Єгор КОНИК. Мумія 4. Стара молитва

Передмова

 

«В кожному порядному домі схований свій скелет у шафі», – так кажуть  зазвичай руді та дотепні хлопці з туманного Альбіону. Що вони при цьому мають на увазі, сказати важко, а спитати у нашому селі нема в кого, бо англійці бувають у нас вкрай рідко.

Та в одному з сіл на Полтавщині знедавна стали казати ось як: «У кожній порядній громаді десь схована своя мумія»…

І вони мають рацію. Чому? Бо, мабуть… А я думаю, що не мабуть, а точно мумія та буде дуже схожа на громаду, яка її відкопала. 

Ось відкопали американці мумію в однойменному фільмі, і що ми побачили? А побачили ми те, що мумія та спочатку весь світ захопити схотіла. Та якось так вийшло, цілком раптово та несподівано, що ті ж американці цей світ і врятували від неї. Чому так вийшло? А просто тому, що мумію відкопали американці, а вони в таких випадках завжди люди непередбачувані та небанальні. От якби її відкопали французи і та мумія теж ожила, то був би, безумовно, інший розвиток подій у тому фільмі, бо, скоріш за все, ті б відкопали мумію жінки. А так…

Тож у кожній порядній громаді, будь то держава чи місто, є своя мумія… А знедавна в одному з сіл на Полтавщині тепер теж є своя.

Були златії дні Астреї,

І славен був тоді народ;

Міняйлів брали в казначеї,

А фіґлярі писали щот,

К роздачі порції аптекар;

Картьожник – хлібний добрий пекар,

Гевальдигером був шинкар,

Вожатими – сліпці, каліки,

Ораторами – недоріки,

Шпигоном – з церкви паламар.

(І. П. Котляревський, «Енеїда»)

– Історія!.. – дід зітхнув. – Так… Була тут недавно одна історія… Ну, а як же?.. Якби ж ми тоді знали те діло…  А то отак, раз… і все… і почалась та історія.

Дід Степанович почухав сиве волосся, яке ледь маскувало його маківку, та, примруживши вицвілі за все його довге життя очі, подивився вниз, на леваду.

– Стій, заразо!.. Геро, стій!.. Стій! – крикнув дід. –  Чому Гера?.. – спитав дід і сам відповів. – Ну… так… молоком же кози викормили Геракла, це я тепер вже точно знаю. – Дід Степанович очима показав на козу. – Ні, ну а що… І справді гарне молоко… Коза ж у мене «лохвицька»… Та… а-а-а… Ви ж мого онука бачили… Точно як Геракл…

Дід Степанович припнув козу до прикорня.

– Так, а що ж ви хотіли?.. – знову зітхнув дід. – Ми ж тоді навіть узагалі не знали, що таке археологи. Це вже потім хтось сказав, що дійсно… є такі… Що є білі археологи… І що цікаво…  Що є навіть чорні археологи… І то! Де є ті археологи?! В Києві!!! А в нас що?.. Хто ж знав, що до нас у село приїдуть саме вони… чорні археологи…  Ні… Зразу вони, конечно, були білі…  Як  і  всі ми у селі… Хоч хлопці вони нічого… Трудящі… Таких ямок тут навкруги нарили… Ну, як ті кроти… Але ж та історія… – дід подивився навкруги. – Містика!!! Так, так, саме вона… Містика… Але ж… Ви не повірите.  Все те відбувалося з нами  насправді… Ох і комедія тоді вийшла…

Дід розім’яв цигарку та підпалив її.

– І що цікаво… Якби ж я тоді знав хоч оту справжню історію, як у книжках. Ну… наукову частину історії…  О… То було б гарно. А так!.. – дід махнув рукою. –  Ні… те, що вона сталася саме в нашому селі, то дива тут ніякого немає. – Він випустив дим і, на хвилинку замислившись, додав. – Я б навіть сказав, то є ділом законним. Бо ж… – він показав пальцем в небо, –  село в нас непросте. Я б сказав навіть дуже, дуже… непросте село.

 

Непросте село

 

Село Попівка і справді було селом непростим навіть на вигляд. Коли та хто його заснував, невідомо. Але точно можна сказати, що було воно старіше не те що там за Полтаву, недалеко від якої, до речі, і знаходилося, а навіть старіше за сам Київ.

Там, на високій кручі, яку підковою обминає стара річка Псел, і заховалось те село Попівка. Вдень та вночі воно було ніби просте село. Нічого незвичайного. Та це тільки вдень і вночі. А от зранку…

 

Зранку. З теплої та нагрітої вдень води старого Псла вгору, в прохолоду ранкового неба піднімався туман. Білий, як молоко, та пухнастий, як вата, туман. Він підковою, як і сама річка, ніби руками обгортав ту високу кручу. Поверх туману, трошки вище на кручі, зелена трава, а позаду… темно-синє небо. Сонце ще не зійшло, тому небо було ще темно-синє на півночі, а на ньому – кілька зірок. І отут головне. На фоні того синього неба та трошки вище зеленої трави – хатки. Так, саме вони, хатки. Вони були хоч старі і мазанки, але помазані були нещодавно та білою крейдою… ще перед Великоднем. А навколо них вишні, білі-білі вишні, бо весна тоді була. Сонце, хоч ще не зійшло, та на сході вже гарно підсвітило.

А тепер уважніше ще раз. Знизу – білий туман-вата, як хмари, поверх них – зелена круча, на ній – білі хатки в такому ж білому цвіті вишень, і все це – на фоні темно-синього неба із зірками. На що схоже? Правильно, на Олімп.

Але так село побачити неможливо, якщо ви, безумовно, не птах і не кружляєте зранку над тим туманом. А тому всі навкруги вважали Попівку просто звичайним селом, бо зранку підходили до нього знизу, з туману, а тому тієї краси ніколи й не бачили. Та, як ви зрозуміли, село дійсно було незвичайне. Бо, мабуть, так хтось і дійсно колись побачив ту гору, Олімп… І, можливо, навіть саме тут, у Попівці. Скажете, не може бути? Це ми ще побачимо.

Жили ж на тій горі, тепер уже безумовно, не боги, але що вже точно, то жили там діти богів… а виходить, герої. Чому? Тому що іноді, отак зранку, коли з села Попівки, а виходить, зверху, з гори, з Олімпу, було видно одні тільки білі хмари… І навкруги тихо-тихо. А ви – знизу, на луках, біля річки з вудкою. То десь там, угорі, за хмарами, було чути ще й таке.

– Катерино!.. Ти отих двох наших героїв не бачила? Кого, кого? Героїв, кажу. Мого Івана з кумом не бачила? – тітка Галина, яка і була, до речі, дружиною Степановича, примружила очі та вдивлялась у білі хмари, які підпирали гору.

– Вчора пішли Миколі трактора ремонтувати, так досі немає… Невже, падлюки, до Петренчихи в Березняки пішли? – дивилася згори, з Олімпу, кудись у білу вату хмар тітка Галина. Там, нижче хмар, на луках і було село Березняки.

– І що я тобі скажу, Катерино… он подивися на гусей. От розумна птиця, вранці випустиш – вони на річку, а ввечері нічого і казати не треба, як стемніло – вони вже знову вдома… Іноді, як різати станеш, аж  шкода… А ці герої? Краще б я їх повбивала. От зарази. Точно до Петренчихи в Березняки пішли. Ось повернеться… не знаю, як кума Оленка, а я свого приб’ю, гада…

Тож тепер у селі Попівці, на Олімпі, жили хоч не боги, але герої… Ну, вибачте, які вже є, але все одно кажуть – герої.

Та село все ж таки було дійсно непросте. Там, трошки далі, коли ви з нього їдете чи, навпаки, до нього під’їжджаєте, за кілометрів сім на село є зупинка. Назву має та зупинка: «Могила». Бо дійсно з тієї автобусної зупинки було видно декілька скіфських курганів. І це тільки видно, а скільки їх просто порозорювали за довгі часи колгоспів, так узагалі невідомо.

І ось тут цікаво, що коли є курган, та не один, то місце те дійсно непросте. Тому що, самі розумієте, не ховали б люди за старих часів своїх князів де завгодно. Можливо, тут був некрополь, а можливо, просто велике поселення. Хто тепер знає.

Про те, що тут вже довго мешкали люди, було очевидно. І хоч про це невідомо документально, та це нічого не означає. Та треба зазначити ще один факт: що на відомій мапі України французького інженера Боплана село Попівка позначене навіть більшим, ніж Київ, а це не просто так. Бо місце мало того, що має дуже мальовничу природу, та воно ще й розташоване дуже стратегічно. Удень, коли туман зникає, з найвищої точки в селі, зі «шпиля», як кажуть місцеві, видно ген-ген, аж за обрій, та так далеко, що на десятки кілометрів, причому в усіх напрямках.

Колись на цьому «шпилі», старі люди кажуть, знаходились церква та монастир, та потім усе те зруйнували, а самого Бога на деякий час просто відмінили. Навіщо? Тепер теж ніхто не знає… А село залишилось… І от  саме в нього тоді й приїхали археологи.

 

Археологи

 

Хто такі археологи та які вони бувають? По-перше, зовні археологи від звичайних людей майже нічим не відрізняються. Хоч це, безумовно, тільки тоді, коли вони, дурнувато посміхаючись, із вогником надії в очах та повними сумками тушонки і солоного сала, а ще з гарно наточеними лопатами, їдуть в міжміському потязі чи автобусі кудись за місто… Бо тут таких людей багато, і якщо ви не спеціаліст, то відрізнити археолога від дачника майже неможливо. А саме на них, на дачників, дуже схожі археологи. Бо дачники теж із сумками, повними солоного сала, та з гарно наточеними лопатами в руках, а головне, з отим неодмінним вогником надії в очах теж на весні їдуть за місто, і теж на польові роботи.

І що цікаво… Невідомо чому, але й ті, й інші чомусь свято вірять: якщо покопатися в землі отою гострою лопатою, то тоді можна стати щасливим та відомим, а ще дехто вважає, що так навіть можна розбагатіти. Звідки вони взяли такі знання, невідомо, хоч зазвичай і ті, й інші мають вищу освіту і, головне при цьому, не сільськогосподарську. Бо ті, хто має саме її, достеменно знають, що, копаючись в землі, можна стати тільки горбатим, а ніяк не багатим та щасливим.

Як їх відрізнити? Тут треба уважно прочитати назву книжки, яку й ті, й інші зазвичай читають в дорозі. В одних вона має назву: «Місяць та його вплив на ранню посадку городини», і, отут увага, не переплутайте, бо інші читають майже таке саме: «Місяць та його вплив на ранню міфологію скіфів». Тому назву читайте уважно і до кінця, бо оті, що читають про скіфів, ті і є дачники. Так, так, саме вони, бо як місяць впливає на огірки, вони давно вже знають і не вірять у те, а от про скіфів їм цікаво. Археологам же навпаки, бо вони про скіфів уже все вивчили і ті вже їм теж у печінках, а от як виростити та засолити огірочків на зиму – тут інша справа.

По-друге. Археологи бувають «білі» та «чорні», але зазвичай це навпаки. «Білі» – вони тільки спочатку білі, а наприкінці експедиції вони чорні, бо копають серед степу та під вітром, а ще вдень та на сонці. «Чорні» ж археологи, навпаки, зазвичай білі, бо копають ввечері та вночі, та ще й у лісі, щоб ніхто не бачив. І хоч це тільки зовні, з вигляду, але це головне, чим вони відрізняються. І хоч існує ще одне наукове поняття, точніше, навіть юридичне, але тут різниця між «білими» та «чорними» археологами якраз невелика, а саме…

Білі археологи від чорних відрізняються тільки тим, що «білі» археологи, знайшовши череп’яного глечика, повного-повнісінького золотих монет, неодмінно та принципово віддадуть начальнику експедиції сам порожній  череп’яний глечик. При цьому вони обов’язково замалюють його, а головне, те місце, де він лежав, бо їм ще курсову треба написати. Хоч, скоріш за все, це для того, щоб, коли вони «почорніють», знати, куди повернутися, та пошукати там більш ретельно і вночі. А ще що цікаво, отого цілого глечика, тепер вже порожнього від монет, вони обов’язково тихенько, так, щоб ніхто не бачив, розіб’ють. Думаєте, на щастя? Ні. Це щоб було чим зимовими вечорами в лабораторії займатися, а саме – з розумним виглядом знову докупи складати та клеїти того глечика. Це, до речі, має назву камеральні роботи.

«Чорні» ж археологи курсові не пишуть, тому, знайшовши череп’яного глечика, повного золотих монет, забирають собі все, разом з череп’яним глечиком. Його вони в жодному разі не б’ють, тому що потім, знайшовши Пивний бар неподалік від краєзнавчого музею, «чорні» археологи п’ють з того автентичного глечика пиво та при цьому обов’язково показують дулі в напрямку того музею, а в його особі, виходить, і всій офіційній державній науці. Навіщо вони це роблять? Невідомо. Та кажуть, є в них така традиція – за будь-якої нагоди скрутити дулю в напрямку місцевого краєзнавчого музею. То, мабуть, на щастя.

Як ви зрозуміли, головна відмінність «білих» та «чорних» археологів полягає тільки в тому, чи здавати оту порожню «тару», чи ні.

З кого почалась «біла» археологія, розмов зараз багато. А от «чорна»  археологія, кажуть, почалась зі Шлімана, і хоч усюди написано, що він археолог-любитель, але про те, що він любив, не уточнюють. Та відомий той факт, що за часів розкопок Трої він не чекав, коли приїдуть представники офіційної влади держави Туреччини, а просто віддавав скарби дружині. Та їх обмотувала в шаль і десь ховала. У такий спосіб все було вивезено потім до берлінського музею. Та, хоч як там було, недооцінювати їх не варто, бо Трою відкрив та розкопав саме археолог-любитель, хоч це теж мало назву… експедиція.

 

Експедиція

 

Десь наприкінці травня двоє послідовників справи Шлімана, тому поки що археологи-любителі і, виходить, «чорні» археологи, а саме: студенти історичного факультету Михайло Володимирович Разумов та Геннадій Леонідович  Бондаренко їхали  міжміською маршруткою до села Попівка.

Настрій у хлопців був чудовий, бо експедиція – вона і є експедиція. По-перше, це романтика, якої зараз майже не існує, і, по-друге, це таємниця, а головне те, що таємниця та була ще попереду. А ще, і це теж важливо, свіже повітря, чудові краєвиди, річка і таке інше, що з цим завжди пов’язано…

 

Маршрутка спершу їхала в густому тумані левадою, і водій бачив тільки дорогу. Потім з натугою заревів двигун, і вони, ніби злетівши, піднялись вгору. Тепер, їдучи по кручі, яку з усіх боків підпирали білі хмари туману, а над ними було чисте синє небо, всім і справді здавалось, що вони летять. Летять по небу, а водій не водій «Газелі», а такий собі пілот, і хоч не «Боїнга», та все ж таки літака, невеликої «Сесни».

Генка  дрімав, а Мишко, як завжди, гортав книжку та дивився у вікно.

– Диви, диви, майже приїхали! – зашепотів Мишко, штовхаючи Генку.

Неподалік від дороги дійсно з’явився скіфський курган.

– Он, дивись, ще один… А он ще… Диви, диви, його ледь видно, та я бачу: точно він. От якби були гроші та його отак… бульдозером. О, ото діло було б, – знову зітхнув Мишко.

Генка  протер заспані очі.

– Нічого… і так, на лопату візьмемо. Літо, воно довге.

– Та воно-то довге, так сили скільки треба! Вони ж тоді всім родом-племенем закопували, а нам тепер вдвох треба відкопати, – Мишко зітхнув.

Маршрутка, висадивши хлопців, поїхала далі, в наступне село. Вони ж, почіплявши на себе обладнання та сумки з їжею, почвалали в село – до нього було вже недалеко, кілометрів сім.

Попівка зустріла хлопців вранішньою прохолодою з левади, гомонінням гусей, що йшли на річку, та запахом диму і смажених яєць на салі з хати неподалік.

– Я думаю, на той край підемо, – показав рукою Мишко. – Кургани в тому напрямку, ближче ходити буде. А потім, коли щось знайдемо, то не так привертатимемо увагу до себе, як те будемо нести.

Генка кивнув, і вони стали краєм обходити село.

Дід Степанович прив’язав козу до прикорня і зі хрустом розпрямив спину та, запаливши цигарку, став дивитися вниз, на леваду. Вітерець, який вже зовсім прокинувся, тепер, як мале цуценя, що ганяє за курчатами, літав над луками, розганяючи останні пасма туману. І хоч сонечко тільки зійшло, та, ніби злякавшись його, з неба зникли останні зірки, тільки тоненьке півколо молодого місяця сяяло на півдні.

Степанович викинув недопалок і став гасити його чоботом, та раптом із-за дерев, хоч старого, та все ж ще квітучого, саду на дорогу вийшло двоє молодих хлопців. Вони були пристойно, як для такого місця, вдягнуті, з великими сумками, та ще й з перекинутими через плече довгими чохлами.

«Ого!!! Вудок набрали, – подумав Степанович і ніби продовжив. – Воно як ловитиметься, то й одною вудкою наловити можна!»

– Здоровенькі були, дядьку! – привіталися хлопці.

– І вам не хворіти, – усміхнувся Степанович.

– А ви не скажете, де тут хатину чи якесь житло можна орендувати? – продовжив Михайло.

– Житло?! – дід замислився: «Не рибалки, виходить, ті з палатками приїздять… Та й чого я дійсно… Ті ж коли йдуть, то пляшки в сумках так дзвенять, що аж собаки замовкають… Точно не рибалки…», – а вголос спитав. – А надовго житло?

– На все літо, мабуть. А там як вийде… Нам би тільки недорого. А то ми і допомогти можемо… Ну, там, по господарству, може.

– Ну, по господарству то вряд чи… – Степанович весело змірив хлопців поглядом. – Та вже ладно, пішли, є в мене тут одне житло, може, підійде… Тільки отут питання. Ви хто будете, звідки та з якою метою в наше село? Невже просто відпочивати?

– Ні, ми науковці. З Києва. – Хлопці йшли позаду і, усміхаючись один одному, переглянулися. А потім Мишко продовжив. – Історію краю вивчаємо. Ту, що ще з давніх давен була… з часів князів, а то навіть раніше.

– О, то цікава річ, – сказав Степанович, а подумки додав: «З Києва – це добре. Дуже добре. Якраз онучка їхатиме вступати до інституту. Та ще й вчені, то й взагалі, може, допоможуть. Чи хоч зараз у науці підтягнуть».

 

Садиба Івана Степановича була розташована на розі двох доріг. Що цікаво, що обидві дороги йшли краєм села, за одною був ліс, який спускався до річки, за іншою було поле, а за тим полем починалися невеличкі гаї, а вже в полях за ними і  піднімалися скіфські кургани. Підійшовши до воріт, хлопці зупинилися та стали роздивлятися все навкруги. Місце було чудове, а головне, підходяще. Це була остання хата на краю села, та ще й краєвид був мальовничим. Крізь дерева лісу, який тільки починався на горі, а тому був обрідний, виднілися річка та левада. Степанович запросив хлопців на подвір’я.

– Ось, дивіться, – він показав на довгу господарську споруду з безліччю дверей. А потім, відчинивши одні, – ось тут у мене «фігільок», раніше донька із зятем жили, доки свою не збудували, – він показав на будинок поряд, – то тут нічого, жити можна.

Хлопці ввійшли у «фігільок», як казав дід. Той був і справді гарний. Спочатку була кухня, потім крізь неї – одна кімната, з диваном, а через ту – ще одна, в якій стояли два ліжка і навіть старий телевізор.

– Як чудово!.. – разом сказали науковці.

Хлопцям і не вірилось, щоб отак відразу та все, що й треба.

– Це, мабуть, дорого? – спитав Генка.

– Та живіть, – усміхнувся дід, – може, й дійсно в чомусь допоможете, а то трошки й грошима. В нас тут ціни не київські. Так що розберемось.

Археологи стали розпаковувати речі, а дід пішов у хату.

 

Тітка Галина поралась на веранді, яка влітку була кухнею, і визирала у вікно.

– Кого ти вже там навів з самого ранку? Рибалки, чи що? – спитала вона, смакуючи на сіль картоплю, що парувала в каструлі на плиті.

– Та рибалки… бери вище… Науковці із самого Києва… Історики.

– А вони сюди якого біса приїхали? – дмухала на картоплю, дивлячись у запітніле вікно веранди, тітка Галина.

– Та кажуть, історію села будуть писати.

– Яку історію села?.. Оту історію, яку ви, герої, вчора з кумом замість того, щоб додому йти, до Петренчихи в Березняки поперлися? Кого ви там сватали?.. Голова вже он сива, а туди ж… козакувати, – тітка Галина набрала півложки солі, посипала картоплю та, дивлячись на Степановича, продовжила. – Так, а житимуть ті історики в нас за гроші… Чи так?

– От ти дурна баба… А онука куди поїде вступати в цьому році, як школу скінчить? У Київ? Чи куди?.. Отож… Може, й допоможуть… Науковці, вони один одного знають… Бо від наших діточок пуття мало. Особливо від зятя…

– Від зятя, так. Та я тут одну справу йому придумала. То хай крутиться.

 

Цього дня хлопці відпочили та влаштувалися як слід у флігельку. Вони розклали спорядження та поставили на зарядження акумулятори до металошукача. Потім розібралися з посудом та кухнею, і вже після обіду, добре поївши, пішли роздивлятися на село та його краєвиди.

І хоч, як ми знаємо, зранку село було непросте, та вдень село було як село. Жила ж у цьому селі невеличка громада, це була ніби така собі маленька держава, тому, як і потрібно державі, мала вона всі потрібні для неї  державні інституції. Була тут сільрада – влада, дільничний, котрий ту владу підтримував, був фельдшерський пункт, школа, клуб, магазин, церква і таке інше, а все разом – звичайне село.

Хлопці пройшли його наскрізь і вийшли на «шпиль», як казали в селі. Краєвид, що їм відкрився, вражав. Майже на всі триста шістдесят градусів вони побачили темно-синій обрій. З лівого боку до кручі текла стара річка Псел. Ніби впершись у кручу, на хвилинку зупинялася, та, розуміючи, що не посилить, повертала ліворуч і поволі пливла далі, обходячи гору. На середині свого шляху вона зникала в темному лісі, і її потім довго не було видно. Та раптом вона знову з’являлася, і тепер, відпочивши, знову намагалася підмити ту кручу, тільки тепер з правого боку. Старий Псел з натугою шумів, та круча була круча, і він знову брав лівіше і з сумом тік далі, знову потихеньку. За Пслом та лісом починалися левада і луки. Звідси, згори, вони здавалися б нескінченними, якби не той синій обрій та небо, що й стало для них кордоном. Де-не-де на луках маленькими дзеркальцями блищали озера, а старі козачі верби, що нависли над ними, здавалися велетенськими, кудлатими та химерними мамонтами, які, ніби стоячи на одній нозі, пили з тих озер воду. Хлопці стояли на кручі та іноді вертіли головами: річка й луки  обнімали гору, як підкова, і тільки за їхніми спинами було село, а там, далі, за селом, знаходилася їхня мета – кургани.

 

Кургани

 

У кожному місці ранок має свій початок: де з гуркоту трамваю, де з шуму ліфта, а в селі, зазвичай, це півень, та ще й не один.

Що цікаво, півень, мабуть, єдина птиця, пісням якої ніхто не радий. Та що там не радий… так і хочеться того півня вбити. І отут є одне спостереження, так, між головним. Півень, якщо розібратися, є найкращим будильником в світі. По-перше, його неможливо вимкнути, він ніколи не помиляється, і його не потрібно заводити. По-друге, якщо вже вам допече звичайний будильник і ви сильно його вимкнете об стіну, то тут тільки збитки. Ви викинете те, що після нього залишилось, – і все, а от якщо ви будильника-півня так само радикально вимкнете об стіну, то з нього гарний холодець вийде. Потім пішли на базар – і новенького півня-будильника купили. Той вас знову будить, і будить, і кричить ніби отак: «Прокидайся, падлюко!» А вам знову поспати чи холодцю захотілось… Ви тоді знову його отак: раз об стіну – і все. І так можна до нескінченності, причому жодних збитків. Нічого не хочу сказати, але, мабуть, колись саме так, категорично вимкнувши будильника-півня, в Україні і винайшли холодець. Це теж, до речі, невідома сторінка історії, а можливо, навіть і чиясь дисертація.

Ранок був чудовий, на небі – жодної хмаринки. Хлопці випили чай, узяли з собою хліба з салом, води, а головне, оті гарно наточені лопати. Потім, за традицією, а так, звичайно, роблять всі археологи, вони з вогником в очах дурнувато усміхнулися один одному і пішли потихеньку. Куди? А туди, куди зазвичай зранку ходять всі археологи: за загадками і таємницями. І хоч по дорозі вони зустріли вже багато народу, та нікого не зацікавили, бо була весна, а весною в селі, та ще й зранку, майже всі ходять з торбинками і з гострими лопатами.

Кургани. Кургани – це перш за все історія. І що цікаво, що та історія починається вже на поверхні кургану.

За довгі часи боротьби за врожай люди порозорювали майже всі степи навкруги, а от кургани, мабуть, чи не єдині залишились тим невеличким острівцем, який ніхто довгий час не наважувався чіпати, бо все ж таки це є чиясь могила. Тому, якщо розібратися глибше, то оті квіти та трави, чебрець, полинь, м’ята та всяка інша, мабуть, і є нащадками тої трави, що росла на курганах з самого їх початку, з тих часів, як їх насипали. Потім, безумовно, якщо глибше копнути, чорні жуки – ті, яких так люблять ловити хлопці на шматок смоли, потім миші. Якби ж усі ті могли говорити, то вони, мабуть, розповіли б ту, справжню історію кургану та хто там похований. Але такого не було. Тільки іноді вночі, при світлі місяця, який, до речі, теж все знав та пам’ятав, але теж мовчав, щось шепотіли трави. Та розібрати, про що вони розповідали, ніхто не міг. Тому треба було копати.

І хлопці почали. Спочатку вони довго ходили навколо великого кургану, а потім, приглядівши неподалік один з невеликих, пішли до нього. Те, що їм потрібен саме він, вони вже давно обговорили. Думка була така, що велике поховання, скоріш за все, пограбоване, а як і ні, то тоді все одно чортів за нього можна отримати, бо видно їх буде здалеку. А от маленьке поховання, скоріш за все, ніхто не чіпав, та й розташоване воно було майже під лісом, то з дороги їх ніхто і не помітить. Спочатку вони пройшлися по ньому з металошукачем – той кілька разів гучно просигналив, та хлопці знали, що радіти поки нічому, могло бути все що завгодно. Діставши мотузку, вони, як справжні археологи, розбили його на квадрати та потихеньку стали копати. Почали копати вони з того боку кургану, який переходив у невеличкий гай, той своєю чергою плавно переходив у ліс – в той ліс, що кручею з глибокими та стрімкими ярами спускався до річки.

 

Копали хлопці хоч і весело, та нікуди не поспішаючи, бо спочатку треба було зняти той шар, що не мав ніякої цінності. Він хоч теж був культурним прошарком, та культура того прошарку була нам настільки відома, що від неї  вже аж нудило. Та науці, як ми знаємо, було потрібно щось інше і щось більш цікаве, ніж порожні пляшки від пива та бляшанки від консервів.

І  хоч науці хотілось чогось більш цікавого й таємничого, але виходило так, що оті глиняні глечики, які завжди знаходять археологи, а потім ними, вже склеєними, заставляють всі краєзнавчі музеї, скоріш за все, теж були просто порожньою тарою. Так, саме тарою. І, мабуть, колись у ті глечики  люди теж складали харчі на довге зберігання, а в деякі наливали вино чи пиво. І  хоч вчені вбачають у тих малюнках якусь стародавню символіку, та, можливо, то просто ніби сучасні наклейки. Отой орнамент з колосків означає, що в глечик було налите пиво і, скоріш за все, судячи з тих же колосків, «Ячмінний колос», а не якесь там «Жигулівське». А на дні тарілки, де вважали, що написано ім’я Дажбога, то всього лише стародавнє, трипільською мовою написане «Общепіт», бо їли ж тоді всі з одного казана.

Йшли дні. Хлопці  виходили зранку, а поверталися у флігельок пізно ввечері, тому майже нікого не бачили. Та село тим часом жило. І тепер, розуміючи всю важкість праці археологів, щедро й від душі засипало все навкруги порожньою тарою, тобто сучасним культурним прошарком, особливо в лісосмугах навколо села. Засипало неглибоко, прямісінько на поверхні, це щоб і копати майбутнім археологам теж було не важко.

Село жило і жило, як зазвичай, в батьків скінчилася посівна, а в їх дітей-учнів, навпаки, попереду були іспити, бо саме так і починалася та… наука.

 

Наука

 

Онука тітки Галини та Степановича Ірина, прокинувшись, як на її думку, зранку, зібрала всі книжки, що мала, та, пробігши через спільний двір, вбігла в хату бабусі. Вона швиденько постелила собі на дивані у вітальні. Ввімкнула телевізор та, обклавши себе книжками, при цьому зробивши вкрай втомлений вигляд, стала перебирати канали на телевізорі, поки бабусі не було в хаті. Розрахунок був простий: побачивши онуку, перше, що спитає бабуся, а вони всі так роблять, це: «Чи снідала ти, дитинко, чи ні?» Потім, побачивши те, яка онука зморена та заклопотана, стане готувати обід і їй, і батькам. І тепер їй, Ірині, залишиться тільки вчитися.

Тітка Галина, вставши раненько, поки не жарко і сонечко ще не встало, пробіглася по грядках, бо посіяне рано навесні вже посходило. Потім погодувала худобу, що жила у дворі. Вигнала у чергу корову, випустила гусей – ті молодці, пішли самі до річки – та стала вправлятися у погрібнику.  Зайшовши в хату, вона почула ввімкнутий телевізор і зазирнула у вітальню. Ірина, обкладена книжками, як та свиня в лопухах, лежала на дивані. Відчувши, що зайшла бабуся, вона втомлено підняла голову та із зусиллям вичавила з себе усмішку.

– Іспити. Готуюсь, – ледь чутно сказала вона.

– Моє ж ти сонечко… То відпочинь, серденько… Відпочинь. Я ось снідати приготую. Бідна дитина… бідна. Та наука… – важко зітхнула бабуся.

Все спрацювало, і Ірина, додавши звуку, стала дивитися телевізор. Там, за склом екрану, відома київська «світська левиця», зібравши бомонд з дружин та доньок депутатів, розповідала їм, як треба боротися з целюлітом.

Тітка Галина, сидячи на стільчику та чистячи картоплю, теж слухала передачу і думала: «Це ж треба, як світ змінився. Хто ж раніше за часів моєї молодості про такі болячки чув. А тепер он, дивися, і курячий грип, і свинячий, і алергія… а про цилюліт і годі казати, в Києві… Так, ціла цилюлітна епідемія. Неспроста ж он тривогу б’ють по всіх каналах».

«Світська левиця» тим часом якраз розповідала, що треба робити, аби подолати целюліт. А саме: «Краще за все, – казала вона, – це сауна зранку, потім у спа-салон, на тренажери і неодмінно – басейн, а потім непогано було б зробити шопінг».

Тітка Галина  додала до того, що вона сама зробила сьогодні зранку, ще й те, що сказала зробити «світська левиця», аби не було целюліту, а потім додала ще й те, що буде робити сьогодні сама після обіду. Склавши в голові те все докупи, подумала, як несолодко та непросто живеться жінкам і донькам депутатів. Таке навантаження не кожна витримає. А ще той целюліт, зараза…

І хоч вона багато чого не зрозуміла зі сказаного, та вирішила все ж таки спитати хоч за останнє, що запам’ятала.

– Чуєш, онучко? – вона запитала голосно у вітальню. – А що то таке, отой шопінг?

– А… це… це, бабусь… – Ірина замислилась. – Ну, як ото ви з кумою напередодні Нового року, в місто їздили. Ну, коли всім нам на свято гостинці привезли.

– А, оце… Ну, так, так, зрозуміла…

Тітка Галина пригадала, як вони з кумою робили той «шопінг». Спочатку вони нагвинтили повні сумки часнику, він тоді якраз був у ціні в місті, бо грип був, а потім ще й всякої битої та патраної птиці. Та рано-вранці наступного дня, зв’язавши сумки мотузкою і перекинувши їх через плече, пішли на зупинку. Воно недалеко, кілометрів сім усього. Потім вже на зупинці вони зрозуміли, що «маршрутки» не буде, бо мело тоді сильно і хто б ту дорогу від снігу чистив, то й пішли далі пішки. Добре, що тоді трактор ішов і вже через п’ять кілометрів їх підібрав, то вони на автобус і встигли. Потім як на базарі місце шукали, як спродались, як знову ж по тому базарі бігали, гостинці купляли. А головне, як додому добиралися, як встали з попутки, а воно мете, снігу в коліна і темно. Додому ще кілометрів п’ятнадцять, вони мокрі-мокрісінькі, і добре, що тоді хоч вовки не вили… не дратували їх… а то б і тим попало. Та головне було інше, а саме те, що руки в них були гарно натреновані в колгоспі, то вони не відірвалися від ваги тих гостинців, тому додому тітки дійшли. Отакий в неї з кумою був «шопінг».

«А що… – пригадавши все, знову подумала тітка Галина, – має рацію світська левиця, воно як отакий шопінг хоч раз на тиждень робити, то отого цилюліту точно не буде… Можна оту цилюлітну епідемію в Україні подолати… можна…»

 

Онука Ірина лежала на дивані та, дивлячись телевізор, розмірковувала. Розмірковувала вона про те, що головне зараз – вирватись звідси в Київ. Здати іспит тут – це ще можна, і це не дуже важко, бо на іспит їх повезуть в інше село, а воно таке саме. Тут головне – вступити в Києві.

Вона знала, що батьки і бабуся з дідом зі шкури вилізуть, а вчитимуть. А ще вона знала, що вчитися зараз – це не те, що раніше: конспекти писати, по ночах креслення робити, щось вчити та потім те відповідати перед всією групою. Зараз цього не треба було, тепер потрібні були інтернет та гроші – і все.

А як вона вступить, то куди батьки дінуться… А головне, що вони це теж знають. А їй що, їй головне – отримати оту головну в житті дівчини наукову ступінь… офіс менеджера, а там далі… а там далі… Вона відтягнула сорочку і подивилася на свої груди, білі та пружні, які їй передалися від матері, а тій – від бабусі, потім тряснула плечима, і ті заколихалися. Ірина усміхнулася, дивлячись на те, як вони гойдаються. Слава богу таланти в неї були, аж два, неспроста хлопці з неї очі не зводять вже з п’ятого класу. Тож тепер головне – вступити, і в Київ. Вона вже уявляла, як об’їдається фастфудом у Макдональдсі, а потім як зранку бореться з целюлітом у басейні та сауні,  а потім, неодмінно, шопінг, а як же ж без нього!

Баба Галя поставила варитися картоплю і, поки та варилась, робила салат та теж мріяла. Мріяла про те, щоб хоч її онука не жила, як вона все життя – в корівнику та на полі, а щоб хоч у канторі, щоб хоч бухгалтером. І план у неї був, а от плану тому була потрібна… золота медаль.

 

Золота медаль

 

Кожна нагорода має свою ціну. Ні, це не так, як раніше було у всі часи людства, що треба було її заробити працею чи відвагою. В наші часи це тепер набагато простіше, бо зараз і освіта, і закон – все продається, то й медалі теж мали ціну. Так дійсно краще, не треба навіть замислюватись над принципами та мораллю і над тим, хто що знає та хто більш винний в чомусь чи більш мужній. Все тепер набагато зрозуміліше, бо у тієї жіночки, котру греки звали Фемідою, є терези, і хто на ту чашу більше поклав – той і мав рацію чи більшу мужність, і йому потрібна була медаль, чи більше знає – і саме йому треба диплом чи… Та гаразд.

Золота медаль цього року коштувала в селі не дуже дорого, бо якось так вийшло, що нікому не була потрібна. І щоб сказати, що вона там заржавіла і вже не блищала – то ні, просто ніхто далі не хотів вчитися, а хто й хотів, то батьки не мали змогу дозволити. Тому навіть директор школи, котрий іноді діставав медаль з сейфа та протирав, якось з сумом почав на неї дивитися.

 

Тітка Галина зняла картоплю і стала її товкти, коли саме в цей час у веранду зайшов зять Микола.

– Насипати? – подивилася на нього теща.

– Та можна, – він повісив картуза на гвіздок.

Баба Галя зазирнула у вітальню.

– Відпочивай, онучко, відпочивай, – сказала вона і щільно закрила за собою двері. – Ти, Миколо, ось що… Я там грошей трохи наскладала, то за молоко, то те, то се… тож… – вона виглянула у вікно. – Директор школи Іван Іванович Савінський – твій однокласник?

– Мій. А що?

– Ти б, голубе, сходив до нього, та не з пустими руками, я наготовлю… та про золоту медаль поговорив би.

– Та, мамо… Ви ж знаєте, як Ірина вчилась. Медаль ту, кажуть, хочуть Оксані «петровській» дати.

– Який же ти йолоп… Я ж тобі сказала… Не з пустими руками… Ти сам, як хочеш, то спину в полі і далі гни, а от доньці поможи. Вони зараз всі так роблять. Чуєш, чи ні? – і вона подивилась на зятя так, що той відразу все зрозумів.

 

В п’ятницю ввечері батько Ірини, Микола, з добре навантаженою сумкою та з товстеньким конвертом у кишені йшов до свого однокласника Івана, а тепер вже Івана Івановича Савінського, в гості. Він йшов, і йому було якось ніяково, та потім він подумав, що головне – випити гарно, а там вже якось вийде. Проходячи повз школу, він вирішив туди зайти – а як той ще працює, то щоб потім не вертатися. В коридорах школи було тихо, навчання вже закінчилося, почались канікули. Микола підійшов до дверей директора і постукав. Довго стояла тиша, і він вже хотів піти, та раптом двері відчинилися і з них виглянув директор.

– Миколо, ти?

– Я, я до тебе, справа є.

– Ну, то заходь.

Він поставив на стіл сумку, з якої гарно пахло. Почувши той запах, директор аж засяяв.

– Я, ти знаєш, – почав Іван Іванович, – щось замотався… воно іспити, випускний. А тому… Чомусь відчуваю, що ти вчасно.

– Та є в мене тут одне питання… Тільки думаю, почати треба звідси, – він показав на сумку.

– Я так розумію, треба двері зачинити.

– Точно, і краще аж ті, що назовні виходять. Бо мало там що.

– Я швиденько.

Поки той бігав, Микола накрив на столі, і тепер, зайшовши в кабінет, директор через побачене на столі зрозумів: справа хоч і серйозна, але дуже підходяща.

Почали потрошку, бо вони хоч і жили в одному селі, та бачились рідко. Один зранку в школу, інший в гаражі, а потім воно, господарство. Спочатку пригадали дитинство, потім школу, потім кілька годин пригадували армію, а потім далі і далі. А потім Микола спитав, чи можна, щоб йому оту медаль… золоту… А Іван відповів, а чому б і ні… Бо він, Микола, людина гарна і працьовита. Тож якщо треба, то…

 

Спочатку в галереї щось заторохтіло, потім гухнуло, а потім заскрипіли двері в кімнату. Тітка Галина, перелякана та заспана, швиденько ввімкнула настільну лампу, що стояла на столі біля ліжка. У променях світла вона побачила зятя Миколу. Стоячи посеред кімнати навколішках, зять був дуже схожий на сенбернара, якого щойно привели з собачої виставки: очі світилися червоним, з рота текла слина, а на шиї висіла золота медаль. Завдяки їй, медалі, тітка Галина зрозуміла, що все вийшло, і від радості вже хотіла поставити тарілку з вечерею на підлогу та вчасно схаменулася. Бо не дай би бог хтось побачив, як вона свого зятя частує.

Зрозумівши, що не зможе покласти зятя на диван, вона дала йому подушку на підлогу та, знявши із зятя медаль, накрила його кожухом Степановича.

Теща лягала в ліжко і думала, що добре все вийшло і що поки ніхто про це діло не знає. А Ірина, а що Ірина? Вона тільки в інституті покаже цю «золоту медаль» – і все. То хай це буде наша… таємниця.

 

Таємниця

 

То тільки так здається, що всі неймовірні історії повинні теж починатися якось особливо та цікаво. Та, як свідчить історія, часто-густо вони починаються досить банально та просто, а іноді – ну, зовсім вже просто, наприклад, отак.

 

Небо хмарами затягло ще вночі, тому дощило вже зранку. Хоч не сильно, та було видно, що це надовго. Археологи вже давно прокинулись і, зрозумівши погодну ситуацію, вирішили приготувати сьогодні обід за складнішою формулою, а саме – наварити борщу. Генка чистив картоплю, а Мишко щось чаклував над каструлею, яка щойно закипіла. Двері в кухню флігелька були відчинені, тому шелест дощу навіть цей похмурий день зробив романтичним, а коли до того звуку приєднався аромат смаженого сала та цибулі, то хлопці зразу зрозуміли, що чогось не вистачає і, скоріш за все, не вистачає третього.

Тим часом третій заворушився, і хоч під тестевим кожухом було тепло, та гола підлога все ж давила в боки. Микола прокинувся і ледь повернув язика в роті. Спочатку він помацав собі груди, шукаючи медаль, та її там не знайшов. Він сів, і погані думки стали літати навколо його голови. Так, вони літали саме навколо голови, бо всередину він їх не пускав. «Доніс я ту кляту медаль, чи ні», – думав Микола. Про те, що на роботу він сьогодні вже не піде, він розумів… Але та медаль… Він підвівся і ледь-ледь почвалав на веранду. Сушило – страшне. На веранді стояв стіл, а на столі стояло щось, і це щось було накрите рушником. Микола зняв рушник і там побачив глечик кисляку, картоплю, посипану смаженою цибулею, а на ній – половину смаженої курки, банку огірків солених, а головне – пляшку горілки! І хоч записки жодної не знайшлося, та пляшка горілки і була ніби отим білим аркушем паперу, на якому тещиною рукою було написано: «Молодець, крапка, медаль доніс, крапка, цілую, крапка, твоя рідна теща, крапка». Микола повеселішав, та пити наодинці не хотілось. Він виглянув у вікно і побачив, як напроти, у кухні флігелька пораються хлопці. Микола взяв пляшку і тарілку з куркою й під дощем прибіг у флігель.

– Здоровенькі були, науко!

– Здоровенькі були, дядьку Миколо, – привіталися хлопці.

– Та який я вам дядько, давайте, хлопці, просто Микола – і все. В мене ось пропозиція є, – він поставив пляшку на стіл. – Ви як?

– Абсолютно не заперечуємо, – посміхнулися хлопці. – Воно дощ, працювати не виходить, то чого ж дню пропадати.

– Ну, коли так, я за рештою збігаю, – сказав Микола і знову побіг на веранду.

– А що, нічого, нормально день складається, – весело загомоніли хлопці.

Вже через декілька хвилин під смажену курочку і солоні огірочки весело задзвеніли чарочки та потекла розмова. Пішли оповідання про стару історію краю, це від науковців, та про історію краю недавню, це від Миколи. Але  скільки тієї однієї пляшки.

– Чули, хлопці? Я по дружбі, я ось і грошей дам… я б сам збігав, та не можу, бо скажуть, на роботу не вийшов, а по селу за пляшкою ганяє. Хто побіжить? Я покажу, куди.

– Та яке питання, – сказав Мишко і став одягати куртку.

– Ось, дивись, – Микола показав на відчинені двері, – он, бачиш, хата, а з неї дим стовпом. Отам живе тітка Ганна. В неї і купиш горілки. Та бери не одну, – Микола повернувся до хлопців. – Я вам, до речі, потім одну таємницю розповім… Ні, ні, справді, дуже цікаву таємницю… Ви тільки нагадайте.

Час пролетів швиденько, все, що треба, принесли та що треба підрізали в тарілки. Задзвеніли чарки.

– Так що ж то за таємниця така? – посміхаючись, спитав Генка, втягуючи носом повітря.

– Думаєш, жарт? Ні, хлопці… Бо, як на мене, повинно те бути дуже цікавим. Бо подія та була саме там, де ви зараз копаєте, – хрумкотячи огірком, відповів Микола. – Тут діло яке, – він на хвилину замислився і, дожувавши, продовжив. – Я, коли працював на тракторі отам, на полях біля курганів давно вже помітив цікаву річ.

– О…го, – хлопці переглянулися.

Він подивився на Мишка:

– Ти ж тітку Ганну бачив? Ну, ту, що горілку в неї купляв. Так от, не знаю, через який проміжок часу це буває, та тітка Ганна ходить кудись із пакуночком, точніше, з білою хустинкою, в якій щось загорнуте. Йде отак понад краєм, над річкою, як і ви, до речі, ходите, а потім через поле – і зникає в гаю. Що далі, не знаю, та тільки додому вона повертається вже без отої, так би мовити, торбинки чи клунка.

– І що ж тут дивного? – ніяково спитав Генка.

– Та ось, почекай, – Микола розлив по чарочках. – Я теж так думав. Та одного разу я на полі працювали не сам, а з одним дядьком, теж  трактористом з нашого села, з Сидоренком Іваном Семеновичем. Обід саме був. Ми трактори заглушили та, взявши пакунки, пішли у тінь на край гаю. Сидимо, обідаємо, коли бачу: тітка Ганна йде. Зупинилася отак перед гаєм, подивилася навкруги, чи немає нікого, а потім раз – і швиденько всередину. Нас не помітила. Я й кажу Семеновичу, що і навесні, як сіяв, теж таке бачив, і восени, коли збирав – знову те саме. А він не те що здивувався, а навіть якось хитрувато на мене подивився…

– Ні, спочатку давайте вип’ємо, – запропонував Микола. І вони підняли чарки.

– А що, інтрига є? – теж втягуючи носом повітря, тільки тепер вже сказав це Мишко, хоч, правда, теж посміхаючись.

– Ні… Ну, це, безумовно, не міфи стародавніх скіфів, та підождіть… Так от, тоді… Семенович подивився на мене хитрувато та став розповідати. Каже, що хлопець я не місцевий, то багато чого не знаю про історію їхнього села. А я дійсно тут у приймах живу, сам то я з Остап’є. Еге, і Семенович розповів… що тітка Ганна туди з торбинкою ходить, дехто в селі знає, особливо зі старих дідів. Виявляється, що рід їх живе тут з давніх-давен, невідомо навіть, з яких часів, розповідав Семенович. А село це дуже старе, це всім відомо, он скільки курганів навкруги, – він повів рукою. – Так от, з тих давніх часів у родині тітки Ганни обов’язково, хоч одна жінка, та завжди торгувала горілкою… і що цікаво, – Микола навіть став розмовляти тихіше, навіть пошепки, – що оті жінки з їхнього роду, ну, ті, що горілкою торгували, завжди ходили в той гай з такою самісінькою торбинкою і так само поверталися без неї. І це протягом багатьох сторіч… можливо, навіть з часів скіфів. Це, як кажуть в селі… А чого вона туди ходить, ніхто не знає… О… Ось де таємниця!!! – сказав останню фразу вже досить голосно.

– Так що, підслідити не могли? – спитав Мишко.

– Так, а як ти прислідиш, воно ж навколо гаю майже кругом поля, та й коли вона туди буде йти наступного разу, невідомо, ну, щоб засідку зробити. А головне. А головне, що й дійсно, можливо, нічого цікавого в тому і немає, тому ніхто за цим і не прослідив.

– Та все одно, – Микола якось дивно подивився на відчинені двері, де шелестів дощ, а потім продовжив. – Щось  таємниче в цьому є… Є, це точно. Бо все ж якось хитро та усміхнено на мене тоді Семенович дивився, коли розповідав цю історію.

– Безумовно, в цьому є щось цікаве. Якщо, як ти кажеш, аж з часів самісіньких скіфів, – сказав Генка, теж дивлячись кудись у дощ.

– Ні, ну, можливо, і не з них, я не знаю… але люди в селі так кажуть.

– Та-а-ак… – протягнув Мишко. – Цікаво, що ж приховує в собі той… білий клуночок.

 

Білий клуночок

 

Літній дощ – це взагалі штука гарна, вона і для землі дуже корисна, та й людям не заважає, тому вже наступного дня хлопці працювали. Так минув тиждень. Якось після обіду Мишко лежав на щойно насипаному відвалі та, довбаючись соломинкою в зубах, дивився то в небо за хмаринками, то на  Генку. Той, вже нарізавши хліб, тепер різав сало. Робив він цю роботу, чи, точніше навіть, дійство, майже містерію, дуже уважно, тому що чесний та справедливий розподіл сала в експедиції – штука серйозна. І відволікти від цього людину може лише настільки ж важливе, ну, можливо, кінець світу. Та тут раптом руки Генки зупинилися, і Мишко, який за ними спостерігав, зрозумівши, що щось не так, підвів очі і подивився на Генчине обличчя. Генка ж, наче заклякши, дивився кудись далеко, за спину напарника. Мишко зрозумів, що різких рухів робити не варто, а раптом там гадюка, і став поволі обертатися, та коли вже зовсім повернувся, побачив таке.

Полем до гаю йшла неспішно жіночка, а в руках вона несла білий клуночок. Це була зав’язана біла хусточка, в яку щось було загорнуте. Так зазвичай колись носили обід в поле. Хлопці притихли і потихеньку, мов у воєнний окоп, злізли в траншею, яку рили. Тітка Ганна, а це була саме вона, зупинилася перед гаєм, довго роздивлялася все навкруги, а потім швиденько зайшла всередину. Хлопці мовчки переглянулися та, розрахувавши курс напереріз, теж побігли до гаю. Через сотню метрів їх дороги перетнулися, і вони вже, як справжні розвідники, нечутно пішли за тіткою Ганною. Та теж ішла не просто, а ніби справжній диверсант, кілька разів зупинялася та дослухалась. Але молодість є молодість, а старість є старість. Нарешті, вона підійшла до кущів, трохи їх роздвинула і, неначе в кімнату, пройшла всередину. Хлопці вже зовсім по-пластунські теж підібралися ближче і тепер, лежачи, спостерігали за нею.

Вона підійшла до вельми високого пагорба всередині кущів. В тому пагорбі, десь посередині, була зроблена неначебто полиця, і саме туди вона поставила білий клунок. Постояла трохи мовчки, а потім, заплющивши очі та ставши на коліна, стала читати ніби якусь дивну молитву, причому молитва та говорилась якоюсь незрозумілою мовою. Хлопці лежали заклякши та з широко розплющеними очима, а по спинах у них ніби бігали холодні мурашки. Молитва спочатку була монотонною, та потім тітка почала щось казати дуже голосно, так ніби чогось просити, але зверталася вона не до неба, як роблять це завжди, а навпаки, дивлячись у землю. Зрештою, вона притихла, а потім, підвівшись на ноги, ще раз щось сказавши незрозумілою мовою, пішла, при цьому дійсно залишивши торбинку. Хлопці, теж підвівшись, провели її майже до кінця гаю та повернулися назад. Спочатку вони довго роздивлялися все навкруги та прислухалися, а потім, нарешті, взяли торбинку. Обережно її піднявши, вони, мов Індіана Джонс, відскочили та стали чекати, чи нічого не трапиться. Але все було тихо. Хлопці, відійшовши  кроків зі двадцять до гаю, присіли.

– Ну що? – ледь вимовив пересохлими губами Мишко. – Відкриваймо скриньку Пандори?

Генка кивнув.

І хоч насправді це не був ящик Пандори, та потім виявиться, що деякою мірою це було так, бо деякі людські слабкості вони все ж таки визволили, а тому Мишко тоді майже не помилився.

Вони розв’язали вузлик і там побачили сулію з прозорою рідиною, глечик зі смаженою домашньою ковбасою, хліб, солоні овочі, цибулину, а головне, знову невеличкий клунок, тільки вже з білого носовичка. Мишко спіймав погляд Генки, який кивнув, ніби давав згоду на подальші дії. Розмотавши маленький клуночок, вони побачили там гроші. Так, так, найзвичайніші гривни і гарненьку купку. Хлопці присіли і спочатку мовчки дивилися на щойно знайдений скарб, і хоч в ньому начебто не було нічого незвичного, та питання все-таки з’явилося, і хоч воно було просте: «Для кого те все?» – але це була загадка, а вони були археологи… Та раптом з того боку, куди вони провели тітку Ганну, почулися кроки, затріщали гілки. Хлопці лягли в траву, а Мишко своєю камуфляжною шляпою швиденько накрив скарб.

Чоловік невисокого зросту, в куфайці та старому солом’яному брилі, дуже швидко, майже біжучи, перетнув гай та, не зупиняючись і навіть не прислухаючись, влетів у кущі, де й лежали раніше пагорб та полиця в ньому. Спочатку було тихо, потім він щось пробурмотів уголос, а потім взагалі чоловік вийшов зовні та, розпрямившись, повернувся обличчям до хлопців. Побачивши його, вони ледь не зойкнули. Це був хазяїн їхнього флігелька, Степанович. Він поглянув навкруги, а потім став причитати.

– Не може бути такого… Вона ж як повз мене пройшла, так я зразу за нею… Та ні, ну, як так… Та не може бути… Невже конкуренти… Невже Іван Сидоренко?.. Так той працює… А може, кум?… Так ні, кум в район поїхав…

Він ще раз майже оббіг колом кущі та, повернувшись на старе місце до входу, знову забурмотів:

– Може, собаки?… Так ні… Ті б одразу клунок порвали… оце б вони ще стали місце шукати, де б ковбасу з’їсти… Ні-і…  таку дурню тільки люди роблять… Хто ж воно?.. От зараза… – він ще кілька хвилин роздивлявся все навкруги, а потім, опустивши плечі і бурмочучи, пішов додому.

Хлопці, які до цього лежали тишком-нишком, через кілька хвилин підвели голови і усміхнулися один одному.

Їм не стільки потрібен був клунок, скільки таємниця… І хоч зараз нібито зрозуміли, що в клунці знаходилось, і навіть було очевидно, хто за ним приходить, та тільки тепер постало нове питання: «Навіщо це все?» І так виходило, що знову залишалась… таємниця без відповіді.

 

Таємниця без відповіді

 

Таємниця…

Таємниця – те, що приховується від інших, відоме не всім, секрет, таїна, тайна… – отак тлумачить це слово сучасний словник української мови.

Що з цього виходить? А виходить те, що завжди є таки хтось, хто це приховує від інших. І хоч відоме те не всім, та все ж декому це відомо, так написано в словнику. Так було і цього разу.

Про те, що тітка Ганна іноді з клунком ходила понад річкою, в селі балакали багато. Одні казали, а це були зазвичай жінки, що нібито було в тітки Ганни колись велике кохання. Кажуть, у старі часи працювали в селі шабашники, тік будували, і був у них бригадиром красень Петро. Закохалась тоді в нього молода тітка Ганна. Та, кажуть, коли шабашники тік збудували, пошабашили, значить, і потім колгоспну премію запивали. То ніби попросив тітку Ганну бригадир Петро принести йому похмелитися зранку. А тітка Ганна взяла і не дала йому похмелитися, потім схаменулася, прибігла після обіду, а Петра вже не було. От з тих часів вона іноді, кажуть, бере торбинку, в якій чиста сорочка і сніданок, та йде отак понад річкою до свого Петра. Поплаче, кажуть, трохи на березі і додому йде. А дехто каже, що то не Петро  був, а виконроб вірмен, Самвел його звали. Вірмени кооперативом тоді асфальт до села клали, і кажуть, що не похмелитися вона тоді Самвелу не дала, а чогось іншого. Хоч баба Мотря, сусідка тітки Ганни, запевнювала, що вже точно, що то геолог був, казала, буровик з самої Полтави, Іван його звали.  Ось вам і таємниця, та дехто її все ж знав, хоч, можливо, не повністю.

Було їх шестеро. А коли село схоже на невеличку державу і в ньому є влада, міліція, ну, і все притаманне державі, то виходить, що був у селі і свій таємний орден, така собі масонська ложа, попівське відділення якого мало назву «Зелений гай». Входило в ту масонську ложу тепер вже шестеро. «Великий Майстер Стільця» Степанович та його два куми, відповідно «Перший» та «Другий» стражі. А ще їх внутрішні конкуренти: Іван Сидоренко «Великий Канцлер» та його брат зі сватом «Учні десь так сорокового градусу». Раніше їх було всього двоє, та якось, розпиваючи й закусюючи тим, що було в клунку, ті перші раптово втаємничили у свою ложу, ще кожен по одному, а ті через ту саму пиятику – ще двох.

Так масонська ложа села Попівки збільшилась, і це вийшло не на користь перших. Хоч самі брати таємного ордена знали небагато, а саме: що несе, куди несе і де те все залишає тітка Ганна, та цього їм було досить. Тому чого та кому не дала тітка Ганна в молоді роки, досліджувати «брати масони»  не стали, справедливо вважаючи, що хай це і буде тим пірамідоном, тою священною таємницею, яка повинна бути в кожній поважній масонській ложі. Ділили вони ту здобич у доволі простий спосіб: хто перший помітить тітку Ганну та добіжить, того і клунок.

Степанович цього разу запізнився, а тому, виснажений і злий, вже підходив до двору. Він весь час намагався зрозуміти, де схибив та хто з братів по масонській ложі обдурив його.

Хлопці повернулися на свої копалини, сало та хліб пташки вже давно рознесли, проте хлопці тепер з цього не жалілися. Смажена ковбаса тітки Ганни була чудовою, до речі, як і все інше.

– Я що думаю, Генчику, навіщо тітка Ганна сюди це носить? Якщо навіть уявити, що вони зі Степановичем той… то є простіший спосіб.

– Та ні… ти як скажеш, щоб вони були коханці… А до чого тоді кум чи Семенович… ти ж пам’ятаєш, як лаявся на них Степанович?

– Дійсно. Та й гроші навіщо?

– Може, хабар який?

– Та ну… кому хабар? А якби це ті, кого він перераховував, забрали? Кум там чи отой інший… то кому хабар?

– Дійсно, дурня якась виходить.

Хлопці, гарно випивши та добре пообідавши, тепер лежали на сонці горілиць та, довбаючись соломинками в зубах, філософствували.

– Мені більш цікаво, що то за пагорб такий серед кущів, ще й з поличкою?

– Може, старий скіфський жертовник.

– Пам’ятаєш, як вона молилася?.. Аж мороз по шкірі…

– Точно… точно, і мова якась невідома.

– Я ще знаю: зараз на цвинтар, на могилу, їжу носять за старим звичаєм скіфів. Може, то чиєсь поховання?

– Зараз трохи відпочинемо, сало зав’яжеться, візьмемо лопати і копнемо.

Літній день довгий. Сонечко після обіду розвернулося та, вилізши з-за гаю, стало світити на хлопців. Ті, вже пару годин поспавши, прокинулись.

– Ну що, ходімо?

Генка кивнув.

Гай стрів їх тінню та прохолодою. Шелестіло листя старих дубів, мов акомпанемент до пісень птахів.

– Ти диви, як тут чудово, – сказав Мишко, задерши голову, – я якось спочатку і не помітив.

– Так гай – він і є гай. Тут дерева ростуть не так густо, як у лісі. Приємніше, світліше, і вітерець гуляє.

Так все і було, та десь посередині гаю дерева стали рости щільніше. Хлопці зайшли, як за стіну, в чагарник і стали перед пагорбом. Мишко кинув лопату так, щоб вона встряла в пагорб, і вже хотів сказати: «Ну що ж, почнемо». Як раптом лопата задзвеніла і відскочила.

– Ого! – хлопці теж відскочили.

Отут треба трохи пояснити. Землею на Полтавщині переважно є чорнозем, хоч іноді глина або пісок, якщо це ліс, а от з камінням у нас дуже важко. Раніше було отак треба на діжку гніт знайти, то не знайдеш, гарна каменюка на вагу золота, навіть замовляли, щоб привезли. Тож реакція хлопців була природною.

– Нічого собі, – Мишко підняв лопату.

– Тут треба обережніше. Сходжу я, мабуть, інструмент візьму.

Хлопці знову стояли біля пагорба.

– Я думаю, треба отам ззаду спробувати, а то як тітка Ганна прийде та помітить…

– Точно, точно… перестане торбинки носити. А я тобі скажу, було б непогано щодня так обідати, та й грошей би назбирали. Навіщо було б отак копати, – хлопці зареготали.

– Отам, з того боку, – кивнув Мишко.

Робота пішла. Спочатку будівельним мастерком, потім щітками. Вечоріло… Хлопці зупинилися та відійшли трохи, щоб побачити загальну картину.

– Ну що, нічого не нагадує? – хитрувато примружившись, спитав Мишко.

– Нагадує, і дуже нагадує… думаєш, ти один розумний?

– Дольмен…

– Так, саме він.

– Ти знаєш, а це вже знахідка. Навіть відкриття, і чималеньке.

– Воно-то так. Тільки грошей нам за нього не попаде і наукових ступенів теж. Зараз навіть якщо і розповімо комусь, то вони все собі привласнять, а нам ще й чортів попаде за «самоволку».

– Так, – Мишко зітхнув, – а експедицію треба фінансувати. Розробимо план подальших розкопок і завтра продовжимо вже більш ретельно.

Хлопці почали прикидати все землею, щоб ніхто нічого не помітив.

 

Було ще не темно. Хлопці сходили на річку, накупалися досхочу, повечеряли на березі залишками чудового обіду і тепер, веселі, зайшли надвір.

– Хоч ти замовкни! – крикнув на пса Пірата Степанович.

На відміну від хлопців, він, злий та похмурий, ходив по двору. Одного кума не було, інший теж не брав, а допит конкурентів, Івана Сидоренка та його свата, нічого не дав. Всі аргументи були на їхню користь, бо Іван і сват дійсно були тверезі, а став би чоловік, який знайшов літру горілки та закуску, чогось чекати? Ні. Тому хто взяв клунок з горілкою та грошима, було невідомо. З висновків Степановича виходило так: або в масонській ложі «Зелений гай» села Попівка був розкол і зрадник, який ще комусь розповів таємницю, або їх хтось вислідив. Якщо це свої зрадили, то нічого, це можна контролювати, а якщо хтось інший, чужий, невідомий…

«Жах», – подумав Степанович, уявивши, що можна назавжди втратити гарне свято у вигляді білого клуночка, та й ще купу грошей на додачу.

Хлопці прокинулись дуже рано. Коли вони того, ще першого, ранку йшли на розкопки, у них був, безумовно, азарт, але то був азарт початку матчу. Та тепер в них вирував інший азарт, а саме той азарт, який приходить, коли вже забили перший гол. Вони вже збиралися виходити, та раптом у двері постукав і, не чекаючи відповіді, зайшов Степанович. Хлопці зніяковіли, подумавши, що він їх викрив, та потім заспокоїлись. Степанович ще раз визирнув у двір, оглянув його, чи нема нікого, і зачинив двері.

– В мене, хлопці, до вас прохання, – почав Степанович. Хлопці мовчки кивнули. – Тут, отже, таке діло. Моя Галина через кілька днів поїде до сестри на недільку в місто. То я буду козакувати… Самі розумієте: хлопці зайдуть, не чай же пити, – він посміхнувся. – Якщо я у вас бідон з бражкою поставлю, як ви? Нічого? Бо, самі розумієте, більш сховати ніде… Вона ж у мене, самі знаєте… кругом знайде. А ми там з кумом цукром та дріжджами скинулися, то, як моя поїде, горілочку й виженемо… То буде нам про що побалакати, та й ви з нами.

– Та без проблем, – радо кивнув Мишко.

– Дякую, хлопці… А то останнім часом одні втрати та неприємності. Тут ще вчора… Та ладно, колись розповім… – Степанович важко зітнув. – Ну, то домовились. До вас оте заховаю, то як у сейф.

 

Сейф

Сейф – це, зазвичай, така собі, доволі міцненька металева коробочка з дверцятами. На дверцятах замок, останнім часом кодовий, що вже є таємницею, але те, що лежить у тому сейфі, є ще більшою таємницею. Чому? Тому що код розгадати можна, а от хто та що поклав у той сейф, зрозуміти неможливо, бо логіки в тому немає ніякої. Вийшло так, що білий клуночок і був, мабуть, кодом або ключем, який несподівано потрапив хлопцям в руки, та далі був сейф.

Обійшовши пагорб по колу, хлопці вирішили копати з протилежного боку від тієї полиці. Це було, безумовно, логічно. Та, на думку хлопців, щоб повністю зберегти таємницю розкопок, цього було замало, тому вони взяли цей напрямок і за десяток метрів від дольмена вирішили копати шахту.

Робота кипіла. Це була вже не та думка, що, може, колись щось знайдемо. Тепер у них уже був дольмен, нікому невідомий, чудовий і таємничий. Хлопці зняли верхній шар землі з травою і поклали його збоку, вирішивши зробити з нього непомітні двері в шахту. Вже через деякий час лопата знову задзвеніла, вдарившись у ще один камінь. Як потім виявилось, це була одна зі сходинок, що вели вниз. Хлопці ще більше повеселішали. Шахта тепер відмінялась, бо сходи автоматично давали лінію спуску. Тепер, викопавши якусь частину, вони накривали її товстими гілками, потім клали хмиз і добре те все маскували. Як вони не старалися, але самим було важко. Та ще землю носили якнайдалі від дольмена, щоб ніхто нічого не помітив. Минали дні. І якось під вечір, лопата задзвеніла знову, але то були не сходи, тепер то стояла стіна. Хлопці зупинилися, добре все замаскували і пішли додому. Наступний день був дуже важливий і потребував ретельної підготовки моральної та підготовки обладнання. Вони звечора поставили ліхтарі заряджатися і підготували все інше.

Та обладнання – то що, головною була моральна підготовка. Спалося в ту ніч погано, хлопці часто прокидалися: то водичку пили, то на вулицю ходили. Та ранок не забарився. Обід вони вирішили не брати, бо й так нести доводилось багато чого, тому сніданок мав стати гарним. Вирішили начистити та насмажити картоплі, зробити салат. Та головним, мабуть, було інше. Те, що хлопці все відтягували час, вже вельми ж важливим був цей день. Поснідавши та зібравши обладнання, вони вийшли. Йшли поволі, через тягар, від усього, а головне – від думок. Гай зустрів їх тишею. Все було на місці, як вони і залишили. Вони приготували ліхтарики та інструмент і на хвилинку присіли. Від таємниці їх відділяла тільки стіна.

Отут можна було б почати новий розділ, а можливо, другу частину цього твору, і навіть написати до неї епіграф, щось, наприклад, таке: «На мить я втратив дар мови…» або «Лорд Карнарвон спитав, ледь стримуючи нетерпіння: «Ви бачите там що-небудь?» «Так… дивовижні речі… дуже дивовижні речі…» – прошепотів Картер». («Гробниця Тутанхамона», «Загадки історії»).

Та писати епіграф до кожного розділу – це, певно, дурня, тим більше про те, що хлопці сьогодні щось знайдуть, чи ні, – невідомо. Хто зна, що в тому сейфі.

 

Мишко зліз вниз, до самої стіни, а Генка залишився нагорі, ніби на варті. Розчистивши стіну щіткою, Мишко побачив те місце, точніше, ті двері, які були колись закладені. Витягуючи по камінцю, він поволі став розбирати стару кладку. Стінка виявилася товстою, і через деякий час вони з напарником змінилися. Нарешті, один з камінців впав усередину.

– Є отвір у часі, – весело сказав Генка.

– Ну, і що там?

Генка заглянув усередину.

– Не знаю поки що, темно. Треба далі розбирати.

Робота продовжилась, і через деякий час Генка крикнув.

– Тут далі двері!

– Ну, зрозуміло, що двері.

– Ні, я маю на увазі справжні дерев’яні двері. Доведеться розбирати весь отвір.

– Ну, то міняємося.

Через деякий час, уже разом, хлопці стояли перед старими дубовими дверима. Трошки пововтузившись та зламавши старі іржаві петлі, вони відчинили двері. Повітря, яке існувало всередині, їх навіть здивувало: хоч це був нібито підвал, але десь, напевно, знаходилася гарна вентиляція, тому притаманного запаху важкого повітря не було. Відразу починався нібито невеличкий коридор, а далі – знову двері. Хлопці знову налягли, і ті теж відчинилися.

Чорні археологи, Геннадій Леонідович Бондаренко та Михайло Володимирович Разумов, посвітили ліхтариками в темряву і на хвилину притихли.

Перед ними була доволі велика кімната з арочною стелею. Посеред кімнати стояв начебто стіл. На столі, як вони зрозуміли, лежав чоловік, накритий шкірами тварин, а вся решта навкруги була заставлена різноманітним посудом. Були тут і амфори греків, і звичайні глечики, і всяке інше. І хоч золото ніде не блищало, та вони розуміли: це перемога. Але вони розуміли ще одне: якби вони вже хоч закінчили інститут, то це було б уже щось, хоч би дисертація, а так…

Вони потихеньку, з розплющеними наскільки можливо очима, почали просуватися всередину і підійшли до столу.

– Мумія, – сказав Мишко якимось дивним навіть для себе голосом.

– Вона.

– Що будемо робити?

– Не знаю. Та думаю, треба вийти назовні, трошки заспокоїтися.

Мишко кивнув, і вони пішли нагору. У гаю панувало тепло. Хлопці посідали біля дольмену і деякий час не рухалися та мовчали.

– Треба нам самим все роздивитися, – почав Мишко. – Якщо кому скажемо, то потім нас і близько не пустять. Та й покрадуть усе. Ти ж знаєш, якщо міністри, яких зараз призначають, раніше всякі цінні документи та історичні світлини у музеях крали, то що там казати за інших. Наука – це добре, а ми – це ми.

– Згоден. Може, почнемо з мумії?

– А як це зробимо?

– Там, у гробниці, холодно, та й небезпечно. А як нас помітять? Пропоную вночі перенести мумію у флігель. Покладемо отам, на дивані, в кімнаті, чимось накриємо. Тітка Галина ось поїде, а Степанович як загуляє на тиждень… то роби що хочеш.

– Еге. А тут все добре замаскуємо, щоб ніхто нічого не побачив. Я отам купу хмизу бачив. Накриємо зверху, щоб за ці дні ніхто не провалився.

Все сказане було зроблене. З молодих, та доволі міцних, клинків зв’язали ноші, потім зняли з мумії шкури і разом з дошками, на якій та мумія лежала, поклали її на ноші.

– О…го, який важкий. Я живий стільки не важу, – ледь піднявши мумію, промовив Генка.

– Може, він в бойовій формі? В металевих латах, наприклад.

– Нічого, дотягнемо… своя ноша не важка.

Ніч була темною, бо місяць ще не вийшов, тому полем ішли не боячись. Та й кого боятися? Зморені працею, люди спали, бо елітних нічних клубів по селах ще не побудували. Мабуть, тому що з отієї еліти в селі годували тільки елітних корів та свиней         . Це вам не Київ, де знаходиться майже вся інша еліта – з роду ссавців.

Залишивши ношу під деревами біля двору, хлопці приготували все для знахідки. Потім, подивившись, чи немає нікого надворі, вони швиденько занесли мумію в кімнату та, поклавши на диван, накрили її ковдрами.

Ранок почався, як звичайно в кожному селі. Спочатку півні, потім сонце, потім  кури, а вже потім – «чорні» археологи, але це, звичайно, якщо вони у вашому селі є.

Це був усього другий день за весь час, коли хлопці нікуди не поспішали зранку. Вони вмилися надворі та, зайшовши на кухню, почали готувати сніданок. Степанович, який відразу порався по господарству, через півгодини заспокоївся і, розминаючи цигарку, став у відчинених дверях флігелька.

– Ну, як справи, науко? Вже чогось накопали? – з усміхом в очах спитав Степанович.

– Та ні, небагато, – відповів Мишко, який сидів на дитячому стільчику та чистив картоплю.

– Та ну, небагато, – посміхнувся дядько Іван. – Як удвох оте несли та крехтіли, то, по-вашому, небагато? Чи то просто золото таке важке?

Хлопці притихли, шукаючи відповідь. Те, що вони в ночі схибили і не помітили Степановича, археологи зрозуміли, та домовитись між собою тепер ніяк не могли, кожен шукав свою відповідь. Першим забалакав Генка.

– Дядько Іване, давайте так. У вас же є таємниця? Є. То хай у вас буде своя таємниця, а у нас своя. Баш на баш, так би мовити.

– Та що то в мене за таємниця. – Степанович хотів сторгуватися. – Ви про бідони з бражкою?.. Хіба то таємниця? То таке… у вас там, мабуть, весь скарб. Як повз мене йшли, то ледь ноги не віддавили.

– Та ну, хіба то у нас скарб? От у вас дійсно скарб може бути… якщо ви нас не чіпатимете, – Генка підморгнув Мишкові.

– Ви про що?..

– А про оту біленьку торбинку, що тітка Ганна залишила… та ви знаєте, де… –  дивлячись на діда Івана, сказав Генка.

– О…го… а ви… – сказав дід, та й так закашлявся, коли затягувався цигаркою, що аж випав з дверей. Він походив надворі, заспокоївся та, знову ставши біля дверей, продовжив. – А ви непрості хлопці.

– Зрозуміло, дослідники ж. Зробимо так: ви про наше мовчите, а ми про ваше ні пари з вуст. Ви ж розумієте, ми скоро поїдемо, то ніхто і не дізнається про торбу, могорич та гроші… А ні… то ми вмить тітці Ганні та Галині все розповімо. – Генка, безумовно, не знав, що тим жінкам розповідати, та він знав, що якась таємниця в тому є, і просто, як кажуть у народі, брав на «понт».

– Та Господь з вами, хлопці… Я, як риба. Та, може, хоч мені оте покажете? Все ж цікаво, я нікому… я могила…

Мишко кивнув, запрошуючи пройти. Підняв ковдри, показуючи замотаного чоловіка.

– Тут для вас нічого цікавого, звичайна мумія… Трохи кісток, шкіри, та старе лахміття. Для науки, безумовно, цінність, а для вас…

– І справді. Князь, мабуть, якийсь був? Це ж з курганів?

– З дольмена, з давнього мегаліта. Та це для вас не важливо, а чи князь, то подивимось.

– Ні, хлопці, я не заважатиму. Ото хіба що горілку у вас вигоню через кілька днів – і все… Ну, може, посидимо з кумом та з вами трохи.

– От і гарно, – додав Генка.

Вони поснідали та, зачинивши двері, почали розглядати мумію.

– Ось, дивись, що цікаво. Це, зрозуміло «гіматій»[1], – зауважив Мишко.

– Так. Тут, у можливому некрополі скіфів, у давньому дольмені, мумія в плащі еллінів. Дуже цікаво.

– Там щось з іншого матеріалу, – Мишко показав на те, що трохи стирчало під тканиною.

Він дістав пінцет і потихеньку став піднімати тканину. І справді, під нею лежав аркуш зі стародавнього сувою. Вони його потихеньку підняли та поклали між двох шматків скла, які були приготовані заздалегідь.

– Дуже схоже на єгипетські письмена, – почав Генка.

– Згоден, а ось, диви, оці три птаха дуже схожі на Ібіса. Дивись, дивись, священний бик, а оці чоловічки в спідницях – це, мабуть, фараони.

– Ага, а ось в картуші, мабуть, ім’я фараона.

Хоч археологи були хлопці ще молоді, та важка праця останніх днів далася взнаки. Тому після гарного сніданку хлопці і не зчулися, як заснули прямо за столом. Їм, безумовно, потрібен був відпочинок.

 

Відпочинок

 

Слово відпочинок вже саме по собі чудове. А якщо до слова відпочинок додати такі словосполучення, як: «тепла річка», «чистий пісок», «три літри пива з таранею» та «гарні сільські дівчата», що верещать і дуріють у тій річці, то й взагалі виходить неймовірно красиве речення, яке можна перечитувати безліч разів.

У план експедиції це речення входило, і, можливо навіть, найпершим за списком. Тому тепер археологи суворо діяли за планом, написаним у зошиті ще взимку на лекціях. Вони лежали в тіні старого дуба на березі річки та, розглядаючи гарних сільських дівчат, пили пиво й інколи коментували побачене. Писати про той стан, в якому знаходилися хлопці, мабуть, немає потреби, бо кожен його знає і колись відчував.

 

Тим часом надворі Степановича панував справжній «аврал». Тітка Галина стояла посеред двору і голосно казала ті слова, які писати не можна і які завжди кажуть при збиранні в дорогу, особливо коли поспішають. Хоч, щоправда, такі слова ще кажуть через рік після виборів влади в державі.

Тому надворі, а як казали в лавах старої радянської армії: «по городку», можна було пересуватися лише або бігом, або «строєвим». «Строєвого» не знали, тому всі бігали, а тітка Галина казала, куди. Їй допомагали всі, а дві курки, яких вона мала забрати з собою різаними, навіть хотіли зробити суїцид та хоч у такий спосіб допомогти господині, тільки щоб та не кричала.

Як і планувалося раніше, тітка Галина збиралася в гості до своєї сестри Антоніни, в Бровари – ті, що під Києвом. Тому за давньою традицією везла в місто харчі, а щоб все те було свіжим, то птицю та кролів били саме зараз і патрали, виходить, теж. Онука Ірина, вдячна бабусі за таємну золоту медаль, гріла та носила воду. Та що там вона, навіть пес Пірат, і той допомагав, заганяючи в куток безвідповідальних курей. Десь після обіду це все скінчилося, і вдячна за майбутній спокій родина винесла на подвір’я сумки, проводжаючи тітку Галину в подорож. Кум Іван, який теж був зацікавлений  в найскорішому від’їзді куми, влетівши на жовтому «Москвичі» надвір, прибув вчасно. Він знав: щойно тітку Галину відправлять в далеку мандрівку на тиждень, то дочка з зятем теж на вихідні поїдуть до своїх кумів у Березняки, онука піде до дівчат, а Степанович поставить на плиту бідон зі брагою і стане готуватися до симпозіуму… Так, так, саме до нього, до симпозіуму. Бо у що може перерости звичайна зустріч двох кумів, нікому не відомо. Бо там, в тлумаченні слова «симпозіум», написано ще й таке: окрім застілля з філософською бесідою, ще можуть бути співи, танці та різноманітні ігри. Але Степанович цього не знав, а тому поки що просто готувався до звичайної, майже холостяцької, вечері з кумом.

Накупавшись та відпочивши вдосталь, увечері чудового теплого та затишного дня археологи теж поспішали додому. Вони знали, що там буде відбуватися, а тим більше що теж були запрошені Степановичем заздалегідь.

На кухні флігеля вже творилося дійство, і те дійство потихеньку бігло в трилітрову банку. Хлопці, які щойно прийшли, допомогли акуратно, щоб не зачепити мумію, перенести стіл в останню кімнату та поставили його між двох старих диванів, на яких спали. Степанович саме діловито накривав на стіл, коли у флігель зайшов кум Іван. Той по-воєнному доповів, що куму на автостанцію довіз та, проходячи повз мумії, зупинився.

– О… Що, один вже відпочиває? – промовив він, посміхаючись.

– Відпочиває? Ну… можна і так сказати, – промовив Мишко, переводячи розмову в інше русло. – Ну, як «Москвич»? Ще бігає?

– Бігає?! – кум Іван усміхнувся, бо був людиною веселою та дотепною. – Так, саме  бігає… як той пенсіонер по Совбезу.

– Ну що, – Степанович перервав їхню розмову, – почнемо з другої? – і сам собі відповів. – Ну, то до столу.

Всі посідали, налили, закусили, і пішла розмова. Пригадували старі часи, лаяли нові, розповідали історії, прості, веселі, а часом страшні. Через деякий час почали балакати про всесвіт, НЛО та про те…. з ким, яка, коли трапилась  неймовірна історія.

 

Неймовірна історія

 

Час ішов, на плиті продовжувало капати дійство, а дядьки гомоніли. Тітка Галина, залишаючи чоловіка майже на тиждень, наготовила йому їсти теж на тиждень, тож закусити було чим.

Мишко, який сидів під стіною на стільці, якраз напроти дверей в кімнату, де на дивані лежала мумія, вже хотів розповісти наступну веселу історію, коли його очі і сам він завмер. Спочатку він опустив голову і потряс нею, як роблять завжди, коли людині щось вбачається. Потім підняв голову, усміхнувся, дивлячись на мумію, та, вже знову розкривши рота, хотів продовжити, як знову завмер. Він повернувся до Генки, що якраз закінчив свою розповідь.

– Що? – спитав Генка, піймавши його погляд. – Щось не так кажу?

– Та ні, – він подивився на мумію і знову на Генку. – Тобі… нічого не здається? Бо, може, я вже… той… допився…

Тепер хлопці вже разом дивилися у відчинені двері. Через деякий час ковдра, якою вкрили мумію, затремтіла, якраз там, де мала лежати рука. Мурашки поповзли по тілах археологів. Хлопці завмерли і стали схожі на кам’яні монументи після осіннього дощу, вони зовсім не рухались, а на чолах тік холодний піт.

Мумія тим часом затремтіла ще сильніше. Спочатку ніби заворушилась одна рука, потім інша, а потім і зовсім ніби закрутилася голова. Степанович, який до цього про щось сперечався з кумом, подивився на хлопців та теж замовк. Потім якось нерішуче, а він сидів до дверей боком, став потихеньку обертатися, нарешті, вперся очима в мумію і теж закляк. В кімнаті стало майже тихо, тільки кум Іван щось шепотів, звертаючись то до Степановича, то до хлопців. Мумія вже не тремтіла, як раніше. Спочатку під ковдрою  робилось якесь дійство, а потім ковдра почала потрохи сповзати з її голови.

В кімнаті раптом стало настільки тихо, що ніби чулось, як по небу з тріском та гулом летить місяць і як у Степановича піднімається на голові волосся. Та це тільки здавалось. Бо насправді ж було ясно чути, як у сузір’ї Оріона заговорило радіо-передавач, і мовою мешканців планети Куміру передало: «…двадцять п’ятий, візьміть клієнтів до бета «Гончих Псів», – та на це, як завжди, ніхто не звернув уваги. Ще було чути, як у сусідньому селі Федорівка, що знаходилось за п’ятнадцять кілометрів звідси, на хрестинах маленької Натусі зойкнула кума, котру новохрещений кум притиснув до стіни десь в малині за сараєм. А головне при цьому, як, побачивши ту картину, теща того кума майже пошепки сказала: «Аг…а… зараза». Отака була тиша.

Притихло все: вітер, цвіркуни в траві, комарі, жаби на річці. Навіть пес Пірат, котрому єдиному як начальнику охорони симпозіуму дозволили дзвоном ланцюга вказувати напрямок для викидання кісток, теж притих.

Спочатку з-під ковдри з’явилося темне волосся, потім чоло, а потім і взагалі обличчя чоловіка років сорока, та хоч шкіра в нього була дуже бліда, як крейда, і нагадувала обличчя гейші, але вона зовсім не нагадувала ту шкіру, яка зазвичай буває у мумій.

Коли ковдра пройшла підборіддя, очі у мумії раптом відкрились, а разом з цим у сусідній кімнаті мало не знепритомніли троє чоловіків. Це були археологи та Степанович. Один тільки кум Іван, хоч і мовчав, та все одно нічого не розумів.

Мумія спочатку довго роздивлялася стелю, потім потягнула носом повітря, перевела погляд на самогонний апарат, що стояв на плиті в кухні флігелька. Вона довго його роздивлялась і, нарешті, стала повертати голову, щоб подивитися на кімнату, в якій відбувався симпозіум. Коли голова повністю повернулась і очі їх зустрілися, всі, хто сидів (крім Івана), знову ледь не знепритомніли. І хоч очі мумії були досить звичайні і нічого злого в собі не несли, та все одно всіх охопив страх, і чомусь хотілось втекти звідси, та виходило так, що бігти якраз довелося б повз мумію. Тож усі залишились на місцях.

Мумія спочатку потріщала хребтом, а потім, висунувши з-під ковдри білі, як сніг, ноги, вправно перевела тіло в положення сидячи. Роздивившись ретельно, що було в неї під ковдрою, мумія однією рукою витягла звідти  рештки старої одежі та дві золоті фібули і поклала те все поруч. Потім розправила ковдру, розтягнувши її перед собою обома руками. Тепер учасники симпозіуму бачили перед собою тільки відкриті двері, ковдру і дві білі руки. Ковдра опустилася, мумія прокашлялась, і в селі знову настала гнітюча тиша. При цьому троє чоловіків знову мали передінфарктний стан. Мумія ще раз прокашлялась, а потім чудовим баритоном промовила.

– На гиматій не вистачає, а хітон шити треба, – вона ніяково знизала плечима, а потім продовжила. – Нічого… тут тканини якраз на екзоміс. Ну, а що робити? Воно хоч не за рангом, та ж голим не ходитиму.

Мумія швиденько та вправно зробила з ковдри одежу, а на плечах, зібравши два краї докупи, закріпила їх золотими фібулами. Тепер перед ними ніби стояла мармурова статуя, загорнута ковдрою в клітинку, на голові поблискували чорне волосся та очі, а ще на шиї висів золотий амулет.

– Ледь не забув, – мумія дістала з-за подушки золоту тіару, яку, вочевидь, коли борсалась, згубила, та наділа її на голову. – Ну, як я? Нічого? – мумія поглянула на присутніх.

Генка облизав пересохлі губи.

– Ви хто? – сказав він не своїм голосом.

– Я? – мумія стала майже струнко та підняла праву руку вгору. – Я бог вина та виноробства. Діоніс.

– Хто? – вже своїм голосом перепитав Генка.

– Саме так, бог вина та виноробства. Діоніс, – чоловік, який тепер мав ім’я, зробив крок назад та поклонився.

– Куме! Чуєш, куме… Хто він?.. Я щось нічого не зрозумів, – дядько Іван штовхнув Степановича.

– Та каже, куме… як би тобі пояснити… – Степанович вперше повернувся до кума і, показуючи пальцем на Діоніса, продовжив. – Каже, Ваню, шо він бог у п’янці.

– Та… бог у п’янці… Ти не кажи дурниць, чоловіче, – кум Іван  перевів погляд на Діоніса і посміхнувся. – От у нас в колгоспі раніше був… комуніст… парторг… ото де дійсно був бог у п’янці. Було отак сфотографують все партбюро для газети «Сільські вісті» на перші шпальти, фото ніби чорно-біле, тільки в нашого парторга морда червона, хоч прикурюй… ніс синій… Ото дійсно був бог у п’янці.

– Чекайте, чекайте… не треба жартувати, дядько Іване, – втрутився Генка. – Ви що, і справді Діоніс?..

– Ну, так, дійсно. Діоніс. Я просто після того, як трошки посидів з Боретом, заснув на деякий час, а так я все пам’ятаю. До речі, скільки часу відтоді минуло? Та й взагалі… де я? Я, до речі, прокинувся вже давно. Коли отим запахло, – він показав на плиту з бідоном. – Не знаю, що то, але в мене таке відчуття, що воно мені якесь рідне, –Діоніс посміхнувся.

– Ну, якщо ти бог вина та виноробства, то воно тобі дійсно рідне. Ти диви, а він дійсно бог вина та виноробства, коли п’янку носом чує, – ледь посміхнувся Степанович. – А взагалі-то присідай ось до нас, ти ж начебто гість.

– Дякую, а то, знаєте, таке відчуття всередині, ніби сто років не їв.

– Сто років? – Мишко аж поперхнувся. – Якби не більше. А ви коли до Борета попали? І, до речі,  хто такий той Борет?

– Дай людині випити та закусити, – перебив археолога Степанович – Ось на, – він налив чарку горілки та подав її Діонісу. – І закусюй… ось качка смажена, огірочки свіжі, сальце копчене… Я вам, Діонісе, так скажу, не знаю, як у вас там, у богів, а у нас це божественна закуска.

– Ні, ні… чудова закуска… А у вас, я дивлюся, зараз симпосий?

– Хто? – перепитав Степанович.

– Симпозіум, мовою греків: «бенкетування», – пояснив Мишко. – Застілля з філософською бесідою.

– З філософською бесідою? А, ну, тоді так. Симпозіум. Точно, симпозіум! Галина моя ось приїде і спитає: «А що тут відбувалось, що повен двір порожніх пляшок, з холодильнику все виїли, і ось навіть каструля Пірата вилизана у вас на столі стоїть? Що, закуски не вистачило? Що тут за таке дійство було?» А я їй і скажу: «То ми дуже сильно філософствували з кумом… Ну, симпозіум у нас був». А що, куме, так?

– Так!

Всі зареготали, а Діоніс підняв чарку та перехилив її.

– Ого… – ледь видихнув він. – Акрат це вино робив? Та точно вам скажу, Акрат.

– Акрат? А хто такий Акрат? – спитав кум Іван.

– Як хто? А… ну, так. Так… вибачте…  – розуміючи, кивнув Діоніс. – Це демон нерозбавленого вина.

– Демон це робив? – дядько Іван подивися на кума. – Ну, так. Точно демон! – і він знову з повагою подивився на Степановича. – Звісно ж… кум у мене демон.

– Так, а що? Я ніколи її не розбавляю. – Степанович показав на горілку. – Чого її розбавляти?

– Ну, не скажіть, куме, – продовжив дядько Іван. – У мене зять із дочкою з моря приїхали… В «Залізний порт» відпочивати їздили. Так, кажуть, там на базарі все вино водою розбавляють.

– Ну, так, а я вам про що, – знизав плечима Діоніс. – Вино треба морською водою розбавляти. Аякже…

– Не, ну, то як така вода є… морська… то, можливо, і треба. – розвів руками Степанович. – І я вас, безумовно, поважаю як бога виноробства… Тільки… де в нас те море? Ви от уявіть, якби я горілку водою зі Псла розвів та куму поставив… Ото було б горе.

– А, до речі, і дійсно, де у вас море? Я маю на увазі «Понт Евксінський», бо я саме туди прибув.

Куми, нічого не розуміючи, переглянулися.

– З мови греків «Понт Евксінський» – «гостинне море», – додав Мишко.

– А… Ну, як туди з грішми їдеш, то так, дійсно «гостинне море», – кивнув Степанович. – А як гроші прогуляєш та назад їдеш, то тоді не дуже воно й «гостинне».

– То тоді «Понт Аксінський» те море має назву в греків – «Негостинне море», – додав, усміхаючись, історик Мишко. – Греки спочатку так його називали.

– То вони помилялися ті греки. – Степанович подивився на Діоніса та всміхнувся. – Бо як туди їдеш, то «Понт Евксінський» – «гостинне», а от як звідти повертаєшся, то тоді «Понт Аксінський» – «негостинне». О!

І всі знову зареготали.

– Зараз воно має назву Чорне море, – пояснив Мишко Діонісу. Так ви, кажете, туди прибули? То куди саме і коли ви прибули? Та, нарешті, хто ж такий той Борет? Бо нам дуже цікаво. Ми, до речі, історики. – Мишко показав на себе та на Генку. Ви нам розкажіть, а ми, трохи знаючи історію, спробуємо зрозуміти, який то був час.

– А… Нащадки батька історії Геродота, ну, то розумію, – вклонився,  дивлячись на хлопців, Діоніс. – Куди я прибув, я зараз розповім. А от коли це було? То дійсно, ви мені самі це підкажете…

 

Діоніс замислився і якось пронизливо, неначе крізь час та простір, подивився в дуже зас… засиджене попівськими мухами вікно флігелька, яке в цьому вигляді, мабуть, дуже гарно ілюструвало цей час та простір, а головне, екологічну ситуацію в світі. Він посміхнувся, ніби пригадавши щось веселе, та почав розповідь.

– Хто такий Борет? Борет…

 

Борет

Починав він свій трудовий шлях, як і багато хто в ті часи, звичайним невільником[2].

Його, тоді ще молодого хлопця, як і багатьох інших, вивезли з батьківщини та перепродали кілька разів на невольничому базарі.

Першу будівельну освіту він отримав в Єгипті, а практику проходив на будівництві пірамід – на той час вони вже були останні в тій країні. Але якось так вийшло, що несподівано та раптово влада там змінилась. Спочатку єгиптяни трохи повоювали, та, видно, чи їх генерал був не таким талановитим, чи, можливо, призначений, як зараз депутат, просто з родичів, та тільки царювати там став один дядько з персів. Будувати далі піраміду перестали, бо хто його знає, чи підійдуть тому персові малюнки на стінах, чи ні, смаки ж у всіх різні.

Та Борету, і це зрозуміло, завжди хотілося додому. Стримувало його тільки те, що він не знав, куди тікати та як потрапити на батьківщину. Якось одного разу він зустрів старого невільника, що довго плавав на галерах, а тому добре знав, як Борету дістатися на свою батьківщину. Старенький тоді йому сказав, що треба спочатку йти вздовж Нілу, а як дійде до моря, то тоді повернути направо і потім весь час іти вздовж берега, і що хоч нескоро, але саме так до себе в Скіфію він і потрапить.

Та дорога виявилася дуже довгою. Відразу по дорозі він трохи попрацював на відбудівлі всім відомого палацу царя Соломона в Єрусалимі. Того спочатку було зруйнували, а потім подумали, що сильно погарячкували з цим і вирішили все зробити, як було. Попрацювавши там, він набрався гарного досвіду, бо хлопці там трудилися непрості, з них, ще кажуть, потім і почався отой будівельний трест «Вільні Муляри». Та роботу завершили, і хтось, коли премію обмивали, сказав, що нібито гарно платять зараз на будівництві нових храмів у Римі. Казали, тамошній імператор непогано заробив грошей на півночі, і тепер Рим став підніматись.

Зранку, не чекаючи нікого, він, потрапивши на галеру з купцями, поплив до Рима. Та вийшло так, що, як і інших працівників на будівництві Капітолійського храму, його надурили. Луцій Гордий виявися тираном, яких мало: паспорти в них забрали, тому працювали вони майже задарма. Але потім сталася революція і того гада народ вбив, бо імператор гнобив своїх, а замість царів і взагалі призначили в державі республіку. І хоч грошей Борей не заробив, та затримався надовго, проте, головне, досвіду він набрався.

Потім він пішов на північ, аж до Альпів, та перетнути їх не вийшло, і він, повернувши на південь, попав у Грецію. Греція тоді теж була на підйомі, і хоч вона воювала з персами, та все одно потрохи нові землі прибирала до рук. Так він, майже як на молодіжне будівництво, потрапив у нову колонію греків, Ольвію. Та йому все одно хотілось додому, і вже в Ольвії, познайомившися зі скіфами, які приїздили міняти шкіри тварин на товари греків, він попросився з ними. Але, потрапивши додому, він зрозумів, що будівельники його рангу тут не потрібні. Скіфи досі жили в землянках, а тому будинків та міст не будували. І він знову повернувся в Ольвію та став працювати виконробом на будівництві нового будинку в одного з багатіїв, яким був… цар скіфів.

 

Цар скіфів

Адаптація на українську мову, а головне, культуру «Мельпомени» Геродота. Частина четверта. «Скіл».

 

Діоніс на хвилинку зупинився та випив півсклянки води, а потім, знову дивлячись у темряву через так само засиджене мухами скло вікна у флігельку, продовжив.

Перші осінні дощі вже минули, і вже три дні як було сонячно. Та сонце не гріло. Холодний вітер з моря гнав степом великі шари перекотиполя,  пожухлу траву і жовте сухе листя. Велике стадо наїжених на зиму дроф спочатку підняло голови, а потім з криками розбіглось по ярах, лякаючи кіз та оленів, що паслися поруч. Ніби з-під землі, на пагорб вискочив загін з двох десятків скіфів. Коні зупинились і стали, як вкопані, а вершники на них стали уважно роздивлятися все навкруги. Та все було спокійним, тільки іноді в темно-синє осіннє небо піднімалися, гогочучи, сполохані зграї гусей. Скіфи ще трохи постояли, а потім з середини загону виїхав їх головний. Він був, на відміну від інших, одягнений у вишиту шубу, підбиту хутром шапку та із золотою прикрасою на шиї. Головний показав на невеличкий гай, який перетинав яр і весь заріс терном, а потім промовив.

– Залиштесь тут. Я далі сам. Коли повернусь, не знаю. Та ви чекайте.

Він стьобнув коня і помчав далі, а весь загін поволі став перетинати яр.  Через хвилину від них відійшли двоє вершників і помчали степом, а через деякий час ті вже поверталися зі здобиччю, волочачи позаду на мотузці вбитого оленя.

Пізно ввечері з темряви степу до східної брами міста Ольвія неспішно під’їхав багато вбраний скіфський воїн і постукав у дерев’яні двері міста-фортеці.

– Хто там? – мовою греків звідкись згори спитала стіна.

– Свої, – трохи з акцентом, але тією ж мовою відповів воїн.

– Свої з цього боку, зі степу не приходять. Ти там, часом, хоч не на дерев’яному коні приїхав? – пожартувала темрява.

– На звичайному. Звати мене Ніколас Скіфус. Так добре? – сказав головний скіф. – Та відчиняй вже скоріше, бо я змерз, як цюцько, чи-то пак як Цербер.

– Ну, то інша справа, – весело відповіла стіна.

Дерев’яні двері брами відчинилися, і звідти повіяло смаженою бараниною, салатом з бринзи, посипаної оливками, та заправленим виноградним оцтом, ароматом горілого оливкового масла зі смолоскипів і навіть трохи Європою. Але чому Європою, Ніколас Скіфус тоді цього ще не розумів. Він повернувся назад і подивився в холодну, мокру та бридку темряву, в якій десь там, прямо на холодній землі в сирому яру, спав загін вірних йому воїнів, яку потім назвуть Україною. Дивлячись туди, він від душі перехрестився та швиденько скочив усередину.

Отут, мабуть, треба трошки пояснити. Вас, певно, здивувало, що він перехрестився? Насправді це вже досить стара традиція, яка існувала ще з давніх-давен дотепер на цій території. Кажуть, трішки пізніше так робили  кримські татари на Перекопі, коли поверталися зі степу, вони теж, хоч і мусульмани, але, дивлячись в ту бридку темряву позаду, хрестились, розуміючи що Аллах Аллахом, а це зайвим ніколи не буде. Так зараз роблять і наші мігранти, які відлітають в Канаду. Вже після митниці, а це важливо, стоячи на трапі біля літака та, незважаючи на віросповідання, вони,  дивлячись на будинок старого бориспільського аеропорту та прапор над ним, теж від душі з розмахом хрестяться, а потім швиденько в літак. Ще, до речі, так само роблять депутати, коли ховаються в своєму заповіднику, мається на увазі, в будівлі Верховної Раді, бо їх там бити не можна. Вони тоді теж отак перехрестяться, дивлячись у ту темряву, тобто назад, в Україну, і – шасть швиденько за двері, а там буфет…

 

…Він від душі перехрестився та швиденько скочив усередину.

Ніколас Скіфус, почувши, як за ним зачинилися двері брами, полегшено зітхнув та спішно попрямував вулицею Ольвії. Він поспішав, бо незабаром починалось свято на честь бога Діоніса.

Місто готувалось: хто шив одежу та майстрував маски сатирів, готуючись до вертепу, хто маринував м’ясо на завтра, на шашлик, десь нарізали салати та фільтрували вино, цідячи його крізь траву з однієї амфори в іншу. Все ж разом це нагадувало звичайне українське село ввечері перед «Великоднем».

Ніколас Скіфус зайшов у свій нещодавно збудований дім та став критично роздивлятися тільки-но пофарбовані стіни. Потім подивився на молоду жінку, яка була тут, в Ольвії, його місцевою дружиною і яка вийшла назустріч:

– А Борет де?

– Та де. В себе, в будиночку для будівельників.

– Ану поклич.

Через хвилину в будинок ввійшов виконроб будівництва Борет.

– Вітаю вас, пане, – вклонився виконроб.

– І тобі не хворіти. Ну, що вже зробили? Показуй. На призначений час встигаєте?

– Та встигнемо, якщо все привезуть. Ось, подивіться, – вони пройшли далі. – Ось, на кухні підлогу поклали… Як ви просили, сицилійський мармур. А ось нові світильники поставили. До речі, оригінальні, критські. Меблі я в Римі замовив, італійські кухні зараз саме актуальні, – він показав у вікно рукою. – Там, он, сантехніки якраз в басейн воду ведуть.

– А це що?

– А… оце. Так це «чаша Генуя». Ну, це, щоб, я вибачаюсь… ну…

– Що, прямо туди? Цікаво. Так… а потім?

– А ось ланцюжок, смикнете – і водичка зверху все змиє.

– Чудово, чудово. Це тобі не в степу під вітром. Культура… – посміхнувся Скіфус.

– Це ось вітальня.

– А стеля яка буде?

– Думав італійську штукатурку зробити, таку, під старовину, а потім подумав, простувата буде.

– Яку штукатурку?

– Та тут нещодавно корабель прийшов з новими працівниками, так я одного до нас взяв, він казав, що ще в Римі починав будувати, то, каже, вміє ту італійську штукатурку робити. А потім я подумав, мабуть, ми все ж таки стелю розпишемо.

– Хоч не гірше буде, ніж у сусіда?

– В якого?

– У того, що будинок зліва. Ну, що «барига» та оптом оливковою олією на базарі торгує.

– Та ні, ви що… В нього такого там наробили. – Борет зареготав. – В нього ж хлопці з півночі Тіраси працюють. Вони, як не п’ють, то ще нічого, а як зап’ють, то ховайся! – тепер вони зареготали вже разом.

– Добре, – дружньо поляскав виконроба по плечу Ніколас Скіфус.

– Та воно-то добре. Так завтра ж свято Діоніса. Може, розрахуєтесь та грошей хлопцям трохи підкинете?

– Подивимось, подивимось… – почувши слово «гроші», Скіфус змінився на обличчі. – Ось, бачиш, шви на підлозі погано затерли. А оце що? – він показав на світильник. – Що, не бачиш? Кривувато трохи висить. О-о, це що? – він показав пальцем на мармурову статую, яку щойно побачив, бо її привезли вчора. – Це що, я питаю?

– Це ж статуя Венери Мілоської. Справжня. Оригінальна, з Греції.

– То й що, що оригінальна? Я питаю, руки де?

Борет знизав плечима.

– Дизайнери казали, такий задум автора і так повинно бути.

– Нічого не знаю. Задум автора!.. Я тим дизайнерам ось теж руки відрубаю… А тобі треба було, як пошкоджена, не приймати. Знаю я цю «Нову пошту Меркурій». Завтра назад відправиш у Грецію, я за таке гроші не платитиму. Хай руки прироблять. Жінка без рук – це не жінка. Придумали таке… – він суворо подивився на виконроба. – А ти про гроші. Ти йди поки що до себе. Там подивимось.

Борет тяжко зітхнув та, розвернувшись, пішов до себе, в будиночок для будівельників.

Ніколас покликав дружину.

– Принеси мені пристойну одежу, бо від цієї скіфської так смердить, що вже аж нудить. Взагалі, як можна в цьому ходити? Неси щось заморське, грецьке.

– Добре, добре, любий.

Він переодягнувся в зручний хітон та гематій і став красуватися перед люстерком, читаючи дружині лекцію.

– Треба до іншої культури звикати. Ти бачила, там «чашу Генуя»  поставили, цивілізація. І треба не ходити, як ті скіфи-голодранці, – він подивився у вікно. – Та й богів треба вже поміняти, наші – вони що? Он, подивишся, як люди гуляти будуть. Вина гарно поп’ємо, з шашликами… а потім оргії до ранку з вакханками. Ото де культура. Це тобі не на капищі Ярилу молитись.

– Так, любий, так, – зачаровано дивлячись на чоловіка, кивала дружина. – А шиють вони як… Ось, дивись, я римські сандалі купила. Ну, чи не краса? А шкіра яка м’якенька.

– Грошей я, мабуть, їм не дам, – він подивився на дружину. – Ну й що, що думають, буцімто вони люди вільні, а не невільники. Вільні ті, в кого гроші є, – він зареготав. – А будівельники, на мій погляд, такі люди, що вони завжди  невільники. Чи й не громадяни.

– Так, любий, так… А яким кольором ти нашу спальню думаєш пофарбувати?

– Оце питання. Пішли зараз порадимось, бо мені незабаром іти на свято Діоніса.

 

Свято Діоніса

 

В будівельному будиночку тим часом теж ішла розмова.

– Ну, що там, Борете? – спитав один із сантехників. – Нам хоч грошей на свято дадуть?

– Хто знає, – сумно відповів Борет. – Чомусь відчуваю, що буде таке ж саме, як у столиці. Ну, коли в прокуратора на дачі працювали. Воно, цей Ніколас Скіфус, хоч у скіфів і цар, та дивлюся, воно бидло бидлом. Я йому кажу, в кухні підлогу з мармуру робити не можна. Мармур, кажу, жиру боїться. А він мені: «Та я все життя про такий мріяв, коли жив у земляній шахті серед степу». Я йому кажу: «Я у «Вільних Мулярів» будувати вчився, а він все одно по-своєму робить… про статую взагалі мовчу… – Борет зітхнув. – Культура – вона і є культура.

– Якщо не заплатить, – сказав муляр, – зробимо, як мене єгиптяни навчили, щоб грабіжників від пірамід відлякувати. Тамошні мулярі візьмуть порожню амфору і в стінку замурують, так щоб тільки сам отвір горлушка амфори зі стіни виходив. Злодії, як тільки відкриють вхід в піраміду, то зразу протяг виходить, тож порожня амфора й починає гудіти та вити, неначе привид. Лячно, кажуть, стає, аж страх. Можна й цьому Ніколасу таку штуку в димарі  замурувати. Ох і свистітиме йому!

– Цікава штука, – кивнув Борет. – Та, може, він ще передумає і заплатить.

– То що будемо робити? – спитали сантехніки. – Завтра таки свято, та ще й кого, Діоніса, без вина ніяк не можна.

– Скиньмось, в кого що є, і на базар, – сказав Борет. – Я збігаю.

Вулиці Ольвії були по-святковому вбрані. На Агору, головну площу міста, без варти та особливої пошани йшов гарно вдягнутий цар скіфів Ніколас Скіфус. Десь трохи далі за ним, в те саме місто на головну площу Ольвії, де були торгівельні ряди, а по нашому базар, ішов виконроб Борет. Перший, не зупиняючись, швиденько покрокував далі, до того місця, де мало незабаром початися свято. Через деякий час на площу вийшов Борет. Він пройшов вздовж торгівельних прилавків і зупинився коло амфор з вином. Бородатий грек налив невеличкий келих:

– На ось, спробуй.

– Непогане.

– Скільки тобі?

– Зараз скажу. – Борет відійшов і став лічити гроші.

Чоловік, що стояв неподалік, довго за ним спостерігав, а потім підійшов ближче.

– Що, грошей не вистачає?

– Та трохи. На всю ж бригаду купую. То трохи й не вистачає. – Борет тяжко зітхнув. – Замовник не розрахувався.

– Розумію, розумію. На ось, розрахуйся, – він зняв з шиї золотий амулет та протягнув виконробу.

– Ви що, так не можна… – відсахнувся Борет.

– Бери, бери. Сьогодні ж свято. Ти тільки покажи це чоловікові, що торгує, і все, віддавати не потрібно. – посміхнувся чоловік.

– Гаразд, – сказав Борет і взяв амулет.

– Він показав його греку. Той, побачивши амулет, закотив під лоба затуманені очі, постояв так з хвилину, а потім, отямившись, кивнув та, сказавши, що за вино Борет розрахувався, віддав амфори.

– Як же я вам віддячу?

– Та не переймайся. Бог не Яшка, знає, кому тяжко.

– Що-що?

– Та колись зрозумієш, – усміхнувся чоловік.

Борет здивовано віддав амулет і з ввічливості спитав незнайомця:

– То, може, ви до нас в компанію? Ви вибачте, ми люди прості… будівельники.

– До вас? – незнайомець, а це був бог вина та виноробства Діоніс, який прибув в Ольвію на свято на запрошення місцевих жерців, повернувся та поглянув на головну площу. Там через деякий час мало статися свято. – А що, це думка. Отак по-простому, в будинку будівельників, а то набридло мені вже оте все, отой пафос. Все одно я знаю, чим це все закінчується, – він зітхнув. – Все однаково. Можливо, хоч у вас все буде інакше. Згоден, ходімо.

Він ще раз показав амулет продавцю греку, той, знову закотивши очі під лоба, дав ще дві великі амфори вина, і вони пішли.

 

По вулиці Ольвії до головної площі, до агори, наближалася процесія. Попереду вели жертовного козла, за ним ішли дівчата, що на плечах тримали корзини з виноградом та різними фруктами. Серед веселої юрби бігали хлопці в масках та козлинах шкурах, вони виконували роль Сатирів, підручних бога Діоніса. Навколо лунали пісні та музика. Процесія підійшла до жертовника та поклала на нього козла. Один зі жерців став  обливати його холодною водою. А трохи осторонь вперед вийшов бородатий грек і став молитися, дивлячись на небо. Потім він витягнув жертовний ніж і швидким та вправним рухом перерізав мокрому та кволому козлу горло. Процесія, яка до цього притихла, зашуміла, почала співати. Сизим туманом над жертовником піднявся дим, запахло смаженим м’ясом. Вже через деякий час громадяни Ольвії стали наливати один одному вино та  проголошувати тости за бога Діоніса і за те, що він відкрив людям секрети виноробства.

 

Тим часом в будівельному будиночку теж почалося свято. Всі теж пили вино, і в кімнаті теж пахло смаженою бараниною, запашним сиром та овочами. Тільки балакали тут зовсім про інше й іншими словами. Через деякий час будівельники по черзі почали розповідати цікаві та веселі історії зі свого життя: хто де мандрував і що при цьому будував.

Поступово будівельники поділилися на компанії: хто продовжував розповіді, а хто вже співав. Та вино має властивість закінчуватися. Борет перехилив амфору, потрусив її, а потім зазирнув всередину.

– Ну що, хлопці, все скінчилося, тому, мабуть, поїдемо до мене в гості, – він обвів всіх поглядом. – Там все є.

Погодились і почали швиденько збиратися.

В  усі часи існував такий старий закон: якщо в компанії все скінчилось, але відомо, де те взяти, то відстань до того місця не має ніякого значення. Причому та відстань прирівнюється до нуля і має арифметичний показник «тут неподалік», а розрахована з тих показників швидкість читається, як: «я зараз, я швиденько».

Колектив вийшов з будівельного будиночку і попрямував в напрямку східної брами. Попереду під руку з Діонісом йшов Борет і розповідав, як він молодим будував піраміди в Єгипті. Позаду весело, з піснями гомоніли хлопці, коли раптом кілька чоловіків зупинилось.

– Ви йдіть, ми доженемо, – сказав один з них, звертаючись до більшості, та, повернувшись до решти, спитав. – Ну що, діємо, як домовлялися?

– Тільки так, – сказала майже хором решта будівельників. – Їх вчити треба, а то замовник зовсім знахабнів. Звикли все на шару та не розраховуватись! Ми що, їм невільники?

– Ану, вперед, хлопці! – крикнув старий сантехнік, і юрба повернулась назад, до будинку скіфського царя. А потім…

 

А потім батько історії Геродот, який мандрував та жив у Ольвії, в своїй «Історії», в четвертій частині «Мельпомені» написав, що в будинок царя скіфів, якраз на свято бога Діоніса, влучила блискавка, і той будинок згорів. Але ж ви всі розумієте: таких шансів було дуже мало. Хоч, враховуючи те, що з богами в ті часи у людей був більш тісний контакт, настільки тісний, що в них навіть маленькі герої народжувались, то, можливо, те сталось не випадково, і не будівельники будинок спалили, з якими цар скіфів не розрахувався, а дійсно божа кара була. Та…

 

Хлопці вийшли через східну браму і пішли степом, бо було недалеко. Через деякий час перед трудовим колективом, неначе з-під землі, з’явилися скіфські воїни.

– О, це ти, Борете? Здоров будь, земляче, – сказав хтось зі скіфів.

– Я, я…

– Ти там нашого царя часом не бачив?

– Як не бачив? Бачив.

Він вже хотів розказати про Ніколаса Скіфуса, та злі будівельники розповіли скіфам все набагато краще і красномовніше. Тільки наприкінці Борет ніби дійшов підсумку:

– Тож, хлопці… Поки ви тут в кущах соплі морозите, цар ваш там винце п’є та з місцевими жіночками підживає. А головне, гуляє на святах інших богів, забувши про своїх.

– Не може такого бути, – сказав хтось зі скіфів. – Він там у політичних та торгівельних справах. Хоч, правда, це він нам так казав.

– Ну, то підіть і подивіться, коли не вірите. А нам за ту правду, що ми розповіли, дайте кілька коней. А якщо це не правда, то потім нас доженете, і чортів дасте, і коней заберете.

 

– Що було далі, не знаю, – сказав Діоніс. – Нас ніхто не наздоганяв, бо то дійсно була правда. Приїхали ми, пам’ятаю, в чарівне місце. Борет там вже збудував стіл з каменю над кручею, а під ним погрібник. Казав, що до пенсії готується і на батьківщині залишиться доживати. Пам’ятаю, гуляли ми добре, а потім я пішов у погрібник за наступною амфорою, а там тепло, я ліг і заснув.

– Оце  історія… – пробурмотів Степанович.

– А я вам про що? Мене цікавить, скільки я спав і коли це було? Оце питання.

– Страшно сказати, коли це було. Гадаю, дві з половиною тисячі років тому, про того скіфського царя ще Геродот писав… – замислено сказав історик Мишко. – А головне, навіть страшно уявити, коли це було.

 

Коли це було

 

– Невже так давно? – Діоніс став уважно роздивлятися своє тіло. – Не може такого бути, щоб дуже давно. – Він замислився, а потім додав. – Хоч зараз пригадую, як в якійсь державі читаю лекції з виноробства, а потім досліди роботи, практика з виготовлення. Потім, звичайно, екзамен, то, як добре де погуляю, в мене і раніше так бувало. Отак ніби вже все, помер, а потім прокинусь і ніби воскресаю.

– О… о… Таке і в нас з кумом буває. Отак ніби вже все, муки, і помер начебто, а потім зранку чарочку і ніби воскресаєш… а ще у вас так  не було? Що потім ще чарочку і чисто тобі «Вознесіння» виходить, – усміхнувся дядько Іван. – А взагалі-то, хлопці, я і раніше не дуже вірив в оці ваші балачки, а тепер і зовсім не вірю. Ну, які старі часи? Які тисячі років? Ви що? Що, наші сучасні царі такого зараз не роблять? – і він чомусь при слові «царі» показав пальцем на старий телевізор, який стояв на тумбочці й тихенько шипів. – Наші царі, що, обікравши свій народ, не вивозять гроші за кордон в інші держави? Чи не будують в Англії там, чи в «чехів» будинки собі, бо їм тут «відітілі» своє вже воняє? Культура їм «не подходіть». Чи, може, вони там молоденьких жіночок собі не заводять? Чи, може, скажете, вони своїх богів на чужих не міняють? Он, дивіться, чужі попи ніяк не виїдуть з України, так гарно їх приймають, – він поглянув на істориків. – Які тисячі років, хлопці? Не лякайте чоловіка. Ну, було, погуляв трішки з будівельниками, з ким не буває? В мене зять в Конче-Заспі теж одному сучасному царю будинок будував, так той теж не розрахувався. Що тут дивного? Вони йому хату, щоправда, не спалили, хоч і треба було. Тож які там тисячі років? Ти, чоловіче, на себе подивись. От дають… Геродот писав… Про цю історію з царями, що вкрадені в людей гроші за кордон вивозять, в новинах весь час показують… Геродот… «історія»… Завтра ось новини подивимось, то буде вам там історія скіфських царів.

– А воно і правда, давайте вже спати, – сказав Степанович, – чоловік завтра прогуляється по селу і сам зрозуміє, коли це було.

 

Що в цій історії вже точно правда, так це те, що ранок в селі з давніх часів починається співом півня, а от потім буває по-різному. Буває, спочатку кричать кури, потім собаки, за ними корови, свині, вівці, кози, а потім гуси з качками, хоч може бути зовсім навпаки, бо собаки – вони ж розумні і можуть просити їсти коли завгодно. Єдині, хто з усієї братії, що годують людей і при цьому не кричать, що хочуть їсти, це бджоли. Мабуть, тому пасічники теж завжди люди статечні й поважні, бо їм треба поводитися спокійно і різких рухів не робити. І хоч бджоли ніколи їсти не просять, та, як голодні, таких чортів пасічникам дають, що ті потім бігають, як вжалені з отим сиропом.

Отак цього ранку, як вжалений, тільки не з сиропом, а з тертими буряками, по двору гасав Степанович. Перших півнів він проспав, а тому в хліві тепер було, як у Верховній Раді на другий день після виборів. Як? Всі репетували, штовхали одне одного та просили їсти. При цьому наполягали, що саме вони найголовніші свині в цьому стаді і що саме їм першим треба до корита.

Кум Іван, знаючи, що з того симпозіуму вийде, ще перед цим взяв у дружини кілька днів за свій рахунок, сказавши, що їде на рибалку. Тому тепер з усмішкою, через яку випускав дим, дивився на кума, що низенько літав по двору.

– Допомогти? – спитав кум Іван.

– Так, так, – важко дихаючи, сказав Степанович, – піди яйця збери та буди «науку», хай картоплю чистять.

Дядько Іван зайшов у флігель з полумиском, повним яєць, і вже хотів іти будити хлопців, та тут побачив лежачого на дивані з розплющеними очима Діоніса.

– Доброго ранку. Що, не спиться?

– Та, певно, я вже добре виспався, – усміхнувся Діоніс. – Може, допомогти?

– Та я хотів, щоб хлопці картоплю начистили, та як хочете, то можете й ви.

Діоніс кивнув, сів на маленький стільчик і взяв ніж. Дядько Іван подав відро з картоплею і вийшов на вулицю, потім озирнувся і прошепотів.

– Ото дають… бог, кажуть. Я ще жодного разу в житті чищеної богом картоплі не їв, – і додав з усміхом. – Ну, ось і спробую.

Повітря з ароматом смажених на салі яєць поповзло флігелем і лагідно, як рідна мати, розбудило археологів. За столом вже чаклував Степанович, а кум Іван пішов до колодязя за банкою, що вистигала у відрі з колодязною водою. Хлопці швиденько вмилися, сіли до столу і тут почалася симфонія ранку. Спочатку дзвоном вступили чарки, потім потягли носом духові, за ними забарабанили ложки, відразу в унісон, а потім почався джаз, бо кожен грав своє соло.

– Що б ви там не казали, дядьку Іване, а відбувалися ті події дві тисячі років тому, – почав Генка. – Ви ж на галері припливли в Ольвію? – спитав він, дивлячись, як Діоніс налягає на яєчню.

– Так. На вітрильнику, – кивнув той.

– От, бачте. Та й оце ось що, до речі, – він показав манускрипт із ієрогліфами, який вони знайшли ще спочатку і поклали між склом. – Як на мою думку, – з пафосом вченої людини сказав Генка, – це аркуш з єгипетської «Книги мертвих».

– З «Книги мертвих», кажеш, – замислився Діоніс, – ну, взагалі-то, десь так.

– Як це… десь так?

– Ну, взагалі-то, це рахунок з ресторану в Єгипті, якщо по-вашому, – він показав на ієрогліфи, – ось птички оці – це курчат замовляли, ось заєць під соусом. А оці амфори – це вино.

– Так, а оце? – з широко відкритими очима Генка показав пальцем на чоловічка в спідниці. – Це ж фараон.

– Та ні, це… Ну, розумієш, я тоді в Єгипет без своїх вакханок їздив, а дорога далека. Це жриці тамтешні, тільки платні.

– А… так оце ж ось обведено рамкою… це ж картуш, я думаю, точніше, думав.

– Ні, ні… Це, як отам завжди, наприкінці рахунку обведено підсумок, «ітого»… Хоч правда, – Діоніс уважно подивився на манускрипт, щось підраховуючи. –  Ось оцей бичок зайвий, обрахували нас, виходить. Та і жриці усього три було… Та воно й не дивно, ми ж тоді майже мертві були.

– Тепер зрозуміло, чому це аркуш з «Книги  мертвих».

– Ти нас тоді не бачив, – посміхнувся Діоніс.

– Ну, то що, прогуляємось селом? – весело спитав дядько Іван. – А то чоловік має побачити, де він є. Та і я, що б ви не казали, все одно не вірю, що він так давно сюди прибув і стільки проспав.

– Так, так, пішли. Дуже вже мені хочеться побачити, яка після двох тисяч років тепер у вашому полісі архітектура.

 

Архітектура

 

– Вам би тільки в щось переодягнутись, бо як ви будете в такому вигляді, то нас не зрозуміють, – Степанович усміхнувся, – я у зятя щось підберу.

– Так, так. – згідно кивнув Діоніс. – А то дійсно, дві тисячі років вже минуло, а я в цій ковдрі.

День був гарний, по небу гуляли біленькі хмаринки, пахло скошеною травою та річкою. Колектив, тепер уже з п’яти чоловіків, вийшов зі двору Степановича і подався краєм сила. З правого боку стояли невеличкі охайні хатки, та вже через деякий час з лівого боку вони побачили першу архітектурну споруду, нею були руїни розібраних корівників. Діоніс уважно все роздивився і, кивнувши, сказав:

– Розумію, розумію. «Пуніческі війни». Ворог зруйнував.

– Так, так, – кивнув Степанович. – Точно, «панічеські війни». Тоді, як паї ділили, так я вам скажу, паніка вийшла. Який там в біса ворог? Самі зруйнували.

– Не розумію. Навіщо ж тоді будували, щоб потім зруйнувати?

– Не поділили… – сумно сказав дядько Іван. – Та й молоко тепер не потрібне.

– Як не потрібне? А сир, масло?

– Тепер те молоко з пальм чавлять.

– Ого… Точно багато років пройшло, коли молоко з пальми вижимають, – здивувався Діоніс. – А ви кажете, це вчора було. А це що за рослина така, я дивлюсь, ще початок літа, а вона вже суха. Видно, ранній сорт?

– Це кукурудза. З того року не зібрали. Тому б я сказав, що дуже пізній сорт, – сумно промовив Степанович, а потім весело додав. – Новий сорт, багаторічна така собі кукурудза. Як цього року не встигнуть зібрати, то наступного можна.

– А це що? – Діоніс  показав на колгоспний тік.

– Це для переробки збіжжя.

– Цікаво, цікаво. А працює як?

– Воно не працює. Зламане.

– Так відремонтуйте. У вас що, немає свого Архімеда?

– Та чому ж немає, є. Тільки тік вже не потрібен.

– Як не потрібен? А працювати, їсти що будете?

– За кордоном купимо.

– А гроші де візьмете?

– У борг візьмемо.

– Цікава логіка. – Діоніс зітхнув. – Я ще, до речі, покровитель театрів. У вас тут щось схоже є? Цікаво було б подивитися.

– Аякже. У нас будинок культури є в центрі села, – показав рукою кудись в село Степанович.

І колектив рушив далі. Був день, а тому людей по дорозі майже не траплялося, та нарешті, вийшовши на центральну площу села, вони дійшли до  будинку культури.

– Це наша головна вулиця села, – сказав Степанович.

– Це ваша Агора? – здивовано спитав Діоніс. І якось розгублено подивився на Степановича.

– Так… А,  горе… Просто горе… Наше горе. Ну, вже яка є. – Степанович сумно зітхнув. – Хоч раніше, за старих часів, тут було нічого. Навіть весело. Співали, танцювали.

Діоніс підійшов до клубу ближче та став обходити його по колу. Дядьки тим часом запалили по цигарці, а археологи посідали в холодочок під великим каштаном. Через кілька хвилин, обійшовши споруду, Діоніс з’явився біля головного входу в клуб. Він поколупав пальцем оббиту дранкою та помазану глиною колону клубу і, відійшовши далі, став роздивлятися капітелі вгорі колонади, що підпирала портал, а потім перевів погляд на трикутний портик. Портик, виконаний в майже класичному грецькому стилі, мав такі ж, майже класичні, барельєфи. Зображені там були Ленін та Маркс із Енгельсом, з обох боків на них дули у свої горни піонери в галстуках, а трохи далі було зображене трудове селянство за роботою. Закінчувалось це все прапорами. Зліпили барельєф досить пристойно, враховуючи майстерність заїзного митця-шабашника, хоч споруду вже доволі сильно засиділи місцеві голуби.

– То боги? – спитав Діоніс, дивлячись на Степановича та показуючи  пальцем спочатку вгору, а потім на монумент Леніна, що стояв поруч і дивився кудись на луки.

– Колись так.

– А зараз, судячи зі стану будівлі та монументу, то вони вже не боги.

Діоніс уважно роздивився все навкруги. Дах на будинку культури був у дірках, віконне скло вибили, штукатурка посипалась, колони оббили та обписали різними незрозумілими Діонісу словами, а вся будівля та площа навкруги заросла бур’янами. Він подивився далі, на площу, асфальт якої ряснів весь ямками.

– Нічого не розумію. Дивлячись на все це, я ніяк не можу зрозуміти, який зараз час? Дві тисячі років у який бік?! Вся ця споруда нагадує мені якоюсь мірою наші грецькі споруди, і стиль навіть схожий. Ось колони, капітелі, барельєф з богами на порталі. З одного боку, я розумію, що не так вже й давно це від мого часу. Але з іншого боку, цей безлад та гармидер!.. Ви кажете: «Будинок… культури». Я вибачаюсь, якої культури?

Поки всі замислились над відповіддю, Діоніс обійшов монумент Леніну, який оббитими культями показував кудись за річку, і спитав:

– А це боги, вони боги чого? І чого йому руки відбили?

– Чого руки відбили? – весело перепитав кум Іван. – Виявилось, що сімдесят років не в тому напрямку йшли. Неправильний напрямок показував. Ось руки  йому і відбили, ну, щоб не помилявся більше.

– І що тепер, правильно пішли? В потрібному напрямку?

– Не знаю, побачимо. Одне зрозуміло, напевно, що показувати, куди йти, тепер вже точно нікому. Тому  всі й побігли у різні боки.

– Я так розумію, – Діоніс знову подивився у всі боки, – гарного плану розвитку та точного напрямку, куди йти, у вашого народу поки що немає?

Всі промовчали.

– Так, а боги? Вони були богами чого? – знову спитав Діоніс, показуючи на портал.

– Поки ви оце розмовляли, я про це думав, – приєднався до розмови історик Мишко. Він показав на Леніна, Маркса та Енгельса і додав. – Як за їхньою освітою, то виходить, що це боги з права та економіки.

– З усього того що я побачив, мені здається, що до цього ви щось все ж таки збудували, але в мене одне питання. На біса ви все оце розваляли?

–  «До основання, а затєм…» – посміхнувся дядько Іван, – вам цього не зрозуміти. Традиція в нас така. Ото знаєте, як дитина: ліпить щось собі, ліпить з пластиліну, не сподобалось – зім’яв, і давай знову ліпити. Ото і ми так, як діти. Зараз ламаємо, а потім… потім, правда, хто знає, чи вже зліпимо.

– В нас так тільки вороги робили. То виходить, ви вороги самі собі?

– Та виходить. Ну що, пішли, мабуть, додому. Так мені чомусь сумно стало, що треба трішки підняти настрій, – сказав Степанович і мовчки пішов у напрямку своєї садиби.

Колектив піднявся і поплентався за Степановичем, який на цей час був їхнім богом, вожаком, а можливо, просто щойно ними обраною владою.

 

Ними  обрана  влада

 

У селі вдень було тихо. Худоба, яку ще вранці вивели з дворів, паслась десь на луках, гуси – на річці за селом, а ті тваринки, що залишились удома, тихенько спали. Був полудень, і було спекотно. Спали всі. Собаки – у виритих ними ямках за будками, кури – в кущах бузини, коти дрімали у сінях, а головне, спали люди. Хто, плямкаючи післясмаком борщу з часником, хропів на ослоні в тіні під вишнею, а хто в хаті, в холодочку.

Десь там, попереду, в тому напрямку, куди Степанович вів свій колектив, лаявся та рвав ланцюга пес Бровко. Що його дратувало? Влада. Так, так. Саме вона, влада.

Як відомо, у всі часи та у всіх державах світу влада, що себе поважала, спиралася на два фундаменти державності. Ними, як ви зрозуміли, були дві силові структури. Однією такою структурою була армія, іншою силовою структурою, внутрішньою, була міліція, чи поліція, це вже як кому подобалось. Влада села Попівки теж, безумовно, себе поважала, і сьогодні теж мала дві опори. Однією такою опорою, як і мається бути, був дільничний села Попівки, молодший лейтенант міліції Петро Каташинський. Іншою і, до речі, більш надійною опорою влади села Попівка сьогодні та, як, до речі, і останні кілька тижнів, був тин баби Наталки. Тин і дійсно на сьогодні слугував більш надійною опорою для влади. По-перше, він не хитався, як міліціонер, а по-друге, мав більш пристойніший вигляд, ніж дільничний, бо зять тітки Наталки недавно відремонтував та пофарбував.

Влада села, а саме: голова Попівської сільради Володимир Арсенович Лучицький вже кілька тижнів кожного дня мав «незваний обід» з дільничним Петром Каташинським. Обід дійсно був «незваним», бо й насправді він дільничного ніколи до себе не викликав. Все завжди виходило якось цілком випадково. Міліціонер цілком випадково заходив зранку в сільраду і якось ніяково питав:

– Ну що?

Питання зовні було доволі просте, але воно з якоюсь неймовірною силою притискало голову сільради до стіни, при цьому не даючи ніякого простору для маневру. Голова, не знаючи правильної відповіді на питання та ніби розуміючи свою неминущу долю, важко зітхав і кивав головою, що було схоже на постріл стартового пістолету. Після чого міліціонер біг до крамниці навпроти, де брав літру горілки і закуску. Господиня крамниці Марина не те б що дуже поважала чи любила владу, скоріш, навпаки, але горілку в борг давала, бо знала, що голова сільради землею громади потрохи підторговує і борг рано чи пізно поверне.

Громадяни села Попівки голові сільради сказати нічого не могли, закону про землю не було, а користуватися старим, ще дореволюційним, чомусь не дозволяли. З усього виходило так, що голова ніякого закону не порушує, бо того просто не існує, а тому й ті гроші хабаром теж не назвеш.

Після того, як з луків біля річки попросили забрати кіз та стали забивати кілочки, всі зрозуміли: голова виділив невеличкий «надєл» під мисливські угіддя комусь із обранців. А коли біля сільради весь день простояли два джипи, кредитна лінія в магазині Марини для голови сільради була широченько відкрита. Сьогодні, як і завжди після обіду, дільничний,  проводжаючи голову сільради додому на сієсту, зробив з ним першу зупинку, і саме біля тину баби Наталки.

 

Два колективи зупинилися та стали спостерігати один за одним.

Дивлячись на голову сільради, всі відразу зрозуміли, що це і є вона… влада. Помилитись тут було важко. Бо саме таку, притаманну сучасній головній владі, поведінку мав маленький голова маленької сільської ради. По-перше, він, як і та головна столична влада, невпевнено стояв на ногах та видивлявся у всі боки, намагаючись зрозуміти, куди йти, на схід, чи на захід, у нашому випадку, чи далі в лавку, ну, щоб «по пивку», чи додому. А ще він дуже погано розмовляв, і не тільки державною мовою, а й взагалі людською. Але через деякий час, опанувавши себе, він, нарешті, вичавив з себе фразу, яку казав завжди, коли бачив перед собою більше ніж двох чоловіків:

– Треба сільське господарство піднімати. Треба…

Фраза ця була безпрограшна, хоч тут, у Попівці, хоч там, у Верховній Раді.  Показувала вона те, що влада всіх рівнів дійсно та завжди піклується про народ. Нарешті, всього на мить відпустивши тин, голова показав пальцем кудись вперед, у напрямку клубу, бо то, певно, і був напрямок виходу попівської економіки з кризи, потім, стиснувши щосили кулака, він, чомусь російською, додав:

– Всегда…

Діоніс, який вже давно гарно роздивився дільничного Петра Каташинського та його форму, звернувся до дядька Івана.

– Я так розумію, це ваш стратег?

– Та що там стратег! – засміявся дядько Іван.– Він у нас на додачу ще й тактик!

 

Тактик

 

«Міліція» як слово походить від латинського слова, що означає «військо». Саме ж поняття терміна «міліція» тлумачать по-різному. Одні кажуть, що це звичайне народне ополчення, інші кажуть, що трохи пізніше це був  спецпідрозділ, що складався з цивільних громадян, які слідкували за  правопорядком у громаді під час війни. Та головне, що обирали в ті часи міліціонерів демократично і всією громадою, а ще старі люди кажуть, що раніше ними були чоловіки сильні та принципові.

Якщо ж усього з хвилину поспостерігати за дільничним, молодшим лейтенантом Петром Каташинським, а хоч, можливо, за будь-яким іншим міліціонером, то будь ви навіть письменником-фантастом, вам би все одно було б дуже важко уявити собі ту громаду, яка б могла вибрати їх своїми правозахисниками.

Спочатку, виконуючи свій конституційний обов’язок, Петро потрапив у  частину внутрішніх військ великого обласного міста. Там, віддаючи борг державі, він молодшим солдатом-міліціонером набирався досвіду толерантної поведінки зі своїми співгромадянами. А саме – дубасив на вокзалі безхатченків та відбирав гроші у п’яних будівельників, що повертались із заробітків. Робив він це наскільки міг цинічно, як це вимагало командування, з яким мав ділитись. Минув рік служби, і Петро вже досвідченим сержантом-міліціонером повернувся в рідне село. При цьому  зрозумівши, мабуть, головне за часи служби, що краще за все гроші просто в когось відібрати, ніж заробляти їх мозолями самому. Дивного тут не було нічого, бо це вже йшли ті часи, коли в заповіді бога давно ніхто не вірив, а партійної моралі, якою замінили того на певний час, вже теж не було. Ні, офіцер-вихователь в армії, безумовно, був. Але той, дуже швидко перевчившись з парторга на священика, часто плутав слова, бо мову  вивчав теж разом із Біблією, а тому таке іноді казав на заняттях, що краще б він просто мовчав.

Село зустріло демобілізованого міліціонера, як і всіх восени, холодом, багнюкою та зграєю голодних ворон. Батько, що вийшов зустрічати сина в засмальцьованій куфайці, яку отримав як спецодяг ще за часів Хрущова, сумно подивився на сина, а потім перевів погляд на старого трактора «Білоруса» і спитав:

– Цей, падлюка, колись заведеться, чи ні?

Старий тракторець, який він отримав на пай, як купа металобрухту виглядав ще досить пристойно, а от як геній інженерної думки, то вже не дуже. Петро обвів поглядом аж до обрію краєвиди своєї похмурої осінньої батьківщини і якось засмутився. Але він добре розумів, що там, далі, за цими обріями, з його спортивною сумкою, де лежали альбом з фото та упаковка новеньких шкарпеток, його теж ніхто не чекає. Там було теж багато міліціонерів, і їм теж хотілось ними залишатися, бо тому, хто хоч раз ним побував, іншого вже не хотілось, і цей вірус зі крові вже не виженеш. Єдиною світлою, а головне, якоюсь теплою плямою у всьому цьому краєвиді був «Опорний пункт», що колись дуже обачливо збудували разом з «Медпунктом». Петро лагідно на нього подивився і зрозумів, що надія є, і непогана. Коли ж він прийшов до начальника райвідділу, то той і взагалі дуже зрадів: далеке село на кордоні району, без базарів та промисловості… хто ж, як не він, Петро. Справу тоді вирішили швиденько, і тепер йому залишалось тільки одне, але головне – пошити мундир.

З мундиром тепер було важче, не те що в старі часи. В старі часи все в державі мало стандарт і було однакове. Однакові були помешкання, машини, меблі, одяг, а головне, люди. Розміри у всіх були теж однакові, бо всі раніше здавали норми ГТО, тому всі були від сорок шостого до п’ятдесят четвертого включно. Тільки генерали були трошки більші, бо все ж таки спецпайки, а так…

Тепер все змінилось, свобода. Першими мундири стали не підходить даішникам. Ті вирішили питання дуже розумно, по дорозі ходити важко, тому краще за все буде (а це цілком логічно та природно) просто котитись. Хлопці стали їсти, як треба, ну, як борці Сумо, і все вийшло, тому форму їм тепер шили на замовлення. Казали, що кравець «спецательє», котрий шив їм мундири, на кожну річницю прожитих п’яти років в незалежності доклеював до  свого «сантиметру» іншого «сантиметра», бо тим міряти даїшників ставало неможливо. Потім, кажуть, на якийсь ювілей він просто купив собі навіть не будівельну, а геодезичну рулетку. А замість лекала взагалі став просто кроїти мундири, користуючись циркулем. А потім, дивлячись на «даішників», так стала робити і вся міліція, логічно вважаючи, що коли наркомани спортом не займаються, то їм він теж ні до чого.

Петро, отримавши на складі райвідділу відріз матерії, щасливий, повіз його додому. Грошей він ще не заробив, а забрати їх просто так у когось поки що не виходило, бо не було мундиру. Щоб якось розірвати це замкнуте коло, Петро вирішив пошити мундира на «шару» у своєї бабусі Насті, яка з давніх-давен була сільською «модісткою».

«А що, непогана матерія…» – сказала баба Настя і взялась за роботу. Але тут було одне «но», всього одне. Справа в тому, що востаннє формену одежу баба Настя бачила тільки на полонених румунах, яких колоною, і теж похмурої осени, вели через село. Вона хоч і була тоді молода, але пам’ять мала чудову. Тому вже через тиждень Петро мав настільки ж чудовий вигляд, який в усьому світі міг мати тільки дільничний села Попівка та полонений румун. І хоч хлопці в райвідділі добряче з нього посміялись, але начальник нічого не сказав, бо новий відріз матерії йому давати не хотілось, а головне, він подумав: та хто там його в селі буде бачити.

Ось так, вже кілька років поспіль, Петро Каташинський боровся з корупцією та бандитизмом на ввіреній йому території. І таким тепер, дуже схожого на полоненого румуна, його побачив бог Діоніс.

– Ви кажете, не те що стратег, а навіть і тактик, – здивовано подивився  на дядька Івана Діоніс, – так, може, і їх запросимо до нас на продовження симпозіуму?

 

Продовження симпозіуму

 

Дядько Іван не міг відмовити гостю, тому, дивлячись на міліціонера, мовчки характерно постукав пальцем по шиї і, ніби запрошуючи, кивнув головою справа вліво. У відповідь міліціонер став струнко та, віддавши честь, почав тягти голову сільради назад, в тому напрямку, куди йшов колектив.

Побачивши все це дійство, бог Діоніс зробив для себе висновок, що при всій існуючій руїні в селі військова дисципліна та демократія в громаді все ж таки існує. Це він помітив з того, як без зайвих слів стратег зрозумів своїх громадян, а головне, як без зайвих розмов пішов за своїм народом.

Дуже  важко в цій  непростій ситуації було голові сільради Володимиру Арсеновичу Лучицькому. Його й дійсно, і тепер вже по-справжньому, розривали навпіл, і робив це дільничний, що тягнув до колективу. І хоч з одного боку, з боку тину тітки Наталки, він відчував, що мав більш надійну опору, але, з іншого боку, він розумів, що міліціонер – це мораль та правопорядок в селі і що поганого та не пристойного той не навчить. Принаймні не повинен. Голова ще боровся зі своїми сумнівами, але як колишній вчитель фізики розумів, що боротися з теорією земного тяжіння важко, а останні тижні  на практиці доводили, що навіть неможливо. Тин же, хоч і був більш надійною опорою, та додому він його не доведе, думав голова, бо все ж таки живої душі не мав. Душу мав тільки міліціонер, хоч останні тижні цю думку теж ставили під сумнів. Зрозумівши, що дев’ять та вісім десятих «Же» це забагато і що для того, щоб дійти додому, йому їх не подолати, голова, нарешті, відпустив тин та, затягнувши: «Ой, смереко…» – під руку з місцевим стратегом поплентався за колективом.

Подвір’я Степановича зустріло колектив відчиненими дверима літньої  кухні та гавкаючим Піратом. Пес, до речі, мав дуже великий сумнів у доречності присутності голови та дільничного міліціонера на симпозіумі. Він, вочевидь, як і пес тітки Наталки Бровко, теж не любив владу і, як всі собаки в селі, теж, і небезпідставно, вважав, що відсутність кісток в його тарілці є провиною влади. Раніше ж вони там були.

Симпозіум продовжився, як і має бути, по-класичному, можливо, навіть написаному колись самими греками, сценарію. Горілка, яку вигнав Степанович з кумом, вже давно скінчилась, тому, вже кілька разів тримаючи в руках золотий амулет бога Діоніса, до тітки Ганни бігали археологи. Бігали вони вдень, ввечері, а потім і вночі, коли над Попівкою лунало: «Ой, смереко…» При цьому кожного разу, побачивши амулет, тітка Ганна, як і має бути, пускала очі під лоба, давала хлопцям горілку, причому не в борг, а казала, що вони розрахувались, і навіть посміхаючись, казала, щоб вони приходили ще. Хлопці так і робили, приходили ще, бо не могли не послухати поважну жінку.

Вранці тітка Ганна прокинулася з першими півнями та з якоюсь тривогою на душі. Вона нібито й пам’ятала, що було вчора, але, як їй здавалось, не все. Швиденько вдягнувшись, а точніше, накинувши лише платок на плечі, вона пішла у погріб, де ховала «неприкосновений», як казав її дід, та недоторканний, як вважала вона сама, запас горілки. Тримала вона його, головним чином, на той випадок, якщо метеорит, що летить на землю, вже з першого разу попаде в будівлю Верховної Ради або якщо влада скаже:  «Все. Наші рідні співгромадяни… ми все зрозуміли, нам так соромно за свої дії в минулому, що ми вирішили себе покарати. Спочатку ми спробуємо себе спалити в пекельному вогні карибського сонця. Тому крему для засмаги брати не будемо. Ну, а як не вийде, то вигадаємо більш страшне покарання для наших грішних душ». І ось тоді, як вважала тітка Ганна, почнуться всеукраїнські свята. Горілки в державі на той час, за її розрахунками, точно всім не вистачить, а в неї буде, і тоді вже не по дванадцять гривен за пляшку, а…

Та раптом над Попівкою пролунав крик. Вона все зрозуміла, точніше, зрозуміла лиш те, що комусь вчора віддала майже весь стратегічний запас, але як так вийшло, вона не розуміла. Тітка Ганна зайшла в кімнату і зачинила двері на засув. Думки крутилися в голові, а одна не давала спокою. Вона вже відчувала, що це почалось ще в гаю, це вона відчула ще тоді, коли клала там востаннє свою данину. Але більш за все її засмутили наступні дні. Вона давно помітила таку закономірність: після того, як вона клала на те місце свою торбинку, наступного дня до неї неодмінно приходила кума Галина і причитала, що Степанович з кумом знову нализався і що потім це буде  продовжуватись ще три дні. Та востаннє такого не було, Степанович майже з тиждень після того ходив тверезий, а виходить, злий, і тільки вчора над селом пролунало: «Ой, смереко…» Все це лякало тітку Ганну, але сьогодні була ота остання крапля.

Одягнувши святкові черевики, взявши все, що треба, та наливши залишки горілки в пляшку, вона швидко побігла в гай. У той гай, в який вже багато поколінь жінок з їхньої родини бігали майже щомісяця і таємницю якого берегли більше за все, бо з цього мали немаленький зиск. А вже через півгодини над гаєм теж пролунав страшний крик. Такий крик, що ворони ще з тиждень не сідали на його дерева, а пташки ще довго не співали пісень в гаю. Все притихло, навіть перестала гуляти та скидатися риба у Пслі, що тік поруч, і тільки над селом лунало: «Ой, смереко…» Там продовжували гуляти.

Те, що побачила тітка Галина, її приголомшило: пагорб хоч був цілий, та тітка пройшла далі і все зрозуміла. Вона, розібравши гілки, зійшла вниз, побачене там її не так вразило, бо розповіді від бабусь про те, що там відпочиває той чоловік, котрий в давні часи вигадав горілку, вона чула ще в дитинстві. Тепер тут його не було, і вона зрозуміла, що тут сталось і чому тепер таке робиться вдома. Та такого, щоб він кудись зник, не було ніколи, і ніхто з бабусь нічого подібного їй не розповідав. Тітці Галині дійсно стало страшно. По-перше, вона не знала, що робити, а головне, що вона була одна, а тому розуміла, що одній їй з цією ситуацією не впоратись. Залишалось тільки чекати на ту єдину людину, яка, на її думку, була теж зацікавлена в закінченні цієї непростої історії і яка могла допомогти. Вона знову все замаскувала і пішла додому.

Тим часом, коли її, на щастя, не було вдома, до неї ще кілька разів приходив один з археологів, але, не знайшовши потрібного і за підказкою міліціонера,  він став бігати в магазин до Марини. Та, теж зачарована магією амулета, віддала вже чверть горілчаних виробів у магазині. Невідомо, чим би це все скінчилося, та тільки прийшла темна хмара.

 

Темна хмара

 

Темна хмара, що прилетіла з далекої Решитилівки, від обрію до обрію накрила велику попівську леваду. Дощу ще не було, тільки іноді вітер приносив його великі краплини, а блискавки били в болото вздовж річки Хоролу. Близькі постріли грому лякали невеличку зграю сорок, ті, сполохані, летіли все далі й далі і тепер вже сіли десь далеко, на старих осиках біля Псла.

Тітка Ганна, закутана у вишиту хустку, як колись княгиня Ольга, стояла на кручі та вдивлялась у темряву між хмарою та левадою. Вона чекала приїзду тієї єдиної жінки, яка могла їй допомогти і яка теж була зацікавлена в якнайскорішому виході з цієї непростої ситуації. Раптом лице тітки Ганни просвітлішало і повеселішало, бо невеличкий сонячний зайчик, який кілька разів блиснув у темряві дорожнього пилу, відбився в її очах. Так, це був він, це був відблиск від лобового скла маршрутки, всередині якої і їхала з Києва  додому тітка Галина.

Тримаючи сумки з «Київськими тортами» та старою одежкою, яку зазвичай віддавала їй сестра в обмін на сільський харч, тітка Галина з якоюсь тривогою дивилася в лобове скло на велику попівську кручу. Щось її турбувало, можливо, передчуття чогось недоброго, а можливо, її просто дратував текст пісні, яку вже вкотре за сьогодні вона чула. З приймача тим часом лунало: «Я Бі Да Бі Дай… Йо Хо Хо Хой, Ай…  Діскобой…»

Маршрутка швидко наближалась до села Попівки, бо водій, який у дзеркалі заднього огляду бачив, що хмара, виблискуючи блискавками, їх наздоганяє, теж поспішав. Проторохтівши залізом понтонного мосту, заревів мотор, і маршрутка швидко стала підніматися вгору. Злива вже вдарила по сагах на луках, а сильний вітер став ламати сухі гілки старих верб та розкидати їх по леваді.

Тітка Ганна накрила подругу вишитим платком, захистивши її від ледь починаючого дощу, і вони швидко пішли до неї в хату.

– Ти мене лякаєш, кумо, – кладучи на підлогу сумки, промовила тітка Галина, – невже тут таке страшне трапилось?

– Ти ось послухай, – і кума розповіла своїй подрузі історію.

– Ого. Так отой, що ти носила йому… Він що, ожив? – перехрестившись, спитала тітка Галина.

– Та хто знає, можливо, він і не мертвий був, а так… – знизала плечима кума Ганна.

– Як так? Хоча чому я дивуюсь. Мій теж буває хоч і не мертвий, а так… майже не живий, – сама ж на своє питання відповіла кума Галина.

– Так, а я тобі про що. Але головне, що тепер робити будемо? Я-то думаю спробувати, як і раніше, прочитати, як завжди, ту старовинну молитву.

– Еге, – хмикнула кума Галина. – Я ось своєму теж молитву прочитаю. Не знаю, як твоя, але, кумо, повір мені, моя діє безвідмовно, і вона теж… стара молитва.

 

Стара молитва

 

Пес Пірат, побачивши тітку Галину з сумками, став вести себе так, як поводиться поліцай, що раптом побачив прихід визвольної армії, або як ведуть себе депутати перед виборами. Він загравав, крутив хвостом, прогинався, ніби потягуючись, часто дихав висолопивши язика та ніби казав, як депутати в телевізорі: «Ви що… Я тут випадково… То все не я. То вони, падлюки… А я  їм завжди казав, що так не можна…. Але ж ви самі розумієте, хто мене послухає… Боже, боже. Хіба ж так можна…» Та добре роздивившись вираз обличчя тітки Галини, Пірат швиденько поліз у будку, розуміючи, що там буде краще та спокійніше, принаймні в перші три дні. Тітка Галина зайшла в кухню, і там відразу перестали співати «смереку», а потім взагалі на хвилину запанувала гнітюча тиша.

У цю саму хвилину на подвір’я перед кухнею швиденько вийшов Карл Брюллов. Так, так, саме він, художник Карл Брюллов. Він розставив мольберт та обачно включив музику. А коли хвилина тиші скінчилась і над селом залунало: «Я ось вам зараз, падлюки, покажу…» – то тоді Карл Брюллов під музику «Шторму» Вівальді став з натури та дуже швидко малювати свою картину «Останній день Помпеї». Ви її пам’ятаєте. Оті розгублені люди, що не знають, куди тікати та де заховатися, крики, стогін, загальна паніка, страх, одні несуть інших. Дільничий, що тягнув з кухні за виворіт голову сільради, застряг у дверях. Він не розминувся з кумом Іваном, який, прикривши голову великою емальованою мискою, теж тікав звідти. По подвір’ю літали пір’я, кури та матюки тітки Галини.

Кума Ганна спостерігала за цим пленером з-за тину, вираз її обличчя при цьому був дуже схожий на вираз обличчя генпрокурора після того, як  печерський суд знову відновив його на посаді.

Єдиним, кого не чіпала кума Галина, безумовно, тільки на прохання своєї подруги Ганни, був бог виноробства Діоніс, той, до речі, тихенько спав. І хоч у науковій літературі пишеться, що бог виноробства ніколи не п’яніє, та треба зауважити, що ці дані справедливі тільки для старих часів. Тоді він пив розбавлене морською водою вино, тепер же він пив нерозбавлену річковою водою горілку, тому, як і кожне правило, це теж має свій виняток.

«Страшний суд» у селі Попівка скінчився доволі швидко, при цьому з підсудних арештованим був тільки Діоніс, всі ж інші зализували рани десь в огородах. А вже через півгодини подруги вантажили нерухоме тіло Діоніса на бричку, яку взяли у сусіда. Спочатку вони думали відвезти його вночі, але тітка Ганна ризикувати не стала, а що як той прокинеться і не захоче назад у дольмен. Діоніса накрили кожухом Степановича, замаскували у такий спосіб і потихеньку повезли в гай. Переодягати його не стали, тим більш, яким він був до цього, ніхто з них не знав. Поклали Діоніса на стіл, що стояв у дольмені, в спортивному костюмі зятя тітки Галини, а зверху накрили кожухом Степановича.

– Ну, ти йди, – сказала кума Ганна. – Мені ще треба тут все прибрати, накрити, а головне, молитву прочитати.

– Молитву? Молитву – це добре, – кивнула кума Галина. – Молитву прочитати – це дуже правильно. Піду, мабуть, і я своєму прочитаю. Ох і прочитаю.

Тітка Ганна все зробила як слід і тепер, стоячи там, де й завжди, читала невідомою мовою молитву, читала впевнено, з натугою, як слід.

Тим часом у будинку над тілом Степановича, що вже причвалав додому і лежав на веранді на ослоні, її кума Галина теж читала молитву, теж з натугою і теж впевнено.

– Коли ж ти, падлюко, вже нап’єшся, га?! А щоб та горілка тобі з усіх дірок потекла! Ну, не скотина, га?! Я ж тебе просила! Ти диви, воно лежить, як ота свиня! Щоб тебе розірвало… – причитала тітка Галина над Степановичем.

Та отут треба пояснити головне, бо для нас головне – це історична правда. А правда в чому? Правда в тому, що оці слова, які казала кума Галина над Степановичем, були майже точним перекладом тієї молитви, що в гаю читала її кума Ганна. Справа в тому, що Ганна читала старою мовою греків, а її подруга Галина читала нашою, та ще й новою, сучасною.

Цю молитву, яку з вуст в уста передавали всі жінки з роду тітки Ганни, вони почули ще від дружини Борета, жіночки-гречанки з Ольвії, котру Борет привіз до себе на батьківщину. Вони тоді гарненько погуляли з Діонісом, сидячи за дольменом (кам’яним столом). Жінка Борета, щоб те скінчити і щоб не зайшло дуже далеко, ту молитву тоді й прочитала. Свого чоловіка вона, безумовно, потім розбудила, а от Діоніса вирішила не будити від гріха подалі. Потім вона передала текст цієї молитви одній жінці і наказала читати ту молитву завжди, а за це у винагороду розповіла секрет виготовлення горілки.

Але чи коли перекладали текст, вийшла помилка, чи, можливо, наголос десь не так поставили, та тільки виходило так, що у випадку, коли її читали старою мовою греків, то чоловік, над яким читали, засинав дуже надовго, на роки, а коли читали вже нашою новою, державною, то чоловік теж засинав, але тільки до ранку. Була, певно, таки похибка, і, можливо, навіть не в перекладі, а просто… Ну, що ж ви хотіли – роки. Та що там роки, сторіччя. Могла якась із жінок і не передати ті слова правильно, можливо, треба де казати не отак, запитуючи: «…Коли ти вже, падлюко, нап’єшся?» – а якось інакше, бо, можливо, в мові греків не існує гарного перекладу слова «падлюка», то молитва і не спрацьовує. Але що вже тепер…

 

Післямова

 

Дільничний голову сільради додому тоді таки дотягнув, і той тепер не п’є, а чекає від влади нового закону про землю. Кум Іван вранці, ще удосвіта, забрав жовтого «Москвича» та поїхав до себе в Березняки. Жінці він сказав, що клювало на річці тоді погано. Степанович вже з місяць як покараний: він двічі вже прополов усі грядки і тепер пасе кіз. Археологи поїхали в місто. Чи напишуть вони дисертації, невідомо, але точно відомо те, що між студентами з рук у руки ходить золотий амулет «Ранкова роса». Ну, там в кого весілля, чи коли сесію склали, або просто свята. Діоніс спить. Тітка Ганна знову відновила свій недоторканний запас, бо, кажуть, метеорит все ж таки летить, а в потрібні для того дні ходить читати молитву. Степанович поки що тільки з сумом спостерігає за тим, як його брати по масонській ложі бігають у гайок. Та він своє ще надолужить, а можливо, й Діоніса розбудить, бо йому все ж таки цікаво, що було в тій справжній стародавній історії, бо цього разу розпитати якось не вийшло, часу не вистачило, а так би…

 

Тож у кожній порядній громаді десь схована своя мумія. Треба тільки її відкопати.

 



[1] Традиційний плащ еллінів з поселення греків.

[2] Невільники тих часів були дуже схожі на сучасних «бурсаків», учнів профтехучилищ, тобто на хлопців, які три роки виконують нескладну, але важку роботу, саме за їжу. При цьому свято вірячи, що їх навчають ремеслам.

 

 

Поділитись ланкою в соціальних мережах

коментарі

  1. Твір цікавий замальовками з сучасного сільського життя-буття. Дуже цікавий.

    1. коник єгор сказав:

      Дуже дякую.
      З повагою.

  2. Олег Бибич сказав:

    З захопленням прочитав оповідання!Насміявся!Дуже сподобалось!

Залишити відповідь до Олег Бибич Скасувати відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *