Ярослава МАКСИМІВ. 5 прозових творів короткої форми

UK

 

Коли дзвенить дзвінок і приходять повідомлення, вітаючи твої тридцять, а на лобі прорізається перша зморшка й друзі давно мають сім’ї, а дехто вже не має, коли слухаєш, як крапає з погано закрученого крана самотність, а в записнику викреслені номери колишніх й викурений чек вже не приносить забуття й задоволень, й свідомість розширюється лиш наполовину, коли тобі стає сумно й хочеться потягнути в своє пекло чисті крила в білій білизні, шукай на десять, а то й одинадцять, може, трохи більше, молодше від себе дівча, можливо, тинейджера, мале, гарне й боязке, похітливе й трохи розпусне, бо воно полікує твої зморшки, й видасться, що тобі ніби й менше, й світ котиться в інший бік, й вона поділиться вперше побаченим світом, а може просто трохи зміненим, й часом варитиме тобі міцну каву й погодиться спорожнити коробку від презервативів, але частково чинитиме спротив, та примушувати її тобі до вподоби, й вчитиметься бути чуттєвою, й лікувати тебе, або підліковувати, але вона приходитиме рідко, рідше, втече, а зморшка з’явиться наново, причім не одна, й у паспорті вклеюватимуться фото, а кава холонутиме, й кран пропускатиме самотність, все більше каменю / потім менше / марки / й хтозна що іще, й більше дівчаток, молодші, меньші, майже діти, та не поможе (не помага), а може, затихне дзвоник, й зітреш повідомлення, щоб почути іще перший помічний запах слини, любов якої ще вмира.

 

Між рядками

 

На задньому дворі спалюють мотлох з горища – ящик за ящиком, навіть не розкривши. Клуби диму піднімаються над ватрою, сягаючи ген-ген неба. Їдкий запах заганяє в будинок.

Горить минуле. Паляться ненаписані нотатки – вогонь стирає все, руйнуючи пам’ять. Легке потріскування намагається щось сказати, але марно, бо ж боротися немає сенсу. Ящик за ящиком звільняє горище – усе по фен-шую.

Наполовину зникла. Звільнила ліжко, забрала речі; решта – загублена, неважлива, втрачена. Холодний вітер роздуває полум’я. Палахкотить. І я розумію, що там гине те, з чого почався мій отруєний латиною грек, трилінгвальний бідолашний румун, застиглий над паперами, диліжанс в німім порожнім місті; десь у тому вогні почалась я – серед колажів з «Айвенго», поміж рядків, списаних кривобоким дитячим почерком, власноруч намальованих ребусів, складних завдань й елементарних вирішень, серед Ваших слів, мого миттєвого неприйняття та вічних захоплень. Але з попелу народжується спогад.

Волосся пропахле димом. Руки в сажі. Тотальне відторгнення змити це. Я десь зовсім далеко – радше там, де був початок, перші слова – почуті й писані, розсипані, розколоті. Уже німі та мертві.

Навесні зійде сніг і проростуть підсніжники. Я прийду в гості, щоб прочитати Вам вірші.

 

***

 

Дощ. Знову дощ. Постійно дощ. Ані натяку на не-зимно.

Забагато «не» й жодних стверджень погідливих (???) чи пак згідних «так». Тридцять сім прочитаних сторінок й лише дванадцять занотованих. За вікном ринок; навколо – зглобалізований базар.

Пульс (нарешті знайшла правильну точку на шиї!) більше дев’яноста п’яти, вище норми, забагато кави, забагато всього. І страшенно млісно, хворобливо; однозначно зле.

Дванадцять років тому востаннє відігнали овець з полонини – і досі ніхто не ходив пасти туди худобу. Туди йшли кохатися; натирати спину любистковим відваром, як немовляті; просто на землі; на кущиках недостиглого ґоґодзу; розсипаючи пишне руде волосся; проникаючи вглиб; розносячи ехо з глибин налитих медом грудей. Тут без «ні».

Моя Анна залишилася на Лопушній.

Моя Марія живе тепер в місті. Велетенське обросле жовто-зеленим лишайником каміння їй лише мариться, коли до неї приходить уже не такий, уже не Іван, уже не любистковий. А вона дивиться у вікно на базар, часом їде додому, уже не виходить в гори, не збирає ґоґодз; ще їй віддає у грудях ехо – контральтове, згіркле.

 

Венера світанкових піль

 

Мені потрібна жінка – жінка до кінчиків пальців та коренів волосся, жінка до червоного лаку на нігтях й фруктового “Тік-таку”, до дивного тату внизу живота й топових італійських жіночих бестселерів на полиці край ліжка. Мені потрібна насправді її жіночність, що важким холодним дощем ллється на моє голодне лоно й ненавистю вбиває у моєму відторгненні небажання любити. Любити її. Вона ненавидить, а я хочу.

Мені потрібна квітка. Приблизно білопелюсткова, небарокова, щоб її п’янкощі, сховані в глиб натури, рознеслись довкіл мене, ледь торкнувши її пелюсток. Та аромат зміниться від моїх рук – він стане дивним, начиченим, терко-солодким, й чим довше торкатиму кожен листок, чим ретельніше шукатиму всі рельєфні вигини на ній, досліджуватиму найтонші місця на стеблинці, тим більше запахи пронизуватимуть мою свідомість, тим більше я коритимусь красі й припадатиму обличчям перед нею, знесилюватимусь й жадатиму втратити всю себе заради її гордого мовчання.

І я зірву ще неторкану ні природою, ні іншою людиною квітку. Але лиш на кілька митей. Зриватиму її знову, ще і ще, повертаючи постійно іншою, як і віднаходячи змінно нев’янучою щоразу, ніколи не гіршою, тільки неповторювано дурманною. Як наркотик.

Ті квіти множачись проростатимуть з грудей її. Щораз більші, пахучіші, солодші, дивніші, дивовижніші. Дивні. Пелюстка за пелюсткою, стеблина за стеблиною опинятимуться в моїх холодних пальцях, щоб лише так відкупитися з рабства.

Мені потрібна Венера, піна морська, зелені, як Балтійське море, очі. Намагаюсь побачити у них Сапфо. Хай веде мене у передранні збирати ромашки в поле під Смотричем, хай поїть люби-мене зіллям. Я всього лиш зірву стебельце (а як відвернеться – зберу жмут, побільше недостиглих до краси квітів – щоб викинути в гірський потік і забути), Поділ її плаття змокріє від роси. Чим ближче ранок – вологіший, чіплятиметься за білу шкіру ніг.

Я так п’яно стрічу ранок у піні морського Балтику і піду спати на сіно з торішніх квіток.

 

***

 

Дорогою проїхав диліжанс. Копита коней відбивають звуки нового гімну [а мені дзвенить похоронний марш], котиться луною містом, сполохуючи приспане пташшя.

Диліжанс рушає порожньою вулицею – на нього заборонено дивитись; погляди ж сховані в кочугурах, піддаші, поинутих колесах вантажівок. Тихо. Б’ють копита. Б’ють. Б’ють! Рятуйтесь!!

Дорога мощена бруківкою – брусок за бруском викладені міцно, щільно й надійно. Видресирувані майстри на це витратили тільки ніч. Й усю свою силу. В ту ніч місто обвіяв Норд. Вкотре.

Кожна дорога викладена бруківкою. Така дорога до Раю [береги Стіксу мощені також нею]. Й по кожній рушає диліжанс, викрикуючи свою неповторну (або повторювану) химерну мелодію.

Нам дуже тісно – ти і я пліч-о-пліч. Відчуваю як здригається земля. Не знаю куди стелиться наша дорога, бо ми вбиті в землю бруски. Я бачу лиш підкови над головою.

Руйнуєм викладений шлях. Сьогодні місто затихне. Жодних коней.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

коментарі

  1. Андрій Ступницький сказав:

    Пауло Коельйо відпочиває ))

  2. Alisa сказав:

    “…Мені потрібна жінка – жінка до кінчиків пальців та коренів волосся, жінка до червоного лаку на нігтях й фруктового “Тік-таку”, до дивного тату внизу живота й топових італійських жіночих бестселерів на полиці край ліжка…” – коли дочитала до цього місця, то вже чітко знала, що візьму ці мініатюри у журнал “Стос”. Автору вдячність від мене за те, що надіслала свої твори сюди. Це дійсно художні твори з насиченими художніми Образами, в яких є чітка конкретика.

  3. Zoriana сказав:

    Чудово………

  4. Юлія Хотин сказав:

    Є фрази – соковиті та смачні, як персики. Перечитувала по кілька разів, аби спіймати думку та красу слова зповна. Дуже вражає сам стиль написанна: переплетення еротики та чуттєвості, образності. І, взагалі, написано і по-чоловічому, і водночас витончено. У вас неповторний стиль.

  5. Юлія Хотин сказав:

    Особливо сподобався ваш перший твір. Кілька раз перечитувала, кожне речення в “десятку”, по-життєвому і з глибоким відчуттям тексту. Є ще в Уркаїні по стравжньому талановиті люди.

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *