Михайло СЕРДЮК. Етюди

Алкогольний етюд

Паби Києва

Дивно, що у пабах Києва не заведено знайомитись. Люди частіше приходять сюди вже сформованою компанією, щоб ділитись алкогольним криком всевишньої мудрості будення. Їхні розмови про ніщо заповнюють проміжки у музичному супроводі, келихи порожніють а усмішки ширшають. Ніхто тут не шукає нічого, кожен вже знайшов своє і обмиває дорогоцінну знахідку. Все звичне – пиво, інколи фігові сухарики по завищеному прайсу, посмішка, туалет, знов посмішка, музика заважає філософському сприйняттю дійсності, ще одне пиво і течія неприхованої відвертості. Німі екрани розповідають про спорт, а люди п’ють. Цигарка вже давно не тліє у цій попільничці, її забичковано та викинуто десь біля входу до закладу одним із законів, які дедалі нещадніше останнім часом ґвалтують суспільство не турбуючись про його збудження.

Ти на барі, ведеш свою мовчазну бесіду із барменом, очікуєш. Ти вже звик до того, що «StudentCart»може розповісти про твою неголену макітру набагато більше, ніж ти сам. Навкруг традиційно розігруються ті самі ролі. За сусіднім столиком чиясь дружба стає міцнішою з кожним ударом келихів, дещо далі чоловік із втомленими очима та дорогим костюмом економить на повіях та переплачує за дорогий алкоголь. Чотири одружені жінки бальзаківського віку розраховуються за мохіто та регочуть над феміністичними тостами. Креативна пропаганда алкоголізму на стінах народжує в тобі митця після двох «темних» і ти розумієш, що справжня істина, як завжди, десь поруч – он за тими дубовими дверима, вона ледь проглядається крізь цигарковий дим. Лише тут ти назавжди пізнаєш, що той, хто вміє любити не може не вміти пити.

Через годину ти всміхнешся своєму відображенню в дзеркалі туалету і ще раз зауважиш, що у пабах Києва не заведено знайомитись.

 

Ностальгійний етюд

Некропілля

Волієш до чуттєвого перезавантаження, непізнаних людей, вражаючих знайомств. Ліниво, по-котячому підставляєшся під промені емоцій долаючи ментальну кріпатуру, струшуючи з себе луски безпорадності. Вдаєшся до втечі, приголубивши в обіймах підступних, заздрісних дитячі спогади обираєш найлегший шлях з подарованих долею. «Релаксу мені треба» – кажеш. – «З’їздити додому, містом повештатись, на харчах батьківських пожити. Набридла мені столиця». Вкотре віриш, що подорож перелаштує тебе, змінить, розслабить. На ділі ж оманливий парадокс ненав’язливо проілюструє, що потяг до минулого ніколи не навчить майбутньому. Відвід очей – спокуслива безтурботність дитинства.

От і блукаєш як та сомнамбула по Некропіллю своєму рідному осиливши дванадцятигодинний шлях смердючим плацкартом на верхній боковушці біля туалету шукаючи нових вражень від міста, кожен закуток котрого пізнаний тобою досконально. Магнітом тяжієш до найбільш залюднених місцин, дивишся щенячим поглядом з надією на людей, що кожен з них зайнятий своїми справами, одухотворено вбираєш мотиви заяложених пісень, тільки б їх не лажали вуличні музики. Сідаєш десь поодаль, зачитуєшся новенькою книжкою, посміхаєшся стиха, до себе, іронічно. Та вже ось розтікаєшся сторінками свіжої хрусткої поліграфії як підбіжить струнке дівча у кедах та кепці на бік скошеній, прудке; посміхнеться: «Паддєржитє маладих музикантов!» і ти кидаєш їй цигарку в шляпу, може дві. Ось вона – твоя валюта; допоки пачка не спорожніє блукатимеш містом.

І так довго ще сидіти за книжкою можеш, але тактильно вже ніби відчуваєш як час прогорає, чорніє, скукожується папірцем припаленим. Жага вражень (за ними ж бо ти приїхав) жене тебе скоріш далі блукати вуличками, наповнювати себе пожовклими ностальгійними відчуттями. Занесе, певно, до причалу де гарні дівчата біля гарних яхт фоткаються на авочки, а місцеві філософи матом гнуть потерті істини. І шпарить сонце, і пахне морем. З самого вокзалу тебе переслідує цей солонуватий запах. У тебе «стріляють» цигарки, твій час добігає кінця, можливо, вже і не встигнеш відвідати першу свою школу, де бухають надвечір так звані «вершки», перші твої шкільні роки вони ділили з тобою затхлі кабінети та глибинні почуття як то ненависть до вчителів, навчання в цілому та твоєї власної персони – хто з них вже одружений, хто працює на суднобудівному заводі, придбав «беушну Ладу», а хтось мав більше дівчат ніж ти; вони роблять підйом з переворотом на турніку та мають прості відповіді на одвічні питання людства, а ти митець, ти маєш «карт-бланш». Пиво для себе, «Revo» для них, декілька скептичних думок , огорнуті в слова і ти врешті «хароший пацан, от только гаваріш заумно, будь прощє». Вагаєшся тепер, чи це як комплімент сприймати або вже починати ненавидіти себе.

Твій час спливе швидко, ти забереш стареньку гітару з дому, награєш сусіду за цигарку «come as you are» Нірвани на верхній боковушці смердючого плацкарту і з прибуттям потягу «Некропілля – Київ» життя продовжиться. У ньому вже точно не буде місця ностальгії.

 

Інтимний етюд

Чотири стіни

Я нікуди не хочу йти. Раптово розумію, що у цих чотирьох стінах твоєї кімнати маю все потрібне щоб існувати, маю навіть більше. Маю тебе, твоє тіло, душу, глибинний простір непізнаний досі, заспокійливі обійми, розуміючі очі, маю тебе і маю тебе мати. Я раптово забиваю на фестивалі та забуваю про амбіції, або забуваю про фестивалі та забиваю на амбіції. Я можу їсти, пити, кохатись, кохати, говорити і мовчати, я, до речі, вмію говорити і мовчати одночасно. Поспіхом шкрябати простенькі тексти на клаптику паперу твоєю вродою, своєю рукою, спільними почуттями, щоб не забути, щоб нікому їх не показувати, щоб переглядати як домашнє порно і збуджуватись коли стану емоційним імпотентом, коли перестану тебе кохати так сильно, коли перестану кохати, коли почну жити, коли перестану писати, коли почну жалітись, коли почну бігти, коли не зможу наздогнати, коли стану тим, ким не стану за сумнівними догмами свого суб’єктивного юнацького вірування, коли у мене не буде твого тіла, твоїх містичних глибин, заспокійливого погляду, твого тепла, твоїх чотирьох стін. В них я маю місію збагнути істину кохання. Вона полягає у відсутності її пошуку. У чотирьох стінах разом ми надійно заховали ці слова і знайдемо лише тоді, коли їх наздожене розуміння, чи збагнення, чи пізнання, чи одкровення… воно завжди запізнюється за словами, що було написано на клаптику паперу поспіхом, вірніше нашвидкуруч, але Word не знає цього слова. Я не хочу нікуди йти. Я маю тут усе. Я загину, якщо колись вийду.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

коментарі

  1. Юлія Хотин сказав:

    Цікавий стиль написання. Навіть дуже. Гостро викорристовуєте контрати у мові і у сюжеті. Не знаю чи правда… Але чомусь у всіх трьох етюдах побачила сум, розчарування та ще щось невловимо печальне.

  2. Михайло сказав:

    Такі собі опредмечені у видимі речення теревені, а щось є і зачіпає!

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *