Міф про Сізіфа (№46)

Микола Іванович Диплодюк – професор університету, філософ за фахом і за самою своєю природою. Високий, огрядний і сивий, він тихо плаває галасливими університетськими коридорами, ніби айсберг у розбурханому морі. Студенти любовно називають його «наш Диплодок» – поза очі, звичайно, хоча Микола Іванович не став би, напевне, на них ображатися – на те він і унікальний експонат музею людських старожитностей, динозавр духу, яких не може вмістити наша вузесенька, зашорована епоха.

Микола Іванович – утопіст: він вірить, що українська хата не завжди скраю. І життя суворо карає вигадника-професора за таке катастрофічне нерозуміння реалій.

Уявіть картину – зима, ожеледь, мокрий сніг. Крізь сутінки й заметіль проривається Диплодок – гігантський професор у куценькому пальтечку. Раптом у асфальті – діра. Микола Іванович обережно тупцює довкола відкритої каналізації, зазирає в темне, шипляче провалля й зітхає. Примарні люди-тіні проносяться повз, не звертаючи уваги на стурбованого професора. 

– Вибачте, шановний, ви не знаєте номер телефону комунальної служби? – намагається зупинити перехожого Диплодок.

– А в нас є комунальна служба? А в них є телефон? – щулиться вусань і зникає за сніжним саваном.

– Пробачте, пані, не підкажете номер?..

– Який номер? Мені не потрібен номер! – обурюється молодиця, не витягаючи з вух навушники. – Я поспішаю!

– Я також! – бурмоче професор. – Шановні, треба ж щось робити! Шановні!..

Шановні не слухають. Шановні тікають від динозавра.

Диплодюк дістає мобільний, набирає номер міліції.

– Дільниця.

– Добридень. Можливо, ви зможете мені допомогти? Тут така ситуація…

– Злочин?

– Справа в тому, що тут діра, калюжі… Тут багато людей… Я боюся…

– Де труп?

– Труп? Я не знаю! – знизує плечима Микола Іванович.

– Не знаєте адреси?

– Чиєї?

– Де знаходиться постраждалий? Ви його знаєте?

– Ну звісно, знаю! Це я! Так приємно, що ви уважні, вважаєте мене постраждалим…

– Дірка велика?

– Ой, велика! Аж парує! А люди все повз проходять, на мене й не глянуть! А я зву-зву…

– Назвіть адресу!

– Ну, на Ленінській, біля магазину «Смакота». Знаєте, я відчуваю, що це погано закінчиться!..

– У вас є якісь підручні засоби? Бинти чи щось таке?

– Ні. А для чого вони?

– Якщо ви в змозі, ви могли б закрити діру, аби запобігти зараженню мікробами.

– Бинтами? Та ні, що ви! Тут потрібен люк.

– Для чого?

– Ну як – для чого?! Щоб люди не попровалювалися!

– Куди?!

– Та в дірку ж!

Після нетривалого мовчання голос суворо запитує:

– Ви прийняли?

– Кого?

– Президента, твою нехай!

– Президент ніколи до нас не приїздив. Чекали на міністра освіти, але він…

Дільничний додає професорові кілька регалій і кидає трубку.

– Навіжені! – зітхає Диплодюк і набирає наступний номер.

– Служба порятунку? Доброго дня. Тут на Ленінській дірка в асфальті. Чи не могли б ви приїхати і щось зробити?

– Виклик коштує п’ятсот гривень.

– А хто їх має сплатити?

– Ну, ви!

– Чому я? Це не я зробив ту дірку! Я просто хвилююся, що хтось в каналізацію впаде, обпечеться!

– Ще ж ніхто не впав?

– Ні.

– То йдіть собі.

– А раптом упаде?

– Зателефонує нам.

– А раптом у нього не буде із собою п’ятисот гривень?

– Ти що, мужик, дуже розумний?!

– Я професор.

– А чому ж не доцент? – регоче черговий. – Джентльмен удачі!

– Будь ласка, дайте мені номер комунальної служби району!

– 3-43-58. Бажаю успіху! – так і не заспокоївшись, кладе трубку диспетчер.

Микола Іванович знову телефонує.

– Так! – невдоволений жіночий голос.

– Добрий день. Тут на Ленінській дірка в асфальті.

– Жах!

– Ви щось будете робити?

– Поїм і буду спати.

– А дірка?

– Що – дірка?

– Що з нею робити?

– На шматки дробити!

– Ви що, знущаєтеся?!

– Хто це?

– Професор Диплодюк.

– О, професор! А ви одружений? – оживлюється жінка.

– А це принципово?

– Аякже!

– Ні, не одружений! Чи, може, ви надаєте свої послуги тільки одруженим?!

– Свої послуги?! Ви чого грубіяните?! Хто вам дав мій номер?!

– Служба порятунку!

– Шлюбна агенція?

– До чого тут шлюбна агенція?! Мені потрібен ЖЕК!

– Аааа! – розчаровано зітхає співбесідниця. – Ось воно що! Остання цифра – дев’ять.

І знову у трубці гудки. І знову Диплодюк набирає номер.

– Ну?

– Це ЖЕК?

– Ну!

– Тут на Ленінській дірка в асфальті!

– Ну?

– Закрийте її люком!

– Ленінська не нашого району. Телефонуйте 5-25-27.

Професор телефонує.

– Алє!

– Добрий вечір! Це ЖЕК?

– Ага!

– На Ленінській в асфальті діра! Нехай сюди хтось приїде й закриє її люком!

– Та кто ж приїде, мілий, єслі сьогодні виходной?

– Що ж мені робити? Я цю дірку з годину вже стережу!

– Ах, мілий! Випєй – і полєгчаєть!

Уявіть картину – ніч, неосвітлена вулиця, падає сніг. Над прірвою окропу стоїть динозавр і розмірковує про абсурдність буття. І згадуються слова Альбера Камю: «Я залишаю Сізіфа біля підніжжя гори. Власного тягаря не позбавишся. Проте Сізіф вчить найвищій вірності, яка заперечує богів і підіймає уламки скель… Треба уявляти Сізіфа щасливим».

 

 

Поділитись ланкою в соціальних мережах

коментарі

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *