Анна EDELWEISS. Незабудки

Багато років тому, коли я ще був зовсім молодий, волею долі опинився в одному забутому Богом селі, єдиною перевагою якого були чудові краєвиди. Вони полонили своєю красою в будь-яку пору року і в будь-який час доби. Це був шматочок первозданної природи, де випадково опинилися люди. Саме ця краса й рятувала мене від нестерпної нудьги і бажання якнайшвидше втекти до цивілізації.

Весна тоді видалася теплою, з частими, але недовгими зливами. Зелень напилася вдосталь вологи, від чого все буяло невимовною красою і в садах біля кожної хати, і в безкраїх полях.

Якось одного травневого вечора, коли в повітрі духмяно пахло медом, я довго бродив околицями села, не в силі повернутися до кімнати, яку винаймав у однієї селянки. Стіни тиснули на мене, немов невидимий прес, в них я задихався, а на лоні природи мої муки скінчалися. 

Того вечора ноги самі привели мене до тихої невеликої річки, що ховалася у верболозах, немов синя стрічка в траві. Підійшовши до берега, я озирнувся навкруги. Вже сутеніло… Я сів на м’який килим трави і задивився в темне скло води, де відбивалося вечірнє небо. Вгорі мигтіли перші зорі. Стояла таємнича, загадкова тиша, яку лише зрідка порушувала сонна жаба, що сиділа на камені, та спів солов’я. Я милувався неповторним пейзажем. І на цьому, і на тому березі виднілись острівці блакитних незабудок, неначе весна розгубила тут своє намисто. Кажуть, що незабудки ввібрали в себе увесь Всесвіт. Напевно, так воно і є: жовте сонце – посередині й синє небо – навколо…

Я нахилився ближче до землі, аби краще роздивитися це диво природи. Сині квіти ніжно посміхалися мені. Заплющивши очі, вдихаю їх тонкий аромат. Аж раптом на тому березі почувся глухий тупіт і легке іржання. Я миттєво повернувся із своїх мрій у реальність. Поглянувши туди, спочатку нічого не побачив, лише верболози хиталися, немов од вітру і доносилося брязкотіння збруї. Та за мить переді мною постала ще одна, не менш дивовижна, ніж сапфіри на смарагді, картина. Верболози розступились, і на березі став, б’ючи копитом пісок, вороний кінь, а на ньому – прекрасна незнайомка. Я не міг відірвати очей від такого видовища. Наїзниця зістрибнула на берег і підвела коня до самої води. То була зовсім юна циганка, одягнена в пурпуровий атлас блузки, що тісно облягала її стан, і широку квітчасту спідницю до землі. На плечі й спину дівчини спадало довге, кольору «воронячого крила», волосся, а в ньому з лівого боку «палала» червона троянда. Здавалося, що ця лісова мавка позичила її з букету квітів своєї спідниці. Незвичну картину доповнювала срібна музика намиста на тонкій шиї та сережок у вухах. Було вже досить темно, тому я, неначе злодій, тихо перемістився в найближчі кущі, аби дівчина з казки мене не помітила.

Тим часом, циганка підібрала поділ довгої спідниці і, взявши за повід коня, поволі почала заходити в воду. Жеребець задоволено фиркав, слухняно йдучи за господинею. Опинившись на достатній глибині, дівчина поплескала коня по вигнутій шиї і бризнула на нього водою. Той знову радісно фиркнув і так мотнув головою, що тисячі бризок полетіли з мокрої гриви на смагляве обличчя доньки древнього кочового народу. Циганка голосно засміялась і ще дужче взялася обливати водою свого вірного товариша. Так тривало досить довго. І кінь, і дівчина не помічали навколо себе нікого й нічого. Здавалось, увесь світ замкнувся навколо них самих, а їм того і треба було. Вони сповна віддалися щирій, дитячій радості, з якою жили, напевно, лише первісні люди, котрим ще не були відомі такі поняття цивілізації, як хитрість, підступність, зрада.

Смаглява красуня купала коня, заливалася дзвінким сміхом, коли він аж на диби ставав від задоволення, гладила мокру, з відблиском морду, цілувала і щось тихо нашіптувала йому. Коли ж дівчина обличчям поверталася в мій бік, то в нічній темряві мене сліпило сяйво білосніжної усмішки і блиск золотого намиста.

Накупавшись удосталь, циганка вивела коня на берег, струсила краплі води зі свого волосся і сіла на траву, обхопивши руками стрункі ноги. Кінь стояв поруч, тихо скубучи соковиту зелень.

Дівчина сиділа на протилежному боці точнісінько навпроти того місця, де була моя схованка. Вона задумливо дивилася в нічну темряву. Я навіть дихати боявся, аби не сполохати її і не виказати себе. Місяць світив на маленьку фігурку в ореолі барвистої спідниці, створюючи дивовижний контраст і ще більшу красу.

Я не знаю, скільки часу ми так просиділи: я тут – у верболозах, вона – на тому березі, не відаючи, що дивимося крізь темряву ночі одне на одного. Але коли донька степів підвелась, мені здалося, що вона почала щось шукати в траві, раз-по-раз нахиляючи гнучкий стан. Лише згодом я зрозумів, що то вона збирала незабудки. Зірвавши кілька гілочок цих витончених і прекрасних своєю простотою квітів, дівчина прикріпила їх коневі до збруї і граціозною ходою пішла вздовж берега. Ніч була ясна й тиха, тому я ще деякий час міг спостерігати за мерехтінням кольорової спідниці та прислухатися до ледь чутного дзвону золотих монет. Згодом усе зникло. Це було схоже на дивний сон, але холод, що вже почав пробирати до кісток, нагадав, що я не сплю.

Вийшовши з верболозу, я знову поглянув на те місце, де щойно бачив казку. Нікого… Лише блакитні «зірки», розсипані по траві, знову привітно мені посміхались. Я зірвав одну і підніс до очей: на ніжних пелюстках тремтіли краплі нічної роси, мінливо граючись у місячному сяйві кольорами веселки…

Минуло багато років. На моєму столі завжди лежить томик східної мудрості, а в ньому – гілочка незабудок. Тих самих… Час від часу я відкриваю книжку, і на мене дивляться сині очі того вечора, немов говорять: «Не забудь…»

 

 

Поділитись ланкою в соціальних мережах

коментарі

  1. Цікава замальовка.

  2. A_Edelweiss сказав:

    Незабудки на клумбі під балконом надихнули…))))

  3. Юлія Хотин сказав:

    Аня, замальовка чудова, яскрава, як квітка незабудка, але є “ложка дьогтю”.
    Не повірила я в те, що автор чоловік. Пишете від імені чоловіка, а “почерк” жіночий. Багато фраз аж надто ніжні та витончері, як для чоловічого “кругозору”.
    Ось вам приклад:
    “і широку квітчасту спідницю до землі. На плечі й спину дівчини спадало довге, кольору «воронячого крила», волосся, а в ньому з лівого боку «палала» червона троянда. Здавалося, що ця лісова мавка позичила її з букету квітів своєї спідниці.”
    Не для чоловічої логіки опис. Вони не приділяють увагу одягу, про спідниці можемо мислити ми, вони ж мислять або про “під спідниці”, або про ще якісь речі більш умовні.
    Даруйте Аню, якщо що не так. Не могла промовчати, написала щиро і доброзичливо. Чекаю на повнення у творічій скарбниці. Усіху!

  4. Юлія Хотин, можна посперечатись. Так, ми, чоловіки, не приділяємо одягу аж такої уваги, як ви, але спідницю від штанів відрізняємо))

  5. Юлія Хотин сказав:

    Можна посперечатися: тут не просто згадується спідниця, як факт, а додається опис, та деталізація притаманна жіночому мислинню, смію зауважити. )))

  6. Перше, що спало на думку – Гоголь, і те, як він описував щедро замазані дьогтем шаровари козака з дорогої китайки.

  7. Alisa сказав:

    У Гоголя стиль був свій… копіювати його не варто, варто виробляти власний, авторський стиль))) нмсд)))

  8. Мова не про стиль. Мова про те, що чоловіки теж можуть описувати одяг, якщо це потрібно для створення атмосфери.

  9. описувати досить детально

  10. Юлія Хотин сказав:

    Моя думка – суб”єктивна. Але я наполягатиму на ній. Як казав Станіславський – не вірю. Не вірю, що чоловік написав би так.

  11. Alisa сказав:

    Не сперечаюся, Андрію. Гадаю, як чоловік ти тут маєш рацію, хоча й Юлія Хотин як жінка теж права))) тут важливо ще, що сам автор думає.

  12. Юлія Хотин сказав:

    От тільки чесно напишіть (не лукавте), як би ви не знали хто автор чоловік чи жінка, уважно перечитавши твір, до якої статі зачислили б письменника?

  13. Юлія Хотин важко сказати.

  14. Юлія Хотин сказав:

    Ну дивіться, написати – ” щедро замазані дьогтем шаровари козака з дорогої китайки” – це одна справа. Написати – “шаровари, які виблискували від дьогтю так, наче чорниці, налитими від сонця боками” – це справа інша. Опис оспивові – різна різниця ))). Даруйте за тафтологію.

  15. Alisa сказав:

    Правду кажучи, мені однаково, до якої статі належить автор, жіночої чи чоловічої. Хоча, знову ж таки, якщо бути чесною, то опис тут, як на мене, жіночий, а не чоловічий. Якби я писала від імені чоловіка, то писала б інакше, більш брутально. Я не можу сказати, до якої статі зачислила б автора, оскільки вже бачила ім*я автора. Якби було чоловіче ім*я, цілком можливо, що ми й не підозрювали, що то писала жінка, а лише подумали би про замріяного недосвідченого хлопця. Знаю в реалі одного молодого хлопця, який писав подібну замальовку, про ніч, про кохання, вона публікувалась на іншому ресурсі. Треба буде знайти й порівняти. Цікаво стало.

  16. Юлія Хотин сказав:

    Найдіть, будь ласка, цікаво і мені стало!

  17. Alisa сказав:

    Знайшла публікацію в газеті “Славутич”. Автор – Дмитро Малишко. Назва “Нічна серенада”. Наводжу текст (в інтернеті його нема, а фотографію газети можу зробити пізніше, якщо потрібний буде доказ).
    “Прийшла тиха ніч. Вона плавно й непомітно змінила вечір і тепер почувалась повноправною володаркою світу. Змахнувши своїм зоряним рукавом, легко подолала мури середньовічного міста і приспала всіх його мешканців. Глибокий сон зморив на їхньому ложі і вельможного пана, і бідного ремісника.
    Та дівчині зоовсім не хотілося спати. Вона довго лежала з відкритими очима, потім підвелась і сіла. Сторожко прислухалась, доки не почула ледь чуткий шурхіт за вікном. “Він!” – блискавично промайнула думка, і її обличчя засвітилося радістю. Вона спочатку не наважувалась підійти до вікна, боячись розчаруватись, якщо не побачить його. Заспокоїлася лише тоді, коли тихенько пролунав приємний дзвін гітарного перебору. Рвучко підбігши до вікна, поглянула вниз. Так, це справді був він. А мелодія гітари, ледве чутна спочатку, стала звучати сильніше. Вона, ніби морський прибій, то накочувалася легкими хвилями, то відступала. Тиха пісня спурхнула з його вуст наче чарівна пташка. Розправивши дужі крила, злинула під самі хмари. Коники, що давно вже виспівували свій нічний концерт, на хвильку притихли, здивувавшись, а потім щосили почали вторити нічній серенаді, і вся ця музика скоро перетворилася в єдину поліфонічну симфонію кохання.
    На небі висипали зорі, переливаючись, ніби дорогоцінні камінчики на розкішних шатах літньої ночі. Із-за далеких гір поважно викотився великий кругловидий місяць і тихо поплив по небу. А легкий вітереwm щось шепотів у гіллі кипарисів, приносячи приємну прохолоду і ледь чутні запахи моря. Він розкуйовдив розкішне волосся дівчини і поцілував її розпашілі щоки. Наступним поривом вітерець грайливо залетів у кімнату, наповнив її густими ароматами ночі, колихнув фіранки і вилетів назад у вікно. Він на льоту підхопив акорди нічної гітари і поніс їх високо в небо. Слухаючи чарівну музику, навіть місяць уповільнив свій плин, і зорі, заслухавшись, припинили танок.
    Гаряче дівоче серце солодко завмирало, відчувши себе, ніби в казці: чарівна літня ніч, постать милого під вікном, заворожуючий спів серенади, тихий хор коників у сріблистому світлі місяця.
    Десь далеко перегукнулась нічна сторожа на мурі. Брязнули лати воїв, що йшли їй на зміну. Мелодія раптово обірвалась, пісня кохання затихла на півслові. Йому теж треба йти на варту. Червона троянда ніби сама собою вислизнула із рук дівчини і впала до ніг коханого. Підхопивши троянду і притиснувши її до серця, хлопець тихо прошепотів одне-єдине слово: “Кохана!” Його легка постать вже розчинилася в темряві, а серце дівчини шалено калатало, ніби пташка, що рвалась із клітки на волю.
    …Юрба студентів-екскурсантів, розімліла від спекотного літнього сонця, завітала в піцерію. Старовинна двоповерхова будівля з балконом і товстими, дещо незграбними кам*яними стінами, зустріла молодих людей приємною прохолодою.
    – Прикинь, Антоніо, тут прохолодно навіть без кондиціонера…
    У гаморі голосів час від часу зринали уривки фраз.
    – На пікнік? Коли? А хто там буде?..
    – Дівчата, я недавно порвала з Андре. Він мені просто набрид…
    – Якби ви бачили мого нового бойфренда! У нього білий “Феррарі”, прикид від Версаччі і рахунок у банку…
    – Краще наших ніхто не грає у футбол…
    – Поцупити Сікстинську Мадонну? А скільки за це дають?..
    – Ти знаєш, Лучіано, моя нова…
    Піцерія час від часу здригалася від сміху і гучних голосів, і тільки старі вичовгані камені мовчали. Вони завжди мовчали. І тоді, коли тут жила Дівчина. І тоді, коли тут стала скрипічна майстерня. І тепер, коли тут заснували піцерію. Але якби всі враз замовкли і добре-добре прислухались, то почули б, що камені ледь чутно сумно зітхнули. Вже років із двадцять вони ні разу не чули слова “кохана”.

  18. Юлія Хотин, різні описи виконують різні функції.
    Опис Гоголем шароварів показує презирство козаків до розкошів, а от описи Толстим суконь панянок на балах – показують протилежне. Хоча, Толстой – теж чоловік.

  19. Юлія Хотин сказав:

    Так то воно, так, але трішички не так. Одне діло, коли автор дає опис, аби передати атмосферу події; інше діло, коли іде опис першого враження, тут автор має вихопити те, що найбільше впало до ока головного героя, охарактеризувати найважливіше. )))

  20. Припустимо, йому впали в око стегна, але вони були під спідницею, тому він запам’ятав спідницю.

  21. Юлія Хотин сказав:

    Припустимо, що йому в пали в око стегна. Але, коли подобаються стегна, доречніше описувати спідницю на інший манер.)))

  22. A_Edelweiss сказав:

    Ого! Оце так дискусія! Дякую Юлії Хотин за поправку. Я якось не задумувалася над тим, коли писала. Лише намагалася якнайяскравіше описати дівчину. А от про чоловічу логіку забула ))) Матиму на увазі надалі. Критику сприймаю нормально і вважаю її корисною, коли вона дійсно того варта. Тому, Юлю, ще раз дякую! Хоча й Андрій та Аліса теж зі свого боку праві. Перед тим, як побачила коментарі до «Незабудок», прочитала твір «Нічна серенада». Він мене приємно вразив. І чесно кажу, що коли читала, то в голові вертілося запитання: «Невже це чоловік так ніжно описав усе?». Надто по-жіночому все описано. От вам і загадка…

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *