Анна EDELWEISS. Генацвале

Софія їхала нічним курортним містом і з цікавістю споглядала через скло машини на краєвиди за вікном. Таксист-грузин, помітивши Софіїну зацікавленість, охоче і з властивою кавказцям гордістю, розповідав про рідне місто, вихваляючи його красу. Софія уважно слухала і щиро дивувалася. Нічний півторагодинний переліт майже не дав про себе знати, адже попереду були два тижні відпочинку від нудного монотонного життя, сірих буднів і набридлих проблем. Душа було сповнена якоюсь невимовною радістю і очікуванням чогось нового й незвичного. Такий дивний стан Софія відчула ще на підльоті до Аджарії, а щойно шасі літака торкнулися злітної смуги, цей стан посилився. 

Таксист їхав не швидко, даючи пасажирці можливість насолодитися місцевою красою. За вікном вздовж бульвару пробігали стрункі пальми, підсвічені прожекторами. Всі вулиці і будинки, незважаючи на п’яту годину ранку, освічувалися кольоровою ілюмінацією, і це ще більше додавало Софії відчуття, що вона опинилася в якомусь іншому світі, у казці, де саме життя – суцільне свято. Софії так хотілося цього свята…

Таксі зупинилося біля входу в готель. Дівчина подякувала водію, приємно здивувавши його своїми, хоч і малими, але все ж таки знаннями грузинської мови, і попрямувала до входу. Уладнавши всі формальності біля ресепшену, Софія отримала ключ від номера і, піднявшись ліфтом на четвертий поверх, тихо пішла сонним коридором. Усі ще спали… Адже передранішній сон найміцніший і найсолодший.

Софія відчинила двері свого номера і ввімкнула світло.

-​ Ласкаво просимо до сонячної Аджарії! – промовила Софія, згадавши слова стюардеси, і сама до себе посміхнулася.

Спати не хотілося. Перш за все прийняла холодний душ, який миттєво поновив трохи втрачені в дорозі сили, і почала розпаковувати речі. За цією справою Софія не помітила, як за вікном світало, а в коридорі вже іноді чулися кроки і розмови чи то готельних працівників, чи то ранніх пташок-туристів.

Софія підійшла до вікна. Перед її очима відкрилася дивовижно-прекрасна панорама: вдалині зеленіли, вкриті густим лісом, кавказькі гори. За їх вершечки позачеплювалися великі шматки вранішнього туману, та так і осіли там білим пухом. Де-не-де по всіх горах серед рясної зелені виднілися світлі плями будинків місцевих жителів, які відмовившись від гаміркого й неспокійного міського життя, втекли у гори, щоб, хоча й з меншим комфортом, проте у тиші й спокої на лоні природи жити, працювати, ростити дітей, вранці вмиватися крижаною водою з гірської річки, ввечері сидіти на терасі свого будинку і, попиваючи смачне грузинське вино, слухати магічні звуки дудука й згори дивитися на засинаюче внизу місто, що мерехтить у темряві вечірніми вогнями, немов мільйон перлів, розсипаних на чорному оксамиті бухти. І відчувати себе богом…

Софія задумалася:

-​ Ще вчора була вдома, а сьогодні вже в Грузії… Аж не віриться…

Її погляд сковзнув униз. Місто просиналося: відчинялися крамниці, дедалі людянішою ставала вулиця біля готелю, чулася незвична мова, ходили зовсім інші люди, смагляві, чорноволосі, приземисті, на дорозі снували авто з дуже емоційними водіями, які підганяли один одного уривчастими гудками машин. Чомусь кавказькі водії кудись увесь час поспішають… Що й казати – гарячий східний менталітет!

Софія нашвидкоруч поснідала, одягла купальний костюм і вийшла з номера. Найперше, що вона вирішила зробити, – це сходити до моря.

Було ще досить рано. Софія йшла вулицями незнайомого міста, оглядала вітрини крамниць, в яких відбивалися промені ранкового південного сонця, приглядалася до місцевих жителів, котрі кидали на неї довгі зацікавлені погляди, адже вона виділялася з-поміж них своєю зовнішністю: струнка, тендітна, білошкіра, з виразно-синіми очима і світло-русявим волоссям. Що ж стосується грузинів, то чоловіки привертали до себе увагу суворою гірською красою, чого не можна було сказати про жінок. Їх взагалі навряд чи можна було назвати привабливими: товсті, негарні, грубі і злі. І якщо чоловіки-грузини дивилися на Софію з природною чоловічою зацікавленістю, то грузинки «стріляли» в неї повними злості й чорної заздрості очима. А одна молодиця, проходячи поруч, навіть штовхнула її навмисне плечем, мовляв, дай пройти, не стій на дорозі.

Не звертаючи нікуди, Софія так пройшла метрів сімсот, і раптом легкий вітерець доніс до неї приємну морську свіжість. А ще трохи попереду з’явилася синя смуга Чорного моря. День обіцяв бути спекотним.

Дівчина радісно пришвидшила крок і вже за кілька хвилин опинилася на березі, вкритому сірою морською галькою. Пляж був ще майже безлюдний. Лише де-інде сиділи або лежали відпочиваючі.

Софія знайшла зручне для себе місце, розстелила килимок, зняла верхній одяг і одразу пішла до води. Хвилі одна за одною накочувалися на берег, лагідно цілували Софіїні ноги і пустотливо відбігали, манячи за собою. Це так було приємно…

Вода була неймовірно теплою навіть зранку. Цього року літо видалося дуже спекотним. Море за день так прогрівалося, що вночі не встигало охолонути завдяки гарячим повітряним масам і розпеченій землі, тому вода здавалася ніби підігрітою на плиті, аж гарячою. Але в ній так приємно було бовтатися.

Накупавшись удосталь, Софія сіла на березі й замислилася. Це було щось схоже на стан нірвани. Вгорі, над головою, хтось напнув гігантських розмірів блакитне шатро, що зветься небом. Перед очима розлилося синє море. Хвилі піняться, граються прибережною галькою і про щось між собою задоволено перешіптуються. Їхній шепіт навіював блаженний стан, він розливався по всьому тілу і проникав у кожну клітину. То була справжня насолода, яку не можна ні з чим порівняти!

Софія заворожено дивилася у далечінь.

-​ Саме це і називається Вічність! Так було, є і буде. Усе мине, а це залишиться… Господи, як же гарно!

Софія звела свій погляд угору. І якби хтось у той момент зазирнув у її очі, то подумав би, що там осіли шматочки неба. На блакитному тлі небесної сфери пролітав білосніжний лайнер у напрямку до Тбілісі. Пролітав дуже низько, так що його можна було добре розгледіти. Він щойно вилетів із місцевого аеропорту і повільно набирав висоту. Софія, провівши його поглядом, знову задивилася на море. Раптом вітер зірвав з її голови капелюшок і відніс за півметра вбік. Світле, майже біляве волосся засяяло золотом на яскравому сонці. Дівчина від несподіванки рефлексивно піднесла руку до голови, а потім, зрозумівши, що капелюх не з власної волі змінив місце дислокації, озирнулася назад і дістала його. Саме в цю мить її погляд зустрівся з поглядом чоловіка, що сидів трохи поодаль. Це був вусатий грузин років п’ятдесяти п’яти, напевно, з місцевих. Він сидів на рушнику і невідривно дивився на Софію жадібним, поглинаючим поглядом чорних очей. Софії стало ніяково, вона знітилася, наділа капелюшок і продовжила насолоджуватися морським пейзажем.

По якійсь хвилині почулося шарудіння гальки під чиїмись ногами, а ще за мить на Софію впала тінь:

-​ Здравствуйте, мили леди!

Софія підняла голову. Над нею схилився той самий вусатий грузин, який «їв» її очима.

-​ Гадімарджос, батоно! – Відповіла Софія, з цікавістю дивлячись на гірського «орла» у плавках.

-​ Вах! – У вузьких щілинах очей грузина засвітилися вогники подиву. – Мили леди знает грузинский?

-​ Я ще й танець із кінжалами танцювати вмію! Хочете станцюю? – Софія з серйозним виразом обличчя дивилася на кавказького вусаня, зовсім збивши його з пантелику, а сама в душі заливалася сміхом.

Грузин потроху прийшов до тями:

-​ Вах! Вэрю, вэрю!.. Леди не только красавица, но и умница! Очен красивый симпатичный леди! Эта вам грузин гаварит! – Незнайомець багатозначно підняв товстий вказівний палець угору.

-​ А в грузина є ім’я?

-​ Прастите, мили леди, ваша красота и ум меня так сразили, что забыл назвацца. Меня завут Гиви. Симпатичный, маладой, прастой деревянский паренёк, халастой, когда из дома выхажу, – ніби давно завчену скоромовку проторохтів останню фразу «деревянский паренёк».

Софії здалось чомусь, що він ці слова повторює скрізь і завжди, настільки відшліфовано і механічно вони прозвучали.

-​ Дуже приємно! А мене звати Софія! Можна просто Соня…

Поки знайомилися, гірський «орел» Гіві вже вмостився на гальці поруч і крадькома досліджував голодним поглядом Софіїну фігуру, обмірював очима форми і подумки прораховував шанси на вдале «полювання» й гарну «здобич». Його очі світилися вогнем голодного дикого самця.

Потрохи зав’язалася розмова. Гіві виявився балакучим і з почуттям гумору. Хоча це й не дивно, усі грузини люблять поговорити, похвалитися, та й в дотепності їм не відмовиш. Але найкумедніше чекало попереду.

Коли Гіві в черговий раз, як павлін, розпустив перед Софією свій «хвіст», намагаючись полонити білошкіру слов’янку, в цю мить почувся дитячий голос. Софія озирнулася і побачила хлопчика років семи. Він ішов прямо до них, здалеку щось кричучи Гіві грузинською мовою і розмахуючи руками. А позаду нього, ніби грозова хмара, мовчки, з кам’яним виразом обличчя «сунула» стара грузинка, уся в чорному, товста і низькоросла. Вона не йшла, вона рухалася, немов німецький танк під час війни: глухо, німо і цілеспрямовано.

Вираз обличчя Гіві враз змінився. Широку посмішку, як вітром, здуло. Обличчя видовжилося, великі й пухлі, як у ляльки Барбі, губи міцно стислися, очі забігали, як у загнаного звіра. І грузин якось миттєво перетворився в жалюгідну, злякану істоту. Кавказький гонор і хвалькуватість ніби корова язиком злизала.

Оцінивши рівень небезпеки, що насувалася на нього, Гіві схопився з місця і у два стрибки опинився біля свого рушника. Він швидко натягнув на себе штани, схопив сорочку та рушник і підтюпцем побіг назустріч своїй «леді», яка вже махала у повітрі кулаком і фальцетом вигукувала щось сердите грузинською мовою. Щойно кавалер-невдаха порівнявся з нею, як вона, довго не думаючи, з усієї сили опустила свій великий кулак йому на плечі, а потім ще і ще… Гіві якось мляво намагався захистити спину від жінчиних стусанів, а вона продовжувала його «місити» щосили вже не лише кулаками, а й вирваним з рук горе-чоловіка рушником, супроводжуючи це якимись незрозумілими фразами. Грузину нічого не лишалося, як бігти попереду своєї «пристрасної» дружини та, прикриваючи голову руками, пригинатися під її важкими рученьками.

Софія спостерігала цю картину кілька хвилин спочатку з острахом, а потім її так розібрав сміх, що вона ще довго не могла його втамувати. Лежачи на гальці і слухаючи плюскіт хвиль, вона час від часу повторювала:

-​ Ха-ха-ха! Мили леди!..

Увечері, коли Софія сиділа в своєму номері і попивала смачне грузинське вино, закушуючи його солодким, наповненим сонячною енергією виноградом, їй ніяк з голови не виходила сьогоднішня пляжна пригода. Щойно вона згадувала цю майже водевільну сцену, як починала заливатися щирим, невимушеним сміхом.

Софія взяла келих і злегка торкнулася ним пляшки:

-​ Гарне у вас вино, мили деревянски пареньок!..

І якось загадково посміхнулася…

Наступний день Софія присвятила прогулянці по місту, оглядала його центральну частину, фотографувала на згадку, заходила у крамниці і морський порт, відпочивала у парку, вдихаючи чистий запах хвої.

А ввечері, коли вже відступила полуденна спека, Софія пішла оглянути новий бульвар, його нещодавно відкрили. Тут було досить людно. Відпочиваючі походжали невеликими компаніями. Можна було почути і грузинську, і вірменську, і турецьку мови, навіть зрідка російську.

Софія присіла на вільну лавку. Захід сонця заворожував величністю і красою. Безкрайнє вечірнє небо і таке ж море, зливаючись на межі горизонту, становили собою єдине ціле. Легкі, мов пір’їни, хмаринки, рожеві, з помаранчевим відтінком, повільно пропливали вдалині. Разом із хвилями до берега долітала морська свіжість. На душі було легко й спокійно…

-​ Добры вечер, гаспажа!

Софія аж здригнулася від несподіванки. Позаду, спершись руками на спинку лавки, стояв Гіві і з виглядом задоволеного кота, який наздогнав-таки бажану мишу, посміхався крізь вуса.

-​ Ааа, це знову ви!.. Сагамомшвідобіса! – Якомога байдуже промовила Софія, а про себе додала: «Йшов би ти до біса…».

-​ Как мили леди атдыхает? Где сегодня был леди? – Не чекаючи на запрошення, кавказький кавалер умостився поруч із Софією, невимушено закинув ногу на ногу, а праву руку поклав на спинку лавки, ніби хотів обійняти симпатичну слов’янку за тендітні плечі, але боявся налякати. Ще не час… Треба акуратно підходити до такої справи, «жертва» повинна сама піти в його мозолисті і грубі руки… Це був досвідчений «мисливець».

-​ Гуляла по місту… Дуже гарно тут у вас…

-​ Мы сами удивляемся, как город так быстро меняецца и превращаецца в красавца. Раньше у нас савсем иначе было. Гаспажа видела «поющий» фантан?

-​ Ні, ще не встигла.

-​ Если гаспажа хочет, усатый грузин гатов показать ей фантан. Для такой красивый леди ничего не жалка!

Софія посміхнулася:

-​ Гаразд. Леді згодна подивитися на водограй, що співає, напевно, не гірше за вусатого грузина.

Вони попрямували вздовж берега. Час від часу Софіїн гід голосно вітався з такими ж, як він, грузинами і перекидався з ними короткими фразами, а потім наздоганяв Софію:

-​ Мили леди Сафия, мне все завидуют! Спрашивают, где я нашел такой красивый женщин?

-​ А ви їм скажіть, що такі жінки є тільки в Україні! – Софія підняла догори вказівний палець і додала: – Це вам українка говорить!

В її синіх очах зблиснули загадкові вогники, а таємничості додала чарівна посмішка.

– До речі, вчора все минулося? Конфлікт уладнано? Спина у батоно не болить? Ви так хутко зникли, що навіть не попрощалися зі мною…

Від цих слів Гіві на мить знітився і аж зіщулився, невдоволено стиснувши пухлі губи. Але потім швидко оговтався й затараторив:

-​ Всё о’кей! Это был мая жена, от каторой я не баюсь! Я мужик, а не баба! Грузин не баицца жены! Я не люблю пращацца! Хачу, чтобы такой красивый симпатичный леди всегда был рядом!

Від цих слів Софії знову стало смішно, але щоб не образити цього кавказького хвалька, вона нахилила голову, ховаючи посмішку за розпущеним волоссям.

Поки дійшли до водограю, вже зовсім стемніло. Було людно. Всім хотілося подивитися на диво, що вже стало візитівкою міста. А колись тут був смітник. Та з приходом до влади Мішіко занедбане приморське селище враз перетворилося на прекрасне курортне місто з п’ятизірковими готелями, широкою мережею туристичних послуг, високим рівнем безпеки для громадян і майже нульовим рівнем злочинності. Це було схоже на казкове перевтілення гидкого каченяти на прекрасного білого лебедя. Хоча тут є й інший бік медалі: поряд із фешенебельними готелями тісняться бідні грузинські садиби або обідрані п’ятиповерхівки, між якими на розтягнутих мотузках сушиться старий, поношений одяг. Тому вся ця зовнішня краса ховала під своїм блиском сірість і бідність простого грузинського народу.

Та ось нарешті зазвучали перші акорди східної мелодії і на світловому екрані «співаючого» водограю з’явилася постать дівчини, яка виконувала арабський танець. Міріади водяних бризок розліталися в різні боки, тонкі струмочки води, підсвічені різнокольоровими прожекторами, в такт музиці плели розкішні візерунки на тлі південного нічного неба і вихилялися подібно танцівниці. Все то справді було захоплююче й справляло гарне естетичне враження. Багато хто з глядачів фотографували або знімали на відео це видовище. Софія й собі зробила кілька знімків. Але при цьому не забувала крадькома спостерігати за своїм супутником. Маючи від природи спостережливу натуру, дівчина вміла бачити те, чого не помічали інші, і це часто допомагало їй у житті. Ось і зараз вона помітила, як цей хвалько, поки Софія милувалася водограєм, намагався стояти осторонь своєї супутниці (мовляв, він прийшов сюди не з нею) і весь час боязко озирався на всі боки. Було зрозуміло, що він боявся зустріти тут когось із знайомих чи знову побачити, але вже на тлі водограю свою «прекрасну» в гніві другу половину.

«То ти, генацвале, слизький, як той вугор…» – зробила для себе висновок Софія. Коли ж вона вдосталь намилувалася водограєм, грузин Гіві запропонував їй випити кави. Софія погодилася. Вони зайшли в одне маленьке затишне кафе, там грала кавказька музика. Звуки проникали в саме серце, терзали душу нескінченною гірською тугою, і саме в цьому полягав увесь колорит місцевих кафе й ресторанчиків, що так і заманювали до себе не лише туристів, але й місцевих жителів своєю національною неповторністю: для приїжджих це була екзотика, а для грузинів – бажання зануритися у рідне і близьке, та так, щоб душа аж полетіла високо-високо в гори і посміхнулася Богу.

Щойно офіціант приніс каву, Софія одразу попередила Гіві, що завжди сама розраховується за себе, і так буде й цього разу. Вузькі очі гірського «орла» вмить засвітилися хитрістю, а вуса вигнулися в ледь примітній посмішці. «Хижак» миттєво прорахував у голові всі можливі варіанти і, не довго думаючи, бренькнув:

-​ Что-то я прагаладался… Мили леди пакормит меня?…

Чорні і хитрі очі Гіві дивилися на синьооку слов’янку. Хижак сподівався, що жертва виявиться такою ж дурною та наївною, як і всі попередні, яких він заманював у свої тенета і «з’їдав», жодного разу не подавившись власним сумлінням. Але цього разу…

Софія різко підвела очі. Філіжанка з кавою застигла в повітрі:

-​ Шашлик тебе вдома чекає разом із сковорідкою в руці дружини! Бувайте!!!

Софія кинула на стіл гроші і швидко попрямувала до виходу. Пока Гіві оговтався, Софія вже сіла у таксі. Коли грузин вискочив на вулицю, машина від’їжджала, і до Софії долітали лише уривки фраз:

-​ Сафия! Соня! Падаждите!.. Гаспажа, прашу вас!…

Гіві спробував побігти за таксі, але машина набрала швидкість і хутко зникла за рогом. Кавалер-невдаха лишився стояти на нічній вулиці, дивлячись туди, де зникла леді. У грудях щось защеміло, щось таке невідоме, незнайоме, чого раніше ніколи не відчував… Постоявши ще кілька хвилин, Гіві побрів на набережну. Манило нічне море. Грузин сів на березі і, перебираючи руками гальку, дивився у чорну нічну безодню. Морська прохолода і шепіт хвиль потроху зняли душевну напругу, але думка не переставала працювати. Гіві перегортав сторінки свого бурхливого життя, згадував обличчя та події і починав розуміти, що до сьогоднішнього дня все його життя було схоже на маскарад, який він сам собі влаштовував на втіху. Але вся ця феєрія не лишала по собі нічого, крім миттєвого задоволення. А те, що він відчув сьогодні, сталося з ним уперше. Він не знав, що це і як його назвати. Але з оксамитового нічного неба на нього дивилися сині очі Софії. То були найкращі зорі, які він коли-небудь бачив…

Просидівши так десь із годину в роздумах, грузин згадав, що вдома на нього давно чекає дружина, яка останні роки все більше і більше дратувала його. Він нехотя підвівся і, заклавши руки в кишені штанів, повільно пішов вздовж берега в напрямку дому.

Тим часом Софія вже була у своєму номері. Сьогоднішній інцидент не давав їй спокою. Сон ніяк не йшов. Дівчина ворочалася з боку на бік, то вкривалася ковдрою з головою, то відчиняла вікно, бо ніч видавалася їй задушливою, але безсоння якоюсь невидимою примарою вперто сиділо біля ліжка і йти геть не збиралося. Софія знову й знову прокручувала подумки усі подробиці вечірньої події, і щоразу хвиля обурення з новою силою накочувалася на неї.

-​ Альфонс недолугий! – промовила сердито Софія і за хвилину забулася сном, бо вже була четверта година.

Минуло ще кілька днів. Софія продовжувала відпочивати, дні проводила у лежанні на пляжі, купанні в морі, прогулянках вечірніми бульварами та милуванні навколишніми гірськими краєвидами, що магічно впливали на кожного, хто хоча б раз тут побував.

Одного дня Софія здійснила поїздку до Ботанічного саду. Весь день вона блукала затишними алеями тропічного парку, фотографувала невимовно гарні південні пейзажі, ховалася від палючого сонця в симпатичних альтанках, поставлених під широкими кронами екзотичних дерев, насолоджувалася тишею природи і ароматом різнобарвних квітів. Їй здавалося, що саме так і має виглядати рай. Софія заплющила очі і на повні груди вдихнула повітря:

-​ Яка краса!..

Вона поглянула на годинник. Вже треба було вертатися до виходу, де на туристів чекав відкритих екскурсійний автобус, що їздив одним і тим же маршрутом: місто – Ботанічний сад.

Софія нехотя попрямувала тінистою алеєю. За огорожею стояв автобус, в якому вже сиділо кілька пасажирів. Водій, товстий смаглявий вусань, курив біля кабіни. Коли Софія проходила повз нього, він жадібним поглядом провів її і аж слину ковтнув. Дівчина піднялася в салон і сіла на вільне місце. Особливість цього транспортного засобу в тому, що в ньому немає скла на вікнах. Тому під час їзди пасажирів з усіх боків обдуває вітер і не мучить задуха.

Софія мимоволі задивилася в далечінь. Сонце вже низько висіло над морем, і вечірні промені потопали в морській безодні, фарбуючи її у рожево-помаранчевий колір на самій лінії горизонту.

За п’ятнадцять хвилин екскурсійний автобус рушив до міста. Водій наспівував якусь мелодію, хвацько крутив кермо на вузькій гірській дорозі та крадькома поглядав через дзеркало на біляву пасажирку.

Біля готелю Софія попросила водія зупинитись. Він перестав наспівувати і, багатозначно підморгнувши, мовив:

-​ Счастливо, красивый милый девушка!

Софія помахала рукою:

-​ І вам нехай щастить, батоно!

Біля входу в готель на Софію чекав сюрприз. Заховавшись за одну з колон, стояв Гіві, незграбно тримаючи в руці букет. Він швидше був схожий на школяра, що стоїть на першій в його житті лінійці, ніж на досвідченого, зрілого чоловіка, який має за плечима багатий життєвий досвід. Щойно Софія порівнялася з колоною, як з-за неї спочатку «вискочив» букет вже трохи прив’ялих троянд, а за ним боязко вийшов і сам кавалер. Софія аж здригнулася від несподіванки і зупинилась.

-​ Добры вечер, мили леди!.. – ледь видавив із себе Гіві звичну фразу, а широка мозоляста рука, що міцно обхопила квіти усією п’ятірнею, тремтіла, від чого букет, висячи в повітрі, підстрибував і хитався з боку в бік. Грузин винуватим поглядом дивився на Софію.

-​ Знову ви? Чого вам треба?!

-​ Мили гаспажа, извините, что так палучилось… Я никогда не хател ничего плахого… Прастите меня!..

-​ Нехай вас Бог прощає і ваша дружина! І не тицяйте мені в очі цього «віника»! Прощавайте!

Софія круто обернулася й пішла геть, сховавшись за дзеркальними дверима готелю. А грузин так і лишився стояти з простягнутими вперед трояндами. Його погляд застиг на скляному вході у готель, що зараз видавався гірському «орлу» міфічним чудовиськом, яке ковтає найгарніших дівчат. Проковтнула ця скляно-кам’яна істота й красуню слов’янку, пообіцявши грузину ще одну безсонну ніч.

Гіві отямився від поштовху якогось туриста з валізами, жбурнув квіти в урну для сміття і побрів навмання, забувши навіть про свою машину, що поставив недалеко. Йому не хотілося вертатися додому в давно набридлу атмосферу буденності, постійного контролю з боку дружини, її безкінечних претензій і нарікань та дурних балачок багаточисельної рідні про те, як смачно поїсти і поспати. Хотілося чогось нового, незвичного і трохи романтичного… Хотілося заснути не під боком огрядної дружини, яка до того ще й хропла, як гренадер, а обійняти витончену й граціозну слов’янку, міцно притиснути до себе, вдихати аромат її ніжного тіла, шепотіти їй пристрасні слова, цілувати й пестити, насолоджуватися її тихим сміхом. Його дружина у повсякденних клопотах вже забула про таку романтику, та й навряд чи колись взагалі знала, що то воно таке і з чим його їдять. Її любов до чоловіка давно набула сталої форми: щовечора, лягаючи спати, вона здійснювала один і той же ритуал – обговорювала з Гіві меню на завтрашній день, а потім, одвернувшись до стіни, починала вигравати носом звичну мелодію. Як це все остогидло…

Гіві зрозумів, що його вже не ваблять і столичні розкуті грузинки, які, з поступовим входом в Грузію європейської цивілізації, з покірних і безмовних істот перетворилися на розгнузданих самиць, вони жадібно пили великими ковтками свободу і дозволяли собі зараз те, за що раніше були б жорстоко покарані.

Ще зовсім недавно старіючий грузин з іще молодою душею легко знайшов би собі розраду, «підчепивши» у ресторані столичну гогону для душевної втіхи і тілесного гріха. Але тепер цього не хотілося. Відчувалася навіть якась відраза до того, що колись вважав нормою своєї поведінки і способом життя.

Гірський «орел» ось уже кілька днів не розумів, що з ним відбувається. І в душі, і в мозку відчувалися якісь незвичні для нього порухи. Щось невідоме мучило його і в день, і в ночі. Це можна було порівняти з народженням пташеняти, яке наполегливо довбає шкаралупу яйця, аби швидше побачити новий світ.

Тим часом дні спливали, наближалася дата від’їзду. Софія намагалася побільше часу проводити біля моря, що поліпшувало не лише фізичний, а й душевний стан, і неприємна пригода з нав’язливим грузинським кавалером майже забулася. Серце вже починало тужити за домівкою, незважаючи на різноманітні принади кавказької природи.

А серце Гіві тужило за Софією. Він був схожий на загнаного звіра, що опинився у пастці і шукає порятунку. Гіві потрапив у сіті досі незнаних йому почуттів, і це ще дужче лякало. Іноді йому здавалося, що краще було б не знайомитися з цією слов’янською чарівницею, яка вкрала його спокій. Жив би собі безтурботно, як і раніше, та й не мав би цього клопоту. Але невидима сила гнала його назустріч Софії. Молода жінка навіть не підозрювала, що у щоденних прогулянках її таємно супроводжував закоханий грузин. Він боявся підійти до неї, але й не міг її не бачити. Йому вже було байдуже до жінчиних скандалів, до її гортанного крику. Він навіть не оборонявся, як це завжди робив раніше, аби виправдатись і зробити винною в усьому дружину. Ні! Тепер він просто мовчки слухав свою розлючену другу «половину», дивився на неї відстороненим поглядом, а потім так само мовчки сідав у машину і їхав на пошуки синьоокої красуні.

Коли ж настав день її відльоту, Гіві з самого рання пішов із дому і майже до обіду їздив крутими гірськими дорогами, не знаходячи собі місця. Ним опанував відчай. Іноді він зупиняв машину, сідав у тіні біля джерела, вмивався кришталево-чистою водою і дивився в синє високе небо, таке ж синє, як і очі Софії. Крізь дзюрчання води іноді можна було почути важке зітхання і якісь уривки фраз, шепотом сказані грузинською мовою.

В один із таких моментів Гіві, міцно стиснувши кулак, вдарив ним об камінь, на якому сидів, рішуче підвівся і попрямував до машини. За три години літак Софії мав піднятися в небо.

В аеропорту Гіві знайшов непримітне місце, де його ніхто не міг бачити, проте він мав чудову можливість спостерігати за всім, що відбувається в залі. Грузин чекав на Софію. Минуло достатньо часу, доки вона нарешті з’явилася, підтримуючи рукою валізу на коліщатах. У грузина несамовито закалатало серце, гаряча хвиля вдарила в мозок. Гіві ледь стримував себе, аби не кинутися назустріч дівчині, впасти перед нею на коліна, молити про прощення і вмовляти залишитися тут, разом із ним. Проте він розумів: якби так вчинив, то остаточно налякав би її. Але й не проститися з нею не міг.

Час збігав. Софія вже зареєструвалася на рейс, здала багаж і попрямувала до зали митного контролю. Щойно вона пройшла турнікет і опинилася в зоні, з якої відлітаючим вже не можна було виходити, Гіві зрозумів, що це його останній шанс. Він рвонув зі свого сховища і в кілька кроків опинився біля турнікету. Поки працівники аеропорту сканували райдужну оболонку Софіїних очей, Гіві мовчки стежив. Та тільки-но митник повернув Софії паспорт, і вона вже намірилася йти далі, як здалеку почулося:

-​ Соня!..

Дівчина обернулася: біля турнікету стояв гірський «орел» і повними відчаю очима дивився на неї. Потім якось несміливо помахав рукою. Ще якусь мить Софія мовчки тримала погляд на грузинові, а потім повернулася і так само мовчки сховалася за скляними дверима наступної зали. З уст Гіві вирвався глухий стогін. Він швидкими кроками вийшов із приміщення аеропорту і майже побіг до своєї машини. Грузин був суцільним нервом. Йому здавалося, що життя його зараз скінчиться. Він знайшов на території, що прилягає до аеропорту, місце, з якого добре було видно злітну смугу, і прикипів до бетонної огорожі. А там, по той бік, почалася посадка в літак. У натовпі пасажирів Гіві очима знервовано шукав ту, що перевернула його життя, забрала спокій і тепер так жорстоко кидає напризволяще. Раптом на сходах трапу під променями вечірнього сонця спалахнуло золото знайомого «льону». Гіві не витримав:

-​ Соня! Сафия! Прастите меня! – Його вигук крізь щілину бетону підхопив вітер і поніс із собою. – Мили леди, не уезжайте, не аставляйте меня, прашу вас… – мало не плачучи, шепотів грузин і спостерігав, як Софія зникає в салоні літака.

За двадцять хвилин повітряний лайнер піднявся в небо, пролетів над головою сивіючого грузина, який із землі проводжав його поглядом чорних вологих очей, та й зник у далині, несучи на своїх крилах щастя, яке Гіві так і не зумів пізнати…

Поділитись ланкою в соціальних мережах

коментарі

  1. Андрій Ступницький сказав:

    Якось навіть шкода того грузина))
    І в абзаці “Софія нашвидкоруч поснідала, одягла купальний костюм і вийшла з номера. Найперше, що вона вирішила зробити, – це сходити до моря.” складається враження, що вона прямо в купальнику пішла.

  2. A_Edelweiss сказав:

    А чого його жаліти? Хто ж йому винний? ))) За що боровся, на те й напоровся…)))
    Всьому колись настає кінець і розплата.
    Щодо зауваження про купальний костюм, можливо, Ви й праві (якось не звернула на це увагу). Хоча художня література тим і відрізняється від наукової, що в ній дозволяються загальні штрихи замість детального опису. В якому одязі вона виходила з літака, теж не сказано, хоча читач розуміє, що не голою…))))

  3. Андрій Ступницький сказав:

    Ні. Тут дещо інше. Момент виходу з літака не описаний. А якби й був описаний, без акцентування на жодному предметі одягу, це б вималювалося в уяві читача як “на ній був звичайний одяг”. А тут акцентується увага на купальному костюмі, який з’являється в уяві читача, а крім нього нічого не з’являється. Можливо, не дуже точно пояснив, але, думаю, ви зрозуміли, що я маю на увазі.

  4. A_Edelweiss сказав:

    Ваше пояснення я зрозуміла, але увагу акцентувала на купальному костюмі тому, що купальний костюм одягають лише на пляж і ні в яких інших випадках. А відтак, читач повинен зрозуміти, що поверх купального костюма вона одягла ще щось, як це робить кожен із нас. Це те саме, що й у літак ми сідаємо у звичайному одязі, бо так заведено та й етикет того вимагає.

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *