Юлія ХОТИН. Новий етап

Спека пролазила крізь прочинене вікно і розповзалась по всіх куточках зали. Здавалось, вона була скрізь: заважала дихати, пекла тіло, сліпила очі, чистила вуха, пролазила в рот і застрягала в горлянці, сідала на плечі, вкладалась на руки, вмощувалась на коліна. Але найголовніше було те, що літня жара, наче сковорідка, підігрівала і без неї гарячу ситуацію!

У огрядного, передпенсійного віку, судді піт стікав по скронях і по шиї. Він з поспіхом витирав його акуратною, напрасованою. напарфумованою носовою хустинкою, аби піт часом не потрапив на комір і не наробив на ньому брудних рубців.

У судовій кімнаті, крім нього, – троє людей. Він, вона…. І осторонь, позаду якась похилого віку жінка. 

Суддя, крізь лінзи своїх габаритних окулярів, пильно подивився на розривачів шлюбу. Обом до тридцяти. Молоді – золоті, тільки жити й жити. А вже поспішають зруйнувати те, що не так давно створювали.

У часи зльоту його кар’єри – розлучень було куди менше. І це факт. Тепер наче бум який. За примхою моди всі наввипередки розривають узаконені стосунки. Більшість – це пари, котрі не переходять п’ятирічний рубіж. Але частенько тріщать по швам і «старі весілля».

А недавно взагалі стався випадок, котрий за свою унікальність удостоївся газетних шпальт, – двоє стареньких, за 7-ий десяток, розлучались. Це ж треба – вивели в люди дітей, виховали внуків, правнуками тішились, та й самі вже на півноги в могилі, а і їм кортить віддати данину вільно-ліберальному ритму сучасності.

– Прошу присутніх зайняти місця. Слухається судовий позов громадянина Заджерельного Івана Петровича до громадянки Заджерельної Ніни Миколаївни про розірвання шлюбу. Слово надається заявникові.

Молодик піднявся з лави, досі він думав про те, що більше ніколи його нога не ступить на весільний рушник. Тепер він питиме шампанське хіба що на весіллях друзів. Досить з нього тих добровільних узів!

– Ми не підходимо один одному по типу характеру. Прошу розірвати шлюб.

Ніна відчула, що зовсім не хвилюється. Навпаки, їй спокійно і навіть радісно. Парадоксально, розривати шлюб, куди легша справа, ніж його укладати. Дівчина пригадала, як непокоїлась перед весіллям, як не могла дві ночі ока зімкнути, як на самі церемонії її серце билось так сильно, що здавалось от-от вистрибне з грудей і почне жити своїм, окремим від неї, життям.

Чоловік в мантії хотів сказати звичне: «Слово надається відповідачеві», – але дівчина вже з кивка голови в її сторону все зрозуміла і мовила:

– Не заперечую!

Вони ніколи не кохали один одного. Думали, що кохали, але не кохали насправді. То була лише ілюзія. Або любов таки була, але крива, коса, шкутильгава, незряча і глухо-німа. Її можна було прирівняти лише до напівфабрикату, котрий можна їсти, але по-смаку – не надто.

Він не кохав її, бо ще зі шкільної пори обожнював її сестру. Хоч та в його сторону ніколи навіть не глянула, він був її рабом, її псом, її фаном. А з Ніною одружився тільки тому, що була вони схожа вона на ту, котрій в душі постійно беріг вірність.

«Копія – це ще не оригінал», – тисячі разів переконався на власному досвіді Іван. Дружина була лише блідою, безколірною тінню його фаворитки.

Вона не кохала його. Бо була закохана у свій ідеал, котрий намріяла ще задовго до їхнього знайомства. Вона ще в дитинстві зіткала з тих чеснот, котрі сама так цінувала, образ бездоганного мужчини, котрий і був об’єктом її справжнього кохання. А коли з’явився симпатичний хлопець, то вона просто підставила «витвір фантазії» під яскраву зовнішність – так створила ту людину, котрої на яву ніколи не існувало.

У шлюбі їй відрилися очі. її психіка давала збій, конфліктувала сама із собою: з одного боку її очікування, а з іншого – дійсність.

Крім цього, їх повільно, чайною ложечкою, з’їдала посякдневність. Звісно, побут – строгий, ні до кого не всміхається приязно, але, коли відсутня любов, то його присутність відчувається особливо гостро.

ЇЇ дратувало домашнє господарство, котре вона повинна була тягти на своїй спині так, як черепаха тягне панцер. А його – її нелюдська байдужість, відстороненість, невдоволеність. Вона була схожа на стіну, холодну, нерухому. Вони жили під одним дахом, але були один для одного такі далекі та чужі, як планети в космічному просторі.

– Потрібен термін на примирення? – знову озвався голос Феміди.

– Ні,- хором сказала пара.

– Ну от і добре, – всміхнувся з такої категоричності та прозорості справи представник правосуддя. Задовольняю позов заявника. Шлюб вважати розірваним.

Вони зустрілись поглядами, всміхнулись назустріч один одному, легко й невимушено, як колись у давню безхмарну пору ілюзії їхнього кохання. «Нарешті», – подумала вона. «Слава Богу», – зітхнув полегшено він.

Тепер вони вільні, як птиці, котрі скоро розлетяться у різні небокраї. Починається новий етап їхнього життя. Цього разу – для кожного свій.

Підстаркуватий служитель Феміди квапився додому. Кожного разу після вбивства чужого шлюбу у нього виникало садистично-егоїстичне відчуття – задоволення. Від того, що він неймовірно щасливий сім’янин, дружина – це його половина, а родина якщо не ідеальна, то благополучна. Нею він дуже пишався.

І лише одна-єдина людина неймовірно страждала від такого рішення суду. Це була мати чоловіка. ЇЇ пік у грудях жаль до самої себе. Тепер їй навряд чи скоро чекати на внуків. Не з’являться в її, холодному від самотності, домі дитячі голоси. Вона буде стара і самотня, буде чекати не на народження рідної кровиночки, а чекатиме на даму з косою.

Дорогою додому жінка плакала. ЇЇ сльози, наче губка, вбирала в себе літня спека.

 

 

Поділитись ланкою в соціальних мережах

коментарі

  1. Ira сказав:

    Лесечко прочитали:)

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *