Павло ЧЕРЕДНИК. Розчепірка і Міміно

1

В житті майже кожної людини трапляються події, які настільки радикально і нагло вриваються в безперервний плин життя, що стають для нього новою точкою відліку часу. Зі мною така подія відбулась абсолютно неочікувано, і її причиною стала не революція, не звільнення з роботи, не катастрофа і, не дай боже, чиясь смерть, а природна стихія. Отже, вийшовши з роботи, я подивився на захід і зупинився. Точніше, мене зупинило те, що я побачив. Навіть не зупинило, а пригвоздило, паралізувало, знерухомило і шокувало. Я побачив на небі страшну чорну хмару, з якої на мене дивилось гігантське ОКО. 

Невже ВІН дійсно існує? Це була перша думка, що прийшла до моєї ошелешеної голови. Я дивився в це око не відриваючись, як жаба дивиться на удава. Я не міг поворухнутися і відвести погляд. Якась грізна і непереборна сила змушувала мене напружено вдивлятися прямо в глибоку чорну зіницю ока, начебто спонукаючи щось прочитати в його чорних глибинах. В них читалась наростаюча тривога.

Через деякий час я став приходити до тями. Проста думка, що це всевидящеє око насправді створене формою хмар, закручених по спіралі, що в природі все відбувається згідно з її законами, що чудес, а тим паче, всякої чортівні, в природі не буває, хоча не заспокоїли мене, але вивели зі стану ступору. Тривога залишилась, і до мене почало доходити, що вона стає все більш обґрунтованою – я не мав зонта.

Забігши в павільйон, що був неподалік, і в якому можна було купити майже все, я поцікавився відносно зонта. Огрядна, вже не молода жіночка проникливо подивилася на мене і сказала:

– Маю власне для вас ексклюзивну пропозицію.

– Чому власне для мене? – питаю.

– Я бачу людей. Це є частина моєї професії. Ви власне та людина, якій потрібна ця річ – вона принесла мені зонта, який трохи вразив мене своїми розмірами.

– Ось унікальна розчепірка.

– Розчепірка? – здивувався я.

– Так її назвав майстер. Дійсно унікальна річ.

Я згадав, як обурювалася одна моя знайома: «Ви чули яке неподобство придумали ці наші мовознавці? Зонта назвали розчепіркою! Я ніколи не буду вживати це паскудне слово. І своїм дітям забороню!» Мені ж це слово тоді здалося досить свіжим і навіть милозвучним. Тепер я вдруге почув це слово. Взявши зонта до рук, я відчув його трохи неочікувану масивність. «Таким зонтом убити можна» – подумав я.

– Спробуйте відкрити, подивіться, яка хватка рукоятка, як вона лягає в руку, як вона затягується паском, її ніколи не вирве вітром з вашої руки. Там є заскочка, яка не пускає паска назад. Щоб знову розтягнути паска, треба натиснути оту кнопочку.

Я почав розкривати зонта, і мені здалося, що я розтягую тугий лук.

– Ще трішечки, ще, сильніше тягніть! – нарешті зонт розкрився цілком. Він був неймовірних розмірів і тугий як барабан.

– Нічого собі… розчепірка!

– Її ніколи не виверне вітром і під нею можуть сховатися кілька людей.

– Але важка, холера!

– Добротна річ, зроблена надійно і надовго, не може бути легкою. Легка парасолька – то на один день при хорошому вітрі.

Я уважно оглянув розчепірку. Мене здивувала незвична, надійна конструкція, міцність зчленувань, наявність елементів, вочевидь зроблених на токарному станку, ручна кропітка робота. І кому могло прийти в голову таке виробляти, і з якою метою, і скільки це може коштувати, і хто це купить, і як на цьому можна заробити!? Це якесь божевілля!

– І скільки ця… розчепірка коштує? – поцікавився я. Почувши ціну, присвиснув і подумав, що на це піде майже вся моя заначка.

– А дешевше?

– На жаль, це ціна виробника. Я не можу її знизити без його дозволу. Але ви ж бачите, що річ варта цих грошей.

Я це дійсно бачив. Незважаючи на гаму протилежних почуттів і сумнівів, наче знаходячись під гіпнозом ОКА, яке я щойно побачив, я придбав цю розчепірку, яка незабаром стала необхідною складовою радикальних змін в моєму житті.

2

Вийшовши з павільйону, я подивився на захід. Чорнильно чорна хмара вже закривала майже півнеба, ОКО щезло, але замість нього в чорних глибинах хмари шугали блискавки. «Ось і нагода випробувати розчепірку», – подумав я поспішаючи в напрямку до дому, хоча тривога моя не зменшилась. Пройшовши метрів зо двісті, я відчув перші потужні пориви вітру, що гнали мене вперед, і шум позаду, який швидко наростав. Озирнувшись, я побачив темну стіну. Через неї вже не проглядалась віддалена частина вулиці. «Наздоганяє, холера», – подумав я, відкрив розчепірку і затягнув ремінець на зап’ястку. Черговим поривом вітру мою розчепірку розвернуло і перетворило на парус, який зі страшенною силою потяг мене за вітром. «Непереливки», – сказав я про себе, намагаючись приборкати розчепірку. Це мені не вдавалось, мене рвало вперед, за вітром, пориви якого ставали подібними до ударів. Я не міг дотягнутися до злощасної кнопки, яка звільнила б мене від цього «потяга», ще до того ж моя ліва рука тримала пакета в якому знаходилось кілечко ліверної ковбаси, що я придбав для своєї кішки, яку любив час від часу побалувати чимось смачненьким.

Мене продовжувало рвати і тягнути вперед, я став майже цілком безпорадним, а тим часом шум перетворився в гуркіт, на фоні якого почав виділятися наростаючий свист на дуже високій ноті. Я тільки встиг подумати, що так мабуть свистять авіаційні бомби, і в цей момент мене накрив фронт. Ривок був такої сили, що затріщав мій плечовий суглоб, мене крутило і вивертало, я повністю втратив орієнтацію в просторі і закрив очі від страху. Коли я відкрив очі, то побачив, що лечу, будинки й дерева були піді мною. Раптом неподалік пролетіла ще одна розчепірка – гігантська червона парасолька з написом COCA-COLA. Вона шугонула догори разом з тумбою, в яку був забетонований її стояк. Я вже не відчував руки, затягнутої ремінцем, непереборна сила перетворила мене в нікчемну істоту, що потрапила в повну залежність від тої сили і втратила здатність не тільки до сприйняття ситуації, а навіть до людських емоцій. Розчепірку штовхало майже періодичними поривами вперед і доверху. В якийсь момент я почав падати, відчуваючи спазм в животі, і вже подумав, що мені кінець. Але черговий порив вітру стримав моє падіння, я приземлився досить вдало, мене ще протягло по асфальту з десяток метрів і вітер втратив силу.

Я продовжував лежати на дорозі, ще не зовсім прийшовши до тями. Страшенно боліло плече. Я поворушив кінцівками – здається, обійшлося без серйозних наслідків. Спробував спочатку сісти потім встати. Все відбулося настільки швидко, що я ще продовжував жити старою реальністю, те, що зі мною сталося, ще тільки почало просочуватися в мої мізки й формуватися в якийсь більш-менш завершений образ. Встати мені вдалося. Продовжував йти дощ, але не дуже сильний, вітер також був помірний. Пакета з ковбасою не було. Я пошкандибав у зворотному напрямку і метрів через сто побачив свою ковбасу, але без пакета. Піднявши очі від дороги я вдалині помітив павільйон, в якому я купив розчепірку, точніше, те, що від павільйону залишилось. Даху не було, і стіни, зроблені з металевих листів, були покалічені.

Нарешті я починав адекватно сприймати реальність. Все навкруги несло сліди нечуваного і небаченого в цій місцевості природного катаклізму – поламані і вивернуті з корінням дерева, дорога, вкрита гілками, кусками шиферу, покрівельної бляхи, дощок, всякого мотлоху і непотребу неясного походження. Я відчепив розчепірку – кисть руки була синя, пасок розірвав шкіру, і з неї сочилася кров. «Добре, що живий», – подумав я і накульгуючи пошкандибав додому, тримаючи в одній руці розчепірку, а в другій – кільце ліверної ковбаси.

3

– Боже, ти живий!? Що з тобою? Ти бачив, що творилося? У нас лист шиферу з даху зірвало. Ти бачив, що на подвір’ї робиться? Це якийсь жах! Яке нещастя!

– Заспокойся, все буде добре.

– Ти що, знущаєшся з мене!? Подивись, що робиться, де ти бачив добро? Подивись на себе, ледь живий, яке тут добро?

– Люба, заспокойся, все закінчилося, все не так страшно, я живий, на щастя, а це вже добро. Можна я приляжу? Сховай ковбасу до холодильника, мені треба полежати.

– А що в тебе з рукою?

– Мене вітром тягнула розчепірка, розірвала шкіру і пошкодила плече.

– Яка ще розчепірка?

– Зонт, онде стоїть.

– Боже, що то за чудо-юдо? Я ніколи в житті не бачила такого чудовиська. А важелезний! Я не можу його розкрити. Де ти взяв таке паскудство?

– Не називай цю річ паскудством, вона врятувала мені життя. Може б мене сьогодні забило там на дорозі, якби не вона. Цю розчепірку мені подарували на роботі ще аж на ювілей сорокаріччя, – збрехав я. – А сьогодні вперше її обновив. Це унікальна річ.

– А по мені, так це паскудство, а не зонт. І ти мене не переконаєш. Такий тягар, такий паплюжний матер’ял, таке неподобство! Мені було б соромно вийти з таким зонтом. Дійсно розчепірка. Навіть більше – розкаряка!

Я нічого не відповів своїй дружині. Я лежав, плече боліло, в голові раз за разом вибухали фрагменти пережитої пригоди: бетонна тумба з гігантською червоною парасолькою, що прямує в чорне небо, дахи будинків, на фоні яких – мої власні ноги, уламки крівлі, що проносяться з неймовірною швидкістю – я починав бачити в своїй уяві те, чого, можливо, не бачив в реальності, я починав втрачати відчуття різниці між тим, що я дійсно бачив і що створила моя уява, травмована надсильними враженнями.

4

Як говорять в народі, щоб взнати людину, треба з’їсти з нею пуд солі. На мій погляд, іноді і пуда може виявитися замало. Щоб дійсно пізнати людину, треба побувати з нею в різноманітних обставинах. Тоді і солі буде потрібно набагато менше. Так само, щоб пізнати будь-яку річ, також треба побувати з нею в відповідних обставинах. І тоді її якість, чи її гнилість, довершеність чи паскудство, проявляться повною мірою. І так само, як скромна і непомітна людина в певних обставинах проявляє себе гігантом духа, будь-яка досконала річ тільки тоді проявить свою суть і свою досконалість, коли вона в відповідних обставинах потрапить у відповідні руки. Не знаю, чи та продавчиня дійсно так добре пізнала людей, що запропонувала розчепірку власне мені, чи це відбулося випадково, але я дійсно виявився власне тою людиною, що змогла розкрити і належно оцінити достоїнства цієї речі. Справа в тому, що я – природжений рибалка, турист і мандрівник. Коли я приладив свою розчепірку до надувного човна, він перетворився в парусник, що мчав по водосховищу, залишаючи позаду пінистий слід під захоплені й здивовані погляди колег-рибалок. Під час дощу розчепірка ставала для мене міні-палаткою, а під час сильного холодного вітру, ворога рибалок, – надійним захистком. Прохолодними тихими росяними вечорами під нею зберігалося тепло і затишок, а роса не зволожувала речі. Знайомі рибалки, особливо з числа умільців, яких трапляється чимало в нашому середовищі непосидющих романтиків, розглядаючи мою розчепірку, схвально цокали язиком, або виражали свою оцінку коротким словом «супер», чи навіть «бомба!».

Розчепірка стала для мене предметом, що займає якусь частину душі, подібно до того, як хороша рушниця для фаната-мисливця або якийсь видатний мотоцикл для фаната-байкера стають предметом особистої гордості, і того специфічного почуття піднесеності, яке характерно для людини – власника унікальної або просто добротної речі. Спогад про таку річ наповнює душу теплом і відчуттям, що не все в житті так паскудно.

5

Це трапилось зі мною неждано-негадано – я почав літати. Звісно, уві сні. Я розганявся, потім з силою відштовхувався від землі, трохи пролітав, знову відштовхувався, величина кроків все зростала, нарешті наступав момент, коли, виставивши ногу вперед для чергового поштовху, я зусиллям волі спромігся затримувати момент зіткнення з землею і продовжував линути над поверхнею. Потім я зробив черговий поштовх, але вже не від землі, а від повітря. І як це не дивно, я піднявся трохи вище, наче відштовхнувся від невидимої опори. Я зробив ще кілька поштовхів, щоразу напружуючи волю, наче протидіючи земному тяжінню, і раптом відчув свободу вільного польоту, рух мого тіла підкорився моїй волі. Я міг змінювати висоту, хоча швидкість була не дуже високою, спробував піднятися на більшу висоту, і мені це вдалося. Я вдруге побачив будинки і дерева під своїми ногами, і мені знову стало трохи моторошно, я почав плавно спускатися і знову полинув над самою поверхнею, наче на невидимих ковзанах. Я поволі просинався, немов приходив до тями, але все ще зберігав відчуття польоту, і душа моя поривалася назад, у сон, у те відчуття свободи, яке не можна виразити словами. Я продовжував лежати в півекстатичному стані, майже не відчуваючи свого тіла і знову й знову намагаючись пережити ті почуття, що подарував мені сон.

6

Якось, проходячи повз шкільний спортивний майданчик, я спостеріг сцену біля турніка, яка запала мені в душу. Худорлявий юнак, голий по пояс, повис на турніку, потім витягся в струну, розслабившись так, що його голова, здавалося, потонула в плечових суглобах, і завмер. Раптом він прогнувся в попереку і зробив носками ніг різкий рух вперед і назад. Мені здалося, що по його тілу знизу вверх пройшла хвиля, і коли ця хвиля дійшла до його рук, турнік прогнувся і викинув його наверх. Було таке враження, що енергія хвилі дійшла до рук хлопця і підкинула його, виконавши більшу частину роботи. Другу частину виконали його м’язи, попередньо розслаблені і розтягнуті, як гумові джгути. Але все це відбулося так синхронно, гармонійно і досконало, що здавалось, сила ваги відступила і майже нема необхідності витрачати жодних зусиль. Хлопець через прямі руки опустився донизу, так, що вся енергія увійшла в його прогнуте, напружене тіло, і потім знову хвиля кинула його догори, і він повторював цей рух знову й знову. Коли він зліз з турніка, хлоп’ята дивилися на нього, як на месію.

Моя пам’ять час від часу поверталася до того юнака, його худого білого тіла, наче до нього не торкалися промені сонця, я згадував тонкі еластичні смужки м’язів, що проявилися, коли він повис на турніку, втягнутий майже до хребта живіт і, головне, вибух енергії, що наче вирвалася з його, на перший погляд, тендітного тіла і насміялася над силою ваги. Наступного дня я зайшов на те саме місце. Було пусто. Я видряпався на турнік і повис. Страшна сила тягнула мене до землі і розчіплювала пальці. Я спробував підтягнутися, але марно. Не маючи сил триматися далі, я розтиснув пальці і приземлився на добре втоптану землю. Біль пронизав мій хребет, дихання сперло. «Мішок з лайном», – то була перша думка, що прийшла мені в голову. «Боже, яке лайно! А пузо яке! Мені ж тільки сорок п’ять років! На що це схоже?» – продовжував я докоряти сам собі. Усі ці докори були цілком справедливі. «Треба тренуватися. Треба менше жерти. Треба поміняти стиль життя. Треба продумати розпорядок на тиждень і жорстко його притримуватись. Треба проявити волю і витримку», – усі ці «треба» вирували в моїй свідомості. Не виникало тільки одного запитання: «А навіщо це все треба?» Невже я заздрив тому юнакові, чи хотів похизуватися перед жінками, чи хотів покращити здоров’я? Може, й так. Але головне – у мене було відчуття неповноцінності, якоїсь паплюжності свого існування. Може, фізична досконалість – це не той ідеал, до якого має сенс прагнути, але для початку – бодай би що!

7

Кожної ночі, коли мені щастило літати уві сні, я робив це з усе більшою легкістю. Я вже не потребував розгону, а з одного поштовху ноги починав линути над поверхнею землі, все набираючи швидкість і висоту. Тої ночі я вже не відчував страху перед висотою, не боявся, що мене зі страшенною силою притягне до себе земля і розплющить об свою поверхню. Я піднявся так високо, що вже бачив ціле наше місто, і навіть далі, поля, луги й ліси, що простиралися аж до горизонту. І раптом я побачив їх, ті самі три верби, що я запам’ятав ще з дитинства. Вони стояли, підсвічені сонцем, що вставало позаду них, і здавалося, що вони сяяли внутрішнім світлом, і це світло створювало начебто ореол або корону. Я підлетів до них і побачив їх зблизька, як тоді. І так само, як тоді, в дитинстві, промені сонця, що тільки-но піднялося з-за лісу позаду верб, розсипалися на міріади промінців, що пробивалися через товщу листя, створюючи нескінченість віддзеркалень, рефлексів, відтінків кольорів, від глибоких і темних до найсвітліших і найяскравіших. Там, серед гілляк, гілок, гілочок і листочків панувало якесь своє, внутрішнє, недоступне для розуму людини життя, гармонія і узгодженість форм, спокій і злагода, що недосяжні в житті людському.

Їх виривали разом коренями, обв’язавши стальними тросами. Для цього спеціально пригнали потужну техніку, бо столітні верби насміялися над трактором ДТ-100, який безпорадно заривався в землю, неспроможний бодай поворухнути могутні стовбури. Кажуть, вони заважали улаштуванню нового поля, яке стало на місці лугу, де раніше паслись корови. Я вже не бачив того поля, бо, взнавши про знищення верб перестав ходити в ті місця, щоб не травити душу.

Коли я проснувся, верби все ще стояли в мене перед очима. Я перевів увагу з внутрішнього образу уявлення на сітківку ока і побачив, що вона насправді зберігає відбиток цього образу, як це буває, коли на сітківку діє реальне світло. Цей слід світла мене неабияк здивував. Звідки могло взятися світло в абсолютній темряві ночі? Що це за внутрішнє світло, що створює такі реальні образи?

Це внутрішнє світло, що перенесло мене в далеке дитинство і подарувало одне з незабутніх вражень, поступово відходило і змінювалося темрявою ночі.

8

Мені приснилося, що я стою біля обриву з велетенською напіврозкритою парасолькою. Я чітко бачив її конструкцію, специфіку кріплень і з’єднань елементів. Я довго і уважно все це розглядав, наче намагався запам’ятати. Потім з короткого, в три кроки, розгону я стрибнув, майже пірнув з обриву. Я відчув, як парасолька з шумом наповнюється повітрям, гальмує мій рух і витягує руку доверху. Спрацювала заскочка – парасолька розкрилась, я вже ширяв над землею у висхідних потоках теплого повітря, а неподалік від мене так само ширяли орли і кондори. Величний пейзаж відкрився піді мною. Могутня ріка, що протікала внизу, розгалужувалась, утворюючи зелені острови, на яких стояли замки, через чисті води місцями просвічувало світле піщане дно, десь вдалині відкривалась панорама старовинного міста, ще далі вже в тумані виднілися гігантські піраміди і поступово обрій переходив в небо, не утворюючи чітку лінію горизонту, а створюючи враження, що поверхня землі плоска і безкінечна, і там далеко за пірамідами ще щось мерехтить в вібруючому повітрі і зове до себе.

Я прокинувся, ще несучи в собі відчуття польоту, а мозок вже відновлював враження сну, намагаючись якомога точніше запам’ятати конструкцію зонта, бачену уві сні. Хоча тільки-но почало світати, я зірвався з ліжка і почав замальовувати найважливіші елементи конструкції. Я знаходився у якомусь піднесеному стані, голова працювала чітко і раціонально. Конструкція, яку я запам’ятав, складалась з рухомих ребер, як у звичайному зонті. Кожне ребро являло собою рухомий трикутник, одна з вершин якого була вершиною зонта, а друга кріпилася до кільця, що ковзало по осі зонта, а також два паралелограми, майже рівносторонні, але не зовсім. Рух кільця догори розтягував купол, шляхом видовження трикутника і паралелограмів, бо всі вони були пов’язані між собою спільними елементами. Останній елемент другого паралелограма мав подвійну довжину. Купол, таким чином, складався з шести частин довжиною близько півметра. У складеному вигляді зонт мав довжину трохи більше метра, а в розкладеному – ребро витягувалось майже до трьох метрів, але вигиналось шляхом купола, так, що діаметр нижньої кромки купола виходив близько п’яти метрів.

Я ліг досипати з почуттям виконаного обов’язку. Сон був глибокий і без видінь. Але коли розбудив будильник, в мене була тяжка голова і паскудний настрій. Що це за чортівня? Що все це означає? Навіщо мені потрібна ця конструкція, я що, зібрався літати на парасолі? З мене цілком вистачило одного разу. Але ж головне – як ця інформація могла потрапити в мою голову? Адже сон був настільки чіткий, що я мав можливість у деталях розгледіти устрій парасолі. Невже є ХТОСЬ, що цю інформацію мені посилає? Для чого, з якою метою? І чому це я замалював, навіть не думаючи про смисл своїх дій? Такого типу питання крутились у моїй голові, доки я не дійшов твердого висновку, що це я сам, підсвідомо, працював над проблемою польотів на парасолі після того знаменного польоту на розчепірці. Мабуть, цей випадок щось перевернув у моєму житті, розбудив те, що дрімало десь у глибинах моєї душі і тільки й чекало нагоди, щоб проснутися. Але чому на розчепірці? Хіба людство не придумало парашути, дельтаплани, планери і параплани?

9

Я уважно роздивлявся конструкцію своєї розчепірки. Вона складалася з трикутника і паралелограма з видовженою однією стороною – стандартна конструкція складаного зонта. Те, що я бачив уві сні, відрізнялась тільки наявністю ще одного паралелограма та іншим співвідношенням довжин його сторін, що забезпечує більшу жорсткість ребер. В принципі, можна було ще нарощувати кількість паралелограмів, створивши щось за типом гармошки. Значить, та інформація, яку я отримав уві сні була не «голосом неба», а повторенням вже баченого. Це було найбільше з того, на що був здатен мій посередній мозок. «Сон розуму породжує чудовиськ», – згадав я відому фразу.

Я знову й знову вдивлявся в устрій моєї розчепіри, і мене все більше вражала концентрація інтелекту, втіленого в цю річ. Саме так – концентрація інтелекту, не тільки того майстра, що її виготовив, а тисяч майстрів минулого, які доклалися до вдосконалення конструкції, розробки матеріалів і методів їх обробки, які відкрили безліч маленьких винаходів, що втілювались в конструкції і технології, так, що тепер, за якихось нещасних кілька десятків гривень, ми можемо придбати річ, яка двісті років тому здавалася б чудом інженерної думки. Сума технологій, як сказав би Станіслав Лем. Я вдивлявся в мою розчепірку і намагався віднайти щось нове, дійсно унікальне, і нічого не знаходив. Тканина, рипстоп, дійсно – супер, але ж вона використовується в парашутах і парапланах, край посилений тасьмою, але це явно не винахід, якісні шарніри в місцях з’єднань, але шарніри – вони і в Африці шарніри. Мабуть, головною була раціональна організація вже відомого, ідеальна форма купола, міцність і надійність усіх кріплень і з’єднань, відповідність між їх міцністю і величиною сил, що в них виникають. Так, нічого нового, все відомо, але ж вона витримала скажений вітер і вагу такої людини, як я.

А взагалі, хіба буває щось дійсно нове? Хіба нове не зводиться до комбінацій вже відомих елементів? Хіба не виникає з комбінацій тих самих генів безліч видів тварин і рослин? А хіба гени не являють собою комбінацію хімічних сполук, які, своєю чергою, є комбінаціями атомів? Все питання в тому, як комбінувати, проблема є в організації вже відомого. Власне нова організація відрізняє нову якість. А як створити нову організацію, щоб вона не стала новим чудовиськом, а дала нову якість? Мабуть, цього ніхто не знає, бо в цьому є суть нового, але здається, що пошук цього нового має бути на шляху узгодження функцій і зв’язків усіх елементів.

Так, треба узгодити функції і зв’язки. Для чого мені велетенський зонт площею майже 20 квадратних метрів? Як кімната. А чому би й ні? Десь у лісі розкрив зонта, і ось тобі, можна сховатись кільком людям, і речі сховати, і перепочити під час дощу, а потім склав, і пішов собі далі. А як щодо польотів? Такий зонт, на відміну від парашута, розкриється вже точно, стропи в ньому не закрутяться, і він не складеться, як параплан. Тобто функція зонта, його каркасної конструкції, реалізує функцію надійного розкриття і зберігання форми, що є життєво необхідно. Для його розкриття не потрібно дуже великого перепаду висоти, знов же, на відміну від парашута. Він відкриється вже на перепаді висот в десяток метрів, і людина, стрибаючи з невеликої висоти, може, травмується, але не вб’ється. Тож яка функція – польоту чи захисту від падіння? Чи знайдеться ідіот, що почне літати з парасолькою? А чи врятує парасолька при аварії літака? Цілком імовірно, якщо не вирве руку під час її розкриття. Але покалічишся – це точно. Двадцять квадратних метрів – це дуже висока швидкість опускання. Потрібно б трохи більшу площу. Але врятувати життя теж непогано. А якщо людина досить легка, або досить міцна, то може й витримати приземлення.

І я уявив собі, як старенька бабуся з розчепіркою пнеться до відкритого люка Боїнга, що летить зі швидкістю 800 км на годину. Абсурд, повний абсурд, хіба що для фільму жахів. А якщо удар терористів? Тоді розгерметизація, втрата свідомості і жодних шансів. Для скелелазів? Який кретин скелелаз попреться з розчепіркою на скелю? Рятування при пожежі! Люди з розчепірами стрибають з вікон, і вже хмарочоси близнюки в Нью-Йорку 11 вересня в моїй уяві розцвітають тисячами кольорів, наче хтось обдмухав головку кульбаби, і тисячі врятованих людей дякують богу, що їм прийшла до голови щаслива ідея купити таку прекрасну річ, як розчепірка, а може, їх буде цілий склад в кожній висотній будівлі на випадок пожежі, і в школах на уроках фізкультури будуть проходити спеціальні заняття, щоб усі були готові до екстремальних ситуацій, які можуть трапитися в житті кожної людини. У всякому разі, парасолька – це набагато простіша і більш звична річ, ніж, скажімо, парашут.

У моїй збудженій голові хаотично крутилися різні варіанти застосування мого винаходу від тягового пристрою для північних саней, на допомогу собакам чи навіть замість собак, до бейсджампінгу і польотів на схилах гір в висхідних потоках. Відповідні форми конструкції – розчепірка-купол, розчепірка-овал, квадрат, крило – множились в уяві. Паралелограми, трикутники, кронштейни, нервюри і лонжерони перетинались, стикались, з’єднувались, вигинались, втрачали стійкість, міняли форму, вивертались, гнулись, і вся ця маса так само вигинала і вивертала мій мозок, що вже давно не зазнавав таких навантажень. Я був неспроможний відкараскатися від цієї примари, вона існувала весь час, як фон, і коли виникала якась асоціація чи аналогія, мозок моментально включався в тему розчепірки і вмикав її на повну потужність.

Я почав копатись в історії, і з’ясувалось, що француз Себастьян Ленорман, ще в 1783 році здійснив перший задокументований стрибок з високої башти, фактично, з зонтом, розміром усього 14 футів. Що характерно, розробка Ленормана мала на меті власне порятунок під час пожежі. Таким чином, дійсно, нема нічого нового на світі. А ще задовго до нього далматинець Фауст Вранчич в 1617 році здійснив стрибок з висоти 86 метрів, використавши тканину, натягнуту на квадратну дерев’яну раму, з ребром шість метрів. А ще раніше, в 1495 році, великий Леонардо да Вінчі намалював відповідну конструкцію. Не виключено, що ще до нього було чимало мрійників, що марили про польоти, а може, й реально літали.

Я думаю, що насправді Ленормана, а тим більше Вранчича, мало турбував порятунок при пожежі. Основним був політ. Відчути себе птахом, що вільно ширяє на тугих струменях повітря, людиною, що підкорила простір, яка не боїться страшної висоти, а навпаки, насолоджується висотою, купається в термічних потоках і повітряних ямах, яка отримує такі почуття, що не можуть бути отримані ніяким іншим способом. Ця тяга до неба, до польотів, така сильна у деяких представників роду людського, мабуть, має ту саму природу, що у моряків – до моря, у художників – до фарб і пошуку краси, у поетів – до слова, у кожного, хто несе в собі той неспокійний дух, що зове до вищих цінностей. Цінності ситого, спокійного, забезпеченого життя його стомлюють і створюють враження пустоти і даремно згаяного часу. І, тільки знайшовши покликання, він відчуває повноту і смисл свого існування.

– Невже я знайшов своє покликання? – подумав я про себе. – Невже цього все моє життя прагнула моя нещасна душа? Невже в цьому я найду внутрішню гармонію, душевне задоволення і заспокоєння?

10

Я почав розробляти свою розчепірку. І хоч як я намагався заглушити в собі поклик серця, воно брало своє – я хотів не рятуватись від пожежі, а літати. Моя душа, яку сучасні люди називають підсвідомістю, цілеспрямовано вела мене до цього, хоч моя свідомість це й заперечувала. А хіба задля чого я змінив спосіб свого життя, збудував турнік, почав бігати і по всякому тренувати своє тіло, голодував? А хіба що означали ті мої польоти уві сні, як не душевний поклик, що цілком себе проявляє, коли на нього не давить свідомість? Треба чесно це визнати і нарешті дійти внутрішньої злагоди.

Основу моєї розчепірки, згідно з моїми уявленнями, мали складати двадцять ребер-нервюр – металевих складних конструкцій, кожна з яких складається з п’яти метрових і одної півметрової полоси, що скріпляються між собою кінцями і серединами. Загальна довжина цих полосок складає сто десять метрів. Якщо досягнути питомої ваги ста грамів на метр, то вага самого лише металу сягатиме одинадцяти кілограмів. А ще – вага купола, мінімум двісті грам на квадратний метр, що додає ще мінімум чотири кілограми. Я знову уявив собі, як бабуся з пудовою розчепіркою пнеться до люка Боїнга або до відкритого вікна хмарочоса. Сталь явно не проходить. Потрібні профілі з дюралю або з новітніх армованих вуглепластиків. Добре пришиті до купола нервюри будуть стабілізуватись тканиною, створять одно ціле. Неприємність – концентрація сили ваги біля центру купола. Але з іншого боку, завдяки цьому зонт ніколи не складеться, бо опір повітря його розкриває. В парашуті всі сили ваги прикладені за периметром і намагаються скласти купол, а тиск повітря діє зсередини і розкриває купол. Тому потрібні дуже довгі стропи, щоб купол не склався і величезна площа купола, яка використовується вкрай неефективно. Центральна сила дає можливість зробити профіль купола менш видовженим, майже плоским, але виникає проблема втрати стійкості і вивертання купола. В ідеалі, рівнодіюча суми сил, що діють на нервюру, повинна мати напрямок, дотичний до нервюри. В такому разі міцним має бути тільки центральний трикутник, а периферія буде практично сама себе підтримувати за рахунок сил натягу купола. Одним словом, форма купола грає вирішальну роль в його міцності і стійкості. Але знаходження ідеальної форми – то є задача майже непід’ємна без потужної дослідницької бази. Я можу покластися тільки на інтуїцію. Мабуть, так само інтуїтивно будувалися купола старовинних храмів, де стояла аналогічна проблема. Моя інтуїція підказувала мені, що форма купола мого зонта має бути більш-менш подібною до форми купола візантійських храмів.

Моя голова була переповнена думками, силами різноманітної природи, що складаються, змінюються, взаємодіють, перетворюються одна в іншу в залежності від співвідношення сторін паралелограмів і центральних трикутників, від сили ваги, від розподілення сил опору повітря, від форми секторів, з яких зшивається купол, від характеристик матеріалу нервюр і тканини купола, від характеру з’єднань, від маси дрібних нюансів, на які може не звертати уваги людина, не занурена у проблему, але які можуть відігравати вирішальну роль в реальній конструкції. Мій мозок був «заточений» на прийом будь-якої інформації, що мала відношення до проблеми: я бачив гілку яблуні, що зігнулась від плодів, і вона показувала мені дію тих механізмів, що не дають їй зламатися; я вдивлявся в тріпотіння прапора і бачив, як коливається тиск в турбулентних потоках повітря; я вдивлявся в різні природні і рукотворні форми, що виникали під дією суми сил різної природи і бачив, як в природі все збалансовано і гармонізовано, наскільки раціональні і функціональні ті форми, що здаються нам звичними і єдино можливими.

Я відчув різницю між ідеєю і процесом перетворення її в реальність. Голова людини не в змозі охопити всі зв’язки, що виникають в природі. Тому відстань від першого саморухомого візочка до сучасного автомобіля складає більш як сто років – років безперервного накопичення досвіду, виправлення помилок, знаходження оптимальних рішень, відточування технології. І все це підтримується армією спеціалістів, яка постійно поновлюється, акумулює досвід попередників і знаходить нові рішення. Нема такої ідеї, яка б не змінилася радикально під дією невблаганної реальності або не була би взагалі похоронена й забута. Добре, якщо це якась не дуже вдала технічна ідея. Тоді мова йде про даремно витрачені зусилля і ресурси. Гірше, якщо це ідея соціального перетворення. Тоді намагання наслідувати чистоту ідеї може приводити до мільйонних людських жертв.

11

Я розібрав розчепірку, щоб дослідити використані розробником технічні рішення. Коли я відкрутив рукоятку, то на центральній трубі побачив підпис: «П. М. Руденко». Через своїх знайомих я отримав дані про цю особу – Петро Мусійович Руденко, інвалід-афганець, проживає в приватному будинку на протилежному від мене кінці міста.

Врешті-решт моя нетерпляча зацікавленість у цій людині взяла верх, і я задумав зробити розвідку – провідати її під нейтральним приводом. Взявши до рук велику червону папку, а я помітив, що такі речі справляють враження на простих людей, бо надають «адміністративного», чи навіть «начальницького», вигляду, я вирішив прикинутися соціальним робітником, щоб мати, так би мовити, «законний» привід для вторгнення. Я не зовсім розумів, для чого мені це потрібно, що я буду казати цій людині, що я від неї хочу і що це за авантюризм – іти на фальшування своєї особистості, виступати проти власних засадничих принципів, заради неясно чого. Така поведінка для достойної людини, якою я себе вважав, була неприпустимою, але я умовив свою совість тим аргументом, що ні в якому разі не зроблю шкоду цим людям.

Будинок Петра Мусійовича, на відміну від більшості будинків на цій окраїнній вулиці, знаходився в глибині садиби, тож з вулиці за старим садом його взагалі не було видно. Така відірваність від вулиці здавалася нераціональною, враховуючи необхідність розчистки дороги від будинку до вулиці від снігу, під час зими, зате зараз, наприкінці літа, створювало атмосферу ізольованого природного середовища, відірваності від цивілізації. Це враження підсилив побачений мною антураж: літня кухня, взагалі-то така типова для побуту українців, тут мала вигляд не окремої споруди, а простого шиферного навісу на чотирьох стовпах, під яким стояла грубка з чавунною плитою і великий, вже почорнілий стіл-бувалець, зроблений з широких і товстих дощок. Дві сусідні стіни цього навісу були заглушені такими самими чорними дошками, на яких кріпилися такі самі чорні полиці, заставлені посудом, в основному, банками і всіляким начинням. Господиня – вже літня жінка в білій хустині, що прикривала вже зовсім сиве волосся, якраз хазяйнувала біля тої плити, закладаючи в трилітрові банки овочі для консервування. Велика стара каструля з оцинкованої жерсті, яку раніше називали, «виварка», наповнена банками, кип’ятилася на плиті, а частина вже закритих банок стояли на столі кришками донизу.

Велика червона папка дійсно справила враження на господиню. Вона заметушилася, виявила явне занепокоєння, я вже пожалкував про вибрану мною дещо агресивну тактику. Поява «начальства» в свідомості людей асоціюється з неприємностями – злочинами, міліцією, судовими виконавцями, працівниками воєнкомату, податковою службою. Не виключено, що не останню роль зіграв червоний колір – улюблений колір тої держави, яка послала її чоловіка на ту безглузду і підлу війну. Я знав, як вкарбовується в свідомість все, що пов’язано з образами агресора, насильника, терориста чи просто непорядної людини.

– Не треба непокоїтися, я соціальний працівник, – сказав я після привітання.

– А у нас все в порядку, всі податки заплачені, до нас ніколи не було ніяких претензій, – все ще не могла прийти до тями господиня.

– Та ви не хвилюйтеся, я просто провідую наших пенсіонерів, дивлюся, як вони живуть, – сказав я, подумавши про себе, що можу нарватися на якусь претензію, вимогу чи прохання допомоги. Це перетворило би мою місію на справжній обман, бо я навряд чи був би спроможний чимсь реально допомогти цим людям.

Я присів на лавку, прибравши папку далі з очей, і почалася спокійна розмова, яка зовсім не обтяжувала господиню, а навіть вносила пожвавлення в її одноманітну роботу. Скоро я вже знав, що в них є дві доньки, одна з яких, молодша, – така вродлива була дівчина, – вийшла заміж за німця і проживає в Німеччині, а старша – тут, в нашому місті, що зять непоганий і допоміг поновити дах на хаті, і що взагалі дочка допомагає, як може, що чоловіка поранило в поперек вже наприкінці афганської війни, і від того часу він не живе, а мучиться, що вони не місцеві, а десь із Чернігівщини, що чоловік – офіцер, і руки у нього золоті, і якби не оте каліцтво – жили б і раділи життю.

– А так і чоловік мучиться, і я мучусь разом з ним, а що поробиш? – закінчила свою розповідь жінка.

– Що там таке, Федоро? – пролунав високий і якийсь надтріснутий голос з боку відчинених дверей будинку.

– Та нічого, це з соціальної служби прийшли.

– А що їм треба? – у дверній проймі показалася інвалідна коляска, в якій сидів напівзігнувшись худий чоловік з блідим, незасмаглим обличчям і глибоко посадженими очима, які дивилися з-під лоба через те, що його корпус був нахилений до переду.

– Та нічого, інтересуються, як ми тут поживаємо, – вона тепло усміхнулася до чоловіка.

– Посилай всіх начальників під три чорти. Вони всі працюють тільки для галочки і паразитують на трудящих людях. Наполовину можна зменшити штат, і все буде те саме, – він різко розвернувся і поїхав назад у будинок.

– Ви не приймайте близько до серця, у нього є причини не любити начальство, стільки він від нього натерпівся, – сказала вона вибачливим тоном.

– Та то пусте, я все розумію, а чим він взагалі займається?

– У нього руки золоті і голова не пуста. Він же ремонтує усіляку електроніку, все, що треба, його ж тут усі знають, начитався книжок, все вивчає, до всього доглядається. Він же і ходить трохи, але дуже важко, ось так, зігнувшись, і може щось там різати, пиляти, щось видумувати. У нього в кімнаті там ціла майстерня. Він навіть малювати почав. І хоч ніде не вчився, а так, знаєте, сам від себе, правда, копії робить. А на переміну погоди, буває, як схопить, то болі страшні. А обезболюючих не хоче приймати, бо каже, перетворюсь на скотину. Знаєте, він навіть мені зонта зробив у подарунок, каже: «Ні в кого такого не буде». Я б ніколи не подумала, що таке можна зробити.

– Ну, і як зонт?

– О, то був такий зонт, він чомусь назвав його розчепіркою, я ще такого не бачила, великого і міцного.

– І ви ним користуєтесь?

– Та я майже нікуди не ходжу, то користуюсь маленьким, легеньким і простеньким.

– А як він взагалі може щось робити, він же нікуди не ходить?

– Слава богу, світ не без добрих людей, знайомі допомагають, у нього багато знайомих, приносять, що треба, він через Інтернет з багатьма спілкується, щось замовляє, у нього часто гості, він багато знає, і з ним цікаво поговорити. Бачите, якби ви не були начальником, він би і з вами поспілкувався, а то якось неприємно вийшло, та я бачу, що ви людина непогана, хоч і начальник.

«Отакої, – подумав я про себе, – людина пнеться, щоб стати начальником, а коли ним стає, то до нього ставляться, як до пса». Попрощавшись з господинею і забравши свою злощасну червону папку, я залишив це непересічне сімейство.

Моя душа чомусь була сильно збентежена і наповнена суперечливими почуттями, як після зустрічі з якимсь незрозумілим і тяжким для сприйняття феноменом. Тут була і велич духу, і якась ницість, скромність, буденність, якась сувора необхідність, що, здається, позбавлена всякого сенсу, але яка змушує підтримувати усталений триб життя, якась незрозуміла вірність, що береться невідомо звідки, бо її не можна виховати, не створивши відповідних обставин. Що я хотів від цих людей? Чим я міг зарадити цим людям? Чим взагалі можна зарадити в подібній ситуації? Що я знаю про їхнє життя? Як взагалі можна судити про таке життя? Втім, я не збирався нікого і нічого судити, питання, що виникали в моїй свідомості, наче допомагали якось осмислити чи узгодити бачене зі своїм уявленням про життя, заспокоїти душу. Я все думав про те, як би я себе поводив у подібній ситуації на місці інваліда чи на місці його дружини. Чи зміг би побороти розпач? На що взагалі я здатний? Ось, мабуть, те питання, що десь тліло в моїй душі і не знаходило відповіді.

12

Будинок токаря можна було побачити здалека – біля нього вже кілька років стояв потужний електричний молот, придбаний за ціну металолому, в якому не вистачало всього-на-всього однієї нещасної шестерні, яку зняла «якась паскуда» і яку «я зробив би за півдня, якби в мене був нормальний фрезерний станок з ділильною головкою», – говорив токар кожному відвідувачу, коли мова заходила про кузню – чергову мрію токаря. Він з придихом розповідав, як коваль, «ото були майстри», міг десятитонним молотом закрити розсунуту сірникову коробку або навіть не до кінця зачиненого годинника, геть нічого не пошкодивши. Ясно, побившись об нормальний заклад.

Подвір’я садиби токаря було схоже на склад металолому, бо, будучи людиною передбачливою, він довгий час виконував замовлення не за гроші, а «за матер’ял», бо «гроші розтринькаєш, а на матер’ял навіть інфляція не діє». Відчувалося, що господар діяв згідно двох традиційних українських принципів: «запас біди не чинить» та «в хазяйстві все згодиться». Щоправда, послідовне проведення цих двох принципів підтвердили правоту традиційного принципу сусідів поляків: «цо за дужо, то нє здрово». За ранніх часів незалежності всякого залізяччя було «навалом», і скоро токареві вже було нікуди його складати, незважаючи на добротний і величезний стелаж, зроблений з того ж таки брухту. Станок стояв на відкритому повітрі під шиферним навісом, і ще одна мрія токаря полягала в тому, щоб побудувати світлу і теплу майстерню, де був би і токарний, і фрезерний станок, і молот з горном, і зварювальний напівавтомат, і слюсарна дільниця, і підйомник для автомобілів. Але на цей момент в розпорядженні токаря інших працюючих станків, крім токарного, ще не було, зате були проблеми з дружиною, яка нізащо не хотіла пускати значну частину свого городу під забудову: «Город нас годує, а що ми бачимо з твого залізяччя?» Вона не вилазила з городу, хоч невеликого, але упорядкованого з великим розумом. Льох у них ломився від свіжих і консервованих дарів городу: «У варіанті ядерної війни ми протримаємось кілька років на власних харчах», – гордо говорив токар, хоч його заслуга в створенні харчових запасів була другорядною. Жінка ще приторговувала на базарі і мала багато постійних покупців, що брали в неї розсаду і ранні овочі надзвичайно високої якості. Але зайвих грошей в сім’ї не водилося, бо все поглинала сім’я старшого сина «Сірожи», який перебивався десь в великому місті. А ще токар мав якийсь особливий самогонний апарат, власної розробки, з якого отримував суперсамогон, про який ходили легенди.

Старий пес визирнув з будки і ліниво просигналив, дивлячись в бік хазяїна, який в цей час вдивлявся вже немолодими очима в ноніус штангенциркуля. На питання, чому він не купить сучасний, цифровий прилад, токар завжди відповідав однотипно: «На мій вік вистачить і цього». Найчастіше до нього приносили не креслення, а завдання, яке потрібно виконати, і тому токар був не тільки виконавцем, але й розробником своїх виробів. До людей, які приносили готові креслення, та ще й грамотно виконані, токар ставився з повагою. Саме таким замовником був я.

– Слухай, я вже десь бачив такі деталі, – сказав він дещо здивовано, – а для чого це потрібно?

Дійсно, ці деталі я «злизав» з моєї розчепірки. Значить, її автор також замовляв деталі у цього ж таки токаря.

Якось відбрехавшись – не хотілося смішити людей зі своїм літальним апаратом, – я вже зібрався йти, але токар, якому, мабуть, набридла самотність, вирішив трохи почесати язиком, звісно, на тему політики.

– От ти грамотна людина, скажи мені, що треба зробити, щоб вилізти з тої дупи, в якій ми сидимо?

– А що тут говорити, тут і так все ясно. Потрібна широка модернізація, вихід на сучасний рівень управління, виробництва, освіти і всього іншого.

– Ну ти мені поясни, що таке, модернізація?

– Я наведу маленький приклад, і буде все ясно. В Данії ферма, на якій працює десять людей, вирощує п’ятдесят тисяч свиней на рік. Ото й є модернізація. Коли в нас почнуть так працювати, тоді й ми виліземо з тої дупи.

– П’ятдесят тисяч! Так це ж можна нагодувати свининою все наше містечко! Може, ще й залишиться, – токар ніяк не міг прийти до тями від новини, що його шокувала. – А ти не брешеш, це дійсно так?

– Хіба я схожий на брехуна?

– Але якщо десяток людей може нагодувати ціле місто, ну, нехай не десяток, а сотня, хай навіть тисяча, ну, хай ще одна тисяча вироблятиме одяг, третя тисяча – всіляке устаткування, а четверта – буде усім цим керувати, то що робитимуть інші десятки тисяч, які виявляються зайвими на цьому святі життя? Як може існувати суспільство, де одна людина працює і забезпечує усім необхідним десятьох непрацюючих?

– Інші розроблятимуть нову техніку для тих, хто безпосередньо виробляє продукти споживання, будуть зайняті в сфері обслуговування, освіті, медицині, охороні порядку, засобах інформації.

– Але всі ці сфери аж ніяк не поглинуть дев’яносто відсотків населення. В них завжди працювала меншість, бо більшість – люди прості. Вони не здатні викладати, лікувати, розробляти. Вони що, почнуть жити на грошову допомогу і пиячити? Це ж бомба під єдністю суспільства! До чого ми дійдемо? Хіба не краще, коли людина зайнята простою працею на свіжому повітрі, на природі, і сама себе забезпечує на своїй ділянці землі. Подивись, у нас немає ніяких відходів, лайно з-під свині йде на город, сміття спалюється, а бите скло йде в бетон. Все чисте й екологічне. На дев’яносто відсотків я забезпечую себе сам. Я не боюся нічого.

– Свого часу робітники, їх звали луддитами, ламали ткацькі станки, бо боялися, що поява машинного виробництва породить армію безробітних. Але всім знайшлася робота. Ти ж сам працюєш на станку, маєш автомобіль, навіть комп’ютер. Що, назад в печери?

– Не про те мова. Ти вважаєш, що продуктивність праці може рости до нескінченості, і ніколи не з’являться зайві люди, яким просто не буде чого робити? Ти дійсно так вважаєш? Я вже зараз бачу купу зайвих людей без вашої модернізації.

– Ну, якось воно устаканюється. Якось люди це регулюють.

– Я знаю одне. Все має свою міру і свою межу. Коли я починаю гнати дуже товсту стружку, то різець уже не ріже, а дере. А що буде за соціальною межею, ми не знаємо. І ще я знаю, що кожна людина повинна працювати. Якщо вона перестає працювати, вона перетворюється на скотину, бидло, це ще Енгельс довів, та й без Енгельса це було ясно. Соціалізм мав перевагу в тому, що всіх змушував працювати. Як на мене, то держава перш за все має піклуватися про те, щоб для всіх була робота, а вже потім – про модернізацію. Як на мене, здоров’я суспільства важливіше за дешеву ковбасу.

– Як ми бачимо, в Європі усім усього вистачає, а суспільство не таке вже й хворе. Я б навіть сказав, здоровіше за наше.

– Можливо, вони довго й повільно звикали і якось вже пристосувались, можливо, вони ще пам’ятають інші часи, можливо, вони консерватори і мають міцні традиції, але питання не в тому, які вони тепер. Питання в тому, куди вони рухаються? Ти можеш сказати, куди вони рухаються, для чого вони живуть, що вони очікують у майбутньому? А чи можемо ми переносити їхній досвід на нашу країну? Ми ж бачимо, на що перетворюється демократія у нас або в Росії. Хто має владу – перетворюється в ненажерливе мурло, хамло і бидло. Хіба ці жлоби будуть піклуватися про виховання народу, про його моральне здоров’я?

– Василю! – почувся голос жінки з городу. – Ти картоплю для свині поставив варитися?

– Та поставив, поставив, дай з людиною поговорити! Ну, й що ти на це скажеш?

– Скажу так, що як тільки в нас почнеться нормальна, вільна конкуренція, поступово все нормалізується.

– Ти хочеш змусити мене конкурувати? Я людина проста і скажу тобі по-простому – я не хочу конкуренції. Я не хочу конкурувати з сусідом. Я хочу спокійно працювати на користь собі і людям, а вечірком після роботи сісти з ним за столиком отам під яблунею, випити по чарці настоянки і спокійно поговорити. Ото для мене й є комунізм.

– Якщо суспільство буде сильно розслаблятись, то непомітно опиниться в тій самій дупі, з якої ти так хочеш вилізти.

– То виходить, що виходу немає? Або працюй, як скотина, конкуруй з сусідом, або дупа?

– Не знаю. В цілому, якийсь прогрес є, але до комунізму ще далеко. На мій погляд, велике значення має свобода, щоб кожна людина мала можливість працювати без примусу і без тиску, просто займатися улюбленою справою. Власне так, як це робиш ти, чи твоя дружина. Але чи можна досягнути такої соціальної гармонії для всіх?

За кілька будинків від нас неждано-негадано вдарила музика такої сили, що в мене нутрощі завібрували в такт з ударами барабану.

– Ну, нічого собі, вгатили, – приголомшено прокоментував я.

– Готуються до весілля. І мені доведеться йти. Але, хіба ж то вгатили, – перекрикував музику токар. – От якби ти послухав, коли я свого Сірожу женив. Прийшли хлопці, поставили апаратуру, якусь нетутешню, та як вжарили, то в сусіда кури з сідала попадали і корова три дні не доїлась. Ото я називаю, вгатили. Та бачу, що більше не побалакаєш, то піду бульбу поставлю варитися, а то знову забуду, холеру, матиму від жінки. Бувай. За пару днів замовлення виконаю, бо ще маю термінову роботу.

Я вже зібрався лягати спати, коли подзвонив токар.

– Слухай, я все не можу отямитись від тих п’ятдесяти тисяч свиней. За рік та свиня наробить тону лайна. Виходить в сумі п’ятдесят мільйонів кілограмів лайна – більш як по кілограму на кожного жителя країни. Я десь чув, що наші хлопці навчилися робити дизпаливо з свинячого лайна. Ти чув про це?

– Ні, не чув.

– Жаль. Ти знаєш, на мою думку, із свинячого лайна краще було б робити мастило. Ти брав у руки свиняче лайно? Воно вже як масло. Якщо наші хлопці зробили з лайна дизпаливо, то, я думаю, зробити мастило було би не складніше, а вихід мастила був би значно більший. Ну, все, бувай.

13

     Я створював свою розчепірку майже цілий рік. Я часто просинався ночами, десь посеред ночі, в якомусь збудженому стані, і обдумував технічні рішення в повній тиші і темряві, потім заспокоювався, знову засинав і спав як убитий до ранку. Ця нічна робота стала для мене майже нормою, найкращі ідеї приходили до мене саме вночі. Мені здавалося, чи може це було самонавіювання, що в мене є якась місія, яку я повинен виконати, бо, може, власне для цього я з’явився на цей світ. Я свідомо, вперто і переконано йшов до своєї мети. Я ні з ким не ділився своїми думками, бо боявся, що мене будуть критикувати за недолугість ідеї, а то і просто висміють. Це могло порушити цілеспрямованість моєї настанови. Майже кожного дня після роботи я, незважаючи на постійні зауваження дружини, йшов до своєї майстерні в сарайчику, де змайстрував собі інфрачервоний випромінювач, що рятував від зимового холоду, і продовжував свою роботу, по кілька годин на день, відчуваючи в кінці вдоволення від недаремно прожитого дня. Я перестав байдикувати, тупо і бездумно дивитися телевізор, мені ставало жаль згаяного часу, наче я викидаю на смітник своє єдине і неповторне життя.

Нарешті робота над розчепіркою була завершена. Не сказати, щоб вона мені дуже подобалась, скоріше, навпаки, вона виглядала, як якесь недолуге чудовисько, але я розглядав її як модель майбутнього літального апарату, функція якого – перевірити на практиці мої технічні рішення. Звичайно, я не збирався ризикувати власним життям, як це робили мої далекі попередники. Тим не менше, я продумав систему кріплення розчепірки до карабіну, який був елементом спеціального оснащення, що мало тримати людину, і знаходився на рівні грудей. Під час випробувань функцію людини мали виконувати мішки з піском.

Вирішальний експеримент мав відбутися в протипожежній частині, де ще збереглася стара каланча, заввишки близько тридцяти п’яти метрів, побудована з металевих профілів і будкою на вершині. В часи суцільної телефонізації каланча стала анахронізмом. Мій знайомий, Степан, що там працював, великодушно дозволив мені користуватися каланчею, якщо я не дуже дорожу своїм життям. Справа в тому, що сходи в тій каланчі були виготовлені з двох кутників, між якими закладалися дощечки, які вже напівзгнили під дією опадів і часу. Я випробував ті сходи і дійшов до висновку, що коли наступати серединою стопи на кутник, то він витримає хоч чорта.

Коли я на вершині каланчі перехилився через вікно і уявив, що маю стрибати туди вниз в безодню, в мене перехопило подих, втягнувся живіт і запаморочилося в голові. Я дуже добре уявив собі почуття Фауста Вранчича, який стрибонув з братиславської дзвінниці висотою 86 метрів. Мабуть, його прагнення літати було набагато сильнішим, ніж моє. Я відчував, що мені забракло б сили і волі зважитися на такий вчинок. Втім, на той час, згідно історії чи легенді, Вранчичу було близько 66 років, і можливо, він захотів поставити переможну крапку на всьому своєму житті? В усякому разі, він дійсно увійшов в історію власне цим своїм вчинком, а не своїм словником п’яти мов чи проектом підвісного залізного моста.

Завдання моїх випробувань полягало в тому, щоб виміряти швидкість опускання зонта, залежно від навантаження, а також найти максимальний вантаж, який може витримати конструкція. Швидкість вимірювалась за допомогою телекамери, яка знімала тінь від каланчі і рух зонта на фоні тіні. Справа в тому, що каланча була зроблена з секцій стандартного розміру, що давало змогу досить просто підрахувати швидкість за даними зйомки. Вантаж складався з мішків, вагою по двадцять кілограмів, наповнених піском. Я приготував п’ять таких мішків, і потіючи затягнув три з них на висоту десятиповерхового будинку під насмішкуватим поглядом Степана, що з цікавістю очікував, напівлежачи в холодочку, подальшого розвитку подій.

Стартовий майданчик являв собою довгу дошку, що консольно виступала з вікна будки, а зсередини фіксувалася вірьовкою, протягнутою через кільце в підлозі, якою я міг регулювати кут дошки. Я клав мішок на край дошки, при цьому напіврозкрита розчепірка звисала донизу, потім висовував дошку максимально назовні, для цього я приладнав спеціальний валик, і потихеньку піднімав свій кінець, поки мішок не сповзав з дошки.

Перший мішок рвонув донизу зі страшенним прискоренням, але розчепірка моментально розвернулася куполом доверху і розкрилася зі специфічним звуком, наче десь далеко вдарили у великий барабан. Склалося враження, що мішок врізався в якусь м’яку перепону, настільки різке було гальмування. Розчепірка, плавно похитуючись, поволі рухалася до землі. Моє серце наповнилося захопленням і калатало від щастя. Степан стояв внизу з роззявленим ротом.

Випробування з навантаженням в сорок кілограмів також пройшли без проблем, хоча швидкість опускання явно збільшилась і вже викликала в мене деяку тривогу. Наступав момент істини – випробування з навантаженням 60 кг, що було вже недалеко від моєї ваги. Мені знову прийшлось попотіти, затягуючи мішки наверх, ув’язуючи їх між собою, та припасовуючи на дошці. Серце в мене заходилося від хвилювання і напруження. До того ж треба було поспішати, бо вже вечоріло, а залишати це все на наступний день не хотілось. Нарешті підготовка була завершена. Я перехрестився, хоча не вірив у бога, і почав висовувати дошку якомога далі назовні. З таким вантажем це вже була непроста задача, і я пожалкував, що недооцінив складності завдання, понадіявся на власні сили і не взяв собі помічника. Насправді, я не хотів більшого розголосу. Проблема полягала в тому, що потрібно було штовхати дошку і утримувати її за допомогою вірьовки від передчасного нахиляння, а по мірі просування вперед, зусилля ставало все більшим. Вірьовка, пропущена через кільце в підлозі дрижала від напруження і врізалася в шкіру долонь. Потрібна лебідка, подумав я. Нарешті, відчувши, що далі не витримаю, я штовхнув з усієї сили дошку вперед, одночасно кинувши вірьовку. Мішки пішли вниз.

Все відбулося дуже швидко. Щойно розкрився купол і почалося різке гальмування, одно за одним по колу почали вивертатись доверху ребра, після чого розчепірку розвернуло боком до напрямку руху, і все це каменем поперло до землі. Коли мішки упали, у мене було відчуття, що не мішки, а моє бездиханне тіло валяється там внизу, на землі. Я стояв приголомшений. Трошки очунявшись, я скинув дошку донизу, забрав камеру і пошкандибав униз. Все було закінчено. Рік праці – коту під хвіст. Наступила апатія.

– Ти що, хотів на цьому… літати? – з широкою посмішкою на обличчі спитав, підійшовши, Степан. Я тупо подивився на нього. – Ну ти… – Степан не відразу знайшов підходяще слово, – Міміно.

Я пішов до автомобіля.

– Не забудь забрати мішки, – крикнув Степан. – Дошку можеш залишити. Хороша дошка.

Я вів машину на повному автоматі, не цілком уявляючи куди їду. Виїхавши на ґрунтову дорогу, побачив вибоїну, зупинився, почав несамовито один за другим витягати з багажника мішки з піском, засипати і затоптувати в ту ямку, наче хоронив у ній свою вистраждану мрію. Закінчивши роботу, подумав, що, мабуть, ота засипана ямка, то є єдина користь в усій цій історії. У мене виникло бажання зажбурнути ще й свою розчепірку з-перед очей, але коли побачив її, понівечену, у мене виникло до неї співчуття, як до живої людини. Рука не піднялась. Дійсно, в тій розчепірці вже була частина мого життя і моєї душі.

14

Кілька днів після злощасних випробувань я почувався розбитим, наче мене добре відлупцювали, а ще до того й принизили. Розчепірку я сховав так, щоб вона більше не попадалася мені на очі. Я намагався зусиллям волі позбавитись якомога скоріше від усіх негативних вражень, що залишилися після випробувань. Щоправда, образ падаючої розчепірки, яку нездоланно вивертає і калічить, був сильніший за мою волю і постійно виникав у свідомості, особливо увечері після події. Я був змушений випити горілки, щоб сплутати думки і затьмарити свіжі враження.

По тому я вирішив, що потрібно закривати цю тему. Треба було чесно визнати, що я слабак. Слабак в плані конструкторських рішень, в плані розрахунків, в плані виконання і взагалі, сама ідея була бездарна і безпорадна. Мені далеко навіть до інваліда Петра Мусійовича, мого заочного учителя і натхненника. Виникає питання, а що робити далі? Продовжувати життя, як і раніше, дати спокій своєму тілу, яке я так посилено тренував останнім часом? Дати спокій своїй задуреній голові і своїм натрудженим рукам? Мені вже п’ятий десяток. Треба заспокоюватись. Скільки мені ще там відведено доживати?

Але ж з іншого боку, – роздумував я, – чи суттєве те, що мені не вдалося створити щось путяще? Суттєве те, що змінилася спрямованість мого життя, перервалася тупа, одноманітна хода часу, з’явився якийсь більш високий і більш духовний смисл у моєму житті, відчуття, що ти можеш дати щось для всього людства. Навіть якщо мені не вдасться створити щось для всього людства, то бодай зможу передати комусь хоча б оту спрямованість на щось більш високе. Так, власне спрямованість більш суттєва. Бо далеко не всі мрії і не всі зачинання втілюються в життя, і тільки мізерна частина обранців здатна пройти шлях від мрії до її реального втілення. Було б дуже дивно, якби це вдалося мені, аматорові, без достатньої освіти і достатньої підтримки.

А чому я ні в кого не попросив підтримки? Хотів бути одноосібним автором розробки? Та ні, скоріш за все, боявся, що мене висміють з самого початку і не дадуть виростити, виплекати ідею, боявся стати посміховиськом. Боявся реальності, що дійсно моя ідея недолуга, бездарна і безпорадна. Замість того, щоби відразу взнати правду від людей, я вирішив запитати у природи, і природа мені ту правду показала переконливо, наочно і остаточно. Але хіба ж порівняєш правду, сказану природою з думкою якогось критикана. Бо критиканів вистачає, а вдумливих критиків, що бачать суть проблеми, знайти важко. Власне ота остаточність рішення природи і змушує звертатися саме до неї, а не до експертів і критиканів.

Я вже цілком заспокоївся і майже викинув усі дурниці з голови, коли ж одного разу проснувся посеред ночі – знову посеред ночі! – і мене пронизала проста і очевидна думка – стропи! Треба було дати усього-на-всього тоненькі стропи від кінців ребер до осі зонта, і ніяка сила не спромоглася б вивернути ребра, бо утворюються великі трикутники на всю довжину ребра. Трикутник – найбільш стійка форма – основа ферм, дахів, вантових мостів. На відміну від парашута, де стропи несуть на собі усе навантаження, тут стропи сприймають силу ваги тільки частково, а частково підтримують форму купола. Вони можуть бути зовсім коротенькі і не створювати суттєвих проблем при складанні зонта. Більше того, в такому варіанті значно зменшуються напруження в центральних трикутниках, бо згинаючі сили переходять в розтягуючі сили завдяки тиску повітря, і вся конструкція могла би бути значно полегшена. Ми поєднуємо переваги зонта, в якому купол формує конструкція, і парашута, в якому купол формує внутрішній тиск повітря. Так, це дійсно рішення! Я відчув піднесення, яке стерло з пам’яті усі переживання і усю депресію останніх днів. Якщо розчепірка без строп витримала сорок кілограмів, то, враховуючи, який момент сили може створити стропа, та помноживши це на двадцять, матимемо, що вона витримає практично будь-який тягар. Витримала б тільки центральна частина.

У мене так піднявся настрій, що я був готовий просто зараз лізти на каланчу і без всіляких випробувань самому стрибати, в глибокому переконанні, що все вийде добре. Я лежав з широко розплющеними очима і щасливою усмішкою на вустах, поки мене поступово не здолав сон.

15

Свого шкільного товариша, Сашка Ситника, я зустрів недалеко від підвальчика з назвою «Козацькі забави». Діапазон забав, що там пропонувалися, був звужений лише до однієї, найбільш розповсюдженої і характерної не тільки для козаків. Сашко йшов вальяжною ходою, з виглядом людини, в якої життя вдалося. В руці він тримав ще наполовину повну дволітрову «бомбу» з пивом і, побачивши мене, зрадів, як дорогому гостю.

– На ловця і звір біжить. Не хочеш зайти в підвальчик? Там розливне пиво продають менше ніж за півціни. Я вже другу «бомбу» скоро закінчу.

– То це з якого біса так дешево продають пиво? Я не вірю в філантропію в середовищі крамарів.

– Дуже просто, пиво трохи підкисло. Та воно хоч і кисле, але своє бере!

Треба зауважити, що Сашко був людиною досить нестандартною, з широким діапазоном інтересів. Фізик за освітою, який не знайшов достойного вжитку своїм можливостям, він залишився романтиком від фізики, причому намагався знаходитися на передньому краї науки. Він був невисокого зросту, а тому його цікавили проблеми космічного масштабу. Свою основну ваду – алкоголізм, він умудрився перетворити на покликання, заснувавши партію алкоголіків. Програма цієї партії полягала в тому, щоб змінити ставлення суспільства й держави до алкоголю і алкоголіків. Він доводив, що, по-перше, шляхом продажу алкоголю утримується державний бюджет, по-друге, споживання алкоголю являє собою запоруку миру між народами, бо алкоголь пом’якшує характер людей і сприяє дружнім стосункам. Крім того, помірне споживання алкоголю – основна складова людського щастя, до якого в усі часи прагнуло людство, притому щастя, отриманого без надмірних зусиль, без революцій і реформ. Найбільше суспільне зло він пов’язував з поганою якістю алкоголю і бездарною антиалкогольною політикою держави, яка взагалі не займається алкогольним вихованням підростаючого покоління, пропагандою грамотного вживання алкоголю і недопущенням розвинених форм алкоголізму. Себе він вважав жертвою такої політики, і його партія мала навести лад в цьому питанні. Була, щоправда, одна невеличка проблема: «Підтримують майже усі, але не хочуть платити членські внески, все пропивають, холера. Ну, й що ти поробиш з таким народом?»

З Сашком мене пов’язувала одна немаловажна деталь: ми з ним народилися одночасно, з точністю до години, і наші матері в пологовому будинку лежали поряд. Завдяки цьому, абсолютно достовірному, факту я отримав надійні докази моїй інтуїтивній підозрі відносно того, що астрологія є лженаукою, і єдине, що вона робить добре, це – бреше. Справа в тому, що важко було найти людей до такої міри протилежних у всіх відношеннях, включаючи життєвий шлях.

В цей момент Сашка турбувала космогонічна проблема, пов’язана з чорними дірами. У нього було дуже обмежене коло спілкування в питаннях космогонії, а тому, зустрівши мене, він відразу взяв вола за роги.

– Ти розумієш, я не втелепаю, чи я тупий, чи Гокінг? Ти, сподіваюсь, чув про Стівена Гокінга. Так от, його дивує, що в чорних дірах разом з об’єктами, що вона втягує, зникає всяка інформація про них. Тобто на діру падає якась речовина, а на виході – тільки електромагнітне випромінювання, і жодної інформації про поглинуту речовину. Ну, то й що з того, що тут дивного? Я з’їдаю кукурудзу, а на виході отримую лайно, в якому немає жодної інформації про кукурудзу, звичайно, якщо вона добре прожована і перетравлена.

– А ти впевнений, що ніякої? Якщо хороший хімік зробить хороший аналіз, то напевно доведе, що хімічний склад твого лайна відповідає іменно кукурудзі.

– Ти так вважаєш? А я думаю інакше – властивості іменно цієї кукурудзи зберігає ДНК, яке повністю руйнується під час переварювання. Можна виготовити безліч страв, що мають однаковий хімічний склад з тою кукурудзою. Це значить, що однаковому хімічному складу лайна може відповідати безліч страв, а значить, інформація про конкретну страву втрачається.

– А якщо ці страви не перетравлювати, а, наприклад, спалювати, то ти отримаєш взагалі найпростіші хімічні сполуки, в яких не залишиться і сліду первісної речовини.

– А ти голова. Значить, вхід і вихід відрізняються глибиною переробки. У чорної діри переробка найглибша, кінцева, і вона випльовує своє лайно у вигляді електромагнітного поля. Чорна діра – конденсат електромагнітного поля. То це значить, що вся матерія насправді є формою існування електромагнітного поля! Але ж це означає, що електромагнітному полю властива гравітація! Це ж революція, холера! Рівняння електромагнітного поля треба доповнювати гравітаційними членами. Чорна діра всмоктує в себе електромагнітні хвилі, і тому вона чорна. Але, якщо довжина хвилі більша за розмір чорної діри, то діра не втримає таку хвилю. Діра повинна випромінювати на інфранизьких частотах, щоб підтримувати баланс енергії. Радіоантена, що має розмір, не менший за розмір чорної діри, може реєструвати таке випромінювання у вигляді шуму. Більше того, за спектром цього шуму можна взнати розмір чорної діри.

– А як ти доведеш, що такий ефект існує? Будь яка істина, крім божественної, повинна підтверджуватися практикою.

– Та це ж елементарно. Береш два паралельні лазерні промені, а потім один з них відключаєш. Тоді другий має трохи зміститись. Правда, це зміщення має бути надзвичайно малим, тобто експеримент – дуже тонким. Я відчуваю, що тут без гамма-лазера не обійтись. Треба б спробувати підрахувати величину ефекту, в припущенні, що маса фотона не дорівнює нулю. Крім того, на космічних відстанях розходимість лазерного променя має зменшуватися. А це вже шанс для космічного зв’язку. Непогано поговорити б на цю тему з Гокінгом. Правда, я не знаю, чи він ще живий.

– А ти достатньо володієш англійською мовою?

– Є проблеми в спілкуванні. Особливо з Гокінгом. Якби я мав фізичну лабораторію, я би й сам поставив експеримент. Можеш собі уявити, що би відбулося, якби він вдався?!

– То ти можеш скористатися шкільною фізичною лабораторією.

– Дорогесенький ти мій! Часи, коли за допомогою шпагату, сургучу, пружинки і лейденської банки можна було робити великі відкриття, в далекому минулому. Ти уявляєш, скільки коштує колайдер?

Я не уявляв. Зате до моєї голови дійшло чітке усвідомлення, що власне на рівні шпагату і пружинки, а точніше, на рівні лещат і напилка була виконана моя конструкція, що мала бути якщо не відкриттям, то хоча б якимсь новим кроком, щоправда, неясно в якому напрямку. Але чомусь технологія не пішла в цьому напрямку, хоча роботи були започатковані ще Леонардо, і це викликало моє занепокоєння. То, може, я недолугий ідіот чи хворий на голову? І як це можна провірити?

– Але менше з тим, – перервав мої роздуми Сашко, – у мене виникла більш нагальна проблема – сьогодні йду на здибанку з однією особою, а з фінансами тугувато. Ти не міг би мені трохи пособити, на пару тижнів?

Сашко любив висловлюватися вишукано. От і зараз десь надибав слівце, здибанка, і зловживатиме ним, поки не набридне.

– На жаль, у мене самого зараз значні фінансові проблеми. Пробач.

– Ну, тоді бувай, – він зробив багатозначну паузу, – Міміно.

У мене виникло відчуття, яке наступає після удару мішком по голові. Я заціпенів увесь і нерухомо стояв у такому стані, а Сашко пішов собі далі зі своєю «бомбою». Я поступово усвідомлював, що сталося моє перетворення – перетворення на Міміно. І ніяка сила вже не могла цьому завадити. Сволота, паскуда, Степан, розтріпався, лаявся я про себе, цілком усвідомлюючи, що вже нічого не зміниш.

16

– Міміно, то й Міміно, – втішав я сам себе. – Не найгірше ім’я. Назви хоч горщиком, тільки в піч не став.

У глибині душі я відчував, що не все так просто, і справа не тільки в назві. Я створив щось таке, що аж ніяк не вписується в стандарти нормального життя нормальної, порядної людини. Якщо людина колекціонує марки чи монети, це зветься хобі, і навіть позитивно її характеризує. Але є межа, за якою людина раптом перетворюється на дивака, ненормального, неадекватного, посміховисько, об’єкт насмішок, глузування, глуму й приниження, особливо в середовищі людей недалеких, які підносять себе через приниження інших. Проблема саме в таких людях, думав я, і треба навчитися не звертати уваги на таких людей. Може це навіть добре що з’явився цей лакмусовий папір, сепаратор, що ділить людей на достойних і ницих, сіру масу, на яку не потрібно звертати уваги. Треба тільки створити моральну броню, щоб жодним нервом не реагувати на глузування, перетворитися на сфінкса, істукана. Ні в якому разі не змінювати свою поведінку і свій стиль життя, не критись у собі, а навпаки, створити на обличчі легку щасливу усмішку, як вчить нас Дейл Карнегі, стати і бути оптимістом. Поблажливо посміхатись на дотепи в свою адресу. Чи, може, поводитись, як Сашко Ситник – нахабно-насмішкувато. А може, нахабно-зверхньо. Так, головне – зверхньо. Поблажливо-зверхньо.

– Так от чим ти займався всю зиму, – почув я голос дружини і зрозумів, що до неї також вже дійшло.

– Що ти маєш на увазі? – прикинувся я дурником.

– Ти що, знущаєшся з мене? Чому це я взнаю від чужих людей, що ти там виробляєш у нас вдома? Це ж треба таке придумати! Літати на парасольці! Куркам на сміх! Всі навкруги сміються з тебе! Таке придумати. Міміно!

– То й нехай собі сміються.

– Як це, нехай? А як я буду людям в очі дивиться?

– А тобі й не треба дивитися. Я буду дивитися, абсолютно спокійно.

– Боже, боже, який ти тупий.

– Та який вже є.

– Ти що, не розумієш, як до нас люди відноситимуться? Як до ненормальних. Як до людей, що займаються чорт зна чим.

– Нормальні люди відноситимуться нормально. А ненормальні – ненормально. На ненормальних мені начхати.

– А ти сам вважаєш себе нормальним? Подивись навкруги, чи хто-небудь займається подібною дурницею?

– А ти вважаєш нормальним вечорами тупо дивитися в телевізор твої паскудні російські серіали або пиячити?

– Краще б ти дивився серіали. Не такі вони вже й паскудні.

– Дякую. Ту жуйку дивись сама. Одна кров, гроші і насильство.

– Я дивлюсь про любов.

– Я можу принести тобі порнофільми, – я відчув прилив цинізму. – Це якраз те, чим мають завершуватися усі твої фільми про любов. Півдня подивишся, і на все життя вистачить.

– То не любов. То секс.

– Всяка любов, то є прелюдія до сексу. Сексом все завершується, романтика переходить в порнографію. Як говорять: «І вся любов».

– То дивись хоч секс, тільки не займайся дурницею. Я не можу цього переносити. Чому інші люди займаються, наприклад, бізнесом, а ти – таким паскудством?

– Тобі не вистачає грошей? Ти хочеш, щоб я все своє життя витрачав на заробляння грошей? А тебе цікавить в житті щось, окрім грошей і твоїх серіалів?

– А ти що, вважаєш, що ми аж такі багаті? Що, нам не потрібні зайві гроші?

– А тобі що, немає чого їсти чи нема в що одягнутись?

– А коли я останній раз купувала собі якісь речі? А подивись, на що схожа наша машина. І порівняй з машиною сусідів.

– А яка тобі різниця, на якій машині проїде твоя дупа, на нашій чи на такій, як в сусіда? Для мене моя машина краща, бо дешевша в ремонті і я сам можу виконати ремонт.

– Бо ти не можеш заробити на кращу машину. Їздимо в цій шкарабайці, як бідняки.

– Ми не бідняки. Ми нормальні середні люди, маємо нормальне господарство і нормальний достаток. І годі про це. Я не буду із шкури пнутися заради зайвих грошей або заради престижу. Я не буду витрачати на це своє життя.

– То ти будеш витрачати своє життя на те лайно, яким ти займаєшся і яке нікому не потрібне. Подумай про це.

– Я вже багато про це думав. Може, те, чим я займаюсь, то єдине, що після мене залишиться.

– В тебе ж син є і онучок. Така хороша дитинка і така хвороблива. Боже, боже.

– Ти права. Онуком треба займатися. То наше майбутнє.

– Я хочу щоб ти собі уяснив дуже просту річ – ти ненормальний.

Я зрозумів дуже просту річ: коли людина займається будь-чим, що приносить гроші, то вона – «нормальна», навіть поважна. Нормою є робота за гроші. Робота, за яку людина не отримує гроші чи бодай якийсь прибуток, а навпаки, витрачає гроші, в очах «нормальних» людей являє собою аномалію, нонсенс, дивацтво. Може, оця деформація свідомості, що має аж надто глибоке коріння, яка спонукає конкурувати, рватись до влади, зазіхати на чуже, не задовольнятись досягнутим, попирати духовне на користь матеріального, якраз і є тією головною перепоною до простого людського щастя і суспільної злагоди? Чи це закріплено в наших генах, як Каїнова печать? Люди великої доброти є рідкісними, майже унікальними. Раніше таких людей після їхньої смерті робили святими, хоча за життя вони могли бути диваками і об’єктами глузування. Людина, що приносить добро іншим, відчуває велике задоволення, навіть щастя. Чому більшість людей не хочуть чи, може, не здатні відчути цього щастя, а мріють тільки про щастя для себе і своїх найближчих, і то – щастя матеріального? Чому вони прагнуть мати більше за інших, прагнуть поваги до себе, влади над іншими? Чи є це властивістю людської природи, чи вона може бути змінена вихованням?

Мені стало цілком ясно – не слід ображатися на людей, як не можна ображатися на людську природу. Образа шкодить, перш за все, тому, хто ображається, бо травмує власну душу. І ще одне. Дружина має рацію – треба більше займатися своїм онуком, поки не пізно, поки ще не настала ота сама деформація свідомості.

17

Я стояв біля відчиненого люка літака і дивився вниз. Десь там внизу за легенькими, наче туман, хмарками синіла земля. Потім впевнено відштовхнувся від краю і пірнув вниз. В животі захололо внаслідок миттєвої невагомості, різкий боковий удар вітру змінювався все наростаючим зустрічним потоком, що свідчило про наростання швидкості падіння. Я підняв руки, і в мене розгорнулися крила. Десь на спині поблизу шиї спрацювала заскочка, я відчув сильне прискорення догори, напрямок руху змінювався – я виходив з піке. Я вже летів майже горизонтально, відчуваючи підйомну силу, що тиснула доверху мої трохи зігнуті в ліктях руки, і моє тіло. Відчуваючи, як зменшується швидкість, я підняв лікті догори і побачив, як ще більше падає швидкість і змінюється положення мого тіла в просторі, ноги пішли уверх, а голова донизу, і я знову пішов у піке набираючи швидкість. Прогнувшись у попереку, я ще раз вийшов із піке і пішов у віраж. Після цього, згинаючись і розгинаючись, я летів за хвилеподібною траєкторією, наче дельфін, що вискакує з води і знову занурюється у воду. Потім я пішов у піке і, набравши величезну швидкість, опустив лікті донизу, прогнувся, і мене закрутило в мертвій петлі. Земля була ще далеко. Я насолоджувався польотом, купався в потоках повітря, із захватом відчував, як мій рух у просторі відгукується на рухи мого тіла. Я літав, то з постійною швидкістю по нахиленій прямій, то гвинтовими лініями різного розміру, то робив «бочки», «гірки», а також вивчав різні способи і можливості керування польотом, знаючи, що скоро мені треба буде сідати. Чомусь у мене не було ніякого страху перед посадкою, наче я вже колись це робив, наче в мені сиділа якась пам’ять, вкарбована в підсвідомість і в мої рухи, що керують польотом. На підльоті до землі я розігнався, плавно вийшов на дугу, дотичну до поверхні, і коли наблизився до землі на якийсь метр, різко опустив лікті донизу, вигнувши крила майже вертикально. Горизонтальна швидкість миттєво згасла, і я став на землю, як вкопаний. Я трохи пройшов вперед і опинився на краю прірви. Не відчуваючи страху я відштовхнувся від краю в полетів вниз, майже паралельно до стіни, набираючи швидкість. Я знав, що швидкість дає підйомну силу, і знав, як нею користатися і як нею керувати. І так само легко, заклавши віраж, я приземлився в глибині великого каньйону, на березі ріки з чистими глибокими водами. Я почав вдивлятися в ці зелені глибини і поступово просинатися.

Я проснувся і не відчував свого тіла, наче воно було ще там, у просторі. Індуси кажуть, що душа може покидати тіло і десь літати, поки людина спить. Так ось, у мене було таке враження, що моя душа вже вернулась, але ще не встигла заволодіти тілом, і я ніби є ще та душа відірвана від тіла, що десь літала і ніяк не хоче повертатися до тіла, і продовжує переживати ще і ще тільки-но пережиті почуття. Моя душа не хотіла повертатися в цю буденну і підлу реальність, де немає місця для польотів, де тебе принизять і висміють тільки за те, що ти не такий як усі. Моя душа просилася туди, у простір, але реальність наступала і брала своє. І мій мозок вже почав включатися в сприйняття тої реальності, певний час знаходячись в проміжному стані, чіпляючись за сон, сплітаючи образи сну з реальністю.

Міміно! Це ж сокіл! Ця думка пронизала мій розслаблений мозок і остаточно повернула мене до реальності. Мій політ уві сні точнісінько повторював політ сокола, коли він атакує жертву – спочатку вертикальне піке, в якому досягається неймовірна швидкість, а потім вихід на дотичну до землі, удар по жертві і різке гальмування піднятими до гори крилами. Точність нанесення удару – сантиметрова, при тому, що об’єкт полювання рухається. Велика швидкість дає все – величезну підйомну силу, пропорційну квадрату швидкості, ефективність дії органів керування польотом, і тоді не потрібна велика площа крила, як у тупого дельтаплана чи параплана.

Але ж, холера, наскільки реальним був мій сон! Я ніколи не літав у відкритому просторі, не пізнав дії цього текучого, пружного середовища, потоків повітря, турбулентності, перепадів тиску, повітряних ям, а уві сні я все це відчував і сприймав, як рідну стихію. Я чітко бачив, як наростає моя швидкість в піке, і чітко знав, коли треба з нього виходити і як запобігати занадто великим перевантаженням. Я відчував ці крила, як частину свого організму, наче я літав усе життя. Як це може бути? Як мій мозок був здатний таке створити? Чи може ВІН є, і це ВІН посилає мені якісь знаки, чи направляє мене на ним обраний шлях? Чи, може, Степан, назвавши мене Міміно, заклав в мій мозок програму, і ця програма згадала все, що вона знала про сокола, про політ птахів, про властивості атмосфери, про все, що мені вдалося вивчити з аеронавтики, і ця програма видала мені наочний результат у вигляді сну, наче комп’ютерна модель, що подається у вигляді фільму? Скоріше за все, так воно і є. Що головне? Швидкість.

Так, за великої швидкості все починає літати, навіть безкрилий легковий автомобіль пнеться догори. Реактивні літаки мають мізерну площу крила, по відношенню до їх маси, навіть змінюють профіль крила, щоб зменшити підйомну силу при великій швидкості. Швидкість дає нові можливості в усіх відношеннях. Чому людина не використовує цього ефекту? Ясно чому. Тому що не має відповідної конструкції крила, а якби й мала, то як би вона могла вчитися? Вона не має інстинктів сокола. Перший урок міг би стати останнім. Це вже не повітряна куля і не дельтаплан. Але якщо над водою? Цілком реально! З іншого боку, пікірування не обов’язково повинно бути таким крутим. Воно повинно бути необхідним і достатнім, щоб створити підйомну силу при приземленні.

Я скочив з ліжка і гарячково почав копатися в Інтернеті. Так, навіть ті примітивні крильцята, що використовує вінгсьют, дають аеродинамічну якість більше 2,5 і можуть зменшувати вертикальну складову падіння до 40 км/год., проти стандартних 200 км/год. І ще я відкрив для себе трагічну статистику: 72 із 75 експериментаторів, що випробували власні нові розробки крил для вінгсьюту, загинули, бо не змогли відкрити парашут. Треба радикально міняти концепцію. Не парашут плюс крильцята, а хороші крила без парашута і принципово інший метод приземлення – метод сокола. Для цього треба мати можливість змінювати кут атаки крила в дуже широких межах, як це робить птах. Це має бути крило набагато досконаліше, ніж крило літака, бо людина не має коліс і не має посадочного майданчика. Я переконаний, що вона зможе приземлятися з точністю до сантиметра, як сокіл, що сідає на руку хазяїна. Бо тут буде задіяний інтелект людини разом з інтелектом і технологією усього людства. Проблема в тому, щоб його задіяти, а ентузіастів, що захочуть літати – вистачить.

А якщо зацікавити військових? Я собі уявив крилатий десант, що, як зграя велетенських соколів, з неймовірною швидкістю прямує на засідку терористів. Ні, це нереально. Це хіба що для кіно. Високоточна зброя дешевша і надійніша. Хто може підняти таку справу? Аматорство тут не проходить, потрібно справжнє крило, легке, з найсучасніших матеріалів, з органами управління, таке не зробиш без точних розрахунків і аеродинамічної труби. А навчання польотам? Без літака не обійтись. Хто буде вкладати в усе це гроші? Чи варто взагалі за таке братись? І як за це братись? І з чого починати? Більшість людських мрій так і лишаються мріями. Навіть реальні, для досягнення яких треба було би прикласти трохи більше енергії чи впертості. Треба забути і повертатися до життя. Чи, може, повернутися до тої розчепірки зі стропами? Ця думка визвала в мене огиду. Порівняти недолугу розчепірку з крилами… Але ж та недолуга розчепірка вже існує! Ні, душа не лежить.

Цілий день у мене був паскудний настрій. Я розумів, що це пов’язано з глухим кутом, в який зайшло моє життя, з разючою невідповідністю моїх бажань і реальності. Моя душа не хотіла, щоб я повертався до «нормального» життя. Завжди виникало те саме питання – а який сенс у такому житті? Для чого в мене виникла ота спрямованість? Щоб я задушив її в собі, похоронив і забув? Можливо, кожній людині природа дає якийсь талант, але не кожна людина може його в собі цілком розкрити, виплекати, повернути на користь людству. Але гріх душити цей талант в собі, коли він народжується і пнеться на зовні. Це все одно, що задушити дитину.

Увечері я поїхав на природу, на берег водосховища. Навіть риболовля мене зараз не приваблювала. Я сидів, одинокий, і дивився, як заходило сонце. Грандіозний вигляд вечірнього неба трохи мене заспокоїв. Я відчув, наскільки є мізерним і нікчемним все те, що діється в моїй душі, порівняно з могутнім плином природних процесів і явищ. Мільйони років отак буде заходити сонце, мільйони інших людей будуть отак сидіти і про щось мріяти. І що з того…

Сонце зайшло. Небо почало темніти. Згадалися слова поета:

Зоре моя вечірняя, зійди над горою.

Поговорим тихесенько в неволі з тобою…

Так, я точно ненормальний, дружина має рацію. Я вже не можу нормально жити в нормальному середовищі. Я не маю можливостей для спілкування. Треба щось міняти. Хіба що знову піти до Петра Мусійовича, вибачитись і все йому розповісти? Може, й йому нема з ким спілкуватись? Не знаю, не знаю.

Вдруге за сьогоднішній день мою голову пронизала ясна і проста думка – проблема в середовищі, власне його треба змінювати. Треба шукати нові контакти. Нові контакти – це нові можливості, це колективний розум. Зараз є Інтернет, можна створити клуб однодумців, можуть знайтися зацікавлені спонсори. Адже відкривається шлях, що розкриває нові можливості людини, дарує абсолютно нові почуття, виховує людей сильних духом і тілом. Але з іншого боку, це має бути шлях новітніх технологій. Сургучно-вірьовочна технологія залишилася в вісімнадцятому столітті. В Америці вже приватні фірми організовують комерційні космічні польоти і самі розробляють космічні апарати. Колективний розум і колективний інтерес можуть перевертати гори. Треба викликати цей інтерес, потрібен розголос, преса, широка інформованість.

Треба з чогось починати. Якось потрібно вибиратися з тої дупи, в якій ми сидимо. На світ божий, до людей.

18

– Діду, а що таке, міміно?

– Це сокіл. Ти знаєш, хто такий сокіл

– Я чув пісню «чому я не сокіл, чому не літаю».

– Сокіл – це такий птах. Він літає дуже високо і дуже швидко. А ще він      далеко бачить.

– А чому міміно, а не сокіл?

– Бо міміно – це сокіл грузинською мовою, яка є зовсім іншою. Є така країна Грузія, там живуть люди – грузини, які говорять цією мовою.

– А ти міміно?

– Міміно – це був один грузинський хлопець, який дуже хотів літати, наче сокіл. Він виріс, став льотчиком і побував у дуже багатьох країнах, побачив увесь світ, а потім повернувся до себе в Грузію, бо нічого він не побачив кращого від свого рідного краю.

– А що там, в Грузії?

– Там є високі гори, а на гірських полонинах ростуть соковиті цілющі трави, і на цих травах пасуться корови, кози, вівці, і їх молоко стає цілющим від тих трав. Один грузинський хлопчик захворів туберкульозом – це дуже страшна хвороба, від якої вмирають. І один хороший лікар сказав, що йому треба піднятися на ті полонини і пити молоко з тих корів. Він так і зробив, і став здоровим, а як виріс – став хорошим письменником. Там з гір в долини течуть ріки з кришталево-чистою водою А в тих долинах росте дуже хороший виноград, з якого грузини виробляють хороше вино.

– Вино не можна пити дітям.

– Не можна. Від вина діти стають дурними, як ота палка.

– А для чого ж тоді з хорошого винограду виробляють таке паскудне вино?

– Бо виноград гниє, а вино добре зберігається.

– Тільки з за цього?

– Не тільки. Ще є деякі причини.

– А що таке діабет?

– Це така хвороба, а звідки ти знаєш це слово?

– У нас в садочку один хлопчик хворий на діабет. А чи можна в Грузії тим цілющим молоком вилікувати діабет?

– Я не знаю, бо я сам ще не був в Грузії.

– Діду, а ми коли-небудь поїдемо в Грузію.

– Коли підростеш, можемо з’їздити.

– Я хочу зараз.

– Зараз ми не можемо, бо я працюю, щоб заробити гроші. До Грузії дуже дорогі білети, а в нас немає стільки грошей. Та й роботу я не можу кинути.

– А від діабету можна померти?

– Якщо лікуватися, робити уколи, то можна прожити дуже довго.

– А я умру?

– Колись ми всі помремо.

– Я не хочу. В землі так холодно і темно. Мені буде боляче і страшно.

– А хіба оцій землі боляче чи страшно? Вона зовсім нічого не відчуває.

– А хіба я стану землею?

– Так, ти станеш землею, а потім травою, яка виросте на цій землі, а потім, можливо, отаким великим дубом, чи вербою.

– Діду, я хочу померти в Грузії, щоб з мене виросла цілюща трава, щоб ту траву з’їли корови, які дають цілюще молоко. І щоб те молоко випив хворий хлопчик і вилікувався від діабету.

– Але й у нас ростуть цілющі трави.

– А ти мені покажеш?

– Деякі покажу, але я знаю не всі. Люди ще багато чого не знають.

– А як це взнати?

– Треба багато вчитися і багато працювати, вивчати і досліджувати ці трави. І тоді, можливо, знайдеться трава від діабету. Дивись, вже сонечко заходить.

– Діду, мені страшно.

– А чого тобі страшно?

– Бо день вмирає. Мені страшно, коли день вмирає і наступає темна ніч.

– Але ж завтра народиться новий день.

– Це вже буде інший день. А цей помре і його більше не буде ніколи. Мені дуже шкода цього дня.

– Нам треба з цим жити. Все помирає і все народжується. І ми всі колись помремо і знову народимося. Може, в чомусь іншому. Не треба цього боятися. Може, новий день буде ще кращий, може, ні. Треба жити.

– Я буду слухатися маму.

– Добре. Ти хороший хлопчик. А зараз пішли додому, бо тобі вже треба лягати спати, набиратися сил, підростати, розумнішати. Діти ростуть і розумнішають уві сні. Завтра ти встанеш і будеш вже трошки розумнішим, ніж сьогодні.

– Я буду багато спати. І буду розумним.

 

 

Поділитись ланкою в соціальних мережах

коментарі

  1. Admin сказав:

    Кінець несподіваний))

  2. Михайло сказав:

    В цілому непоганий твір (ТВІР, а не текст). Однак, правочки йому не завадили б. Наприклад, “Мені страшно, коли день вмирає і наступає темна ніч” — “…насТАЄ, насувається, приходить, звалюється, придибує…; “Я буду слухатися маму” — “Я СЛУХАТИМУСЬ маму”; “А зараз пішли додому” — “А зараз ХОДІМО додому”; “Я буду багато спати. І буду розумним” — “Я багато СПАТИМУ (побільше спатиму). Я розумнішатиму”…
    “…ростуть соковиті цілющі трави, і на цих травах пасуться корови, кози, вівці, і їх молоко стає цілющим (трави соковиті й поживні, а молоко — хай буде цілющим) від тих трав (Ясно, що від трав. Тому останніх трьох слів не требв).
    “…І один хороший лікар сказав, що йому треба піднятися на ті полонини і пити молоко з тих корів…” (Хороший лікар — надто загальна характеристика, що не несе емоційного навантаження. Нехай би був лікар тямущим, досвідченим, шляхетним, чемним,авторитетним і т. ін. Не “з тих корів” , а “тих корів”).
    “…і став здоровим, а як виріс – став хорошим письменником…” — Знову слово “хороший”, якщо взяти до уваги, що лікар — теж “хороший”, а далі ще йдеться про “хороший виноград” і “хороше вино” Письменник може бути вправним, популярним, талановитим, визнаним, продуктивним тощо. “Став здоровим” — “став письменником”: став — став?! А виноград — смачним, соковитим, солодким, великим, смарагдовим, смарагдово-жовтим і т. ін., вино — багатолітнє, на травах, терпке, солодкощипливе, з післясмаком гірських трав тощо.

    1. Автор сказав:

      В українській мові існують дві нерівнозначні форми майбутнього часу, одна з яких означає майбутній процес («я вчитимусь»), а друга – майбутній стан («я буду вчитись»). Як правило, перша форма вживається для близького майбутнього, друга – для віддаленого. Слова «я буду розумний» в устах дитини вочевидь стосуються дуже віддалегого майбутнього, і мають зовсім інший смисл ніж «я розумнішатиму». «Я слухатимусь» означає, що прийду і послухаюсь, а «я буду слухатись» означає новий стан в майбутньому, при якому дитина весь час слухатиметься матері.
      Слова «наступає ніч» більш органічні, ніж «настає», бо передають рух, поступ, процес настання – «Ой наступала та чорна хмара, став дощ накрапать…». Але щоб ніч «звалювалась» чи «придибала»… Такі слова, вкладені в вуста дитини, могли б зруйнувати весь настрій тексту.
      Молоко стає цілющим від цілющих трав. Від поживних трав молоко підвищує жирність. «З тих корів» – аналог «від тих корів» – акцентує процес отримання, а не тільки наявність. Слово «хороший», як вірно сказано, є узагальнюючим і в даному контексті не повинно бути конкретним, а тим більше, нести емоційну нагрузку. Це епічна картина, без конкретики, бо стосується того, що дуже далеко.
      «Високий штиль», образна мова, «солодкощипливе вино», емоційне навантаження – все це недоречне в розмові дідуся і дитини. Все це вбиває смисл, який іде через простоту. Художній текст пишеться почуттям, а не словниковим розмаїттям.
      А в цілому – дякую за коментар.

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *