не журишся!

– Це й правду кажеш, голубко! – посміхнувся чоловік. – Ти розумна – ти й журися!

Баба ще довго репетувала, була б побила старого, якби сили вистачило. Покричала, поплакала та й забула. Надумала відправити чоловіка на заробітки до міста. Сталося, як завжди, за її волею: Клим помандрував до Макіївки, де син влаштував його сторожем на завод. Дід нудьгував без роботи на землі, проте змушений був слухатися дружину, наглядати за робітниками. Єдиною розрадою йому було розглядати людей, а людей тих на заводі було як мух на Спасівку.

Невдовзі стався з дідом прикрий випадок. Він як завжди дрімав у закутку на прохідній, коли повз нього спробував прокрастися незнайомий чоловік. Він тримав під пахвою дві чудові соснові дошки.

– Гей, синку, куди це ти дошки тягнеш! – стрепенувся Клим. – Не можна додому з цехів носити!

– Можна, як дуже треба! А мені, батечку ріднесенький, дуже-дуже треба! – заскиглив робітник. – Пусти, миленький, бо ж ці дві дошки для заводу – що піщинка на березі, а в мене хлів розвалюється.

– Ну коли розвалюється – то бери, – зітхнув дід. – Як треба – то треба!

Задоволений робітник кинувся геть, а старого викликали до директора.

– Чому це ви, Климе, дозволили працівнику державне майно розкрадати? – грізно запитав червонощокий вусань. – Це ж злочин!

– Та не вигадуй-бо, синку! – сміливо відповів чоловік. – Який же в тім злочин, коли людині треба?!

– Їм якби дав, вони б, ледарюги, і мене поцупили! – скрикнув директор.

– Навряд, синку, – посміхнувся старий. – Заважкий ти – не дотягли б.

Директор роздратовано видихнув, розпушив вуса.

– Не можна цього робити! Усяка порошинка на обліку! План у мене, діду, розумієш?!

– А в нього хлів валиться!

– А щоб тебе!..

Наступного дня дід їхав додому. Баба зустріла Клима лайкою.

– Дурня кусок! – закричала з порога замість вітання. – Довгий до неба, а дурний, як треба! Чи ти, старий, сказився?! Що ти собі думав? Ціле село з нас сміється!

– Сміється – не плаче, – відмахнувся Клим.

– Ти ще поплачеш у мене, гад зелений! Он курчата всі подохли – за що нових купляти?! Загинув би з голоду, якби я гроші була під стріхою не ховала! Неси ж бо драбину, полізу діставати!

Клим підніс драбину, і Домаха прудко залізла нагору. Засунула руку в солому, довго гребла з-під низу, потім витягла затиснений кулак. Розкрила долоню і скрикнула: за вітром розлетілися самі кольорові клаптики. У розпачі розкидала солому й побачила мишаче кубло.

– Клиииимеее! – заголосила Домаха. – Миииші грооооші з’їли!

Клим мовчки дивився на дружину.

– Чуєш, що кажу?! Миші багатство наше погризли! Чи тебе заціпило, дурень старий?! – бризкала слиною Климиха.

– От відьма кирпата! – плюнув набік Клим і пішов до хати.

Він сів до столу, відрізав окраєць хліба й намастив його олією. Домаха вбігла до хати.

– І як тобі, іроде, у таку чорну годину шматок в пельку лізе! – крикнула жінка й вирвала у старого окраєць. – Не сиди сиднем, а мишей зараз же здихайся!

Клим закректав і вийшов з хати. Хотів лізти на драбину, але чомусь затримався й зазирнув у вікно. Домаха сиділа за столом, уминаючи його хліб.

– А що, голубко, багато грошей пропало? – зі сміхом запитав Клим.

– О, так! Тепер довго зайвого шматка хліба не їстиму! – з набитим ротом жалілася Домаха, дивлячись на стелю, звідки, як їй здавалося, чула голос старого.

– Дай Боже так усякому! – відповів Клим і постукав у вікно.

Климиха заховала окраєць за спину й надула губи.

– Чого смієшся, дурню?! Мені через тебе життя немає! Стільки мишей розвів, що й нас ізгризуть скоро!

– Коли б уже швидше, голубко, а то не винести мені довго того щастя, що від голосочку твого мене наскрізь проймає!

 

 

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *