Анна EDELWEISS. Історія одного піаніно

Колись я було деревом, високим, струнким, з густою розлогою кроною та міцним корінням. Узимку я красувалося, немов паризький франт, білою пухнастою шапкою, яку щороку дарувала мені заметіль. А влітку пташки весело щебетали на моїх вітах, радіючи сонцю і теплу. Та одного ранку прийшли люди, спиляли мене і відвезли спочатку на деревообробний комбінат, а вже згодом – на фабрику, де виготовляють музичні інструменти. Невдовзі в мене вдихнули нове життя, перетворивши на піаніно. Я стояло серед подібних мені соплеменників, вилискуючи новісінькими лакованими боками. Коли хтось торкався клавіш, молоточки вдаряли по струнах і з моєї дерев’яної утроби вилітали чаруючі звуки.

Куди тільки не кидала мене доля. Спочатку по моїх клавішах бігали тендітні пальчики синьоокої дівчинки, яка щодня розучувала нудні гами і фуги. Не все вдавалося їй з першого разу, тому час від часу ті пальчики боляче били по клавіатурі, від чого струни всередині голосно зойкали. Та я мужньо терпіло ці тимчасові тортури, бо дитячі сльози, що капали з рожевих щічок, пекли дужче за вогонь. У такі моменти хотілося хоч чимось зарадити маленькій учениці. 

Минали роки. Дівчинка виросла і стала відомою піаністкою. Тоді вже її діти з моєю допомогою повторювали шлях матері «через терни до зірок». Та й я вже не було таким, як колись, постаріло… Лаковані частини мого дерев’яного тіла вкрила павутина тріщин, а кришка, що завжди ховала під собою чорно-білий ряд клавіш, тепер рипіла, як старі, незмазані двері. Неодноразово приходив майстер і рятував мене від «недуги». Але роки брали своє. В якийсь момент здалося, що настає мій кінець. Та доля знову змилувалась наді мною.

Якось одного січневого ранку мене завантажили в машину і кудись повезли. За годину я вже стояло на бруківці великої, гарної площі. Мене поставили серед величезного натовпу людей, які пританцьовували на місці, намагаючись хоча б трохи зігрітись. Я не могло зрозуміти, навіщо мене сюди привезли… Люди почали потроху підходити ближче, обдивлялись мене, деякі навіть піднімали кришку і обережно торкалися пожовтілої клавіатури. Мені аж трохи лячно ставало від такої кількості публіки та її надмірної уваги до мене.

Нарешті знайшовся сміливець. Це був чоловік років п’ятдесяти-п’ятдесяти п’яти. Він впевнено підійшов до мене, сів на кимось принесений стілець, потер холодні від морозу руки, потім його пальці на якусь мить зависли в повітрі і легко впали на клавіші. Над площею полилася чарівна музика. Мій резонатор від такої магії звуків готовий був вирватися назовні і полетіти слідом за мелодією.

Пальці виконавця вправно бігали по клавіатурі, а в людських обличчях відбувалося преображення. Очі світилися вогниками добра, віри, надії і любові. Щирі посмішки оповивали душі теплом на січневому морозі.

Коли змовк останній акорд, вдячна публіка голосно аплодувала виконавцю, а я мовчки раділо з того, що ще можу давати людям розраду, особливо тоді, коли в повітрі зависла вселенська тривога і чекання чогось страшного і невідворотного.

Тепер моє життя проходило на цій площі. Щовечора на моїх клавішах витанцьовували пальці і мозолястих, натруджених рук, і тонких дівочих, і вправних юнацьких. Мої струни сплітали у дивовижний візерунок різнобарвні звуки мелодій Баха, Брамса, Вівальді, Моцарта, сучасних композицій. Але найчастіше публіка замовляла народні пісні. В такі хвилини все моє музичне єство співало разом із людьми «Гуцулку Ксеню», «Червону руту», «Цвіте терен» та багато інших.

За цей час я стало членом великої і дружної сім’ї людей з гарними й розумними обличчями. Мене навіть пофарбували в ті кольори, що стали своєрідною перепусткою до громади однодумців. І я помолодшало, засяяло ясними кольорами сонця і неба.

Та однієї холодної лютневої ночі сталося те, чого ніхто не хотів. Земля задрижала піді мною, немов збиралася ось-ось розверзтися, а небо спалахувало щомиті, як у спекотну літню грозу. Ще будучи деревом, я жодного разу не бачило таких страшних бурь, як цієї ночі. Здавалося, з неба падає вогняний дощ, супроводжуваний скреготом і ляскотом металу.

Людські обличчя скував німий протест. Відблиски вогню відбивалися в тисячах пар очей – чорних, синіх, зелених, сірих…

Люди стояли пліч-о-пліч, спрямувавши погляди туди, звідки на них летіли вогняні кулі. Натовп став єдиним цілим, міцним і непереможним. А потім десь із одного кутка залунало:

Ще не вмерла України

І слава, і воля…

Слова спочатку несміливо проривалися крізь завісу пострілів, але щомиті їх підхоплювала все більша кількість голосів, і вони нарешті злилися в один суцільний потік, що нісся над людськими головами, долаючи малі й великі перешкоди. Здавалося, що пісня ладна була навіть кулі на льоту зупиняти, бо слова йшли з сотень тисяч сердець, які вже нічого не боялись.

Душу й тіло ми положим

За нашу свободу…

Сміливці в перших рядах, не відаючи страху, йшли назустріч Злу, щоб перемогти його. Йшли без зброї, лише з дерев’яними палицями та саморобними щитами в руках проти 12-каліберних куль і БТР-ів, бо знали, що їхня непереможна сила в синівській любові до неньки-України та батька-Дніпра. А коли понесли перших смертельно поранених, моя фортепіанна душа заридала реквіємем.

Так тривало три дні і три ночі. Три доби суцільного пекла на землі… Кров текла рікою, а на кожному квадратному метрі лежали вбиті та поранені. Навіть священики, які стояли на колінах перед загиблими, проводжаючи їхні душі в Царство Небесне, окроплювали мертві обличчя слізьми розпуки.

А потім раптово настала тиша, гнітюча і в той же час обнадійлива. Люди зупинились, чекаючи чергової атаки, але її не було. Був багряний морозний ранок… Сонце поволі сходило над банями «Золотоверхого», кидаючи перші промені на змучену і политу кров’ю та слізьми землю. Якийсь чоловік із закіптявілим до невпізнаваності обличчям, ледь пересуваючи ноги й тягнучи за собою продірявлений, в патьоках засохлої крові щит, підійшов і, поволі сівши просто на землю, сперся згорбленою спиною об мене. Потім обхопив тремтячими руками голову і гірко заплакав. Мої струни всередині тихо ридали разом із ним. То були сльози і болю, і радості одночасно. Болю – за загиблими побратимами, радості – за перемогу.

З того моменту щось змінилося. Вже не було чути вибухів, вогонь і чорний дим не вкривали небо, а людські крики і сирени машин не прорізали морозне повітря. То була особлива тиша. Люди мовчали, немов боялися, що одне необережне слово, сказане вголос, може зруйнувати спокій, і подолане Зло знову оживе.

Там, де вчора були криваві ріки, тепер лежать тисячі квітів із червоними пелюстками, нагадуючи про звитягу. А з людських очей на них ллються гарячі, вистраждані сльози удячності й печалі. Навіть пташки тут мовчать. І їм не сила співати… Лише біла голубка безустанно кружляє у синьому небі, немов душа одного з тих воїнів гідності, що надто любив Україну і поліг за неї.

Я продовжую жити на цій площі. Люди прикріпили на мене фото найдостойніших, які віддали своє життя в ім’я Добра, а на клавіатурі завжди лежать червоні гвоздики. Коли ж у місто заходить вечір, ведучи за собою чорнооку ніч, моїх клавіш торкається невидима рука, і у вечірньому повітрі лунає невимовно тужлива мелодія. В такі хвилини я бачу навколо себе тихі світлі постаті. А коли місяць виходить із-за хмари, кидаючи холодне світло на вже прогріту весняним сонцем сонну землю, постаті так само тихо, один за одним ідуть тим місячним сяйвом у безкінечну далечінь, поволі розчиняючись у небесних просторах. І лише десь згори далеким передзвоном бринить пісня: «Повези мене, батьку, на Україну…» Так відбувається щоночі…

 

 

Допомога сайту

Картка
4731 1856 1518 3420



коментарі

  1. Alisa :

    Автору цього твору величезна вдячність особисто від мене. І офіційно заявляю: більше слабкі твори ми не прийматимемо. Ми втомилися від них. Виняток тут лише для конкурсних творів, та й те – до літа. Хочете публікуватись – пишіть гарно, і буде щастя. А інакше в журналі “Стос” буде інше – статті, критика, але не твори. Ще раз дякую автору. Цікавий задум, цікавий погляд на сучасність. Це варто того, щоб прочитати. Аліса.

  2. Дуже дякую Вам, Алісо та Андрію, за такі щирі коментарі. Написала те, що лежить на душі, а це – біль і сльози… Ще раз дякую!

Залишити коментар до Андрій Ступницький Скасувати коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.



Наша кнопка ///