Петрикова наука (№44)

Петрик відійшов від виховательки й озирнувся. Довкола буяла весна. Сонечко весело підморгувало хлопчику, простягало до нього тисячі тонюсіньких лагідних ручок. Де-не-де купались у синяві неба бузкові хмаринки. Вони поверталися з боку на бік, підставляючи сонечку то блакитний животик, то рожеву спинку, і повільно пливли до горизонту, який простягся над розігрітою землею лазуровою стрічкою марева.

Хлопчик придивлявся до землі. Між соковитими травинками бігали мурахи, тягнучи за собою маленькі гілочки. Метелики кружляли в танку і сміялися над мурахами, які не знали спочинку навіть у такий чудовий день.

Петрик шукав «таємницю». Учора по телевізору він почув, як якийсь поважний дядечко доводив тітонькам, що весь світ – то таємниця. Він казав, що за всіма речами прихований якийсь незбагненний сенс, і що ще жодна людина не знайшла його. Спочатку хлопчик здивувався: така сила-силенна людей досі не знайшла один якийсь невеличкий «сенс». Але відповідь з’явилася сама собою – дорослим просто ніколи його шукати. От, наприклад, мама. Вона завжди пере, прасує, шиє, готую всіляку смакоту – у неї немає часу не пошуки «таємниці». Або тато. Тато багато працює, а коли повертається з роботи стомленим, то вже не хоче шукати «сенс». А можливо, він не чув, що «сенс» прихований за усіма речами? Можливо, якби він здогадався підняти подушку, то й під нею помітив би якусь особливу «таємницю»? Як би там не було, Петрик вирішив за будь-яку ціну знайти той дивний «сенс», який не дає спокою дядечкові з телевізору. Якби він його знайшов, йому б усе пробачили: і підпиляну ніжку столу, і порізані штори, і пляму від фломастеру на найкращій маминій сукні. Він уявляв, як підійде до батьків і гордо повідомить: «А я знайшов сенс!» Тоді мама заплаче й обійме його, тато потисне йому руку, а наступного дня він буде в телевізорі разом із поважним дядечком демонструвати усім свою «таємницю».

Зараз був найкращий час для пошуків «сенсу». Петрик нещодавно виспався й поїв, погрався з машинкою, а тепер передбачливо віддалився від своєї групи, щоб діти або вихователька не забрали в нього «таємниці». Він ще раз роззирнувся й почухав потилицю. Куди тепер іти? Так багато у світі речей, так багато має бути маленьких «сенсів»! Чи зможе він дотягти додому всі ті численні «таємниці»?

Погляд хлопчика зупинився на клумбі з півоніями. Білі, рожеві, фіолетові, вони так чудово пахли, що в Петрика на якусь мить запаморочилось у голові. «Яка чудова клумба, – подумав він. – У неї, мабуть, красива «таємниця»! А якщо вже шукати «сенс», то найкращий!» – вирішив хлопчик і пірнув у різнокольорові хвилі квітів.

Петрик не гаяв часу. Він відразу ж почав заглядати між пелюсток, за лапате листя, розгрібати землю біля коренів, сподіваючись знайти таким чином «таємницю». Йому заважали бджоли. Маленькі трудівниці лізли хлопчику перед очі і дзижчали на вухо: «Розззззззззззззява!» Петрик сердився й відгонив бджіл руками. Раптом відчув різкий біль, і знову, і знову. Обличчя його ніби палало. Хлопчик закричав. Розтираючи по обличчю сльози, він вистрибнув із клумби й кинувся до паркану. Там він заховався за кущ, сів на землю й досхочу виплакався. Коли він виліз з-за куща, батько вже чекав на нього біля воріт. Петрик обтрусив пісок зі штанців і підійшов до тата.

– Привіт, – схлипуючи, промовив він.

– Привіт, – якось дивно поглянувши на сина, відповів чоловік і відвернувся.

Петрик постояв трохи і смикнув тата за піджак.

– Пішли додому!

Тато кинув на Петрика невдоволений погляд і промовчав. Хлопчик не міг чекати. У нього боліли руки й обличчя.

– Ти купиш мені морозива?

Тато роздратовано сапнув носом.

– Друже, відчепися! Іди до виховательки! Твій тато обов’язково купить тобі морозиво!

Він поглянув навкруги, потім перевів погляд на годинник і схвильовано додав:

– Де ж Петрик? Вихователька його вже з півгодини шукає! Ото нещастя мені!

Петрик заплакав.

– Тааату! Таааточку! Я більше не буду підпилювати ніжку столу, і різати штори, і псувати найкращу мамину сукню! Забери мене додому!

Чоловік стрепенувся й уважно придивився до сина.

– Петрик?! Петрику, це ти?

– Я-я-я-я-я! – ридав хлопчик.

– Господи, що це з тобою?! У тебе обличчя кругле й червоне, як м’яч, а замість очей самі щілочки! Що сталося?!

– Мене бджоли по-по-покусали!!!

Батько засміявся, взяв хлопчика за руку й вивів за ворота.

Коли вони йшли додому, Петрик, облизуючи морозиво, міркував: «Видно, «таємницю» не можна знайти за один день! Та в мене ще є завтра. Я обов’язково знайду всі приховані «сенси»!»

 

 

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *