Арсенія ВЕЛИКА. Місто під назвою Старість

Спочатку слід зазначити, що тут я опинилася цілком випадково. Хтось десь наплутав з розкладами, маршрутами, станціями, терміналами, і от я сиджу на валізах невідомо де. За затемненими вікнами не видно, це день чи ніч, і взагалі я вже заплуталась, хто я така.

 

Більше за все в житті не любила довго чекати, особливо в незнайомих місцях, особливо в таких, як вокзали. Усіляких там Борисполях, Шереметєвих, Шарлях де Голях… Але ж от сиджу. Гучномовець десь там вітає прибулих, шукає тих, хто загубився чи відкладає рейси. Інформація лунає безперестану. Нічого не зрозумієш в цьому мурашнику. 

Скрізь майорить строкатий люд. Несуть валізи, везуть візочки, ловлять на бігу дітей і п’ють запашну каву.

Ну що ж, нічого не поробиш, я вмощуюсь на зручному кріслі, поправляю зачіску, закидаю ногу на ногу. Подивимося, що буде відбуватись далі. Все ж усяка нова інформація – то розвиток і розвага.

І от я, скрізь гомін від’їжджаючих здалеку, починаю усвідомлювати (десь після третього разу), що згадується моє ім’я. Я напружую увагу. Мене вітають з прибуттям… В місто під назвою Старість.

Я не хочу вірити своїм вухам. Це якась помилка! Я задираю голову, шукаючи того гучномовця, хочу йому все пояснити, домовитися з ним. Його неправильно проінформували! Я тут випадково! Але нічого схожого на маминого «брехунця» з програмами українського радіо в «обозримом пространстве» не спостерігається. Голос звучить звідусіль. Я задираю голову: ага, угорі колонки елегантного нікельовано-чорного рупора.

– Та хіба ж це я сюди прибула?- питаю розгублено.

– Авжеж,- лунає у відповідь.

 

***

 

Я глибоко зітхаю.

Не можна говорити, що я ніколи не думала про те, що колись доведеться оселятися тут. Думала. Задивлялась на людей. Збирала чужий досвід. От тим-то чи от так-то думалось, бажано б скористатись, як що що. А так треба буде одягатися, а так говорити. Потихеньку приміряла все на себе. Та ще й так, щоб сподобатись і собі і людям.

– Ну і що, вже зорієнтувались?– питає гучномовець.

– Вибачаюсь, але це не ваше діло,- незадоволено відповідаю я.

Ще не вистачало, щоб хтось ліз мені в душу. Та ще й в таких делікатних справах.

Раніше, врешті-решт, здавалось, навіть є багато привабливого в тому далекому місті… Місті під назвою Старість.

По-перше, вільний час. По-друге, відсутність обов’язків. Отак, як зараз, сидиш собі на валізах, нікому не потрібна. Ніхто на тебе не чекає. Не попрікає за незапізнення. Не сварить… Тобто і на цьому всі позитиви й закінчуються.

 

А насправді все почалося не так давно.

Спочатку сталося так, що настрій на день почав змінюватися одинадцять разів. Вже з ранкуможна починати рахувати. Бо в тебе відсутня якась, як мовили б російські психологи, «сверхзадача». Тобто те, без чого ти не маєш сенсу рухатися далі. Це незважаючи на кілька дрібних справ, які вирішуються попутно. Так було колись. Тобто дрібні клопоти ще лишаються в навколишньому просторі, а от чогось важливого – вже зась! Без всього тепер можна обійтись. Або краще, це тобі скрізь вже тепер можуть знайти заміну.

 

– Мушу втрутитися,- чується з гучномовця.- Ми з такими проблемами тут зустрічаємо всіх. Старість, звичайно, не можна вилікувати, та її можливо знеболити. Це вже успішно практикується…

– Вам легко говорити,- зітхаю я.- Але ж бути у цій шкурі, тобто оселитися в цьому місті, треба мати неабияку мужність.

Такповільно починаю адаптуватись до дійсності, старість – це, мабуть, в першу чергу саме ревізія. Завжди, коли попадаєш в незнайому ситуацію, мусиш для початку все розкласти по полицях. Зважити ресурси і перспективи. Тож він, той, що висить там угорі, на стіні терміналу, і так нахабно втручається в мої душевні справи, має рацію.

Треба сісти спокійно і поміркувати без зайвих емоцій – на що і в якій мірі я маю зараз розраховувати.

В хай-теківському ресторані літовища, де за вікном розташувалась запорошена снігом літна смуга, я замовляю собі келих бренді. Міцний напій повільно розтікається по всьому тілу.

Так от. Зір, слух, тиск, пульс, вага, рівень холестерину – це речі, плюс-мінус – зафіксовані і передбачувані. Бувають, звичайно екстремуми, та не у всіх і не завжди.

А от такі тонкі матерії, як інтелект, привабливість, комунікаційність, смак, досвід, естетичність – якою мірою на них можна спиратися, репрезентуючи себе в цьому місті?

– Це цінний арсенал,- знов втручається в мої думки настінний балакун.- Хочу вас просвітити,- приємним голосом, тихо, ніби в навушники, продовжує він.- Старість, як і молодість, до речі, буває у кожного, як правило, три рази. Тож ви до цих релятивістських тотожностей вже мали б звикнути. Якщо ви згодні,- питає він,- я б міг вам дещо озвучити з сучасних поглядів.

Я погоджуюсь

– Хіба ж ви вмієте ще щось робити, крім того, щоб озвучувати?- з сарказмом питаю я.- Озвучуйте,- я роблю невеличкий ковток бренді і кидаю довгий погляд за вікно.

 

– Тож перша старість буває наприкінці юності,- дидактично віщає він,- десь у років тридцять. Люди зі своїми знаннями, досвітом та іншими габаритами вже не вміщаються в юності. Їм там незручно і замало місця. Вони старяться і переходять у нову пору розквіту.

Розквіту середнього віку. І знов нова молодість. Там вивільняють крила, люди позбуваються комплексів, оволодівають фахом, опановують методики, творять! Але на цій дистанції теж є своя молодість і своя старість. Вони теж себе переростають. Зустрічаються з трагедіями, втратами, мужніють.

За розквітом іде зрілість,- продовжує мій співрозмовник,- і її теж розпочинає молодість. Молодість зрілості. Тут знов все вперше. Невістки, зяті, свати, онуки… А ще є професії «другої половини життя» або злет «соціальних кар’єр».

У всі ці пори життя одні і ті ж проблеми з самовизначенням. Треба чи не треба? Личить чи не личить? Втручатися чи залишити все так, як є.

І закінчує розквіт теж спокійна, але така надійна старість. Тож коли приходить дійсна старість, ті, хто дожив до великих літ, пережили її вже тричі. І кожного разу треба було адаптувати себе до нових реалій. Робити переоблік, корегувати своє «его», збиратись з силами.

Так, погоджуюсь з його сентенціями я, «чорнявий» має рацію. Здається, Далай Лама теж щось таке мав на увазі…

Я допиваю каву, оглядаюсь на всі боки. І мене знов кидає в жар. Попасти у місто під назвою Старість. Але приходиться знов усвідомлювати невідворотне. От вже фентезі – так фентезі. В страшному сні такого не побачиш.

У мене ж ще повно невідкладних справ. Здавалося б. Хоча, подумавши, врешті-решт, можна їх і відсунути або не робити зовсім. І нічого не зміниться. Всі знайдуть вихід і без мене.

Ну що ж, будемо адаптуватись, приміряти на себе нові почуття… От, наприклад, ночі… Вони, ці ночі, зробились довгими, марудними, сивими. Не ніч, а якась безперервна боротьба з безсонням і безсенсовістю наступного дня. Ти ніби провалюєшся в якусь безвихідь. Та це, Богу дякувати, тільки вночі, бо настає день, починається рух, і в тебе навіть просинається бажання пристойно виглядати і адекватно мислити.

Гучномовець притишує голос і інтригуючи шепоче мені на вухо.

– Не удавайте з себе схимницю,- оксамитовим баритоном говорить він,- пам’ятаєте, як після вечірньої вистави в театрі ви зупинили машину і потім з власником авто весело кружляли містом майже півночі?

– Так то була несподіванка, артефакт,- опоную йому я. О, це була дивна ніч. Він нікуди не поспішав. І ми все розмовляли, розмовляли…у нього було безліч яскравих вражень.

Ночі після тієї зустрічі дійсно були шовкові, легкі. Безсоння мерехтіло яскраве, прозоре. Думки перескакували з одного спомину на інший. І були пружні, соковиті. Атласні простирадла холодили розгарячений напій з мрій і спогадів. Ноги зробились гнучкими, а руки пружними, мов крила. Але то був просто дарунок. Доля не захотіла, щоб я от так безпросвітно впадала в невороття.

– Він, здається, питав у вас номер телефону,- втручається у мої спомини гучномовець,- при прощанні. Але ви не дали. Потім, можливо, жалкували за цим.

– Він звався Юрій…- згадую я.

– Такими дарунками не розкидаються,- урезонює мене він.

– Я знаю,- сумно посміхаюсь.- Мені хотілося потім побачити його знов.

Тоді, тими прозорими ночами, якось дивно минав час. Я зовсім не відчувала вік. Незрозуміло, легко працював мій мозок. Роки втратили свою вагу. Була тільки ненаситна жадоба виглядати ще краще, ще впевненіше, ще крутіше. Мій одяг ніби співав мені серенади. Мріялося, що я зможу зустріти його випадково. І треба бути гідною цієї миті.

Стоїть Юра біля мура…

Але так буває не завжди. Пам’ятається, як на різних заходах або «паті» чоловіки жахаються вікових леді, що підходять до них з розмовою, ба навіть починають кокетувати. В очах цих «мужчин» читається неприхований відчай і намагання провалитися крізь землю. Адже поруч них мають бути тільки молоді дівчата. Вони дуже смішні. В них немає ніяких адаптаційних механізмів протидіяти цьому своєму станові – тактовності, ввічливості, гумору накінець або ж просто поваги. Зріла жінка поруч для них – це страшенна компрометація.

Але літовище… Навкруги мерехтить мандрівний люд.

Я підіймаюсь ескалатором на другий поверх. Там повно бутіків з якісним європейським крамом. Мені подобається і цей італійський клач, і ці австрійські рукавички. В магазині втомлені довгим чеканням жінки залюбки розстаються з відкладеними на подорож грішми. Порожній, завислий над залами чекання час треба чимось заповнювати. Я стою перед дзеркалом, роздивляючи, чи пасують мені ці коштовні забаганки.

Юрій. Я більше його ніколи не бачила. Навіть марку авто не запам’ятала Але я іноді напружую пам’ять, щоб знов зануритись в цей стан. Цей щасливий стан, коли ти втрачаєш адекватність, авто кружляє сонним містом і ти потрапляєш у змінений простір. Свідомість починає тихо снувати своє мереживо, сприймаючи все за зовсім новими (не твоїми) законами.

Так, ці рукавички – просто шик. Я не можу їх покласти назад. Де моя кредитна картка?

Що ж таке старість? Інколи здається, що це час, коли ти кожного разу здаєш позиції, на яких тільки-но вдалося закріпитися. По життю, кожної миті, як от зараз з обновою серед вишуканого салону, ти стоїш у точці перетину своєї Особистості і свого Віку. Іноді ці дві перемінні корегують між собою, створюючи благосну, адекватну для тебе єдність. А іноді вони організовують маленький «вибух», і стан Особистості ніяк не відповідає задекларованому Віку, або навпаки, Вік ставить перед Особистістю неприйнятні вимоги. І ця мінлива гра простору, ваги, швидкості та кольорів створює інтригу та не дає змоги остаточно зів’яти квітам в наших емоційних оранжереях… І ти знову комплексуєш, як в молодості.

 

***

 

А, і ще авто. І Старість. Мені згадався недавній випадок. Я часто зупиняю на вулицях таксі. Якось, запізнюючись, я сіла в попутну автівку. Водій хотів підзаробити і згодом підсадив в салон ще двох літніх мужчин, що зручно влаштувались на задньому сидінні. Мені вони здалися сивими дідуганами, але, судячи з розмови, що точилася між ними, виявилося, що це були старі одеські «фраєри», з притаманним тільки їм солодким напівжаргоном. Мову цю не просто звично розумієш на слух, а скоріше, відчуваєш на рівні емоцій. Вони таким чином вибудували фрази, що в них ховався подвійний, чи й потрійний смисл, підсилений отруйно-п’янкою іронією. Я тоді позаздрила чоловікам, що вони так класно володіють мовою, що дозволяє їм «вести базар», не відчувати особливостей свого віку.

Авто загальмувало на світлофорі, де по«зебрі», ледве переставляючи ноги, рухався зігнутий старенький з палицею в руках. Крім співчуття та жалю, цей дідусь не міг викликати ніяких інших почуттів. Зате мої супутники (ненабагато молодші від того чоловіка) весело констатували: «О, дивись, дивись, хокеїст пішов…»

І я тоді зрозуміла, що всі ми ще «пацани», «хокеїсти», «командири», «дєвушки», «сестрички», «шановні», незважаючи на вигляд та вік. Ці зафіксовані в народній пам’яті архетипи асоціюються не з категорією віку. Вони суттєвіші і сильніші за нього. І старість викликає не тільки жаль і іноді й інші легкі почуття. Це раніше, ще в дитинстві, здавалося, що старі люди – це такі спеціальні істоти. З якими нічого не відбувається, крім того, що вони час від часу помирають. В дитинстві слово «старий» означало щось стабільне і незмінне, як колір шкіри чи криві ноги, наприклад. І тільки зараз, огортаючи віком, зовсім нова філософія бере тебе в свої обійми.

 

***

 

Я сиджу у зручному кріслі в сірому кімоно і втопаю в східних благовонних пахощах.  Невисока таїтянка робить мені масаж ніг. Вона змащує приємним маслом стопи аж до колін і починає сильними рухами розминати мої гомілкові суглоби, ступні та фаланги пальців. Треба ж якось гаяти час, поки тут розберуться, що і до чого.

Сиділа. Марудилась. А тут вивіска «Тайський масаж». Та й гучномовець (щоб він пропав!) рекомендує. Мабуть, має з цього якийсь «откат». Але дівчина таїтянка досить професійна. Напевне, володіє знаннями з анатомії. Торкається саме тих місць і з таким зусиллям, що потребують мої втомлені довгим бродінням по життю, ноги. Мені робиться спочатку зручно, а потім приємно. Я так розніжуюсь, що непомітно занурююсь у миттєві сновидіння.

Суглоби ніг, м’язи, шкіра набираються енергії, пружності, легкості. О! Це вже значна заявка на зворотній відлік. У біологічному годиннику. Дівчина починає пропрацьовувати гомілку, фахово розминає коліна, втирає в шкіру масла, масажує дрібні суглобики пальців. Певно, це давні східні практики, добре відпрацьовані. Я з вдячністю розраховуюсь на рецепції салону, залишаючи вагому суму. Повинні ж люди одне одному допомагати, робити приємності. Особливо коли вони в різних вікових категоріях.

 

Я, здається, трохи здрімнула під час масажу.

А взагалі сон – то не тільки дивна річ. Він ще погано піддається описанню в кількісних характеристиках. От в молодості всі знають, що сну не вистачає. Причому катастрофічно. Що ж стосується зрілості-старості, не можна сказати, що його забагато. Просто він неадекватний, непевний. Чомусь вночі його немає. І приходиться якось узгоджувати це зі своєю свідомістю, вимикати думки, асоціювати себе чи то з галькою на березі теплого моря, чи то з вазою в темній кімнаті… З чимось матеріальним, але не живим. Щоб не гнати свої ненаситні думки в безвість.

– Не переймайтеся так,- заспокоює мене гучномовець.- Взагалі у людини є багато чого зайвого. Одне з них – нічні думки. Треба відключатись. Недарма ж Федір Достоєвський  писав, здається, таке: «…широк человек, слишком широк, надо бы поуже».

Дуже доцільна цитата… Думається мені.

Але ж вдень ти, навпаки, можеш засинати в непередбачуваних містах. Ну, там в дорозі, або на своєму дивані, після обіду – сам Бог велів. А от в театрі, у шостому ряді партеру, поруч з оркестровою ямою (з величезним симфонічним оркестром), та ще й на прем’єрному спектаклі, чи під час масажу, або в перукарні – якось воно перед людьми незручно. Але ж сон не питає. Зморює – і ти вже героїня анекдотів і миле посміховище для всієї родини.

Але ж між цими безсонням вночі і дрімотою вдень ти ще виглядаєш цілком пристойно. Струнка, доглянута, з гарною зачіскою. Якщо викреслити цю денну ганьбу, то іще б за молоду леді зійшла б.

– Ну, недарма ж вас після тієї вистави катав по нічному місту Юрій,- втручається гучномовець.

– А я не залишила йому свого телефону…

Взагалі, мені здається, що я з солодким хвилюванням поставлюся до кожного, хто скаже мені пару теплих слів або подарує вдалий комплімент. Яких з часом все меншає. Можливо, вже немає для них підстав, а можливо, люди вважають, що за життя я їх отримала вдосталь і вони мені вже не потрібні… О ні! Це не так! Французи говорять, що жінка має сяяти до ста років!

Я заглядаю на злітну смугу. Там тихо сипить сніг. А ще щось зробилось з небом, задумливо пригадую я. Небо одне й те саме, що висить над нашими незмінними ландшафтами, таке звичне, одноманітне, прогнозоване.

– А що саме?- втручається гучномовець. Боже милий, думаю я, чи відстане він колись від мене?

– З небом? З небом раніше такого ніколи не було,- пояснюю я.- Раніше воно змінювалось дуже повільно. В дитинстві можна було годинами спостерігати за його хмарками і вони ні на крихітку не змінювали своєї форми. Хоча хто в дитинстві годинами міг мовчки нерухомо спостерігати за небом? Та річ у тім, що зараз хмарки несуться небом, мов скажені. Ти тільки кинеш на них погляд, а з хмарою просто на очах щось робиться, вона товстіє, перевалюється з боку на бік, або несеться далі від моря, втрачаючи за собою величезні (на півнеба) шматки.

– Так, це погода. А можливо, й з зором щось змінилось. І ти починаєш бачити те, що колись було зась?- намагається зрозуміти мене «чорнявий».

– Ні, це змінилось відчуття швидкості. Тобто часу і простору. Швидкість на фізіологічному рівні сприймається вже інакше…

Це як в театрі. Раніше страшенно марудилась, коли попадала на погану виставу чи концерт. А тепер ні. Можливо, це тому, що маю богемну приятельку, яка регулярно мене запрошує до театрів. Та навчилась отримувати насолоду, просто потонувши в оксамитових кріслах партеру. І навчилася спокійно спостерігати за дійством на сцені (якого б естетського рівня вони не були). Мені все подобається. Мій вік подарував мені свято театру.

Можливо, в мене просто зникло відчуття, що десь за стінами театральної споруди життя відбувається більш насичене, більш інтенсивне, більш цікаве. І шкода втрачати в театрі такий дорогоцінний час. Напевно, то гормони. Тепер я вже знаю, що там, за стінами храму Мельпомени, нічого не змінюється, і тому спокійно, навіть з присмаком затишного благополуччя, додивляюсь виставу до кінця.

 

***

 

А ще десь після сорока років настає час, коли в житті нічого не відбувається. Тобто існують якісь події, ти навіть зустрічаєш нових людей, знайомишся з ними, приймаєш у своє життя. А потім вони кудись зникають, події забуваються. Лишається тільки якесь мерехтіння. Маячня.

І ще речі. Вони зробились якісь дивні. Неслухняні. Ти хочеш кинути рушник на стілець. Але він летить, як божевільний, аж на балкон, або, зачепившись за ручку, висне на дверях. Ключі блукають де завгодно, тільки не в тому відділенні сумки, куди ти їх ранком поклала. А ще одяг. Особливо колготки – вони перекручуються, розтягуються, носок ховається в холоші. І коли ранком ти через неймовірні зусилля, нарешті, натягуєш на себе цю корегуючу фігуру біду, зігнувшись мало не в формі літери «зю», виявляється, що вони з діркою. І все треба починати знов. Навіть регулярні заняття в спортзалі не додають тобі багато фори в цій боротьбі.

– Але ж ноги в них чудові. Шовковисті, стрункі – технології краси працюють на кожний вік, і бездоганно,- чую я резонерство зверху.

– О боже, а ви, шановний, що в цьому розумієте? Всі зробилися спецами в жіночих справах.

Хоча дійсно, сучасні чоловіки багато в чому нам допомагають. І навіть, якщо бажання створювати щось нове, приємне, технологічно корисне є не більш ніж консюмериський хід, все одно чоловікам подяка. Так що оксамитовий баритон зверху теж має право на комплімент.

 

***

А взагалі завжди є приклади старіння. Можна проаналізувати, як це робилося десь і колись.

Я нарешті дібралась до бутіка з парфумами. От де «жіночий рай»! Витончені флакони, божевільні аромати, захмарні ціни. Дівчина – консультант пирскає для мене на довгі білосніжні папірці все нові й нові бренди парфумів.

Так от. Я з цікавістю спостерігаю, як змінюються з віком мої улюблені акторки – Катрін Деньов, Софі Лорен. Наші – Алла Демидова, Ада Роговцева, Тетяна Васильєва. Вони вміють розфарбувати свої роки подіями, працею і Любов’ю. А ще прекрасний приклад – мама. Завжди в турботах, завжди з солодкими споминами про минуле і завжди гарно вдягнута. От тільки моральні принципи в неї «нєколєбимі».

Я вже хочу щось міняти. Мамині моральні «табу» для мене завузькі. Я хочу розкутості, легкості, руху. І хочу узаконити в старості деякі речі, що раніше належали виключно молодим. Бо в житті діють не тільки закони соціуму, а й біологічні, хімічні, і астрономічні закони теж.

Бажання, тепло, романтична насолода, знайомства – то не тільки прерогатива юності. І навіть мода зробилась універсальною. Це раніше були поняття «молодіжна мода», «мода для літніх людей». Зараз від цього відмовились. Людей перестали ділити на табори.

– Ви маєте рацію,- не полишає мене на самоті мій «благодійник».- Західні філософи першими почали боротися за нерівність не тільки в таких питаннях, як стать чи колір шкіри, а й з дискримінацією за вагою та віком.

– Невже цим займаються філософи теж?– дивуюся я. Мені здавалось, що старістю переймаються виключно лікарі.

– І почуття у людей теж перестали бути репресовані віком,- продовжує він.- Природа створила людей такими, якими вони є, і мала на це свої якісь потаємні наміри. Навіть королівські династії схвалювали пізні шлюби у жінок, коли це торкалося справи народження спадкоємців престолу. А біологія ж і у коронованих осіб, і у простих одна й та сама.

Дійсно, думаю я, бувають виключення з правил.

– О! цей аромат вам дуже пасує,- озивається на черговий парфум мій розважальник.– Він додає вам елегантності та загадковості.

Я вже хотіла ставити важкенький флакон назад на полицю, але рука застрягла в повітрі. Можливо треба понюхати ще раз. І вже потім приймати рішення.

А старість вже зовсім сходить нанівець, коли тебе хвалять, роблять компліменти.

Люди, не скупіться на похвали!!! Вони нічого не коштують, але в них схована якась чудодійна сила. Вони міцніші за час. В тебе безліч вад. Але вишукані парфуми, шкіряні рукавички… і ти вже маєш багато безцінного досвіту. Це скарб! З яким треба вміти якісно обійтись. Бо ж нічого не буває більш жалюгідного, ніж передозування. Треба завжди тримати в голові свій оптимальний формат.

Або ще цікавість. Це так важливо, коли ти когось цікавиш. Викликаєш у когось інтерес. І зовсім не осудно тобі теж цікавитись кимсь. Життя – це завжди рух уперед. І відкриття чогось зовсім нового.

О, так приємно філософствувати тут серед нічних прожекторів, але це, на жаль, нічого не змінює.

***

 

Мені вже до біса набридло це очікування. Хочеться вже якогось руху. Цей нудний «глашатай» замовк. Можливо, в нього перерва, і він пішов десь перекусити. Боже. Скрізь по життю мене оточують одні невдахи.

– Я б не висловлювався так категорично,- читає мої думки металево-чорний співрозмовник.– І взагалі у мене для вас є новина.

– Це ж яка?– зухвало питаю я.- Не сподіваюсь, що тут на мене може чекати щось приємне.

– Ну, з якого боку подивитись,- монотонним голосом веде далі гучномовець.– Справа в тому, що місто до якого ви мали честь прибути, зруйновано.

– Тобто як?– роздратовано питаю я.- Що значить, зруйновано? Мені вже давно пора прийняти ванну, перевдягнутися, випити чай та й прилягти в затишному номері готелю. Що значить, зруйновано?

– Ну, тут був напередодні буревій чи землетрус. Коротше, міста немає. Одні уламки. Хтось там ходить десь серед руїн. Але то поодинокі лузери. Якщо хочете, можете до них приєднатись.

– Що значить «лузери»?– розгублено питаю я.- У мене що, є інші варіанти?

– Так, на ваше бажання вам можуть зараз придбати квиток і відправити назад.

– Мене назад!– не вірю я своїм вухам.- Тобто я з міста Старість можу летіти назад?

– Так,– говорить чорнявий чаклун.- Справа в тому, що старість відмінили. А місто зруйнували, за непотрібністю.

– Це казка?– недовірливо питаю я.– Таке фентезі?

– Та ні, справа у тім, що технології, які ми сьогодні з вами вже згадували, запанували у світі і дуже розширили кордони Звичайного,– мій покровитель пускається у довгі розглагольства,- сьогодні народжуються діти, які б раніше не мали жодного шансу з’явитися в цьому світі. Зі старістю те ж саме.

Лікарі можуть замінити майже все у вас всередині, а пластичні хірурги відсічуть зайве, відновлюючи вигляд ззовні. Мода на одяг у нас для всіх вікових категорій, як ви вже зазначали, давно однакова.

Та якщо ви не хочете марудитись в клініках чи робити «шопінг», можна взагалі приймати речовини, які завжди (аж до кінця) будуть викликати у вас лише почуття щастя. Ви будете завдяки їм купатися в теплі, як немовля. Хоч ці психотропи і доведуть вас до стану рослини, але це теж життя.

А ще можна й нічого не робити, думаю я, бо молодь – головний господар і арбітр життя, вона або сидить у комп’ютері, або кудись біжить з навушниками на голові і їй «фіолетово», хто ви, що ви і як ви там виглядаєте. Молодою чи старою.

– Це насправді так,- продовжує гучномовець.- Тільки похилі люди помічають одне у одного якісь вади. Вони їм аутотентичні. Тож вони і підмічають у інших те, що мають самі. Та це вже пережиток минулого.

Тобто ви, пані, самі зводите собі місто під назвою Старість. І самі його облаштовуєте. Ніхто у ваші приватні справи не втручається.

– Так я можу звідціля летіти прямо зараз?- з сумнівом питаю я.

– Авжеж. Обирайте будь-яке місце і самі доглядайте ваш сад. Як ви хочете виглядати, на яких рівнях спілкуватись, де проводити час, як розвиватися далі – все це ваша приватна справа. Немає ніяких законів, канонів і вимог. Сьогодні вам дозволено все. Рушайте, бо, можливо, ваш Юрій, змарудившись, вже чекає на вас вдома, біля злітної смуги на своєму авто.

Я спритно везу за собою валізу, навантажену пакунками з «dutyfree». Прохід через паспортний контроль – і я вже в салоні комфортабельного борту!

***

 

Нарешті я вдома! Я солодко потягуюсь в своєму ліжку. Як же я за ним скучила! За цими полицями, з щільно заставленими книгами, за комп’ютером, за своїм дзеркалом.

Я муркочу, як кішечка, кутаючись улюбленою пухкою ковдрою. І мені подобається це життя! Життя, де безліч речей можуть нагадати мені щось цінне і важливе. І речей зовсім свіжих, малознайомих. Тих, що обіцяють зустріч з новим і невідомим.

Я прискіпливо дивлюсь в своє дзеркало. І воно по-дружньому підморгує мені. Я не боюсь свого старіння. Мені навіть цікаво за ним спостерігати. Ці маленькі зморшки навколо очей. Коли смієшся, вони додають сяйва в твою посмішку. Але коли ти говориш про щось важливе, небуденне, вони поглиблюють думку.

Люди знають цей трагізм в очах, опущені кутики губ, складка на чолі – вони не напускні. І досвід багатьох років багато чого коштує. Досвіт перемог, і розлук, і втрат.

Я закутуюсь у довгий тяжкий халат. Мені зручно і затишно в ньому. Він ховає незручності і водночас захищає від неприємностей. В житті завжди можна щось заховати, прибрати з очей, а на чомусь відпочити і зібратись.

І твоя мудрість, і в той же самий час незахищеність і слабкість – це дорогоцінний мікс, який ще треба заслуговувати у житті.

 

 

Поділитись ланкою в соціальних мережах

коментарі

  1. Трохи сумна але оптимістична штука

  2. A_Edelweiss сказав:

    Старість – це ще не кінець. Кожен віковий період, як і кожна пора року, мають свої принади. Головне – їх побачити і з користю для себе використати. Цікавий і оригінальний твір!

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *