Аліса ГАВРИЛЬЧЕНКО. Мертвий – живий, або Реінкарнація

Говорячи про себе, я звично вживаю дієслова чоловічого роду. Хоча мені більше личив би займенник: «воно».

Адже, здається, чудовисько – воно, а не він.

Втім, я ніколи не морочився з цим питанням. Я ніколи… не думав. Прокидався. Не думаючи йшов пити душу. Ситий, лягав знову. Засинав. І так – по колу. 

Щось змінилося. Щось пішло не так.

Дивлюся на свою бліду руку і розумію, що зараз знудить від брудних, напівзгнилих нігтів. Але нудоти немає… всі нутрощі були вирізані смертю…

Смертю?!

Хто я, чорт забирай?!

***

– Ех, шкода Машку… їй би жити і жити…

– Так…

– А які квіти вишивала… не те що ці надгробні вінки…

– Вип’ємо.

Голоси долинали до Павла начебто здалеку. Він стояв перед хрестом із зображенням розп’ятого Ісуса Христа і табличкою, на якій можна було прочитати: «Старцева Марія Максимівна». І дату смерті.

Йому протягнули пластикову тарілку з картоплею та хлібом, і він машинально взяв її однією рукою, але їсти не став. Шматок не ліз у горло.

Друзі розуміли стан Павла. Навіть занадто добре, якщо не намагалися втягнути його у розмову, за що Павло був їм вдячний. Втім, і вдячності він зараз не відчував.

Машко, Машко… хто ж знав, що п’яне гімно у джипі… так і задушив би горе-водія… душив би живого… мертвого… правильно кричали старі… треба було повісити виродка на дереві. За яйця. Відразу на зупинці.

Щоб протверезів за хвилину до смерті. Щоб знав, як переїжджати на своєму автомобілі живих людей. Шкода, міліція під’їхала швидко.

Машко…

Вільна від тарілки рука сама потяглася до надгробного хреста. Дерево.  Напрочуд м’яке. Тепле.

Я завжди буду пам’ятати тебе, Маш…

Пальці стиснулися наперекладині хреста. І Павло завмер.

Він усією долонею відчув плече Марії. Довговолоса, струнка, вона сиділа в позі лотоса, притулившись до восьмикутного хреста спиною.

Павло навіть знав, який в неї зараз  вираз обличчя: серйозний, ніби ще не відійшла від шоку.

І нехай Машка дивилася не на нього, а кудись удалечінь, він немов читав в її погляді, настільки чужому і незвичному, що відірвав свою руку від її плеча… хреста.

– Так, а ще їй подобалося грати на піаніно…

– Скільки можна пити? Маша не схвалила б.

– Це за життя…

Здалося, подумав Павло, слухаючи голоси друзів. Не могло бути такого… душа не тіло. За плече не взяти. Але хрест…

***

Здалося, подумав я спочатку, та ледь помітна ниточка тяглась, як і раніше.

З яких це часів мертві сумніваються?

Мертвим не може здаватися. Мертві знають. Бачать. І я бачив нитку, що веде мене до чергової душі.

Вилізти з могили. Озирнутися. Собаки вдалині починають скиглити, чуючи мою присутність. Боягузливі тварі, мовчіть.

Принишкли. Забилися у свої нори. Бояться за свої душонки. Тільки мені собачої мало. Мені потрібна людська.

Я йду за нею.

Дивно, зазвичай моє чуття веде до найближчої жертві. Але ця ниточка тягнеться далі й далі, закликаючи не зупинятися. Все більше мені хочеться розрубати її, сплюнувши на… що? Хочеться? Мертвий, я ще чогось хочу?

Я ще боюся?

***

Павло зачинив за собою двері і натиснув на вимикач, хоча вдома чудово міг орієнтуватися в темряві.

У дзеркалі йому на хвилину привиділося зовсім незнайоме і від того моторошне обличчя. Так… нерви…

Зітхнувши, Павло ввійшов до себе в спальню і, не роздягаючись, упав на ліжко. Як же він втомився… день вийшов божевільним. А туга за Машею лише посилювалася. Може, й мав рацію Артур, що радив якомога швидше знайти собі іншу жінку. Життя триває, земля крутиться. Смерть була, є і буде. Це треба просто прийняти. Зрозуміти.

Павло заплющив очі. Після хреста він щось відкрив у собі. Усвідомив усі відчуття людини, яка вмирає. Як охоплює повне безсилля. Як намагається, але вже не здатна зробити вдих. І з останнім видихом покидає світ. Серце стукає слабкіше і слабкіше. Зупиняється. Мозок, прийнявши сигнал «Стоп», відмикається…
Павло схопився з ліжка і підійшов до вікна. Страх налетів з новою силою. І, начебто, нічого було боятися, але бажання бігти, бігти хоч на край світу зростало. Якого біса він узагалі доторкнувся до хреста?

Обернувся вже до тіні, яка відокремилася від нього і перетекла до непроханого, неймовірно брудного гостя в лахмітті.

– Ти хто? – рука посунулась назад, намацуючи горщик на підвіконні. Фіалки, які Машка поливала… – Я зараз мілі… міліцію ви… викличу…

Гість мовчав, не поспішаючи вийти на світло. Дивлячись невідривно порожніми очима на Павла. Той уже хотів жбурнути в нього горщик, коли візитер відкрив пельку.

– Хто я?

Краще б цей мовчав.

– Я п’ю душі.

Це сон, подумав Павло. Це жах…

– Я… мертвий…

Уявив себе вампіром, з гидливістю зрозумів Павло. Цирк. Театр. Дитячий садок. Друзі, чи що, так вирішили пожартувати? На них несхоже, але…

– Від тебе душа точно в п’яти втікає,- погодився Павло і, розмахнувшись, жбурнув у брудний силует квітковий горщик, сподіваючись потрапити їм у голову.

Те, що відбулося далі, змусило його скрикнути. На місці вампіра тепер зяяв порожній дверний просвіт, а сам гість у якийсь спосіб опинився поруч умить і мертвою хваткою тепер тримав Павла за шию. Від сморідного замогильного амбре його ледь не перекрутило навиворіт.

Він раптом зрозумів, що все це відбувається наяву й ікла, схожі на вовчі, ось-ось дістануться до артерії.

Але вампір зволікав.

– Мені знайома твоя душа, – почув Павло, який вже нічого не розумів. Він втупився в мерця, намагаючись усвідомити сказане.

– Вона була моєю, – прошепотів гість. – Я – це ти.

Тепер вони з подивом вивчали один одного. Сказився, в розпачі подумав Павло. Хтось із двох сказився. А може, обидва…

– Навіщо ти покликав мене? – похмуро запитав мертвий.

– Я не кликав! – обурився навіть Павло.

– Я чув поклик. Він привів мене сюди.

– Це якась помилка!

– Одна душа і два тіла… одне з них давно мертве… а друге – живе зараз… – повільно промовив дивний прибулець. – Непрощенна помилка.

Сміється? Або серйозний? Павло заплутався остаточно.

– Я не розумію…

– І не треба розуміти, – зі злістю відрізав гість, якого вже можна було назвати трупом.

***

Живий мертвого не зрозуміє. Але тіло власну душу завжди впізнає. На відміну від неї.

Я дивлюся на чергове втілення, і на мене накочує хвиля заздрості. Це він, Павло, ходить молодий, а не я. Це його серце розганяє кров, а не моє. Яка користь із того, що я сильніший? Тіло без душі – тільки сила без розуму… коротше, «воно».

Ревнощі? Образа? Лють? Так!

Чорт забирай, це моя душа. Ах, вона мене не визнає. Вона сьогодні – його, Павла. І носить його ім’я. А я своє давно забув. Я знаю тільки – залишити це… без кари… не можна.

Увіп’явшися в горло, висмоктую її. Брехня, що вампірів притягує кров. Брехня, що помреш, Павло. Просто станеш, як я. І вічно будеш уникати свого хреста.

А мені з душею залишається повернутися в могилу. І там нарешті перетворитися на порох.

 

 

Поділитись ланкою в соціальних мережах

коментарі

  1. Якось моторошно …

  2. Alisa сказав:

    Ось що насправді моторошно: http://stos.com.ua/?p=1212
    А в мене тільки вигадана історія 🙂

  3. Микола Курка сказав:

    Якось страшнувато стало…

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *