Анна EDELWEISS. Сповідь Галатеї

Дощ стікав невпинними ручаями по холодному віконному склу, наповнюючи душу пекучими слізьми. Який парадокс: дощ у лютому! Такий же парадокс, як і саме життя…

Марта дивилася на заплакане й сіре від смутку вікно. Така ж заплакана в неї і душа. Марта згадувала вчорашній день і ту розмову. Власне кажучи, ніякої розмови не відбулося. Просто стався виплеск нікому не потрібних емоцій, що накопичилися за тривалий час тяжкої душевної боротьби.

“Краще б я цього не робила”, – Марта, з силою закусивши губу, спостерігала, як крапля за краплею, падаючи з піднебесся на грішну землю, малюють на склі дощовий візерунок. Шляхи деяких перетиналися, інші ж продовжували бігти наввипередки одна одній, так і не зазнавши щастя поєднання. 

Вчора був діалог. Сьогодні настала черга монологу. І Марта знову, але вже подумки, звернулася до того, з ким так невдало говорила.

“Напевне, ти правий, Олександре… Я не повинна була до тебе звертатися, шукати в твоїй особі сповідника. Я знову помилилась, але до цієї помилки підштовхнув мене ти.

Пам’ятаєш той чудовий вересневий вечір? Доля випадково (а може, й ні) звела нас в одну компанію. До того часу ми були ледве знайомі. Але про тебе я вже була наслухана. Про мене ж ти нічого не знав. Я тебе ніколи не згадувала, хіба що при нагоді в розмові. Ти був для мене звичайним перехожим на людній вулиці життя. І ось той вечір, сп’янілий від золотого трунку перших осінніх днів, почав бешкетувати. Знаєш, Олександре, як мені тяжко було в ті дні? Я страждала, неймовірно страждала, бо хворіла моя душа. На ній була ще свіжа, нестерпно болюча рана, яка з’їдала мене всю.

Багато років я кохала одного-єдиного чоловіка, спочатку сама того не відаючи. А коли настало прозріння, я зрозуміла, що це – назавжди. Він став частиною мого життя, часткою мене самої. Не було хвилини, коли б я не думала про нього. Він снився мені щоночі, і вранці я прокидалася, немов удруге народжена.. Я жила своїми почуттями і вірила у щирість, якої, на жаль, не було. Я кохала самовіддано і беззастережно. І то був необачний крок. Та було вже пізно. Він зрадив мене, потопаючи у своїй самозакоханості. Зрадив підло і безсоромно. Для чого щирість, коли є фальш, яка не вимагає відповідальності? Він одверто насміхався наді мною і над моїми почуттями, перетворюючи це на розвагу.

О, як мені було тяжко! Якби ти знав, Олександре, що я тоді пережила!.. Для мене світ зав’язався. Я навіть захворіла. Я нікого не хотіла бачити. Цілими днями я мовчала, здушуючи в горлі крик болю, що так і рвався назовні. А вночі я сповна віддавалася своїм переживанням, і тоді подушка, що донедавна була хранителькою моїх щасливих снів, покірно приймала в себе гіркі, солоні сльози мого відчаю. Згодом гострий біль перетворився на тупий, але постійний. І я зрозуміла, що мушу жити з цим болем завжди.

В силу життєвих обставин ми зустрічалися майже щодня.. Він бачив мої муки, спостерігав за моїми стражданнями, але не зробив жодної спроби їх полегшити. Навпаки, він їх посилював, як професійний кат, якому завжди байдуже до своєї жертви. З його боку то був моральний садизм. Не раз я помічала в його, колись найдорожчих для мене очах, тінь вдоволення й насмішки. Як це страшно!

Тепер я ненавиділа його і продовжувала кохати. Я не вірила, я ще сподівалася на його милосердя. Чекала миті, коли цей жах розвіється. Та дарма… Я опинилася поміж жорнами ненависті й любові, які стирали мене на порох. І таки стерли. Я стала нічим… В мені самій і навколо мене утворилася чорна пустка.

І ось тоді прийшов той вересневий вечір і привів із собою тебе. Пам’ятаєш, як ми танцювали? Я відчувала на собі твої чоловічі, проте ніжні й лагідні руки, приймала тепло твого тіла. А поруч стояв він і спостерігав за нами. Та мені було байдуже. Навпаки, я раділа такому несподіваному дарунку долі. Тепер у мене з’явився шанс помститися за все: за муки й образи, за приниження почуттів, за катування моєї любові.

Я прагла помсти, жадібно прагла цього. А твої тернові очі чаклували наді мною, і в якусь мить я відчула, що в мою душу починає проникати теплий і ясний струмінь чогось нового, невідомого… А може, то було давно забуте старе?..

Танцюючи, ти лагідно шепотів, що жінка – музика. Але ж музика сама по собі не виникає… Її творить музикант. В той вечір я відчула в собі музику, сама перетворилася на неї в твоїх обіймах, бо ти, Олександре, віднайшов у мені й торкнувся тих струн, до яких не торкався ще жоден чоловік. Я відчула в собі музику досі ще незнану мені, але чарівну своєю силою і новизною. Я розчинилася в ній і нарешті зрозуміла, що я – Жінка. Адже досі я була лише сліпою та покірною рабою жорстокого ідола, якого сама собі створила. Я покладала йому на олтар свої жертви, він їх приймав із суворою мовчазністю божества, але навзаєм я отримувала тільки зневагу, кпини і байдужість. Я відчувала себе мільярдною піщинкою, що разом із подорожнім пилом випадково опинилася на черевикові мандрівника і яку в будь-який момент могли знову скинути в пил доріг.

Але ти, Олександре, простягнув мені руку допомоги, напевне, сам того не розуміючи. Ти вдихнув життя у кам’яну статую і вона ожила, прокинулася від мармурового сну…”.

Вікно не переставало плакати рясними краплями дощу. Раптом небом промайнув вогненний змій і з усієї сили вдарив хвостом у атмосферу. Почувся металевий гуркіт, немов одночасно впали тисячі залізних рейок. Марта здригнулась: „Пігмаліон створив Галатею, та не схотів її мати за свою. Чому? Кому тепер потрібна жива, але самотня статуя?”

Надворі поміж деревами вже блукали мокрі сутінки. А в кімнаті на тлі заплаканого вікна вимальовувався задумливий силует. Чимось він нагадував давньогрецьку скульптуру, що зійшла з постаменту віків на подіум сучасності. Стояла тиша. Лише дощ продовжував вибивати свій одноманітний дріб. Раптом за вхідними дверима почувся шум ліфту, а за мить – короткий і невпевнений дзвінок у двері. Марта підвела голову. Може, то дощ проситься у кімнату? Знову почувся дзвінок, тепер вже довший. Марта зробила кілька кроків у напрямку до дверей і зупинилась. Але дзвінок більше не повторювався. Тремтячою рукою Марта торкнулася дверей і поволі, боязко відчинила їх. Десь у небі знову загуркотіло, а тут, під стіною, заклавши руки в кишені й схиливши голову на груди стояв її Пігмаліон. Краплі дощу стікали йому з волосся на обличчя й далі на одяг, і без того вже мокрий. Але це не мало ніякого значення. Пігмаліону потрібна була його Галатея, його музика і його Муза.

 

 

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *