Анна EDELWEISS. Історія одного піаніно

Колись я було деревом, високим, струнким, з густою розлогою кроною та міцним корінням. Узимку я красувалося, немов паризький франт, білою пухнастою шапкою, яку щороку дарувала мені заметіль. А влітку пташки весело щебетали на моїх вітах, радіючи сонцю і теплу. Та одного ранку прийшли люди, спиляли мене і відвезли спочатку на деревообробний комбінат, а вже згодом – на фабрику, де виготовляють музичні інструменти. Невдовзі в мене вдихнули нове життя, перетворивши на піаніно. Я стояло серед подібних мені соплеменників, вилискуючи новісінькими лакованими боками. Коли хтось торкався клавіш, молоточки вдаряли по струнах і з моєї дерев’яної утроби вилітали чаруючі звуки.

Куди тільки не кидала мене доля. Спочатку по моїх клавішах бігали тендітні пальчики синьоокої дівчинки, яка щодня розучувала нудні гами і фуги. Не все вдавалося їй з першого разу, тому час від часу ті пальчики боляче били по клавіатурі, від чого струни всередині голосно зойкали. Та я мужньо терпіло ці тимчасові тортури, бо дитячі сльози, що капали з рожевих щічок, пекли дужче за вогонь. У такі моменти хотілося хоч чимось зарадити маленькій учениці. 

Минали роки. Дівчинка виросла і стала відомою піаністкою. Тоді вже її діти з моєю допомогою повторювали шлях матері «через терни до зірок». Та й я вже не було таким, як колись, постаріло… Лаковані частини мого дерев’яного тіла вкрила павутина тріщин, а кришка, що завжди ховала під собою чорно-білий ряд клавіш, тепер рипіла, як старі, незмазані двері. Неодноразово приходив майстер і рятував мене від «недуги». Але роки брали своє. В якийсь момент здалося, що настає мій кінець. Та доля знову змилувалась наді мною.

Якось одного січневого ранку мене завантажили в машину і кудись повезли. За годину я вже стояло на бруківці великої, гарної площі. Мене поставили серед величезного натовпу людей, які пританцьовували на місці, намагаючись хоча б трохи зігрітись. Я не могло зрозуміти, навіщо мене сюди привезли… Люди почали потроху підходити ближче, обдивлялись мене, деякі навіть піднімали кришку і обережно торкалися пожовтілої клавіатури. Мені аж трохи лячно ставало від такої кількості публіки та її надмірної уваги до мене.

Нарешті знайшовся сміливець. Це був чоловік років п’ятдесяти-п’ятдесяти п’яти. Він впевнено підійшов до мене, сів на кимось принесений стілець, потер холодні від морозу руки, потім його пальці на якусь мить зависли в повітрі і легко впали на клавіші. Над площею полилася чарівна музика. Мій резонатор від такої магії звуків готовий був вирватися назовні і полетіти слідом за мелодією.

Пальці виконавця вправно бігали по клавіатурі, а в людських обличчях відбувалося преображення. Очі світилися вогниками добра, віри, надії і любові. Щирі посмішки оповивали душі теплом на січневому морозі.

Коли змовк останній акорд, вдячна публіка голосно аплодувала виконавцю, а я мовчки раділо з того, що ще можу давати людям розраду, особливо тоді, коли в повітрі зависла вселенська тривога і чекання чогось страшного і невідворотного.

Тепер моє життя проходило на цій площі. Щовечора на моїх клавішах витанцьовували пальці і мозолястих, натруджених рук, і тонких дівочих, і вправних юнацьких. Мої струни сплітали у дивовижний візерунок різнобарвні звуки мелодій Баха, Брамса, Вівальді, Моцарта, сучасних композицій. Але найчастіше публіка замовляла народні пісні. В такі хвилини все моє музичне єство співало разом із людьми «Гуцулку Ксеню», «Червону руту», «Цвіте терен» та багато інших.

За цей час я стало членом великої і дружної сім’ї людей з гарними й розумними обличчями. Мене навіть пофарбували в ті кольори, що стали своєрідною перепусткою до громади однодумців. І я помолодшало, засяяло ясними кольорами сонця і неба.

Та однієї холодної лютневої ночі сталося те, чого ніхто не хотів. Земля задрижала піді мною, немов збиралася ось-ось розверзтися, а небо спалахувало щомиті, як у спекотну літню грозу. Ще будучи деревом, я жодного разу не бачило таких страшних бурь, як цієї ночі. Здавалося, з неба падає вогняний дощ, супроводжуваний скреготом і ляскотом металу.

Людські обличчя скував німий протест. Відблиски вогню відбивалися в тисячах пар очей – чорних, синіх, зелених, сірих…

Люди стояли пліч-о-пліч, спрямувавши погляди туди, звідки на них летіли вогняні кулі. Натовп став єдиним цілим, міцним і непереможним. А потім десь із одного кутка залунало:

Ще не вмерла України

І слава, і воля…

Слова спочатку несміливо проривалися крізь завісу пострілів, але щомиті їх підхоплювала все більша кількість голосів, і вони нарешті злилися в один суцільний потік, що нісся над людськими головами, долаючи малі й великі перешкоди. Здавалося, що пісня ладна була навіть кулі на льоту зупиняти, бо слова йшли з сотень тисяч сердець, які вже нічого не боялись.

Душу й тіло ми положим

За нашу свободу…

Сміливці в перших рядах, не відаючи страху, йшли назустріч Злу, щоб перемогти його. Йшли без зброї, лише з дерев’яними палицями та саморобними щитами в руках проти 12-каліберних куль і БТР-ів, бо знали, що їхня непереможна сила в синівській любові до неньки-України та батька-Дніпра. А коли понесли перших смертельно поранених, моя фортепіанна душа заридала реквіємем.

Так тривало три дні і три ночі. Три доби суцільного пекла на землі… Кров текла рікою, а на кожному квадратному метрі лежали вбиті та поранені. Навіть священики, які стояли на колінах перед загиблими, проводжаючи їхні душі в Царство Небесне, окроплювали мертві обличчя слізьми розпуки.

А потім раптово настала тиша, гнітюча і в той же час обнадійлива. Люди зупинились, чекаючи чергової атаки, але її не було. Був багряний морозний ранок… Сонце поволі сходило над банями «Золотоверхого», кидаючи перші промені на змучену і политу кров’ю та слізьми землю. Якийсь чоловік із закіптявілим до невпізнаваності обличчям, ледь пересуваючи ноги й тягнучи за собою продірявлений, в патьоках засохлої крові щит, підійшов і, поволі сівши просто на землю, сперся згорбленою спиною об мене. Потім обхопив тремтячими руками голову і гірко заплакав. Мої струни всередині тихо ридали разом із ним. То були сльози і болю, і радості одночасно. Болю – за загиблими побратимами, радості – за перемогу.

З того моменту щось змінилося. Вже не було чути вибухів, вогонь і чорний дим не вкривали небо, а людські крики і сирени машин не прорізали морозне повітря. То була особлива тиша. Люди мовчали, немов боялися, що одне необережне слово, сказане вголос, може зруйнувати спокій, і подолане Зло знову оживе.

Там, де вчора були криваві ріки, тепер лежать тисячі квітів із червоними пелюстками, нагадуючи про звитягу. А з людських очей на них ллються гарячі, вистраждані сльози удячності й печалі. Навіть пташки тут мовчать. І їм не сила співати… Лише біла голубка безустанно кружляє у синьому небі, немов душа одного з тих воїнів гідності, що надто любив Україну і поліг за неї.

Я продовжую жити на цій площі. Люди прикріпили на мене фото найдостойніших, які віддали своє життя в ім’я Добра, а на клавіатурі завжди лежать червоні гвоздики. Коли ж у місто заходить вечір, ведучи за собою чорнооку ніч, моїх клавіш торкається невидима рука, і у вечірньому повітрі лунає невимовно тужлива мелодія. В такі хвилини я бачу навколо себе тихі світлі постаті. А коли місяць виходить із-за хмари, кидаючи холодне світло на вже прогріту весняним сонцем сонну землю, постаті так само тихо, один за одним ідуть тим місячним сяйвом у безкінечну далечінь, поволі розчиняючись у небесних просторах. І лише десь згори далеким передзвоном бринить пісня: «Повези мене, батьку, на Україну…» Так відбувається щоночі…

 

 

Поділитись ланкою в соціальних мережах

коментарі

  1. Alisa сказав:

    Автору цього твору величезна вдячність особисто від мене. І офіційно заявляю: більше слабкі твори ми не прийматимемо. Ми втомилися від них. Виняток тут лише для конкурсних творів, та й те – до літа. Хочете публікуватись – пишіть гарно, і буде щастя. А інакше в журналі “Стос” буде інше – статті, критика, але не твори. Ще раз дякую автору. Цікавий задум, цікавий погляд на сучасність. Це варто того, щоб прочитати. Аліса.

  2. A_Edelweiss сказав:

    Дуже дякую Вам, Алісо та Андрію, за такі щирі коментарі. Написала те, що лежить на душі, а це – біль і сльози… Ще раз дякую!

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *