Микола СНАГОВСЬКИЙ. Й чарівні зорі над селом…

Новоолександрівка!.. Скільки їх в Україні, сіл з такою назвою, сказати б не вельми оригінальною! Однак мої спогади змальовують тільки мою Новоолександрівку — ту, що на Біловодщині у Луганській області в Україні. І це не дивно. Адже в інших Новоолександрівках мешкати не довелося. В інших Новоолесандрвіках у шістдесяті роки двадцятого сторіччя не було такого гарного ставка з величезним багатством риби, а поруч з ним — крейдяної гори, яку в народі прозвали Сенківською, бо за нею розташоване сусіднє село Сенькове, але вже іншого району — Старобільського. А в якій ще Новоолександрівці конюшні розташовані у спорудах, зведених ще за царату! Можливо десь і є, але не в тих, у яких спочатку передбачалося відкрити церкву. Тупіт коней-важковаговиків створював справжній місцевий землетрус, коли бігли табуном, і те щоразу здавалося своєрідним спокутуванням гріхів за святотатство та кощунство, що запанувало над подібними спорудами після усім відомого 1917 року. 

Новоолександрівка!.. Моє село — рідний край! — приторкнулося-пригорнулося до згаданої Сеньківської гори: зелене, затишне, охайне і якесь компактне, доладне, умиротворенне. Коли сонце схилялося до обрію, ущухав денний вітер, а мешканці порозходились по домівках, на нього, немов з небес, опускалась тиша — та така, що чутно було як за кілька сот метрів у ставку сплескувалась риба, розбурхуючи моє бажання наступного дня на світанку податися на її ловлю; кумкали жаби, подавали свої голоси водоплавні птахи, зрідка чулося гомоніння нечастих перехожих. І тільки гудіння трансформатора на молочно-товарній фермі — хоч вона була й дуже далеко — дещо приземляло поетичну млість від чарівності тиші, бо певною мірою нагадувало про ударну роботу доярок і тваринників під час вечірнього доїння.

Новоолоександрівка… Присядеш на ганку своєї хати чи то перепочити, чи, швидше за все, знайти привід помилуватися природою, що починалася тут, від хатньої призьби. Очі дивляться на споришевий килим двору — у бік причілку, з-за кута якого виглядають буйні кетяги бузкового цвіту, на щойно відремонтовані ворота і хвіртку…

«Та малий ще ти… Хіба ото вистачить клепки в голові, щоб таке відремонтувати…», — переймалися проблемою мамка.

Днів за три-чотири вони ж:

«Ой, ти диви!..»

Відремонтовані ворота і хвіртка — майже нові — то добре! І, дивлячись на них, ще і ще раз утверджувався: добре! Але, все таки, прагнув пошвидше їх наяякісніше відремонтувати, щоб нарешті… Щоб нарешті… Не повірите!.. Щоб, нарешті, було на що причепити поштову скриньку, нову, теж змайстрьовану власноруч. І ось тепер у ній видніється свіжа пошта. Радію. Це немов душевний зв’язок з близькими й далекими краями. Я знаю, що за кілька хвилин витягну зі скриньки і з нетерпінням перекладу з руки до руки різні поштові повідомлення та листи, газети й журнали, погортаю їх.

Це буде невдовзі. А поки що таке настроєве очікування воєдино зливається з милуванням рідним подвір’ям. І погляд хочеться вести так, як і сонце над землею ходить: зліва направо. Отож збоку нових воріт — кущі матіоли, справжні її зарості. Цвіте-буяє. Високі гордовиті пагони зусибіч обліплені дзвіночками квітів: одні вже розпустилися на повну силу, інші — наполовину, що зверху — ще у пуп’янках. Пагони різнобарвні: від прозоробілого до брунатного. Як же, споглядаючи на таку розмаїтість барв та гру сонячних зайчиків на тих квітах, не згадати свої фарби, пензлі, папір. Усе те знаходиться у хаті… Ну, я про те знаю. І настрій від того покращується. Я візьму фарби, намалюю квіти. Це точно! І від того на душі — умиротворення. Але спершу треба не сполохкати враження, бо воно тільки окреслилось в уяві, але до завершеного кінця не дійшло, не визріло, не розпустилось, як пахуча фіалка звечора, не задухм’яніло на повну силу. Тому залишається немов незавершеною роботою. Вона завершиться, коли я нап’юся краси рідного двору.

Трохи праворуч з матіолою мамка висадили багато інших найрізноманітніших квітів.

Так і тягнеться імпровізований газончик з них довжиною з хату, тільки напроти неї, через кілька метрів двору в спориші. А за цими різнобарвними квітами ростуть ошатні вишні, яблуні, сливи — невеличкі, однак плодючі. І нехай двір бідненький, навіть убогий, він — наш з мамкою, а тому — найдорогоцінніший, найрідніший, найтепліший! Я не приглядався до вбрання інших дворів, бо то — чужі двори… Навіщо вони мені?!.

А якщо, сидячи на рідному ганку, повернути голову зовсім праворуч, то там можна було побачити собачу будку на подобу землянки, за що її полюбив не тільки дворовий песик, а й кіт, бо навіть узимку була такою теплою, що вранці тваринки з неї вилізали настільки зігрітими, що від них аж пашіла пара. За тією будкою далі виднівся хлів сусідського обійстя, в якому господарювала самітня жінка. Під час другої світової війни була остарбайтером у Німеччині. Там і навчилась правильно хліб вживати — не зі стравами, а не раніше, ніж хвилин за двадцять після їди. Можливо й, справді, це допомогло їй прожити на цьому світі достатньо довго, дарма що бідувала.

Коли ж остаточно спрямувати погляд праворуч, то можна було роздивитися хлів при рідній хаті, в якому були дрова, вугілля, господарський реманент. Також в окремій загороді жили кури.

Отак, напившись краси рідного двору, беру папір, фарби та все до них і чимчикую під холодочок улюбеної груші на гроді. Як добре, що я її відстояв перед мамкою. Груша років з сім поспіль не родила. Тож мамка взяли сокиру, та й вирішили зрубати її, величезну й гіллясту, щоб розчистити додаткове місце для картоплі. У цю мить я мамку зупинив. Став між ними та грушею…

«Не рубайте! — благаю. — Вона вродить! Обов’язково вродить…»

Груша чи то мамку злякалася, чи до моїх припущень прислухалася, а як вродила! Я-а-к вродила!!! На заздрість усім сусідам. Таких величезних і гарних, духм’яних та смачних груш годі було й пошукати! Нівроку! (А щоб так рясніли на гілках — не бачив за все своє життя, хоча й не на Місяці мешкав). Як же під нею не почати малювати! Ось тобі — холодок від груші, а ось — чудовий вид на двір та хату.

Ото малюю і слухаю:

«Я так хочу, щоб ти в люди вийшов, щоб не гибів у селі, як я… Тяжко тут буде тобі, бо за характером ні красти не зможеш, ні підлабузником нагинатися, не куриш і до спиртного байдужий… Куди тобі без цього усього на селі?!. Хіба що білою вороною… — воркотіли так, наче собі, мамка, милуючись цвітом маку. — Ой! Бісовського сина! Що ж це воно значить?.. На мить поглянь, синку, мак нам хтось «прорідив». Відчуваю, що не ти, бо мак ще зеленикуватий. До такого ти не ласий. А що ж воно за стерво на чужий город залізло?..»

Мамкиним бідканням перейнялася знайома жінка, яка проходила повз наш город.

«Та я, Анастасіє Захарівно, чула, що заїжджі молоді хлопці навчилися з такого маку якесь зілля робити. Коли приймуть його, то їм стає так гарно-гарно на душі, весело, радісно…»

«Та невже?! Щось не віриться! — відповіли мамка. — Що ви таке кажете? Спокон віку печу пиріжки з маком, але щоб отак радісно ставало після них, не помічала, навіть коли й кілька умегелю… Колю, а тобі після пиріжків з маком радісно не ставало? Ні?.. От бачите, Костівно, і сину моєму аж так радісно не ставало…»

«Ой, Захарівно, я ж сказала, що не від макових зернят, а від зілля. Кажуть, що його роблять з макових головок та самої рослини».

«О-о-ой-й! То що ж тепер?!. — розгубились мамка. — То невже? Оце не було кому нишпорити городами! Так тепер отака напасть! Господи, і звідки воно береться?!.»

Отак, слухаючи розмови, малюю димар хати. Тільки-но, придивившись до нього, відзначаю собі, що цього року не обмазував його, не білив. Для малюнка живописніше, коли він дещо облуплений, трохи в сажі, а для людського ока — то пересуди.

Мамка неначе прочитали мої думки.

«Ото принагідно ближчим часом підлагодиш його», — продовжуючи поратися на городі, сказали мамка.

«Авжеж», — погоджуюсь.

Іншим разом і можна було б відкласти на потім не вельми приємне заняття підставляти драбини до хати: спершу велику, а на неї — меншу, поклавши на очеретяний дах так, щоб дістала димаря. Відтак з відрами та розчином, водою і щітками дістатися його. Але цього разу мені спало на думку помилуватися нашим обійстям зверху, можливо навіть намалювати або, принаймні, запам’ятати.

Наступного дня якомога раніше я був уже на гребені даху.

«Ма! Тільки ви не запитуйте, чи я тут не заснув. Просто хочу роздивитися на всі боки», — випередив я можливе материне запитання.

Новоолександрівка!.. Здавалося, що вона починалася з нашого двору і так «розходилась» колами, як розходяться кола на воді, коли на неї кинеш камінець чи то в ній сплеснеться риба. А тут розходились кола погляду й уяви, реальних картин і побутових сценок. Он підійшла годувати своїх курей сусідка, сумирна жінка, одинока. Чомусь її жалко. А он ту, що через хату — ні: має корову, молоко продає всім бажаючим, але ж яке? Розведене! Її за тим якось застукали. Так вона знаєте що відчебучила? «Не тільки ви молока хочете, а й інші! Всім не настачиш, бо корова — одна!..».

Погляд веду далі. О! З двору за деревами й тинами погано видно двір учителя фізики, а з даху — дуже добре. І характером вчитель нівроку, і на всі руки майстер. З якогось брухту склав собі моторолер. То що чоловік на ньому тільки не витворяє: не тільки родину, а й сусідських дітлахів катає, сіно — справжні копиці — возить. Моторолер маленький, але добре тягне не лише причіпну коляску, а й усі вантажі на ній.

Але я на обістя вчителя-фізика можливо й не звернув би уваги, якби мені не сподобалося те, як він вів гурток юних фізиків і, окремо, юних фотографів. А мене тоді приспічило досконало вивчити фотосправу. Свого фотоапарату не мав, відповідної гарної літератури ні у шкільній, ні у сільській бібліотеках не було. Тож я засипав його численними запитаннями, а відповіді ретельно записував. Часом, запитував по кілька разів. Досі вдячний йому за ті терплячі відповіді та консультації. У подальшому вони неабияк знадобилися, і, як журналіст, я часто вдавався до фотографування, щоб проілюструвати свої творчі статті.

Затишне село Новоолександрівка, невитягнуте як, скажімо, сусідське Євсуг або те, що на захід за горою, — Сенькове. Тож отак обдивлятися, сидячи на даху, — одне задоволення. Поки мамка не гукнули: «Ти ще там не заснув». Треба гарно роздивитися з такої височини, бо коли ще таке трапится — залізти на верхотуру.

О! Уздрів! Уздрів перехрестя нашої вулиці Шевченка, 20, і провулку повз нашу хату. Тут хлопці чи не щовечора влаштовують імпровізоване футбольне поле. І я долучився, було, до такої гри. Ох спершу і затягнула вона, та так, що забував про все. Хоча ні! Про одне на забував — футбольні трансляції по радіо. У нашій хаті зберігся ще радіодинамік у вигляді чорної тарілки. От по ній спершу і слухав футбольні матчі.

Якщо погляд перевести трохи вбік, на схід сонця, то там видніється околиця села, а за нею — величезне поле, віддане під городи односельцям. Взяли там городню ділянку і ми, засадили її здебільшого соняшниками та кукурудзою. Вигідно здавати насіння, а взамін отримувати олію. А з кукурудзи самі чого тільки не робили. В діло йшло все від неї: кукурудзинням обставляли хату, таким чином утеплюючи її, а з качанів лущили зерна. Зерна білої кукурудзи мололи на крупу на спеціальній «драчці», що збереглася у нас ще певно з дорадянських часів, а зерна кукурудзи жовтої давали на корм курам. Ну а обдерті качани ставали непоганим паливом для пічки. Інколи горять краще вугілля. А то як бувало: замовлять мамка привезти його, а простежити якої якості завантажать до кузова машини через якусь вагому причину не можуть. То у такому разі як правило привозили те вугілля з великою кількістю породи й звичайної пилюки.

З даху хати на значній відстані серед інших городів важко було виділити свій. Все зеленню буяло. Ну й від того радісно було!

Далі погляд перевів вздовж нашої вулиці імені Шевченка, у північний її бік. Там, на її початку, — хата Антоніни Яківни Найдиш, яка, крім того, що була вчителькою української мови й літератури, керувала ще драматичним гуртком, гра у якому мене усе більше захоплювала. А тут ще й дівчата-однокласниці втягнули у процес обміну фотокартками відомих артистів, певно, через те, що мав не лише фотопортрети, а й цікаві фотосвітлини у мистецьких часописах і газетах, які я передплачував.

Невдовзі докумекав, що футболіст з мене ніякий, а ось фотосправа, декламування, виконання сценічних ролей, а також література, малювання вабить значно більше, а ще — радіосправа, до якої мене приохотив однокласник Санько Майстренко. Тож в армії я служив зв’язківцем. Мені ж, у свою чергу, судилося приохотити Володю Поршенка до астрономії, та так, що він вступив на астрономічний факультет Одеського університету.

Дивився я отак, сидячи на гребені даху хати біля димаря і, справді, трохи не закуняв. Тож стрепенувся, схопив щітку, вмочив у воду і давай тією щіткою зо всьго маху — по димареві! По димареві!.. А на тобі! А на!.. Щоб не облуплювався! Щоб знав як облуплюватися!.. «Ах, ти ж… собака такий!..» (Ну, це найгрубіша лайка).

Після такої роботи треба було перепочити та готуватися до нічної зміни на току.

Мамка вареників з вишнями та малиною наварили: смачнющі-пресмачнющі, особливо коли ще їси на власноруч змайстрованому з дошок-обаполів дерев’яному столі, а сидиш на імпровізованих стільцях-колодах. Та й мамка тим ще ніяк не натішаться.

Вони в настрої, нічого не болить, то й мені спокій на душі. Але знав, що то може бути не надовго: або мамка знову скаржитимуться на головні чи серцеві болі, або, чого доброго, прийдуть з роботи знову заплаканими. Тоді я здогадувався, а з плином років утвердився у думці, що на роботі до неї як до прибиральниці приміщення сільської ради дехто ставився безсовістно. Зарплату призначили п’ять рублів на місяць. Подорослішавши і почавши працювати, я зрозумів, що її зарплату (значно більшу, рублів тридцять — шістдесят) хтось отримував, «відриваючи» від того п’ятірочку на «зарплату» матері. Це можна було б якось і простити, якби не майже щоденні докори на адресу матері-прибиральниці: то вона підлогу помила рано, то пізно (підслизнутися можна), то вона не закрила вікно фіранками, через що у приміщенні спека, то не так і не тоді, і не там повідкривала (або позакривала) кватирки, не там поставимла віник і совок… Це тільки малюсінька частка прикладів. Одне слово, прискіпувалися, щоби були приводи платити оту мізерію… Згадувати все — очманіти можна! Бог їм суддя, тим паче, що ті недоброзичливці вже в інших світах.

Тож я тішив мамку тим, що влітку влаштувався на різні роботи: одного року — на сілосну траншею, другого — сапати буряки, наступного — на тік перегортати й провіювати зерно.

Новоолександрівський кінний завод №64 славився (маю на увазі 60-і роки двадцятого сторіччя) не тільки відбірними породами коней, гарними чередами корів, а й сільськогосподарськими культурами: буряками, кукурудзою, ну й, звісно, пшеницею. Так оцю пшеницю ми й перегрібали дерев’яними лопатами. Надворі, та ще й коли вночі, працюється без особливих труднощів, навіть распіратор не потрібен. А ось коли доводилося ту пшеницю перегрібати у закритому зерносховищі, без распіратора не можна було ніяк обійтися. Ото тільки під ним обличчя й залишалось чисте. Все інше тіло за нічну зміну перетворювалось в один сірий пиловий скафандр. Але про це згадую не з докором. Навпаки, з якоюсь часткою вдячності. По-перше, я призвичаювався до різних видів робіт. По-друге, за працю на току пристойно платили, зокрема й комбікормом, який потрібен був для наших курей. По-третє, під час таких робіт замислювався: а чи не стати мені агрономом, зоотехніком, городником чи інженером-механіком?..

Та чи не найбільше праця на току, особливо у нічні зміни, живе у споминах зовсім через інші причини. Ви можете уявити стан душі підлітка, який о третій годині ночі неспішно прошкує з току додому?! Тіло зморене, але нічна прохолода його певною мірою тонізує. До цього разом додається відчуття добре виконаної роботи, і з’являється там — у глибині душі — якась майже невловима гордість від того, що ти, як показує життя, не трутень на цій землі, можеш допомогти матері покращити родинний бюджет. І не знаєш чому більше радіти: отакому відчуттю чи… бездонному зоряному небу. Воно над селом особливе: тихе, високе і водночас грайливе! Мені підморгувала то одна зірка, то друга, третя… Мовляв, зупинись, запам’ятай цю мить, напийся вражень зоряної сільської ночі і коли тебе в пору сивини й старечого віку раптом охопить спрага спогадів й викличе болючий щем, згадай свій рідний край, отакі миті, і тобі стане легше — де б ти не був і щоб ти не робив! Бо тут до тебе прийшло усвідомлення, що ти — людина, що ти, хоч і часточка серед інших людей, але вагома й мисляча. Бо саме тут вирувало твоє отротцтво й починалася юність з підлітковими клопотами, закоханістю, першими зрадами й випробуваннями на справжню дружбу. Дивись на мене, на зоряне небо, й вибери собі зірку. Хай вона буде твоїм оберегом…

Аби відчути усім своїм єством блаженство місячно-зоряної ночі, пішов не відразу у бік своєї вулиці, а дещо довшим шляхом — вулицею центральною. Перед нею спочатку зупинився на сільському майдані. Ніде ні душі. Розвів у сторони руки, підняв до неба голову: за спиною залишився тік, по праву руку за хатами — ставок, по ліву — крамниці і провулок у бік моєї вулиці, переді мною — головна вулиця села… Ще ніч. І тому на ній жодної машини чи людей, худоби. Тож починаю йти якраз по її середині. Боковим зором бачу обабіч дерева й за ними — будинки та хати, а дивлюсь, закинувши голову, на зорі… Йду повільно… Час од часу зупиняюсь. Відчуваю: щось коїться з душею! Щось коїться! І милування ніччю, Місяцем, зорями, і якийсь трепет ще непізнаної чуттєвості, ледь вловимого неспокою і водночас прикре передчуття недоречної впевненості у тому, що більше такого не побачу, а, можливо, й не відчую. Чи буде на нових місцях ось таке небо, такі зорі, такий Місяць, така вулиця?!.

Не бачив… Не було… То все жило тільки над Новоолександрівкою і в Новоолександрівці та ще у першому рідному селі — Євсузі, де пройшло дитинство, а тому дещо при інших ситуаціях.

Отак головною вулицею дійшов до іншого провулку, де мав повернути у бік рідної хати. Опинився на своєму подвір’ї, коли вже наш півень у хліві почав співати.

Прокидалась ранкова зоря.

Но-во-олексан-дрів-ка!.. Шепочу по складах назву, як сказано було, неоригінальну, але як для рідного села, села мого отроцтва й моєї юності — трепетну. Моя Новолександрівка — це не тільки табуни гривастих коней-важковаговиків (спини — мов столи!), череди високодойних корів, тваринництво, сільськогосподарські культури, це ще й школа з паралельними класами, клуб, згодом — будинок культури, гарна сільська бібліотека, їдальня, чимало крамниць. Для мене найкраща і найпривабливіша — книжкова. Крізь усе життя проніс деякі книги, куплені в ній!

А ще улюбленим місцем була сільська бібліотека. В ній «мешкало» чимало цікавої для мене літератури, зокрема й драматичних творів або таких, що були тільки в одному примірнику і видавалися лише до читальної зали. Мені ж давали додому. А все тому, що розірвані й ветхі книги навчився майстерно ремонтувати й переплітати, від чого отримував велике задоволення. А оскільки я ще й малював, то за потреби відновлював написи назв тощо. Звісно що за такого ставлення до книг бібліотекарі не проти були видавати мені будь-яку літературу.

До всього сказаного як не згадати рідну школу! Де я не був би, вона згадувалась то так то сяк, однак завжди по-доброму…. Ось разом з друзями й однокласниками п’ю гаряче молоко, закусюючи булочкою, щойно налите по-справжньому дбайливою тітонькою. А ось разом з усіма під час обідньої перерви уплітаю молочну манну кашу в їдальні третього відділку конезаводу №64, коли ми, школярі, у чомусь допомагали тваринникам.

Частенько у пам’яті виринає картинка, коли старша піонервожата (дружина вчителя історії та співів, згодом класного керівника Івана Івановича Циркунова) втішає мене і радить не впадати у відчай при перших труднощах виконання роботи піонервожатого.

А ось мене, як переможця конкурсу юних художників, нагороджують справжньою коробкою акварельних фарб з альбомом і пензлем. (Коробка й досі збереглася).

Ці кадри шкільного життя змінюються на інші, скажімо такий: зима, повно снігу, ліс, вся школа — в ньому, кожний клас споруджує снігову фортецю. Відтак розпочинається всесоюзна шкільна гра…

Ще одна згадка, чи не найпам’ятливіша. І. І. Циркунову вдалося наш найвідсталіший клас за два роки вивести на перше місце. За це радгосп нагородив нас поїздкою на батьківщину відомого письменника. І хоч з ним зустрітися не вдалося, ми були переповнені враженнями. Адже побачили його рідні місця, поговорили з друзями, сусідами та знайомими, а, повертаючись, по дорозі заїжджали до великих і малих міст, які у нас, підлітків, викликали жвавий інтерес.

А ще ніколи не забуду як ми з мамкою (Анастасією Захарівною, Царство їй Небесне) бідували, а школа допомагала чим могла. Досі перед очима згадка: з-за двору через хвіртку хтось гукнув. Я і мамка вийшли з хати. Глядь, а то вчителька з помічниками заносять до двору цілий мішок макаронів і круп.

Дякую тобі, школо, за науку і добро!

Новоолександрівка… Це і щоденні радіоконцерти, що влаштовували працівники сільського клубу. Через вуличний гучномовець, прикріплений на високому стовпі, «крутили» популярні тоді пісні. Чутно їх було по всьому селу. А по середах, суботах і неділях можна було й кінофільми в клубі переглянути. І хай у ньому стояли не зручні крісла, як у міських кінотеатрах, а звичайні дерев’яні ослінці, все ж не це було головне, а сам кінофільм, а нерідко й кіножурнал перед ним. У тому клубі й танці, як кажуть, до упаду бували, свята різні відзначали, надто Новий рік.

А ще Новоолександрівка знаменна величезною скульптурою коня при в’їзді до неї та іподромом, невеличким лісом біля неї, в якому, однак, було багато лісових звірів, птахів, а також диких квітів та всіляких ягід. А ще у ньому стояла чудова пасіка.

Навколо села, як і має бути при селі, родючі й доглянуті лани. Вийдеш, бувало, на Сеньківську гору і поки там, унизу, на греблі, розставлені вудки самі «ловлять» рибу, милуєшся рідним пейзажем — ставком, тією ж зігнутою греблею з деревами обіч, очеретом і окугою з протилежного боку, в’юнкою дорогою до села, ним самим та ланами навколо. А в блакитному піднебессі жайворонки наспівують, білі хмарки проміннями сонця виграють-вибринюють. І життя здавалося таким співучим, безхмарним, безкраїм, оксамитовосвітлим… І вже не так відчувалося, що живіт до спини ось-ось прилипне. Нічого, думалось, ось піймаю хоч трохи риби, мамка юшку зварять. Та і їм від неї, певно, сил додасться, а то останіми днями щось занедужали.

Новоолександрівка… Яке ж моє було прикре здивування, коли за кілька років до рідного села доїхати як слід не зміг, бо водії автобусів не хотіли ризикувати й переїжджати невідремонтованим мостом, а далі — греблею. Тож зупинялися у сусідньому селі. А далі треба було шкандибати горою, спускатися з неї, крутої, балансувати рештками мосту, дріботіти по майже зруйнованій греблі у село, до рідної хати.

Та і це можна було якось пережити, не сприймати так близько душею, якби не одне видовище. Дійшовши з сусіднього села, куди довозить рейсовий автобус, до краю гори, я мимоволі остовпів і озирнувся зусибіч: чи правильно вийшов, чи у бік Новоолександрівки?!. Дивлюсь, наче правильно… Мамку ж провідувати їхав!.. Однак де ставок? Де його величезне плесо?!. Спершу очам своїм не повірив! Немає ставка! Немає величезного водного плеса! На його місці облаштовані городи… Ай-яй-яй!

Ай-яй-яй!!!

Я не йшов, а біг греблею, щоб тільки не бачити, не затримуватися біля такого кощунства: замість води з рибою та всілякою живністю — повз нові городи, начебто для них не можна було іншого місця знайти…

Новоолександрівка.

Село.

Таке собі, не на кожній мапі знайдеш. А от душа тріпоче, щоб там не було…

 

 

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *