Елайн РОЙЗ. Помаранчеві вогні війни

Коли мене хтось раптом запитує, як це воно жити нічого не бачучи, я відповідаю, що чудово. Так, я не бачу цього суворого світу, овіяного попелом і смертю війни. Але все ж я чую, та мало коли вірю своїм вухам. Я чую біль і крики, а інколи радість і надію. Коли мене запитують, що я бачу перед собою, я кажу, що бачу її – мою Оксану, легку та ніжну. Вона стоїть переді мною, коли я заплющую очі, і не покидає мене, коли розплющую.

Рання весна. 1943 рік. Вже потихеньку танув сніг, і на вулицях ріками лилася вода. На диво, кругом було тихо. Вже перестали ревіти гармати, не виднілися вогні солдатських рушниць, деінде бавилися безпритульні діти. Люди боялися вистромлювати носи зі своїх домівок. Раптом фашисти… Та про це ніхто не смів говорити, хоча багато хто думав. З останнього нападу фашиських офіцерів пройшло шість місяців, і мешканці села Підльохівка потроху поверталися до нормального життя.

Того дня я сидів на ганку і вистругував із дерева фігурки різних звірів. На вулиці була підозріла тиша, і це не давало мені спокою. Здавалося, що ось-ось повинно щось початися. Я це відчував. Але хто б мені повірив, якби я сказав це якомусь перехожому на вулиці, або навіть власній дружині. Хто б повірив хворому чоловікові, якого навіть до армії не взяли? 

Оксана, моя Оксана. Зараз вона поралася на кухні. Варила їжу, мила горщики. Несподівано для самого себе я підскочив на ноги.
«А якщо знову почнеться те, що було шість місяців потому?» – подумалось мені.
Я пішов до хати. Минаючи коридор, я зайшов до кухні. Оксана сиділа за столом, чистячи моркву. Її русяве волосся було зав’язане в тугу косу, яка ховалася під червоною хусткою. Вона тихо щось наспівувала собі під ніс та зовсім мене не помічала. Такою вона подобалася мені найбільше: безтурботна жінка без лихої долі з щасливим життям. А чи була вона дійсно щасливою?

Я тихо підкрався до Оксани ззаду та обійняв її.
– Чи ти щаслива, моя кохана? – спитав я. Не знаю чому, але саме тієї миті мені найбільше хотілося це знати. Як наче я не міг жити без її відповіді.
Оксана відклала моркву, кинула ніж у кухоль з водою і мокрими руками обійняла мене.
– Так, Андрію, я щаслива, – відповіла вона та поцілувала мене в щоку.
– Але чомусь ти не виглядаєш щасливою, – сказав я понуро і сів на стілець біля столу.
Дружина знову взяла до рук ножа та моркву, але чистити її не почала.
– Я хочу, щоб все це скінчилось, – дивлячись у вікно, сказала вона, – і тоді я буду щаслива.
Я нічого не відповів. Хотів би я для неї перевернути весь світ, припинити цю війни і просто жити. Щоб вона жила, щоб ми жили!

Я прокинувся посеред ночі через жахливі крики та вистріли гармат. Тоді мені на думку спало дві речі. Де Оксана і те, що почуття мене не підвело. З острахом я зайшов на кухню, сподіваючись, що дружина буде там. Але її там не було.
– Оксано! – крикнув я чимдуж.
Тихо.
– Оксано!
Знову тиша. Лише постріли та вигуки людей десь там, на дворі.
Я прислухався, як раптом почув крик, тяжкий та пронизливий крик. Я побіг туди, де він лунав, і опинився на вулиці біля сараю. Там я побачив кохану, котра плачучи стояла на колінах і благала німецьких офіцерів відпустити її. Один з них склонився над нею та з усієї сили вдарив по спині. Оксана закричала, а разом з нею закричав і я. Тут мене помітили.
– Hier! – крикнув фашист.
Я не зрозумів його. Я швидко підбіг до Оксани, але не встиг нічого зробити, як тут він вдарив мене дубиною. Я зігнувся від болю. Наступної миті вони почали сміятися своїм противним сміхом, від якого мені хотілося вбити їх, але я знав, що не зможу. Я нездужаю.

Оксана вже залишила сльози і дивилася прямо перед собою. Я не знав, про що вона думає, але здогадувався. Німець ще раз вдарив Оксану, а потім підняв її на ноги, так наче вона була шматком м’яса. Вона не кричала, тієї миті я теж не кричав, але коли вони притисли її до стінки сараю та почали стягувати її спідницю, я почав волати і бити їх кулаками. Оксана теж кричала. Тоді фашист наставив на мене свій пістолет і сказав:
– Du. Suchen.
Тієї миті пролунало три гучних постріли, і з того часу я більше нічого не бачив. Я боявся торкатися до своїх очей, бо мені здавалося, що їх там взагалі немає. Що сталося?
– Оксано! – крикнув я.
– Андрій, – відповіла вона, і я пішов навпомацки до неї.
Я сів біля дружини. Нічого не бачучи, я нащупав її голову і поклав собі на коліна, потім поклав свою руку їй на груди і відчув липку рідину. Кров. Я зрозумів, що вона помирає.
– Оксано, – прошепотів я.
– Мовчи.
Та я не хотів мовчати. Вона помирала в мене на руках, а я навіть не бачив її обличчя! Вона передала мені пістолет.
– Я витягла це у нього,- сказала вона.
– Оксано, – знову сказав я, а вона знову сказала, щоб я мовчав.
Я не слухав її. Все ще десь стріляли рушниці, але тепер вони були десь там, далеко.
– Пам’ятаєш нашу першу зустріч? Була ніч, і тоді ти сказала, що зорі схожі на маленькі вогники, які палахкотять в безмежних космічних широтах і ніколи не згаснуть, навіть якщо згасне надія.
– Андрію, тепер я щаслива! – сказала вона.
Більше я нічого не чув. Оксана була мертва. Я підняв голову до неба. Хоч я і не бачив його, та уявляв помаранчеві вогні. Вогні війни.

Коли мене хтось раптом запитує, як це воно – жити нічого не бачучи, я відповідаю, що жахливо. Жахливо жити у лоні війни, жити без коханої, жахливо уявляти її босу на колінах перед фашистами, відчувати її кров на своїх руках та чути її голос востаннє. Жахливо кохати!
Вона померла у мене на руках, а я навіть не бачив її обличчя, але я все чув.

 

 

Поділитись ланкою в соціальних мережах

коментарі

  1. Юлія Хотин сказав:

    Вражає до глибини душі! Дякую за прекрасне оповідання.

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *