Світлана КОСТЮК. Музей забутої любові

На віях дощ. І солоніє мить.

Блідніють сни рожево-кольорові.

У затишку моїх сумних пісень

Тепер – музей забутої любові.

 

Тут навіть простір – цінний експонат.

І тиша промовляє так вагомо…

Тут всі стежки вже спалено. Назад

Тепер не повернутися нікому…

 

На шибці січня – дивна акварель.

Ми підсвідомо ще складаєм ноти…

Щоденник мій – самотній менестрель-

Терпкі, цілющі ліки від скорботи…

 

Тремтить рука. А як душа тремтить.

В музеї цім – історія висока…

Тут десь за склом живе щаслива мить,

Що відібрала мій щоденний спокій…

 

Святочно так, як в церкві при свічі…

Німіють строфи і німіють рими.

Тут навіть не молися. Тут мовчи

Під почуттями світлими моїми…

 

Тут музика нечувана щораз

Перегортає сторінки у слові.

А томик віршів – як іконостас

Від нас самих врятованій любові…

 

 

Поділитись ланкою в соціальних мережах

коментарі

  1. Не розумію чому, але не покидає відчуття, що я вже десь читав рядок “Тут навіть простір – цінний експонат.”
    Гуглив. Нічого не знайшов)))))

  2. A_Edelweiss сказав:

    Гарний вірш!

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *