Борис БЕЗКОРОВАЙНИЙ. Пропозиція

Зірки відбиваються у воді. В їхньому світлі блистять металеві канати і навіть іржаві опори моста. Легенький вітерець, який завжди буває над водою уночі, колихає краї білої скатертини на столі. Ми дивимось в темну воду.

-​ Гарно, – кажу я.

-​ Я завжди любила вечори. Всюди так тихо і спокійно, – каже Катя.

-​ Тепер всюди тихо і спокійно, – посміхаюсь. – Поїмо? 

Я накрив для нас стола просто серед мосту.

-​ А що в нас сьогодні?

Я відсовую для неї крісло, накладаю на тарілку м’ясо і овочі, наливаю в бокали вина і сідаю сам.

-​ Дуже смачно, – каже Катя, вже вкотре спробувавши мою кухню. – Вдосконалюєшся.

Коротке зелене плаття з відкритою спиною дуже пасує до її рудого волосся.

-​ На честь чого це? – запитує вона.

-​ Що?

-​ Вечеря, вино, плаття, міст – вся ця романтика? Ти щось задумав?

-​ Хіба ти забула?

Вона ніяковіє. Очі розширюються.

-​ Наша річниця, – здогадується.

-​ Наша річниця. Я думав, дівчата про таке не забувають.

-​ Я не забула. Просто час летить так непомітно… з тобою. Аж два роки.

Ми допиваємо вино.

-​ Десерт? – пропоную.

-​ О ні, дай мені перепочити, – каже Катя, встаючи з-за столу. – Прогуляємось?

-​ Вибору в мене все одно немає.

Як немає нічого прекраснішого прогулянки із коханою дівчиною порожнім мостом над річкою, в якій відбиваються зірки. Ми закурюємо. Врешті-решт, яка різниця що нас уб’є?

-​ Пам’ятаєш Францію? – запитує Катя.

-​ Париж, Лувр, вежа – нічого цікавого. Лондон мені сподобався більше.

-​ Там постійно лив дощ, і ми майже нікуди не ходили.

-​ З тобою мені досить чотирьох стін.

-​ Як банально, – сміється вона.

Вітер куйовдить її волосся.

-​ Я люблю тебе.

-​ Знаю. Я теж тебе люблю.

Вона кидає недопалок у воду:

-​ То що там на десерт?

-​ Найсмачніший шоколадний торт.

-​ Обожнюю шоколад.

Ми п’ємо шампанське з шоколадом. Нам нікого соромитись.

-​ Катя.

-​ Так.

Будь-які пропозиції краще робити на ситий шлунок. Навіть пропозиції одруження. Я хвилююсь, і думки трохи плутаються в голові. Слова плутаються на язику.

-​ Катя, – повторюю, – мені не потрібен ніхто, крім тебе, щоб прожити решту життя. Не уявляю, що робив би, якби ти зникла. Я хочу ростити з тобою дітей. Бачити, як вони дорослішають. Ростити з тобою онуків. Постаріти разом. Хочу забувати і перепитувати в тебе, що ти любиш на сніданок.

Збираюся з духом і випалюю:

-​ Ти вийдеш за мене заміж?

-​ Обійшовши стіл, я стаю на одне коліно і простягаю обручку.

-​ Ти знаєш, як я тебе люблю, і я готова одружитись з тобою, – вона розчулюється, на очах з’являються сльози, – але хто нас одружить?

-​ О, справді.

Одного зимового ранку півтора роки тому ми прокинулись у нашій маленькій квартирці на окраїні міста і зрозуміли, що, крім нас, більше нікого немає. Немає в буквальному значенні цього слова. Телебачення не працювало. Автомобілі стояли, покинуті серед вулиць, ніби з них щойно вийшли. На електронні листи і повідомлення ніхто не відповідав. Телефони могли дзвонити роками, але ніхто не зняв би слухавки.

Але до всього звикаєш. Навіть до того, що більше нікого немає, крім цього тепла в ліжку поруч з тобою. Ми швидко змирилися з тим, що залишились останніми людьми на землі. Спочатку навіть думали, що це жарт. Що звідкись вистрибнуть наші друзі і скажуть, що це всього-на-всього розіграш. Але дні минали, а ніхто так і не вистрибнув.

-​ Що будемо робити? – запитала тоді Катя, так, ніби нічого не сталося, ніби ми просто вирішували, як провести вихідні.

І ми почали подорожувати. Супермаркети були до наших послуг. Ми стали єдиними клієнтами магазинів, бензозаправок і готелів. Гроші і документи втратили сенс. Ніхто не забороняв переходити дорогу на червоне світло і бігати залами картинних галерей.

Всі надбання цивілізації залишились нам у спадок. Сніданок у Букінгемському палаці, обід у Версалі, вечеря в піщаному Колізеї. Лише Америка залишилась недосяжною. Катя не дозволяла мені навчитись керувати літаком, боячись, щоб я не розбився і не залишив її одну. Але, врешті-решт, є ще Азія.

-​ Тим не менше, я хочу називати тебе своєю дружиною.

-​ Ну, це можна.

-​ І ще мати від тебе багато дітей.

-​ В Адама і Єви було двоє хлопчиків.

-​ Ага. Ніколи цього не розумів.

Стіл та брудний посуд залишаються серед мосту. Прибирання теж втратило свій сенс.

-​ Ти почуваєш себе самотньою? – запитую.

-​ З тих пір, як зустріла тебе, ніколи.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

коментарі

  1. Юлія Хотин сказав:

    Непогано. Але, маю питання до цього речення:
    “Супермаркети були до наших послуг. Ми стали єдиними клієнтами магазинів, бензозаправок і готелів”. Усі речі потребують обслуги, потребують людських рук. Як же готелі – без прибирання? А їжа в супермаркетах без завозів та довозів давно б перетворилася на гниль та харч для червів.

  2. Микола сказав:

    “…кажу я — каже Катя”: повтори тут і в інших місцях однакових слів. “Я накрив для нас стола просто серед мосту”: звідки взявся на мосту стіл?! Герої, споглядаючи зорі, закурили. А потім “вона кидає недопалок у воду”. І це РОМАНТИЧНО?!. Після цього герої цілуватимуться? Невже?!.(Свять!.. Свять!.. Свять!..). І ще: герої одне одного КОХАЮТЬ чи тільки люблять? Звертаються до людей і навіть до тварин та неживих предметів у КЛИЧНОМУ відмінку, а не в називному.

  3. Борис сказав:

    Через два місяці після написання оповідання не можу читати його без посмішки. Сам бачу, скільки ще потрібно над ним працювати) з іншого боку, вже навчився не викидати перше-ліпше, що написав, на осуд в мережу і не грішу більше цим))
    тому всі зауваження приймаю до уваги крім відмінків) кличний відмінок робить мову якоюсь сухою, в житті так не говорять. Через це я його часто посилаю ген за небокрай))

  4. Микола сказав:

    Пане Борисе, якщо Ви нехтуєте КЛИЧНИМ відмінком, то нехтуйте й іншими! Будьте послідовними. Є мови, у яких відмінків в принципі не існує. Тож можете на такі мови перейти, щоб і шахтарі були ситі, й філологи цілі. Перейдемо до деяких прикладів з Вашого тексту. “Обожнюю шоколад” — читаємо репліку. А чому Ви напиисали “шоколад”, а не “шоколадУ”? Адже дехто з шахтарів ототожнює шоколад (плитку шоколаду) з шоколадкою ( ж. роду). І, маючи на увазі “шоколадку”, вони і слово “шоколад” часто сприймають у жіночому роді, і говорять “шоколадА” як неначе у називному відмінку. Хоча слово “шоколадА” — це родовий відмінок у російській мові.
    А перед тим, як кинути недопалки у воду, герой зізнається: “Я люблю тебе”. А чому Ви написали “ТЕБЕ”?! Ви х нехтуєте частиною правильного правопису, зокрема кличним відмінком! Тож ще раз наголошуємо: будьте послідовними! Треба було написати: “Я люблю ти”. Саме так у деяких мовах і кажуть, бо там, повторимось, немає відмінків. От Вам би у ті мови зануритися! Кайфували б! Огого!..
    Якщо Ви нехтуєте головними правилами правопису української мови, то гріш Вам ціна як автору, а до звання письменника (НЕ члена НСПУ чи іншої Спілки)– як до Києва рачки. Ігноруючи кличний відмінок, Ви ігноруєте своїх читачів (якщо Ви вже пишете українською). Ваші неграмотні тексти вони НЕ читатимуть.І мислять читачі про шахтаря, начебто філолога, не так по-дурному як Ви. Якщо читач читає УКРАЇНСЬКОЮ мовою звертання, яке має бути обов’язково у КЛИЧНОМУ відмінку, то йому (читачеві!!!) по барабану говорить те шахтар, інженер, космонавт, пастух, директор підприємства, студентеса, дитятко чи ще там хтось. Для читача повинна бути грамотність викладу тексту, який може (при вправності його написання) називатися твором. Звісно, що існують випадки, коли треба надати характерного відтінку мові того чи того персонажу, показати, змалювати як саме він говорить. у таких випадках можна вдаватися і до тимчасового нехтування того ж кличного відмінка. Але у Вашому випадку не про це йдеться, а про Вашу неграмотність і величезний вплив російської мови.
    А щодо сухості кличного відмінку, то це Ваша дуже помилкова думка, яку, до речі, прочитав уперше за весь свій майже сторічний вік.
    Тож ВЧІТЬСЯ! Надолужуйте упущене!

  5. Борис сказав:

    Що ж, доведеться мені змиритися з неграмотністю, впливом російської і неправильними поглядами на романтику, любов/кохання та кличний відмінок)

  6. Юрій сказав:

    Пане Борисе! А чого Ви йдете у літературу з намірами “миритися з неграмотністю”?

  7. Борис сказав:

    Я просто намагаюсь писати так, як люди говорять в реальному житті. А вони часто кажуть “Мам”, а не “Мамо”, наприклад. Оскільки це проти правил, то я й кажу, що доведеться мені миритися з такою неграмотністю)

    1. Юрій сказав:

      А дехто у житті говорить “тре” замість “треба”, “помідора” замість “помідор”, “антобуз”, “чьо”,”чо”, “шо”, “жєншчіна” замість “жіночко”, “мушчіна” замість “чоловіче”, “харе” замість “досить”,”корова” замість “дівчина” або “жінка”, “буфера” замість “жіночі груди” (“груди”, “перса”), “дідьо” (“дядько”)і тому подібне. Справді, говорять і “мам” (а ще просто — “ма”) замість “мамо”. Тобто у даному випадку, ЯК І У ВАШОМУ, йдеться про діалектизми, просторіччя, жаргонізми, суржик та професіоналізми. А тепер увага! УВАГА! Ними в авторських текстах зловживати не треба! Знову увага! Повтрюю: В АВТОРСЬКИХ ТЕКСТАХ, тобто не там, де автор описує монологи, діалоги, полілоги, в яких розмовляють ГЕРОЇ твору. От цим героям твору — для об’ємнішої їхньої характеристики — і можна (знову таки, не зловживаючи) вкладати у їхні вуста оті діалектизми, просторіччя, жаргонізми, суржик тощо. Скажімо, лікарі або актори можуть застосовувати СВОЇ професіоналізми, а трактористи — СВОЇ; тітонька, яка продає розведене молоко на стихійному ринку, ймовірніше за все, розмовлятиме суржиком української та російської мов, а якщо подібна тітонька буде у Волинській обл., то суржиком української та польської мов. Багато людей, особливо Вінницької, Івано-Франківської, Житомирської, Рівненської та деяких інших областей можуть вдаватися до діалектизмів. У Рівненській області це здебільшого полонізми з примішуванням білоруських слів. Усе це може автор використовувати для характеристики мови героїв. А в авторських відступах треба застосовувати літературну мову. Інакше Він (автор) просто буде невігласом! Заради об’єктивності, можна сказати, що деякі автори, все ж, пишуть як їм заманеться і навіть друкують такі твори. Ну звісно або за плату або по знайомству. Але на такі не твори, а тексти, читачі не звертають уваги й не купують. То якщо такі твори виходять навіть інколи книжками, що видають “папіки” (спонсори сексуальних авторок), татусі своїх чад (чим би дитя не бавилось), то їх (твори) розсовують по бібліотеках, тішачи їхніх авторів безсмертністю. З точки зору, що вони (тексти) й у бібліотеках через неграмотність (Ви — кандидат)авторів лежатимуть незатребуваними,то,внаправду,такі книги стануть вічними.
      Тобто, повтормось, текст від автора автор зобов’язаний писати літературною мовою (тільки інколи, можливо, відступаючи від неї), а репліки героїв може виписувати й менш літературною, знову таки, не зловживаючи різними діалектизмами, жаргонізмами, просторіччям, професіоналізмами тощо. ВЧІТЬСЯ!

  8. Борис сказав:

    Дякую за поради, візьму їх до уваги, хоч і залишусь при своїй думці, бо “Нет того урода, который не нашел бы себе пары, и нет той чепухи, которая не нашла бы себе подходящего читателя”)) а щодо того, що автор зобов’язаний писати літературною мовою, то це просто курям на сміх, скажіть ще мовою Русі чи 18-го століття)

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *