Михайло НІЗОВЦОВ. Адаптація

1. По шияці

Вчора дядькові виповнилося очікуваних  шістдесят років, і дядько опинився на пенсії. Вихід відмітив у забігайлівці. Проснувся удосвіта у міліцейському відділенні: кишені – вивернуті, ребрам – боляче. Щоб відпустили додому – заплати! А чим?

– Дзвони тітці! – черговий не жартував. – Послуга за телефон – за окрему плату: на пляшку! Ми міняємось! До зміни – вспієш?

Прибігла тітка:

– Батюшки! Якого лиха накоїв? – вереснула. 

Прибігла тітка без грошей.

Побігла тітка за грішми.

Принесла тітка гроші. Черговий заремствував:

– Принесла ти, тітко, грошей мало!

Побігла ще раз. Принесла ще – доларами.

– А за телефонний дзвінок? Бо від тих грошей мені з помічником не холодно і не жарко! – уперся черговий.

Благала тітка, на коліна ставала, сикнулася руку поцілувати.

– І тебе зачинимо! За ґвалт у відділенні! А час спливає! – черговий був невблаганним.

Доперла тітка, як вийти із скрути, побігла.

Завернула тітка у двір до сусіда, постукала у шибку:

– Веди, Мартине, своїх Мар’яну з Зюзькою злучати до мого козлика Шльондрика , та хутчіш, бо мені з чоловіком треба відлучатися! – схитрувала. – Сотні за дві кози Шльондрику вистачить!

Повернула тітка дядьків борг черговому. Дядька випустили.

Ранок. Людей на вулиці не видно. Тітка дядька з пересердя по шиї – хряп, хряп!

– Хоч по щияці надаю!

– Нехай хоч тобі полегшає! – дядько на тітку не сердився. – Набігалась! – жалів тітку.

Черговий міліціонер, який щойно вийшов услід за щасливою парою цигарку випалити, погрозив з порогу тітці пальцем:

– Зачиню за хуліганство!

Тітка зиркнула на всі боки: – Нікого?! – повернулася до міліціонера спиною, задерла спідницю, нагнулася, вигукнула: – Ось! Ось ти мене закриєш! Здирник! – випросталась і швиденько потягнула  дядька за собою якнайдалі від відділення.

Вчасно. Черговий на порозі аж запінився. На поріг вибіг помічник чергового: – Шо? Шо таке?

– … м’яке! – буркнув  черговий – Треба було відразу бігти! Чухало!

– А чо відразу чухало?

– Іди! – черговий вштовхнув помічника в двері відділення і зачинив їх за собою.

– Бачили? – невідомо навіщо спитав  дядько у тітки.

– Та показувала ж! – невідомо навіщо відповіла тітка дядькові і взяла його під руку. – По печінці не били? А по нирках? А по сідницях?

– Не пам’ятаю!

– То дай я ще і по шияці надаю! – ніяк не вгамовується тітка.

Дядько нагнув голову:

– Дурна! Люди ж засміють! Ні світ , ні зоря – як бовдура лупиш!

– А ти шо, хотів, шоб я і тобі показала?.. Так хоч, для душі, надаю!..

 

2. Житєйська бухгалтерія

 

Другий день, як дядько на пенсії:

– Куди себе подіти? До чого руки прикласти?

Вчора замочував пенсію з сусідами. Сьогодні в голові…

Своя хата. Ліг дядько під сволок, на стелю дивиться. Тітка розумом смикнула: – Хай побуде на самоті! – чкурнула з хати, пройшлася  по садку, визбирала всі гнилі і червиві яблука, листя першого падолисту згребла.

Думки тітки для тітки оставимо, може, для іншого разу.

Дядько вглядався, вглядався у стелю, у голові просвітліло.  Просунуті сказали б – третє око відкрилось, таке осяяння на дядька нахлинуло. Усе життя, від народження і до останньої миті, як на долоні, з усіх боків і в подробицях…

– А чи все воно у житті так, як треба було? – раптом спала дядькові думка на голову і став він  в умі житейську бухгалтерію звіряти…Все ні в який товстий роман не вкладеться. Хіба мазками, з третього на десяте. Кашею.

Одружений. Діток двійко: дочка та син. Спочатку нянька, потім лялька…Онуків четвірка. Двоє – у дочки, двоє – у сина. Повторилися у кожного: спочатку нянька, потім лялька… Ніхто не скаржиться…

Нерухомість своя. Дім, дача, гараж, сад…Онуки рідко приїжджають…

Предмети розкоші. «Запорожець» своє відбігав. Телевізор кольоровий двадцять років молотить..

Коханок? Вартих за життя було шість чи сім. Випадкових зв’язків – під шістдесят – по числу років… Середньо статистично…

Сварок з дружиною, великих – одна, після санаторію, середніх – під шістсот, дрібних – та хто ж їх порахує?  Як у людей.

До лікарів не звертався, крім після санаторію…Дався той санаторій. Не хворий.

В круїзи, турпоходи не ходив. З дружиною на велосипеді по гриби їздив. За границю не заглядав.

В «Артек» путівки не дісталось через інтернаціоналістів.

Висовувався від працівників мебельної фабрики в кандидати в народні засідателі районного суду.

Від дитячого садка бабусею відгородився.

Тричі назначався старшим групи ДНД (добровільної народної дружини).

Не курив. Пробував. Згидив з першого разу.

Горілки випив бочку. Пива – п’ять.

У третьому чи четвертому класі побився з майбутнім президентом стабільно процвітаючої прибуткової компанії «Холодні ноги», яка займається виготовленням і збутом погребальних і надмогильних атрибутів.

Разів п’ять спостерігав сонячне затемнення.

Малюком любив гратися у татковій крихітній майстерні. Там такий був порядок! Навіть в ящику! В тому самому: пів метра на пів метра і на пів метра, скріпленого навхрест двома нитками проводу-трійки – стальної і мідної.

В ящику було все: скоби, болти, гайки, шайби, цвяшки, цвяхи шиферні і вухналі, шурупи, висок і ватерпас, мідний молотковий паяльник, каніфоль і припій, складний залізний метр, викрутки, зубила і долота, плоскогубці і гострозубці, підкови і підковки, ножі шевця і садівника, віск, парафін і стеарин, мідний купорос, бруски і терпуги, наждачний папір, теслярський шнур, збільшувальне скло у футлярі, пачка сірників у жерстянці з-під монпансьє, залізні ґудзики з зірочками і значки ГТО і «Отличник СА», клоччя і сириця, крейда і головешка смолити теслярський шнур… Чого в тому ящику тільки не було?! Татко знав де і що лежить, в якому кутку ящика, і сердився…

– Я ж так гарно все в ящик згрібав! – згадалося дядькові останнє його малече виправдування перед татком, за яке отримав від татка по сідниці долонею і вислухав лайку: – А трясця його матері! Коли спішиш!…

Поспішив татко вмерти, до пенсії не дожив.

– А чого це я під сволоком лежу? Як ніби вмирати збираюся? – сяйнула несподівана думка в дядьковій голові. – Чом мені згадався той ящик? Що це, знак? Може я ще чогось у житті не мав? Може самого головного? Так!.. Не було! Не було порядку! Не я вів – вели мене!..

Ось і навів порядок в душі!.. Розклав усе по поличках! А то парився – до чого руки прикласти?.. Життя вчить…

– Надійко! Ти де? Будемо начинати нове життя! – гукнув дядько тітку, підводячись з ліжка, і … отримав крововилив у мозок.

 

 

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *