Симор ГЛАСЕНКО. Балаклея

Коли Бог створив Едем, Диявол заснував Балаклею. Балаклея простромлена трасою Луганськ – Київ, як шмат шашличного м’яса – шампуром. Запорохнявіле дорожнім пилом, змучене, забагнючене село котиться у хлань невідрадних злиднів.

Напевно, зараз там усе інакше. Мені нецікаво. Я прагну забути ті дні, коли малим хлопчиськом утікав з цього присілка у сльоту маршової ночі на вогні шосе. Це було в іншій країні. Її вже немає. Це сталося не в цьому житті. Воно вже пройшло.

Зараз я у потязі. Сиджу на нижній полці і дивлюся у вікно. Ми з колегами їдемо на симпозіум по аграрній історії України. Вони закурюють у тамбурі терпкий смак коняку, кпинять над провідницею і теревенять про цінності, здається, європейські.

А я згадую, як малим тікаю з Балаклеї… падаю у багнюку… піднімаюсь і знову біжу. 

Ми жили у рахітичній хатині біля траси. На затиллі гнило неоране поле. За полем – чорний, густий ліс. Над усім цим супилось свинцеве небо, завжди важке і невситиме до чвирі. Батько ніде не працював. Він багато пив і часто бився. Збирав пляшки та макулатуру, які потім здавав. Мати прибирала стоматологічний кабінет у центрі села і на ній трималося все. Харчувалися ми погано. Замість хліба мати готувала перепічки із зіпсованої муки, яку нам передали родичі. Вона проціджувала її через сито, позбавляючись від щурячих кізяків та зелених згустків цвілі. Мед нам заміняв цукор. Ми клали його в чай, який передали все ті ж родичі. Я постійно хворів і був хирлявим дітваком.

По сусідству з нашим будинком знаходилась напівзруйнована хижка. Дах у неї з’їхав набік, а вся вона вгрузла у землю, мов прогнилий плід цукрового буряка. Потрапити всередину можна було лише через горище, бо двері були забиті штахетами. Казали, що в ній жила відьма. У селі її боялися, і будинок цей минали десятою дорогою. Коли вона померла, ніхто не знав. Одного дня відьми просто не стало, і тіло її ніхто не хоронив. Через цю історію хижка набула недоброї слави, і її не чіпали. Вдень ми з хлопцями інколи наважувалися пробратися всередину, та довго там знаходитись не могли. Страшно. Нюшкували якусь мить і давали втікача. Вікна моєї кімнати виходили на хижку. Часто вночі, я довго дивився на неї у світлі повного місяця. Іноді я бачив, як у вікнах мелькала чиясь тінь. Я мигцем забирався під ковдру і, заплющивши очі, трясся від страху, поки не засинав. Та на ранок, хижка знову ставала звичайною хисткою будовою без жодних містичних принад.

Але якось однієї ночі я прокинувся від шуму, схожого на тріск сухого дерева. Ставши навколішки, я виглянув у вікно. Крізь шпарини занепалих стін струмувало світло ліхтаря. Я вкляк на ліжку і, похоловши, глипав вибалушеними вирлами, поки те світло не зникло. Я пірнув під ковдру і не стуляв очей. Чув, як повернувся батько. Він завжди голосно грюкав, коли заходив до хати. Він п’яним гепнувся прямо у порозі. Як завжди, згріб килимок і перевернув меблі. Тієї ночі він знову бив матір. Вона довго вмивала заюшене обличчя і плакала. Мені до смерті хотілося втекти невідь-куди… хоч на край землі.

Гіршим за дощ у грудні може бути тільки дощ у грудні в Балаклеї. Село стало суцільною драговиною. З неба сипалась колюча мжичка і голі дерева гнулися ниць. Повсюди вила негода. Я носив стару дідову куртку зеленого кольору, яку нам передали родичі. Вона була на три розміри більша, тому я підперезувався звичайною мотузкою, щоб її поли не волочилися по землі. У таку чвирю я вибіг з хати аби розповісти хлопцям, що відьма повернулася. Вони підняли мене на сміх і пішли перевірити. Аби не здаватись засцихою я подався з ними, хоча від нічного привиддя мене все ще кидало в трем. Одразу, що мені впало в очі, це зірвані штахети з дверей. Вони лежали на землі і з них стирчали здоровецькі цвяхи. Хлопці цього не помітили і поперлися на дах, потім крізь дірку на горище і далі в середину хижки.

Мене обізвали брехлом. Надавали стусанів і виваляли у багнюці. Вдома за брудний одяг мене шпетила мати. Я зачинився в кімнаті і, здається, плакав. Це я так кажу для більшої ліричності, чи що… бо насправді я не плакав. У Балаклеї ніхто не плакав. Там ревло небо своїми огидними опадами день у день… день у день…

 

Знову настала ніч. Знову батько був п’яним і занадився лупцювати матір. Він голосно обзивав її шльондрою, а потім схопився за ніж. Мати від болю вищала, як оглешена. Я вибіг до них і кинувся батьку в ноги з благанням припинити. Та він з усієї сили жбурнув мене геть. Я відлетів до стіни, і від удару у мене забило дихання. Я поповз до виходу, згріб килимок перед порогом і перевернув меблі. Опинившись на вулиці, я, не пам’ятаючи себе, побіг в непроглядну темені мокрої ночі. З хати лунали материні крики, і я боявся, що батько її вб’є. Було холодно і боляче пекло обличчя. Сам не розумію, як я опинився у відьминій хаті. Я просто біг, біг, біг… пересік город… переплигнув прогнилий риштак… подерся об сухе гілляччя, що лишилося від спиляного дерева… потім забіг до сусіднього двора, смикнув двері і шмигнув в середину. Спогади туманні… дуже туманні, як ось цей пар, що зміїться на пероні станції «Козятин». Та я впевнений, що біг я на світло ліхтаря. Неважливо, було воно там тієї ночі, чи ні. Я просто знав, що я його там бачив.

Я забився у глухий куток, обхопив руками коліна і тремтів: від холоду, від страху, від ненависті. Не знаю, скільки я так просидів. Знадвору стугоніла негода. Небезпечно скрипів хиткий дах. Мені ввижалось, що він дивиться на мене крізь діряву стелю і сердиться, що я ховаюся під ним. У тріснуті шибки кидався несамовитий вітер і ті моторошно дрижали. Зрештою, це для мене було тишею. Така тиша в Балаклеї. Раптом з іншого кутка хати донісся звук, схожий на кроки. Я підняв голову і прислухався. Ось воно, знову, ніби хтось наближається до мене у сліпому мороці чаклунської халупи. Я зацьковано притулився до стіни і гарячково почав мацати підлогу чи то у пошуках опори, чи то у пошуках знаряддя для оборони від невидимого ворога. Та враз кроки стихли і знову дах та шибки безперешкодно виконували своє сиротливе соло. Тільки-но я заспокоївся, як з темені винирнули два здоровенних мацаки і, схопивши мене за шкірки, підняли вздовж стінки над підлогою.

– Ти хто такий? – прохрипів грубий голос з пітьми.

Я до того перелякався, що мій язик занімів, і натомість я видав якесь невиразне мукання, не в силах закричати.

– Що ти тут робиш? – знову запитав голос.

В голові у мене вертілося тільки одне: «Відьма! Відьма. Відьма!» У відповідь я заквилив з остраху і розплакався. Разом із слізьми гарячою цівкою по литках побігла сеча і підступно закапала на підлогу. Сильні руки все ще тиснули мене до стіни. Якусь мить голос мовчав. Потім кулаки, в яких зім’ялася моя картата сорочка, розціпились, і я гепнувся на підлогу.

– Козаки не всцикаються, – почулося мені.

Кроки роздалися у тьмі і через мент стихли. Дальнє світло фар вантажівки, що рухалась по трасі, знічев’я просочилося в кімнату. Воно вихопило з пітьми фігуру, і враз я побачив обличчя з густою бородою. Впало в очі сиве скуйовджене волосся на голові і зім’ятий плащ з піднятим коміром.

– Забирайся геть! – прогриміло з іншого кутка.

Я вибіг з хижки і помчав додому. Там сварка минула. Повсюди валялися розтрощенні меблі і осколки розбитого посуду. Батько спав п’яним і голосно хропів. Від його огидного перегару в хаті запотіли вікна. Мати теж спала. На підлозі у ванній я знайшов її скривавлену нічну сорочку. Я скинув мокрий одяг і ліг у ліжко. Тепер я твердо знав, що то не відьма нюшкує у хижці. Там жив якийсь незнайомець з густою бородою і сивою гривою.

Ранок синів підбитим оком. За лісом силкувалося підняти розприслі сідниці каправе сонце. Простір гойдався головною біллю і викручував мокру нечесть з усього і усіх. На землі крижаною коростою виступив наст. Він хрустів під ногами, а здавалося, ніби то харкають сутерени. Ми йшли до бару цупити пиріжки. Ми так часто робили. Забігали всередину, двоє хлопців відволікали продавщицю, а я притьмом потягував ліверні пончики, які смачною купою масно полискували на стійці. Я ховав їх у кишені дідової куртки, від чого та мазалась жиром, і мати не могла дати втямки, що то за плями.

Ми хвацько зайшли в середину бару, і два малолітні вар`яти, не вагаючись, почали теревенити з тілистою продавщицею. Я став трохи осторонь, якраз напроти пиріжкової купинки, і наготувався притьмом змітати їх один за одним до своїх кишень. Та враз помітив в дальньому кутку задимленого залу знайому фігуру, чиї обриси швидко нагадали мені, хто це такий – відьмак із хижки. Безперечно: скуйовджене сиве волосся, густа борода і піднятий комір зім’ятого плаща. Я оторопів і довго не зводив погляду з мого нового знайомого. Потай я хотів, щоб і він помітив мене, хоч і боявся його до всерачки. Та він відчужено схилився над гранованим стаканом горілки і напівпорожнім келихом жовтого пива. Заґавившись, я змусив моїх подільників докласти неабияких зусиль, аби розтягнути розмову з тіткою за прилавком більше потрібного. Миттю оговтавшись, я пружним рухом хапнув два пиріжки і сховав їх у кишеню. По тілу пробігла пекуча дрож збудження. Я заникувався, очікуючи викриття, та марно, ніхто нічого не помітив. Тоді я хапнув ще два пиріжки і потім ще. Зрештою, цього було б досить, та хлопці вдало відволікали товстуху, і та роблено реготала. Я крадькома потягся за черговою порцією, як раптом хтось міцно ухопив мене за руку. Я вкляк на місці і одразу почув на своєю головою:

– Ах ти, сучий сину!

Я погляну угору і побачив здоровенного вайла з жирними, товстими губами. Його кремезна пухка долонь зціпила мій тонкий зап’ясток до хрусту. Потім він хвицнув мене по потилиці, і я звалився на землю. З кишень повисипалися поцуплені пиріжки. Помітивши провал операції, хлопці дали втікача. Продавщиця зайшлася оглушеним виском і сипала прокльони на всіх нас, а особливо на мене. На мене і усю мою родину. Та дарма старалася. Ми усі давно були проклятими і хворі на пристріт. Нас зурочило небо Балаклеї.

Вайло на цьому не зупинився. Він одним рухом підняв мене з підлоги і зацідив кулаком прямісінько у живіт. У мене забило дихання, і на мить мені здалося, що я от-от пенькну від браку повітря. Я скорчився на підлозі від невимовної болі. Як на мене, це достатня кара дітваку за дурний проступок. Та вайло так не думав. Віз знову підняв мене і замахнувся кулаком. Крізь зажмурені очі я уявляв, як кремезний кулак прорізає простір і з усієї сили втискується в моє скулене обличчя. Аж ось в барі прогриміло: «Не чіпай пуцьвірінка!» Усі присутні повернулися на цей грімкий звук, і виявилося, що то промовив вовкуватий чужинець за кутнім столиком.

– А ти хто такий? – непоштиво відрізав вайло.

– Я той, хто зламає тобі руку, якщо ти ще хоч раз удариш хлопця.

Вайло послабив захват, та все ж мене не відпускав.

– Що ти сказав?

– Що чув.

Відьмак говорив рівно та спокійно, не відриваючи погляду від стакану.

Відвідувачі за сусідніми столиками витягнули шиї і з цікавістю спостерігали, що буде далі. А далі вайло бовкнув: «Пішов в сраку»,- і зацідив мені під око. Я знову впав на підлогу і, затуливши око долонею, голосно завищав. Тут незнайомець різко підвівся і неспішною ходою підійшов до вайла.

– Ну, що-що ти зробиш? – кидався до нього мій кривдник, огидно гримасуючи своїм огрядним рилом.

– Те, що й обіцяв, – таким самим спокійним тоном відповів відьмак. Потім він хвицнув противника відкритою долонею в борлак, блискавично схопив його ліву руку і вивернув долоню. Той низько нагнувся, зболено харкаючи і тримаючись вільною рукою за горло. Далі відьмак ударом перетяв долонею лікоть, і в барі пролунав хрускіт кісток. Вайло впав на коліна, а потім зовсім звалився на підлогу і закричав:

– Він зламав мені руку! Паскудо! Ти зламав мені руку!

– Як і обіцяв, – так відповів на його жаління відьмак.

– Я знайду тебе і розтрощу тобі голову!

Товста продавщиця знову заходилася верещати. До постраждалого підбігли двоє і відтягли його в сторону. Спритно сплигнувши із стільця, надвір вибіг якийсь моложавий чоловік в полосатому картузі. Я помітив, як відьмак з особливою зацікавленістю провів його поглядом. Він підійшов до свого столику, хильнув стакан і повністю осушив його. Запив усе це діло пивом і вийшов на вулицю, голосно гепнувши дверима.

Я наздогнав його по дорозі. Ми довго йшли не розмовляючи. Я ледь поспівав за його величезними кроками. Він тримав руки у кишенях і стиха наспівував:

«Кедь ми прийшла карта нароковац,

Став я свого неня дошіковац:

“Неню ж ти мій, неню, вчинь ми таку волю

Йди за мене служить на ту войну».

Його глибокий бас звучав так пронизливо, що, здавалося, розганяв ту тьмяну незугарну чвирю з дощу і туману, яка в’ючилася по стежці сивою отрутою. І справді, коли ми порівнялися з густою лісовою посадкою, на небі з’явилося сонце, як ото ніби винирнуло з котла смерті на його чарівні заклинання. Зараз я знаю, що то була за пісня лемківською мовою (яка тоді здалася мені чаклунською літанією). Я знаю і те, хто був цей відьмак, справжнє ім’я якого Андрій Васильович Гай. Знаю, як він попав у Балаклею… але тоді я цього не знав. Я знав лише одне, що це була перша в моєму життя людина, яка заступилася за мене і показала, що таке сила проти сили, що таке мужність і стійкість.

– Дядьку, дядьку, а куди ви йдете? – біжучи за відьмаком, питався я.

– Додому йду, пуцьвірінок.

Він відповідав коротко і грубо. Взагалі, він багато ніколи не говорив. Відьмак кидав слова, як поліна у полум’я: вчасно і достатньо для підтримки вогню.

– Дядьку, дядьку, а ви знаєте, кого ви побили у тому барі?

– Байдуже, – відрізав він, не збавляючи ходи.

– То Василь, на прізвисько Шваб. Вони з моїм батьком часто п’ють разом. Він злий і шукатиме вас, дядьку. Ви не боїтеся?

– Байдуже, – знову спокійно відрізав Гай. Потім додав. – Скажи мені краще, що то за чоловік у полосатому картузі?

Я зрадів тому, що відьмак задав мені питання, зрештою, що він взагалі зі мною заговорив. Тим паче, що я знав відповідь.

– Він працює в заготконторі. Та я не знаю, як його звати.

– В конторі, кажеш… от кого варто боятися, – загадково мовив він, і ми пішли далі.

Увечері, коли сіли до столу, мати помітила мій синяк. Спочатку вона довго допитувалася, хто мені його поставив, та я не зізнавався. Казав, що упав. Потім вона причитала над тим, що я непутній і закінчу так, як мій батько. А потім ми сіли їсти капустяний суп з перепічками. Поки мати заґавилась на кухні, я стягнув два товстих млинці з тарілки, притьмом загорнув їх у ганчірку і сховав за пазуху.

Коли густим чорнилом розлилася ніч і місяць розірвав її сліпе запинало для свого жовто-мутного ока, коли повернувся батько і заснув на підлозі у кухні не в силах дійти до ліжка, я нишком вибіг з хати і попрямував до хижки. Пробравшися всередину, я акуратно ступав по зжолобленій підлозі і страхітливо шепотом гукав: «Дядьку, дядьку…» Довго ніхто не обзивався, і я подумав, що хата пустує, та враз з кутка сяйнуло світло ліхтаря. Його стрімкий сліпучий промінь вдарив мені в обличчя:

– Пуцьвірінок? Знову ти. Чого треба?

Відьмак сидів на соломі, розкиданій вздовж стіни. То було його ліжком.

– Ось, – протягнув я йому згорток, – це вам, мамині перепічки.

Він поклав ліхтаря світлом до стіни, і в моїх очах заблимали зелені плямки.

– Перепічки, кажеш? Тоді заходь, поласуємо разом.

І хоч я був не голодний, та тільки одна можливість попоїсти з цим чужаком, побути з ним так близько робила мене невимовно щасливим. Я гепнувся поруч на солому і відламав шмат перепічки.

Якусь мить ми жували мовчки.

– Око – гляд, рука – хап? – запитав мене відьмак.

Тоді я не збагнув, що означав цей вираз, та своїм дитячим непідробним чуттям я вгадав, що йдеться про мою витівку з пиріжками.

– Їсти хотілося, – винувато відмовив я.

– Якщо цупиш, – казав, жуючи перепічку, відьмак, – то цуп надлишок, щоб іншого без хліба не залишити. Тоді не попадешся. Зрозумів?

Я кивнув у відповідь, та навряд чи він помітив цей рух у сліпій темряві хижки, яку боязко підсвічував притулений до стінки ліхтар.

Я бачив, як відьмак дістав з кишені невеличку пляшку і хильнув. Потім протягнув мені. Я хотів взяти її, та він враз відвів трунок від мене і відрубав:

– Навіть не думай, рано тобі ще. Ти комусь розповідав про мене?

– Ні, – покірно відповів я.

– Нікому? – гучно повторив він.

– Ні.

– Добре. І не розповідай. Чим довше ти триматимеш язик за зубами, тим довше я тут пробуду.

Він нахилився, аби відламати наступний шмат, аж тут з його плаща випала якась невеличка прямокутна штуковина червоного кольору. Вона впала на підлогу і розкрилася. Впала так, що світло схованого ліхтаря освітило її, і я помітив, що то був якийсь документ, на невеличкій сторінці внизу намальованого герба красувалися три літери «КГБ». Більше я нічого не встиг помітити. Відьмак спритно підняв її і сховав назад за пазуху.

Аби розвіяти незрозумілу для мене паузу, я почав говорити. Я розповів про батька, який до нестями побивав матір; як остогидла мені хвороблива негода Балаклеї, і про те, що я хочу звідси втекти.

– Я знаю, що там, в іншому кінці траси, світить сонце і тече чиста річка. Вода у ній тепла і пахне стиглими травами. Там немає дощу і скривавлених нічних сорочок. І вітер там ласкавіший. Він не дме і не вириває шибки з вікон.

Я говорив про це вперше, хоча малював ці картинки з того самого дня, як став вирізняти батькову лайку і материні зойки з-поміж інших звуків.

Відьмак слухав мовчки, запиваючи перепічку рідиною з пляшки. Та потім він сказав:

– Козак точно повинен знати, чого хоче. Якщо хочеш тікати – тікай. Сумніви – для жінок та дітей.

Ось так вчив мене тієї ночі Гай у відьминій хижці. І я запам’ятав ці слова на все життя. Напевно, саме тому сиджу зараз один в купе і не теревеню з колегами про європейські цінності. Гай би цього не розділив. Не по-козацьки це, говорити про цінності, ділити їх на європейські, азіатські, африканські чи ще якісь там. Цінності є цінності, єдині і непорушні для усіх людей у різних куточках світу. І їх варто відстоювати і чтити. Говорити про них, а тим паче, нав’язувати – це для жінок та дітей.

Згодом ми розпрощалися. Коли я виходив з хижки, чув, як зашелестіла солома. Відьмак заснув.

Кілька днів ми не бачились. По дорозі до школи я з цікавістю зиркав на хижку в надії побачити відьмака. Та при світлі дня він не висовувався. Можливо, він так само самотньо пив у тому барі, та туди мені показуватись було зась. Вночі я незмінно довго просиджував навколішках, прагнучи вловити миготливі стрічки ліхтаря, та теж марно. Хижка знову стала колишньою відьминою хатою: неживою, страшною, з темними вікнами. Я з гіркотою подумав, що відьмак пішов з Балаклеї і відчув себе самотнім. Відчув так, як може відчути це дитина, котра вперше втрачає щось таке, що хоча б якусь мить обдаровувало її захватом і переповнювало грудки непідробною цікавістю, а потім враз зникає, як тепло з-під ковдри.

Якогось дня негода лютувала на повну силу. Її брудні пасма розтріпувалися над селом мокрим снігом, який, падаючи на грунт, ставав підступно-чорною жужелицею. Хмари тьмяного неба збилися в одну непроглядну тину, з якої безнастанно сипалась холодна огида. Навальний вітер батожив зачумлені дахи, подвір’я і верхівки дерев, і здавалося, що ті голим гіллям надсадно квилили небу в благанні припинити жорстокі тортури погоди. Мати поралася на подвір’ї, носячись із усіляким начинням з одного кутка в інший. Її поперек був перев’язаний махровою хустиною, а руки посиніли від крижаних укусів біснуватої нечисті. Я то вибігав, то вбігав назад до хатини, і щоразу все нижче опускав голову в комір, намагаючись позбутися липкого снігу, який підступно прилипав на щоки і нахабно завіювався за прочинені двері.

Раптом на подвір’ї з’явився батько. Він був нестерпно п’яним і хитався у фіртці, тримаючись за її обидві створи. Таке часто бувало, що він до одурі напивався завидно, і означало, що пройшла вдала оборудка зі здачі вторинної сировини. Я відразу помітив батька, а ще той навіжений блиск жорстокості в його посоловілих очах, який вивчив змалку. Жорстокості, що межувала зі сказом, виспрена алкоголем і доведена до відчаю безпросвітними злиднями та імпотенцією. Мати, знаючи такий стан батька, всіляко уникала його. Вона навіть в очі йому не дивилася. Лише покірно схилила голову на груди і занурилась в роботу. Він довго дивився на матір, і його вилиці ходили ходором від скаженої злоби, огидно ворушачи сіру шкіру на кістлявому обличчі. Потім він похитуючись підійшов до матері, підняв з землі штахету (яка невідь як опинилася там) і уперіщив жінку у поперек. Мати від несподіванки впала на коліна і заквилила від болю. З її рук випали баняки, які вона хотіла вичисти піском з водою. Я враз кинувся до неї, та батько відштовхнув мене, як це бувало завжди. В такі хвилини дужче за все я ненавидів себе. Ненавидів за те, що не можу захистити матір, що у мене не вистачає сили спинити п’яного батька і запобігти тому болеві, який він завдає їй. Все, на що я був здатен, це на шалений крик. Я верещав «Не бий маму! Не бий маму!» Я зривав горло, силкуючись криком зупинити його руки, які безжально нівечили найдорожчу мені людину. Я кричав до сказу, до сліз, до болю в м’язах. Кричав і по-дитячому відчайдушно бажав йому смерті, бо твердо вірив, що тільки вона зможе його зупинити. І це зле бажання сина визріло на солоних наволочках невиспаних ночей; на розбитому посуді і потрощених меблях; на полотні скривавлених нічних сорочок і ранах материнської плоті та душі.

Батько вдруге замахнувся штахетою на згорблену від болю матір, і з моїх очей рясно полилися сльози. Та раптом на подвір’я влетів Гай. Він у три кроки підбіг до батька, спритним ударом вибив штахету з його рук, а його самого схопив за горлянку, різко провернув і відкинув на паркан. Той розпластався на кривому ряді і повільно сповз прямісінько у багнюку. Гай допоміг матері піднятися і підвів її до порогу. Потім подав руку мені:

– Козаки не плачуть, – коротко і спокійно сказав він і так само раптово зник у негоду.

Я підійшов до матері, обійняв її, і ми плакали разом. Батько борсався у багнюці не в силах піднятися і п’яно гелготав матірщиною на весь куток. Того разу мати сказала мені:

– Синку, як тільки матимеш змогу, тікай звідси. Кидай все і тікай. Немає тут тобі долі. Немає життя тобі в Балаклеї. Тут у тебе лише одна дорога: або смерть, або, що ще гірше, ти станеш таким, як він, – вона кивнула на батька. – А тобі треба жити. Жити! Розумієш? Мені ти нічим не допоможеш.

Потім ми пішли до хати. Батько скоро заснув на вулиці. Ми затягли його всередину, роздягли і поклали у ліжко.

 

Потяг зупинився на якійсь станції. Поцяцькований вогнями перон розтягся твердою рампою у зчорнілій клітині ночі. По ньому туди-сюди сновигали продавці, пропонуючи усілякі страви пасажирам, які під монотонний стукіт коліс нездатні були заплющити очі. Мої колеги давно повернулися і засіли за карти. Пропонували мені, та я відмовився. Занадто сильно мною оволоділи спогади. Я відчужено дивився у вікно і ніби бачив, як з темені станції тривожно виниряють фари чорного автомобіля і невпинно наближаються до мене. Ось вони повільно пливуть, стають дедалі більшими, їхнє нахабне світло все дужче засліплює очі. Здається, я чую гуркіт двигуна і вже майже бачу суворі обличчя незнайомців, що крізь лобове скло підозріло дивляться на мене і одразу виносять вирок…

Я біг від бару до хижки відьмака не чуючи ніг. Багнюка з-під підошов залітала аж на потилицю. Кілька днів стояли морози і повітря було пекучим, як лід. Та я не відчував холоду. Навпаки, по скронях цівками збігав піт.

Я забіг до хижки і почав кликати Гая:

– Дядьку, дядьку, ви тут?

Саме тоді я увірував якщо не в Бога, то принаймні в якесь провидіння, що шляхом збігів та обставин приводить нас до чогось бажаного. Відьмак, закутавшись у плащ, спав на соломі лицем до стінки.

– Пуцьвірінок? – піднімаючись на лікті, озвався він. – Що сталося?

– Там в барі якісь незнайомці, – я ледь міг говорити, серце шалено калатало і захоплювало дихання, – вони вас шукають.

– Звідки ти взяв, що мене?

– Їх той привів, про кого ви казали, пам’ятаєте, у смугастому картузі.

Тут Гай хутко підвівся і взяв мене за плечі.

– Так, пуцьвірінку, тепер заспокойся і опиши мені, кого ти бачив.

Вештаючись з хлопцями коло бару, я бачив, як туди під’їхав чорний автомобіль. Він здався мені страшним, ніби у ньому їздила сама смерть. З нього вийшло четверо чоловіків. На порозі бару їх зустрічав той самий моложавий канторщик у смугастому картузі. Вони усі обступили його, і він їм щось говорив. Знову ж таки, моє природне чуття змусило мене підійти до них ближче і урвати шматок їхньої розмови: «Ось тут він сидів… він одразу здався мені підозрілим… одним ударом заламав руку… не знаю, де живе… треба селян розпитати…» Цього мені було досить. Я чимдуж чкурнув до хижки.

– Чорний автомобіль, кажеш? – ніби про себе запитав Гай.

Він піднявся на ноги і нервово заходив по хижці, мигцем поглядаючи у вікно.

– Скоро вони будуть тут.

– Хто «вони», дядьку? – перепитав я, і невідомо чому до горла підступили сльози.

Вже тоді я відчував, що наближаються події, які заберуть з мого життя Гая. Заберуть назавжди. Саме тому мої очі застелила прозора пелена відчаю, і я ледь стримався, щоб не розревітись. У цю мить Гай звернув на мене свій погляд. Не знаю, що тоді він бачив у мені. Але раптом, вперше за наше знайомство, я помітив на його зарослому обличчі щось невимовно живе і тепле. Здалося, ніби та борода і та скуйовджена купа сивого волосся розчинилися в просторі і переді мною виникла зовсім інша людина: огрядна, сильна, мужня і до самого серця вірна собі, але водночас глибокого нещасна. Я побачив, як засвітилося його чоло. Та те світло льодяниково відтіняв невідворотний рок, який надавав очам трагічного блиску.

Гай вийняв з нагрудної кишені невеличкий папірець та олівця, підійшов ближче до вікна і щось написав. Потім повернувся і тицьнув мені в руку цидулку.

– Ти казав, що хочеш втекти звідси? Тут адреса та ім’я людей, які допоможуть тобі. Знайди будь-кого з них і скажи, що від Гая, запам’ятав? Там цього не написано. Від Гая, второпав?

Так я і дізнався його прізвище. І як я міг його не запам’ятати. Досі він був для мене відьмаком, чужинцем, заволокою, а найбільше, тим, хто приніс в моє життя надію. А звали його – Гай. Просто, звучно, коротко.

Я стояв перед ним, як він сам мене називав, пуцьвірінком, нічого не розуміючи, і чомусь страшенно наляканим. Тримаючи в руках цидулку, я не те що про втечу не думав, я навіть кроку ступити не міг. Невже це кінець? Раптом він якось тривожно глянув на мене і було видно, що в його голові промайнула думка. Він запитав мене:

– Той вайло, що ображав тебе, як його в біса, Шваб, зараз у барі?

– Так,- не вагаючись, відповів я. – Він завжди там.

– Ходімо, – наказав Гай, і ми вийшли з хижки.

Йшли ми швидко. Я знову не поспівав за своїм другом, але не скулив, а терпляче біг слідом.

Навколо згущалася мертвота барв. Повільно розповзалася густа твань, масно вилискуючи брудною шкірою. Навіженим покидьком лупився об землю вітрюган. Крізь пройми дерев, що тряслися у негодяній пропасниці, нахабно вчавлювалося важке небо. Насуваючись здалеку, десь з-за траси, воно невпинно сповзало попелястими потоками на землю, намагаючись втиснути в забагнючене коло усю живину.

Так крізь цю невситиму чвирю твердою ходою йшов Гай і так само, як тоді, по дорозі з бару, розганяв несусвітній морок холодного наброду своїм струменистим сяйвом. Я підтюпцем біг назирці і добре бачив те скісне світло, що розсипалося на вологих гульках дощу ще дужче, ніж минулого разу. Воно з надзвичайною потугою лилося з відьмака так, що увесь простір навколо нього світився у той час, коли інша частина світу загиналася від тортур мокрої зими. Вже коли я подорослішав, я часто порівнював те надзвичайне сяйво із золотавим переливом поля перед грозою, яке стає особливо насиченим на тлі ізчорнілих грозових хмар; або ж із моторошним спокоєм моря напередодні шторму, коли здається чути, як гудуть його найтемніші глибини, а на витончених гребінцях розмірених хвиль розплескується таке ж саме сяйво.

Та щось в його ході все ж таки змінилося. Вона стала неспокійною, смиканою. Він поспішав.

Ми дійшли до бару. Зайшовши всередину, я одразу спіймав на собі непривітний погляд широкої, мов бодня, продавчині. За одним зі столиків сиділа компанія, в числі якої із загіпсованою рукою знаходився вайло. Гай з хвильку затримався на порозі, швидко окинув залу поглядом, а потім впевнено направився до потрібного столику.

– Ти! – непоштиво вигукнув вайло, тільки-но забачив Гая. Він стрімко, наскільки це дозволяло його огрядне тіло, підвівся з-за столу, і стільчик позаду нього грюкнувся. Зокола відвідувачі звернули на нас свої дозвільні погляди. – Смерті шукаєш?

Я сховався за Гаєм і, здається, схопився за полу його плаща.

– Так, – спокійно відповів той, – шукаю. Ти хотів розтрощити мені черепа? Я дам тобі таку можливість. Бери з собою усіх, кого зможеш взяти, і гайда за бар, там і поквитаємось.

– Ах ти, покидьку, – не вгамовувався вайло, – на понт береш?

– Я двічі повторювати не буду, – відрізав Гай і так зиркнув на нього, що той сахнувся назад. – Ти чоловік чи собака? Якщо не злякався, покажи, чого вартий ти і твої замурзані друзяки. Ось я, один, і ви. Більше нікого. Збирай допомоги, скільки треба. Я не відступлю.

Після цих слів із сусідніх столиків почали сходитись чоловіки. Насупивши чола, вони чорною хмарою обступили нас з усіх боків.

– От і добре, – сказав відьмак, озирнувшись. – Славна буде борня. Лише одна умова: кожен з вас по десять карбованців скиньте в шапку малому. Якщо здолаєте мене, він віддасть їх вам назад. А як ні, гроші наші.

– Ще чого! Ми тобі і так писок начистимо, – бовкнув хтось з оточення.

– Інакше не буде, – ствердно мовив Гай.

Охочих зчепитися з відьмаком одразу поменшало, але не набагато. Гай смикнув з моєї голови шапку і тицьнув у руки.

– Збирай гроші.

Я старанно обійшов бійців, підставляючи шапку, в яку ті кидали зім’яті купони.

Згодом, чимала процесія вийшла з бару і звернула за його ріг: шість бійців, Гай і з десяток глядачів. Я невідступно йшов за своїм другом, перемагаючи в душі страх, змішаний із надзвичайним збудженням. Бійці поскидали фуфайки і картузи та закатали рукава сорочок. Гай твердим порухом руки відсторонив мене, а сам непорушно став у центрі кола, наче дикий вовк. З усіх боків хижо кружляла люто накручена боївка із шести чоловік.

– Готовий розпрощатися з життям? – рявкнув з натовпу вайло, який участі в бійці не брав через поламану руку. – Зараз отримаєш. Всипте йому, хлопці!

Почувши таку команду бійці, ніби шакали, накинулись на Гая. Я затримав подих і отетеріло закліпав зволоженими від страху оченятами.

Та тільки-но бойова команда з’юрмилася навколо Гая, як одразу почала розсипатися. Перший упав навзнак після блискавичного удару в щелепу. Інший, пропустив удар ногою в пах і, скорчившись, валявся обабіч першого. Як упав третій, я не встиг помітити. Гай ламав їх один за одним, причому майже не рухаючись з місця. Рухалось його тіло, руки, коліна, лікті. А сам він, наче скеля, непорушно стояв у вирі борні, вправно відбиваючи та ухиляючись від ударів. Наступного противника він послав у нокаут зацідивши головою у перенісся. Лишилося двоє, які, важко дихаючи, на мент відступили від Гая.

– Сцикуни! – волав вайло. – Чого відступаєте?! Та надеріть же йому зад в кінці кінців!

Та цього разу бійці не так спритно кидалися у бійку. Вони все ще небезпечно кружляли навколо. Враз Гай зірвався з місця і стрілою кинувся на противника. Схопивши його за шкірки, він вправно підсік його, вчавив у землю і закінчив атаку сильним ударом в обличчя. Той розкинув руки в сторони і більше не піднімався. Скориставшись тим, що Гай у зігнутій позі, останній накинувся на нього ззаду і, зімкнувши руки в замок, почав душити. Та Гай видовищно перекинув його через себе, став коліном на горлянку, заніс кулак на його обличчям і люто закричав:

– Здаєшся?

Той ствердно прохрипів у відповідь, і Гай відпустив його.

Він стояв сам, на тому ж місці, де й почалася бійка, а навколо нього нівечились від отриманих травм шість супротивників. Мої маленькі груди розпирала невимовна гордість. Я так хотів кинутися йому на шию і обійняти… Та не став. Частка Гайової стриманості передалася мені, і я вже тоді ставав чоловіком або, як любив казати Гай, козаком.

Гай повернувся до роззяв спиною, підійшов і сказав:

– Нам треба йти, пуцьвірінку, часу обмаль, – потім взяв з моїх рук шапку і сховав зібрані гроші в кишеню.

Він знову хотів щось сказати, як раптом його очі округлилися, а рот видав хриплий сполох болю. Гай впав на коліна, і я побачив, що одразу за ним стояв вайло з скривавленим ножем в руках. Триклятуще небо Балаклеї! Якщо в тобі, осоружному, жорстокому і біснуватому, живе той, кому блискотять жовті баняки на верхівці нашої строї церкви, то чому ж ти не зупинило руку цього підступного звіра, який, знехтувавши усіма правилами честі, так зухвало встромив лезо в спину мого найкращого друга? Невже все, на що ти здатне, це невтомно сипати холод і бруд на цю, і без тебе брудну, землю і позбавляти її таких ось синів, який зараз тримається за розпороту нирку і, зціпивши зуби, перемагає біль?

Вайло оголив звірячий оскал, і жирні губи розтягнулися в огидній усмішці.

Гай закричав. Більше ніколи я не чув такого крику. Ні лев, ні будь яка інша хижа тварина не здатна своїм природним риком нівелювати ту надривну силу людського голосу, коли він бринить на межі між життям і смертю, і його пронизливий звук судомно хапається за ту ледь вловиму стрічку, що їх розділяє. Він повільно піднявся і випростався у весь зріст перед вайлом, лице якого пополотніло від жаху. Гай вибив ножа з його рук і впився в горлянку обома руками. Вклавши у цей смертельний захват залишки сили, він нестримно стискав їх, не пам’ятаючи себе. Роззявкуваті глядачі полохливо подалися назад і німували, споглядаючи, як очі вайла повільно викочуються з орбіт, а його лице повільно сіріє. Я на смерть перелякався від побаченого і кинувся до Гая:

– Не треба, дядьку, пустіть його, пустіть!

Я смикав його за полу плаща і невпинно товк своєї: «Пустіть його… пустіть…» Та Гай не чув мене. Його очі налилися кров’ю, він хрипів, і з рота бризкала слина.

Та все ж він пощадив його. Жбурнув об землю, і ми пішли геть.

Ми волочилися забагнюченою стежкою. Гай однією рукою спирався на моє плече, а іншою – тримався за поперек. Гай постійно повторював, що у нас мало часу, а я все ніяк не міг збагнути, куди ми так поспішаємо. Він важко дихав і щоразу стишував хід. Скоро Гай попрохав зупинитися, і ми, зійшовши з дороги, присіли біля якогось дерева, перевести подих. Я допоміг Гаю опуститися на землю. Він відняв руку від спини, і вона вся була вимазана кров’ю.

– Знає, куди бити, – вимовив Гай і боляче ковтнув слину.

Якийсь час ми мовчки намагалися прозирнути уїдливу сизу мжичку, що посипала навколишні поля. У грудях чоловіка хрипіло та булькало, і, зрештою, він харкнув кров’яним згустком.

– Як ти там казав, пуцьвірінку, – раптом звернувся до мене Гай, – про теплу річку, що пахне стиглими травами? Здається мені, що я скоро її побачу.

Він говорив із заплющеними очима, і по його обличчю пробігла ледь вловима тінь, ніби впала від крила невидимого птаха, що пролетів поруч.

Гай дістав з кишені гроші і протягнув мені їх у скривавленій руці:

– Це тобі на дорогу. Тут вистачить на все. А по приїзду тобі допоможуть.

Тремтливою рукою я взяв їх, а потім розплакався, не в змозі більше стримуватись, і усім тілом припав до його мужніх грудей.

– Ну-ну, – тихо пробубнів він, трохи зніяковівши від таких чуйностей, – козаки не плачуть.

– Тікаймо разом, дядьку, – схлипував я.

– Досить, пуцьвірінку, набігався вже, – загадково відповів Гай. – Нам пора. Ти лишень доведи мене до хижки, а далі я сам. Ще трішки лишилося, для козаків це не відстань.

– Ми піднялися на ноги і рушили далі. Коли ледве дійшли до хижки, надворі затягнулося вечором і небо повільно опускало сірі завіси. Гай все більше здавав, і його лице стало білим. Дихав він з кожним кроком все важче і постійно харкав кров’ю.

Тільки-но ми увійшли всередину, як до моєї хати під’їхав той самий чорний автомобіль, який я сьогодні описував Гаю. Було чути, як спочатку запищали гальма, а потім ляснули дверцята.

– От і все, – тихо, ледь ворушачи язиком, промовив Гай.

Я посадив його на солому і не в змозі був покинути.

– А тепер біжи, пуцьвірінку, біжи.

Він злегка відштовхнув мене, і я, якусь мить провагавшись, вибіг на вулицю і помчав у бік траси. Зараз я розумію, що зрештою побіг тоді тому, щоб знову не розплакатись перед Гаєм. Вже тоді, у ту невимовно важку хвилину, я подорослішав і не хотів показувати своїх сліз. Тим паче тому, хто зробив з мене чоловіка або, як він казав мені, козака.

За кілька метрів я озирнувся. Я побачив, як мій батько вказує чотирьом чоловікам на хижку, щось розповідає, емоційно жестикулює, а потім іде з ними туди. Вони стрімко пересікають наш город і наближаються до знайомих мені, похилених дверей. І тут, зненацька, простір знову розсікає той мужній крик Гая і до мене доноситься: «Біжи, пуцьвірінку-у-у, біжи-и-и!!!»

Я швидко повертаюся і біжу. Тікаю з Балаклеї у сльоту маршової ночі на вогні шосе…падаю у багнюку…піднімаюсь і знову біжу.

Ось і ранок забрикав краї неба першими рожевими фарбами. Скоро воно стане блаватно-світлим і розщедриться на добрий жмут сонячного проміння. Воно буде сипати його на трави, річки, луги і села. І буде новий день, нова надія і вічні переконання та цінності, які непідвладні ні часу, ні обставинам. Наш потяг скоро прибуде до місця призначення. Враховуючи описані вище спогади, для мене ця поїздка стала добрячою мандрівкою з минулого. І недивно, що зараз я почуваюся втомленим, адже пройшло багато років відтоді, як відбулися ці події. Звісно ж, я багато можу розповісти про офіцера КДБ Андрія Васильовича Гая, який потрапив в опалу до своїх. Розповісти про цього дивовижно мужнього чоловіка. Та то вже буде інша історія. А цю пора закінчувати.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

коментарі

  1. Admin сказав:

    Дуже гарно передана атмосфера. Прилад – “Навіженим покидьком лупився об землю вітрюган.”.

  2. Симор Гласенко сказав:

    Дякую Вам! Радий, що сподобалось.

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *