Анна EDELWEISS. Кущ калини

Передчасно посивіла мати сиділа під хатою на ослоні і слухала зорі. Ніч справляла бал. Хата лякала жінку пусткою і самотою, а тут вона не сама. Тут сад, місяць, зорі, сонні квіти і голосистий цвіркун.

– Сину, сину… Як же без тебе жити? – прошепотіли пересохлі вуста, і ніч прийняла материне зітхання.

Сивина мерехтіла холодним сріблом, а чорний смуток виплаканих до дна очей виливався рікою в океан нічної темряви. 

Розлога груша гупала стиглими плодами, і кожен удар відлунював у розбитому серці матері згадкою про недавнє минуле, що розкололо на друзки все її життя.

На чорному оксамиті неба розляглася Велика Ведмедиця, а поруч бавилася зірками її Мала.

– Отак і ти, синочку, колись бавився камінчиками та дрібними яблуками з дички, що перехилилася через паркан на дорогу, ніби виглядала гостей. Виглядала, та не тих… Бодай ти усохла з таким вигляданням!

Десь під кущем фиркнув їжак.

– Я тебе колисала, такого малесенького, годувала молоком, купала в череді й любистку, аби був здоровий і коханий. А ти дивився на мене чистими оченятами, міцно схопивши ротиком налиті молоком груди, набирався сил і пацав ніжками від задоволення.

Жінка змахнула зі щоки непрохану сльозу.

– А як же ми раділи, коли ти зробив перший крок і раптово вигукнув: «Ма!». Я тоді від несподіванки й ополоника з рук випустила, а чоловік схопив тебе на руки і, голосно сміючись, підкинув аж до стелі: «Синок! Мій синок заговорив!». Той день став пам’ятний для нас.

Жінка тремтячою рукою поправила волосся, зав’язане в тугий вузол, хоч і не було в тому потреби, й знову тяжко зітхнула. Цим зітханням вона ніби хотіла очистити душу від болю, повимітати з усіх кутків чорний пил жалоби, що осів там навічно.

Серпень веселився. Їжаки ловили зорепад, нанизуючи на голки космічні намистини. Раптом одна з них зірвалася з небесного полотна і впала у кущ калини, що ріс під вікном, освітивши грона червоних ягід. В ту мить вони стали схожі на краплі крові.

-​ Здрастуй, мамо! Ти знову плачеш… – почувся десь поруч знайомий голос.

Жінка стрепенулась і озирнулася навколо:

-​ Синку! Це ти? Але ж як?..

Їй здалося, що вже збожеволіла від горя, і тепер їй ввижаються голоси. Тричі перехрестилася: «Господи, помилуй!».

-​ Мамо, не плач!

Голос лунав із куща калини. У самій гущавині світився вогник – та зірка, що впала.

– Не плач, витри сльози, рідна… Так мало статись. Долю не оминеш. Знаєш, мамо, мені там добре, так спокійно, як ніколи. Для душі справжня благодать. Іншого й не треба. А сад який!.. Він так нагадує наш навесні. Я часто ходжу по ньому, слухаю птахів і згадую земні весни з ароматом квітучих абрикосів, кошлатих джмелів у чашечках вишневого цвіту і твою усмішку, коли ти виходила на ґанок і, прикривши від сонця рукою очі, дивилась, як ми з батьком пораємося в саду. Я тоді був ще зовсім шмаркач, підліток. Але тато вже навчав мене премудростей господарювання. Там дуже гарно, мамо. Там такі ж, як в Україні, білі хати, але з хрестами на дахах. А квіти ніколи не в’януть. Там ніхто нікого не кривдить і не завдає болю. Люди в білосніжних шатах зі світлими обличчями і добрими серцями. А рана вже не болить, мамо, і не кровоточить. Вона загоїлась, лише темна цятка коло серця нагадує про неї. Знаєш, рідненька, я так скучив за твоїми варениками з вишнями і жбаном молока! За твоїми натрудженими руками, що гладили мене в дитинстві по голівці, коли я шмигав носом через розбите коліно. Так хочеться доторкнутися до них і поцілувати. То були б для мене найкращі ліки. Сидячи в окопі під градом ворожих куль, я згадував їхнє тепло, повторював молитви, яких ти мене навчила, притискав пальцями до грудей хрестик, дарований тобою, і відчував, що ти поруч. Твоя рятівна невидима присутність захищала краще за будь-який бронежилет. Але пробач, що так сталося. Хтось мусив це зробити. Хто, як не я? Заради тебе, заради цих садів. Помирати не страшно, мамо! Страшно бачити, як помирають інші, а з ними й Україна, така ж єдина, як і ти. В ту мить, коли зрадницька куля прошила бронежилет, я пожалкував лише про одне: що тебе лишаю саму. Боляче було не від кулі, а від цієї думки. Знаю, мамусю, як важко тобі самій. Он і паркан похилився, сад стоїть занедбаний. А допомогти нікому… Пробач… Ти й досі бережеш мій велосипед. Віддай його сусідському хлопцю. Най порадіє. А я вже від’їздив своє. Нас тут багато, мамо, таких же, як і я. Вже і не сотня, і не дві… В Юрка поцілив снайпер із засідки, Петро згорів у підбитому танку, а Сашка вороги закатували. А ще десантники-орли… Всі браві хлопці. Нам так хотілось жити! Та, видно, доля в нас така. Щовечора збираємося разом і слухаємо, як співають ангели. Який то спів! Дзвінкий, чистий… Пронизує наскрізь, мов стріла. Знаєш, мамо, так співати вміють лише в раю і в Україні. Ми мовчки слухаємо, сівши на траву, а потім хтось, не витримавши туги, згадає материну пісню, і тоді сад стає храмом наших спогадів. Кожен згадує своє: хто – матір, хто – дружину, хтось – сина чи доньку… Навіть Бог, часом, забувши про справи небесні, слухає наших пісень і крадькома змахує сльозу. Не побивайся так за мною, рідна. Я завжди поруч, завжди коло тебе. Пам’ятаєш той день, коли ти йшла розмитою дощем дорогою і, необережно ступивши, послизнулась, але не впала. Бо поруч ішов я і підхопив тебе під руки. Ти подумки дякувала Богові й хрестилась, а я стояв осторонь і радів, що хоча б так можу допомогти. Взимку я прошу заметіль не замітати наше подвір’я до самих вікон, аби ти могла вийти з хати. Навесні благаю Бога відвести повінь від нашого села. Літніми ранками ти прокидаєшся з першими птахами і знаходиш на підвіконні квітку лілеї – то привіт від мене, мамо. Осінь дарує тобі гарний врожай городини й садовини, бо зглядається на мої прохання. Бачиш ці ягоди калини? Вони червоні. То колір любові. Моєї, синівської любові до тебе. Пізньої осені кущ скине пожовкле листя, а грона лишаться червоніти. Ти будеш сидіти біля вікна холодним дощовим вечором, дивитимешся, як стиглі ягоди вмиваються краплями дощу, і думатимеш про мене. Калиновий вогонь зігріє твою душу, і серце вже не так болітиме у самоті. Бачиш, мамо, скільки тут ягід? І в кожній зернятко, як сердечко. То часточки мого розстріляного серця. Скільки ягід, стільки й часток. Ти візьми їх до рук, зігрій у долонях і відчуєш мою безкінечну любов до тебе. В дитинстві ти поїла мене малого калиновим соком із тих грон, лікуючи від застуди. Нехай тепер ці ягоди стануть ліками для твого виснаженого тугою серця. Мені вже час, мамо. Не плач і пам’ятай: я завжди поруч!

Жінка простягла руку до куща:

-​ Синочку, не йди!..

Вогник згас, і кущ потонув у темряві. Тільки різьблене калинове листя ледь примітно тремтіло серед ночі, ніби тут хтось щойно пройшов, зачепивши гілля.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

коментарі

  1. Сумно. Я, чомусь, ще рік назад думав, що люди, які живуть в нашій країні, ще в ХХ сторіччі навоювалися і ХХІ-му не будуть.

  2. A_Edelweiss сказав:

    Гадаю, що більшість із нас думали так само, як і Ви, Андрію, (і я в тому числі). Але, на жаль, життя нам продемонструвало інше… Комусь іще хочеться крові й безглуздого адреналіну… Нехай ця війна буде останньою.

  3. Михайло сказав:

    Добре, що на таку тему пише здібний автор (авторка)!

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *