Елла ТИТОВА-РОММ. Цікаве віршування – 1

259813_212093118832117_5576494_n 

Вступ

 Чому я хочу писати про ЦЕ?

І справді, якого чорта мені потрібно витрачати свій дорогоцінний час та займатися тим, про що написано в багатьох гарних і розумних книжках?

Чи не легше спростити життя і просто дати корисне посилання, подібне до цього: http://www.stihi.ru/assist/, завдяки якому ви, якщо забажаєте, зрозумієте, чим ямб відрізняється від хорея, підшукаєте відповідні рими або взагалі вдаватиметеся до послуг програми, що фактично напише замість вас вірш?  

Але… як казав Лев Ошанін:

«Навіщо ж треба про це писати?

Ні, хочу розповістú детально».

Що ж усе-таки змусило мене розпочати писати про ЦЕ?

Відповідь проста – самвидав. А точніше, його поети.

От читаєш іноді шедевральний твір автора і думаєш: чи то його (я маю на увазі автора) Пегас випадково копитом по голові стукнув, чи то за Музу він з великого бодуна визнав тітку Марусю, пенсіонерку з сусідньої квартири.

Добре ще, коли це абсолютно незнайома мені людина.

А якщо це друг? Якщо ми з цим другом пили, якщо й, може, навіть спали на брудершафт?

Читаєш, буває, черговий витвір і відчуваєш, як цей брудершафт повільно, але чітко починає проситися назовні…

А якщо цей друг ще й чудова людина? Ветеран громадянської війни? Батько багатодітного сімейства? Спонсор дітей Африки, які голодують? Ну, не казати ж йому, вже ширяючому на крильцях самвидавничої слави, що він нездара? Шкода. Принаймні мені – шкода.

От я й вирішила: напишу що-небудь, раптом комусь навіщось колись знадобиться.

 

Розділ перший,

в якому йдеться про віршоробів, віршомазів і засоби подолання критичного страху

 

Отже, почну з найголовнішого. Чим поет відрізняється від римача? Реакцією на критику.

Виконайте простий експеримент: тицьніть пальцем у небо багатостраждального самвидаву, зайдіть на сторінку своєї жертви (жертва має щось віршувати) і, не читаючи вірш, напишіть невеликий коментарій з повітря, який містить у собі легку абстрактну критику (ну, там, наприклад, не зовсім зрозуміле ставлення автора до подій, кінцівка дещо неадекватна і так далі), та подивіться, що станеться.

Якщо почуєте щось на кшталт: «Я спеціально застосував такий прийом… для мене дуже важливий саме цей зміст… це мій дуже ранній вірш…» або будь-які інші виправдання, скоріш за все, перед вами римач.

Поет постарається узяти критику до відома.

Взагалі, мені не подобається розподіл авторів на поетів і римачів, тому надалі я буду називати перших віршоробами, а других віршомазами.

Мабуть, ви здогадалися, що в цьому розділі я хочу поговорити про критику.

На жаль, навіть незначна критика віршів доводить нас деколи до відчаю.

Воно й зрозуміло, адже вірші – це практично наші діти.

Якщо мою дитину почнуть критикувати, я, скоріш за все, кинуся на її захист, як пантера, навіть коли той, хто критикує, буде мати рацію. Так ми влаштовані. Такі особливості нашої психіки.

Ми боїмося критики і, як маленькі діти, шукаємо тільки похвали.

Це йде з глибокого дитинства…

(«Цікаву психологію» я б теж не відмовилася написати.)

Напевно, віршомаз стає потенційним віршоробом у той момент, коли розуміє, що критика може чудово стати йому у пригоді. На жаль, не припускатися помилок можуть тільки генії. Що ж до нас, простих смертних самвидавців, то давайте чесно розподілимося на розумних і дурнів.

Розумні – це ті віршомази і віршороби, які вчаться на помилках інших, а так само на своїх власних.

Дурні, відповідно, на жодних помилках не вчаться, бо вважають, що помилок не припускають. А даремно!

До речі, щоб нікого не образити, я буду всі наступні приклади наводити зі свого життя, а на віршовані розбори і критику наражати свої власні твори.

Себе я без зайвої скромності віднесу до розумних віршоробів і заздалегідь дякую всім, хто особливо сильно та багато мене критикував і тим самим поліпшив мою віршоякість.

(Не можу у зв’язку з цим не згадати Антиоглядача, а також Єгорича, до яких, незважаючи на наші численні розходження (в основному, політичні), продовжую відчувати добрі почуття.)

Колись давно, за часів моєї самвидавничої молодості, я теж дуже болісно сприймала критику.

Якщо в моїх віршах і не знаходилося часом приводу для критики з погляду віршування, то численні описки і безглузді граматично помилки правили деяким бєлінським за джерело саркастичного критицизму.

Забачивши критичні замітки на берегах свого розділу, я готова була повіситися на першій гілці.

Але… не рубайте гілку, на якій сидите. І я почала шукати вихід.

Для початку русифікувала свій англоорієнтований комп’ютер і встановила на ньому коректор.

Потім почала знайомитися і дружити виключно з філологами або журналістами (не можу втриматися, щоб не згадати Діну Лукоянову та Борю Борукаєва), які, своєю чергою, виправляли помилки коректора.

І навіть придбала та поклала на видноті граматику російської мови…

З усього цього напрошується наступний висновок: побачивши критику, не треба впадати в паніку і робити собі те, що зробив ліричний герой відомого поета Давида Паташинського:

«Я повішусь на зорі, відрубаю власну голову,

вип’ю ці отрути всі, запалю себе дотла»,

а треба починати діяти.

Можна, для початку, скористатися наведеним мною прикладом з коректором та філологами, а так само посиланням, згаданим у вступі. Але можна піти й іншим, більш важким шляхом, про який мова йтиметься пізніше.

Наприкінці в цьому розділі хочу поділитися простою вправою з подолання критичного страху.

  1. Зайдіть на свою сторінку.
  2. Поставте ноги на ширину плечей, а руки покладіть на клавіатуру.
  3. Закрийте очі і відкрийте рот.
  4. Скажіть: «Господи, поможи!» (атеїсти можуть сказати: «Чорт би вас усіх забрав!»)
  5. Уявіть, що ваш новий вірш, який ви вважаєте шедевром, розкритикований дощенту.
  6. Не закриваючи рота й не відриваючи руки від клавіатури, намалюйте картину страшних наслідків, до яких може призвести ця критика: від вас відвертаються родичі, друзі викреслюють з телефонної книжки, власний собака краще помре з голоду, ніж візьме з ваших рук ганебну кістку, соратники по перу і клавіатурі розривають з вами дипломатичні відносини.
  7. Дайте собі відчуття катастрофи, що насувається. Дозвольте волоссю стати диба, очам (які для цього треба заздалегідь розплющити) вирячитися, колінкам затремтіти, долоням спітніти, голові запаморочитися, мурашкам побігти по шкірі, а журбі покраяти душу.
  8. Через три дні після цієї вправи переконайтеся, що друзі, побачивши вас, не переходять на протилежну вулицю, а Земля не зійшла з орбіти.
  9. Схрестіть руки на грудях, зверніться до небес і голосно прокажіть: «Чорт би вас усіх забрав!»
  10. Повторюйте вправу не менше як двічі на місяць.

 

Далі буде: Розділ другий, в якому йдеться про найважливіший елемент вірша.

 

Переклад з російської Аліси Гаврильченко

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *