Кейтлін Р. КІРНАН. Молитва дев’яноста котів

Це оповідання Кейтлін Р. Кірнан увійшло до антології «Найкраще темне фентезі & горор 2014 року» («The Year’s Best Dark Fantasy & Horror 2014»). З першого абзацу ллється яскрава й вишукана мова у стилі темного фентезі. Історія подається в несподіваному й тому цікавому ракурсі.
Читайте уривок з оповідання у журналі «Стос»:

(Уривок)

У мороці театру екран сяє достоту, як місяць. Навіть більше, адже сам місяць світла не дає, віддзеркалюючи, натомість, сонячні промені. Сріблястий екран відбиває світло, що ллється з проекційної будки. А екран цей і справді срібний, а не якась там благенька подоба, що нагадує про колись гламурні дні кінопалаців у Голівуді. У ретельно зв’язану шовкову частину його вплетені часточки срібла – апотропеїзм, який, поданий у вечірньому меню, може заспокоїти будь-яку словацьку бабуню. Але ж хіба не всім відомо, що посріблене шкло дзеркала дратує отих зажерливих привидів? І чи не є екран дзеркалом, так схожим на місяць? Місяць відбиває відблиски сонця, екран повертає сліпуче сяйво ксенонової лампи проектора. І ось знову іронія. Кажуть, що moroaică, strigoi mort, vampir та vrykolakas[1] здатні виключно до споживання світла, як це робить гравітаційний колодязь чорної діри. У цих рухомих мерехтливих картинках сховані невідповідність та парадокс, починаючи ще від Орлока Ф. Мурнау, Бровнівського Дракули та Маргарити Шопін Карла Теодора Дрейера. 

Звісно, аби тримати на віддалі уявних демонів, не потрібні могутні та роками випробувані чари, хоч там як ми намагаємось боятись їх. Зрештою, просто рухаємось. Ми мусимо боятись, і, надалі мобілізуючи подібні ілюзії, щоби переконати самих себе у їхній істинності, потребуємо ще й способів їхнього розвіювання. Сидячи в темряві й спостерігаючи за монстрами, самонадіяно повторюємо собі, що то лише актори, які грають відразливі ролі, читають діалоги з однією метою: шокувати, обурювати та жахати. Кожна тінь ретельно спланована. Ось обличчя – лишень майстерно накладений грим, а чоловік, який перетворився на кажана – комбіновані зйомки та флеш-порошок, монтаж, моток шерсті та кроляча шкурка, що вільно висить на дроті. Ми сидимо в темряві, повторюючи, висміюючи і знущаючись над безглуздими та милими страхами наших нетямущих попередників. Коли інше не вдається, ми покидаємо своє місце й тікаємо до фойє. Умикаємо світло. Немає потреби кликати розіп’ятих месій чи Царицю Небесну, тільки не тоді, коли святий Томас Едісон ось тут, поруч із нами. Проте є в цьому й іронія (просто таки цілий загін іроній), адже ці самі монстри приходять завдяки едісонівському обману та бажанню наживи. Будь-який направду мудрий чарівник, будь-яка відьма, що володіє коренем мандрагори та наперстянкою, знають, що немає ані найменшого сенсу вичакловувати моторошні речі, якщо тільки їх не можна з легкістю усунути.

Повітря в театрі затхле, й тхне тут чимось невиразно солодкуватим. Довкола панує гіркий дух масла для попкорну, пролитих газованих напоїв, викинутих жувальних гумок і цукерок (видів зі п’ятдесят, не менше), загублених під оксамитовими сидіннями та у вкритих килимами проходах. Скажімо так: ці запахи й становлять верхні нотки цього складного аромату. Під ним ховаються менш помітні запахи поту, сечі, блювоти, сперми та брудних підгузків, словом, усіх відразливо-різких газів та рідин, на які здатне людське тіло. А ще, незважаючи на те, що палити тут заборонили десятиліття тому, відчувався різкий та неприємний запах цигарок і сигар.

 

 

Перетинаючи вулицю, ви, ймовірно, помітили назву та імена акторів, абияк наліплені на маркізі. Купивши квиток у молодика з татуюванням голови смерті на лівій руці (він має для вас історійку, як хочете почути), ви, ймовірно, зупинились роздивитися плакати та афіші. А, можливо, роздумуєте, чи не відступити. Усе це – звичні ритуали перед початком обряду. Швидше за все, ви пожалкували, що не придбали парасольку, адже схоже, що збирається на дощ. Може, вам навіть припече до таксофону піти, що обіч вбиральні, проте таке трапляється все рідше. Подейкують, що його незабаром узагалі приберуть.

І от, нарешті у вас перевірили квиток, ви знаходите своє місце. Світло не вимикають. Його ніхто і не вмикав. Ви чекаєте, вглядаючись у нікуди, думаючи ні про що, допоки величезна, з’їдена міллю запона кольору стиглого гранату не відкриває срібний екран.

Тепер повертаємось до того, з чого почали.

Без жодного вступу чи фанфар, темряву поволі неохоче розганяє старовинний проектор. Глядацьку залу наповнює знайоме, голосне і ритмічне дзижчання коліс та зубчастих барабанів, притискного ролика та прийомної бобіни, щойно фільм набирає обертів при двадцяти чотирьох кадрах на секунду, а заслінка обманює око й мозок, змушуючи їх сприймати постійний рух замість розмитої вервечки нерухомих фотографій. За задумом, усе це брехня, від початку до самого кінця. Усе це лише ілюзія.

Трейлерів про наступні покази немає. Колись, можливо, були якісь мультики з Багс Банні та Даффі Дак у головних ролях чи кіножурнали, в яких зображали усі жахіття комунізму та чесноти солдат, що на чужині йшли на вірну смерть. Сьогодні є лише загальна презентація, й починається вона зненацька, без титрів чи прізвища режисера. Цілком імовірно, що перші метри плівки зіпсував кіномеханік театру, в якому до цього демонструвався фільм. Цей неприємний неповороткий чолов’яга й хильнути міг, і задрімати на робочому місці. Можете його звинувачувати, якщо ваша ласка. Могло, одначе, статись, що ця тридцятип’ятиміліметрова плівка з ацетату, целюлози та поліестру і повинна отак починатись.

І музика до фільму, яку люб’язно порівняли з музикою Войцеха Кіляра до фільму Джейн Кемпіон “Портрет леді”, також не має доладного початку. Поки віолончелі та скрипки змагаються з литаврами у вихорі переривчастого ритму, вас не залишає абсолютно чітке відчуття, що все вже розпочалось. Швидше за все, цього режисер і прагнув.

 

ПАГОРБ ЧАХТИЦЬКОГО ЗАМКУ. МАЛІ КАРПАТИ. ЗАХІД СОНЦЯ

ЖІНОЧИЙ ГОЛОС (нажаханий)

Катаріно, це ти?

(тиша)

Якщо це ти, Катаріно, озовися!

 

Камера фокусується на верхівках замерзлих вічнозелених дерев, підліску та піщанику. Щойно сонце тоне за горизонтом і ніч запановує над угорським селом, сіра скеля набуває рожевого відтінку. Видніються ущелини, схили й широкі виступи, вкриті горобиною, гуньбою, гвоздиками, орхідеями та щільними кущами очерету. Музика поволі стихає, барабани замовкають, звуки струнних перетворюються на вібрато. Музичний супровід поступається звукам ночі. Саундтрек сповнений голосами нічних птахів, в основному, сірих та вухатих сов, а також солов’їв, стрижів та дрімлюг. З джерелець та прихованих озерець долітає жаб’ячий хор. Перекрикуються лисиці. Від цієї сцени перехоплює подих, стає лячно, й глядач нахиляється у кріслі, зачарований такою суворою красою.

 

ЖІНОЧИЙ ГОЛОС (сердито)

Катаріно, це злий жарт. Чуєш мене, дуже злий жарт. Я сьогодні не в настрої для цих ігор.

ДІВОЧИЙ ГОЛОС (м’який, добрий)

Я не Катаріна. Ви вже забули моє їм’я?

 

Камера не рухається, хоч кадр цей і ризикує стати одноманітним. На вершині скелястого вивищення стоять руїни напіврозваленого Чахтицького замку, Csejte vára. На цьому самому місці він стоїть з початку 13 століття, коли Казимір з клану Гунт-Познанів вирішив поставити сторожовий пост на неспокійній дорозі до Моравії. Пізніше на замок цей заявив права угорський магнат Матуш Чак Тренчинський, героїчний граф Матвій. Потім замок перейшов у володіння Рудольфа ІІ, Імператора Священної Римської Імперії, який майже все життя провів у алхімічних дослідженнях, шукаючи філософський камінь. І ось, зрештою, 1575 року, замок став весільним подарунком лорда Ференца Надашді юній п’ятнадцятирічній нареченій Баторій Ержбет чи Ельжбеті, графині Єлизаветі Баторій. Одне з численних її імен може викликати певні асоціації, адже за злодіяння свої вона відома як кривава графиня.

Кінематографіст працює вправно: зазубрені обриси руїн перетворюються на замок, яким він був за життя графині. Замок цей – грандіозне змішання романської та готичної архітектури, чиї колосальні стіни та вежі здіймаються угору над сонним селищем під назвою Врбове. Замок височіє, ні, радше виринає зі скелі, та ще й так, що видається природною, невід’ємною частиною місцевого ландшафту. Саме тут він на своєму місці, вирізьблений вітрами та дощами, а не людською працею.

Раптово кадр змінюється, і ми бачимо сову, що сидить на гілці сосни. Сова кліпає очима, розправляє крила і злітає в повітря. Камера за нею не слідує, показуючи, натомість, порожню гілку. І вже за якусь мить стає зрозумілою причина відльоту птаха: чується пронизливий вереск зайця.

ДІВОЧИЙ ГОЛОС

Страждають навіть найменші створіння. Так кажуть, знаєте ж, далебі? Усе вона – Чахтицька тигриця. І голод її не знає меж!

 

На екрані з’являються замкові ворота. Камера поволі рухається вздовж кладки стін, парапетів; підіймається вгору крутими стінами сторожової вежі у формі підкови. Знову швидка зміна кадру, й ось перед нами кімната, освітлена мерехтливим світлом свічки. У майстерно оббитому парчею величезному та дещо химерному кріслі сидить знатна пані. Ніжки та підлокітники крісла закінчуються головами лева. Чи дракона.

А, можливо, тигриці.

 

Отож, жінка сидить у величезному звірячому кріслі. На ній іспанська спідниця з фіжмами та цупка білизна, усе згідно моди того часу. Сукню її зшито з найвишуканішого флорентійського шовку. Талія туго затягнута, пишні перса притиснуті корсетом. Коли вона стоїть, силует нагадує пісочний годинник. Голова обрамлена широким коміром накрохмаленого мережива, рукав ідеально облягає руки, ніжні кисті виділяє велика кількість мережива на манжетах. На колінах лежить вовча шкура, ще одна вкриває босі ноги. З таким освітленням може здатись, що їй років сорок, хоча насправді їй вже за п’ятдесят. Волосся кольору жолудя ретельно зачесане назад, відкриваючи кругле обличчя та високий лоб. Очі її сяють, наче темні рубіни.

 

ОПОЧИВАЛЬНЯ ГРАФИНІ БАТОРІЙ. НІЧ.

ГРАФИНЯ (коротко):

Чому не спиш, дитино? Хіба тобі не подобається ліжко, що я тобі дала?

ДІВЧИНА (її до ладу не видно, лише силует):

Я не люблю сама тут знаходитись. Мене страшать тіні, що у цій кімнаті живуть. Намагаюсь їх не помічати…

ГРАФИНЯ (підходить, уважно дивиться на дівчинку):

Не кажи дурниць. Тіні ще нікого не скривдили.

ДІВЧИНА (майже шепоче):

Пробачте, моя пані, та тіні ці віщують мені лихо. Я чую, як вони шепочуть. І тіні ці відкидають злі духи. Вони з вами не розмовляють?

ГРАФИНЯ (насупившись, зітхає):

Я не розмовляю з тінями.

ДІВЧИНА (боязко):

А в селі інше говорять.

(пауза)

А правда, що ви знаєте молитву дев’яноста кішок?

 

Схоже, що театр, який ще донедавна полонив ваші думки, тепер зник зі свідомості, майже повністю розчинився. З театрами таке трапляється, коли фільми, що вони демонструють, мають хоч якусь цінність. Будівля і сама є виставою, що передує виставі, для показу якої збудували приміщення. І це не надто відрізняється від стосунків між кольоровою обгорткою та вправно зав’язаними бантами й схованим всередині подарунком. На вході вас зустрічає яскравий фасад та блискуча маркіза з підсвічуванням, й проводжає до дешевої розкоші фойє. Усі ці речі справляють враження, створюють настрій, проте мають значення другорядне. Покидаючи театр після фільму, ви навряд чи помітите хоч якусь дрібничку. Думками ви будете деінде, перетравлюючи інформацію, роздумуючи, критикуючи та відчуваючи подив, а, можливо, й розчарування.

 

Замість освітленої свічками спальні графині на екрані з’являються змарнілі обличчя селянок, матерів та бабусь, які дивляться на страхітливий та величний замок у Чахтицях. Роками багато хто з них відсилав до замку своїх дочок. Чули й вони, що до челяді добре ставляться і справно платять. Роками звідти ніхто не повертався. Ширились чутки про чорну магію та різанину, і час від часу дівчата просто зникали зі Врбового, так само, як і з ближнього міста Чахтиці, від якого бере свою назву замок. Жінки благословляють себе хрестом і відвертаються.

 

Наплив сцен, в яких аристократи-землевласники та інші, менш значимі, представники знаті готують своїх вродливих дочок для гінекею[2] пані Ержбет Баторій, де їх будуть навчати усім чеснотам, аби ті могли стати більш бажаними нареченими та знайти для себе найкращого чоловіка. Вузькою, стрімкою дорогою до замку гуркотять запряги, здіймаючи за собою куряву. Ягнят, які нічого не підозрюють вільно ведуть на забій їхні честолюбні та нетямущі матусі.

 

Знову наплив сцен. Зимовий ліс у звуковому павільйоні. Графиня гуляє поміж штучних кленів, ясенів, лип, буків та бузини. Студійні майстри, які відповідали за «озеленення», зробили справжнє диво, майстерно виліпивши цей ліс зі штукатурки, мішковини, епоксиду, дротів, пінопласту, усілякого мотлоху та гілок й листя справжніх дерев. Сніг штучний, як і дерева. Незважаючи на те, що сніг є поєднанням снігової піни, порошкового морозу та пластикового снігу із сухої піни, що розпилюють машини, виглядає він не менш переконливо. Снігопад після січневої заметілі імітують за допомогою нетоксичних полімерів, що природнім чином розкладаються. Проте прагнення досконалості може зіграти жарт. Графиня ступає заметами настільки переконливими, що вони можуть виявитись реальними. Хутро волочиться за нею по снігу, а чоботи залишають глибокі сліди. За нею слідують два велетенські вовки. Коли вона зупиняється, вовки підходять, й вона чухає їхні волохаті голови, гладить худі боки та цілує за вухами. Вчений ворон сідає на гілку над їхніми головами і без упину каркає. Але ні жінка, ні вовки не звертають на нього уваги.

 

ГРАФИНЯ (вовкам):

Ви – мої діти. Не Урсула, чи Пал, чи Міклош. Ви – моє щире кохання, моя істинна любов. А не Ференц, який був лише моїм чоловіком.

 

Якщо можна вірити бульварним чуткам, за автентичним сценарієм сцена ця була значно довшою та потужнішою. Ми не бачимо сексуальних контактів графині з вовками. Ця думка лише припускається, показуючи прихильність графині до вовків її словами та хтивою піснею ворона. Сцена ця велична та сувора одночасно. Вона – останній спокійний момент перед грядущим потрясінням, неприхованим жахом, момент, просякнутий красою та лиховісним спокоєм. Камера швидко переходить на герра Кремера, який сидить на своєму штучному дереві. Його золотаві очі розглядають графиню та вовків. Набагато більше залишається несказанним.

 

ЧАХТИЦЬКИЙ ЗАМОК. ПЕРЕВДЯГАЛЬНЯ. РАНОК.

Графиня сидить перед дзеркалом у різьбленій дерев’яній оправі, прикрашеній сатирами та дріадами. Ми бачимо лише відображення графині, за нею стоїть служниця. Дівчина розчісує каштанове волосся графині гребінцем зі слонової кістки. Графиня більше не молода жінка, над кутиками губ лежать складки, під очима зморшки.

ГРАФИНЯ (зводячи брови):

Знову мені волосся тягнеш. Скільки можна казати, щоб ти була обережна. Глуха, чи що?

СЛУЖНИЦЯ (майже пошепки):

Ні, моя пані.

ГРАФИНЯ (крижаним голосом):

Коли я щось кажу, ти мене добре чуєш?

СЛУЖНИЦЯ:

Так, моя пані.

Гребінець заплутується у волоссі графині, й вона встає, розвертаючись до нажаханої служниці. Графиня вириває гребінець з рук дівчини, й пасма волосся Елізабет застрягають між зубцями гребінця.

ГРАФИНЯ (не вірячи)

Ах ти, ница, мала тварюко. Поглянь, що ти наробила.

Графиня вдаряє служницю та розбиває їй губу. Дівчина падає до дверей, заляпуючи кров’ю руку графині. Вона зачаровано дивиться на краплі крові на своїй блідій шкірі.

ГРАФИНЯ (шипить)

Ах, ти, брудна тварюко…

ЗОБРАЖЕННЯ ЗНИКАЄ

ЗОБРАЖЕННЯ ПОСТУПОВО ПОВЕРТАЄТЬСЯ

ПРИМІЩЕННЯ. ЧАРІВНЕ ЛЮСТРО

Графиня стоїть у тьмяному колі світла перед величезним люстром – гротескною, тією, що жахає, версією люстерка на її туалетному столику. Німфи, сатири та дріади, що зображені у повен зріст, рухаються і насолоджуються актами сексуального характеру. Це темне місце наповнене звуками бажання, оргазму та хмільної розпусти. У дзеркалі набагато молодша Єлизавета Баторій. Але ми бачимо, й сама графиня бачить, молода жінка швидко старіє. Графиня кричить, наказуючи люстру прибрати ці страхітливі видіння. Створіння, що, звиваючись, утворюють рамку дзеркала, регочуть та кривляються з графині.

 

ШВИДКА ЗМІНА КАДРУ

ЗАСНІЖЕНЕ ПОЛЕ. ДЕНЬ

 

Оголена графиня стоїть у снігу по кісточки. Падає сніг. Сніжинки забарвлюються в червоне. Сніг перетворюється на дощ. Графиня стоїть мокра як хлющ. Навколо червоний туман.

 

ШВИДКА ЗМІНА КАДРУ

У приміщенні. ЧАРІВНЕ ЛЮСТРО

 

Оголена та скривавлена графиня дивиться на своє відображення у дзеркалі. Її обличчя й тіло молодшають на очах. Маленьке люстерко розбивається.

 

ЗОБРАЖЕННЯ ЗНИКАЄ

 

Угорщина у фільмі має більше спільного з описом Ганса Крістіана Андерсона та братів Грімм, ніж з реальною Угорщиною. Це висхідна точка, такий самий міф, як Трансильванія Брема Стокера чи Штирія Шерідана Ле Фаню. А відтак місце, якого ніколи не існувало. Зовсім мало, або й взагалі нічого, не сказано про політичний та релігійний безлад часів Єлизавети чи про війну з османами, а також смерть чоловіка Єлизавети від рук генерала Джорджо Басти. Якщо ви прискіпливі до дрібниць, то подібні хиби пробачити не можна. Проте більшість чоловіків та жінок, зачарованих світлом, що ллється від екрану, й вухом не поведуть. Люди взагалі не схильні до сприйняття сухих фактів історії. Одиниці помітять, що основні події ніколи не мали місця, адже відбуваються тепер і зараз, розгортаючись просто перед очима глядачів, які заплатили за вхід.

ОПОЧИВАЛЬНЯ ГРАФИНІ. НІЧ

 

ДІВЧИНА

Якщо вас учили молитві, прокажіть слова уголос.

ГРАФИНЯ

Дитино, звідки тобі це відомо?

ДІВЧИНА (відвертаючись)

У нас були спільні вчителі.

 

Друга бобіна починається приїздом до Чахтиць жінки на ймення Анна Дарвулія. Стишеним голосом служниця (котра потім помирає страшною смертю) звертається до неї «Відьма лісу». Жінка ця стає коханкою Єлизавети та навчає її чаклунству, а заразом і молитві дев’яноста кішок, щоб вберегти від усякої кривди. Дарвулія зображена тут так, що до приходу до графині вона цілком могла б жити у будиночку з імбирних пряників, у хатинці з цукерок, в якій охоче ласувала заблукалими дітлахами. І дійсно, незабаром після її приїзду та сцени добровільного сексу, з’являється випадок канібалізму. Викрадену просто з дому селянку Джулію до графині приводять служниці та співучасниці її злочину Доротея та Ілона. Бідолашну дівчину роздягають і змушують стати на коліна перед Єлизаветою. Служниці в цей час випалюють шкіру на спині та плечах дівчини монетами і голками, розпеченими на відкритому вогні. Дарвулія задоволено спостерігає.

 

КУХНЯ. НІЧ

 

ГРАФИНЯ (з усміхом)

Не побивайся так за любими батьком та матір’ю. Знаю, вони убогі. Проте я прослідкую, щоб їм компенсували втрату єдиної доньки.

ДЖУЛІЯ (схлипуючи)

Зимою завше бракує хмизу, та й їжі також. У нас немає взуття, лахміття носимо.

ГРАФИНЯ

Хіба ж я не звільнила тебе від лахміття?

ДЖУЛІЯ

Вони потребують мене. Моя пані, молю вас, відпустіть мене додому.

Графиня дивиться на Дарвулію через плече, ніби очікуючи схвалення чи вказівки. Дарвулія киває, і графиня повертається до дівчини в сльозах.

ГРАФИНЯ

Гаразд. Джуліє, я обіцяю, а обіцянок своїх я не порушую. Зранку я передам твоїм батькам теплий одяг, пристойні черевики та достатньо одягу, щоб вони могли перебути морози. Тебе я їм також поверну.

ДЖУЛІЯ

Правда?

ГРАФИНЯ

Звичайно. Більше ти мені не будеш потрібна, а марнотратство я не люблю.

У більшості видань цю сцену вирізали. Якщо ви хоч трохи знайомі з труднощами та проблемами кіновиробництва й цензурою, то будете здивовані, можливо, навіть задоволені дізнатись, що саме з цієї копії сцену видалено не було. Вразить вас також відносна бляклість, у порівнянні з багатьма іншими, менш спірними, проте набагато більш наочними частинами фільму.

ГРАФИНЯ

Коли ми закінчимо…

(пауза)

Коли ми закінчимо і я задовольню свій голод, то поговорю зі своїм м’ясником, людиною, яка уміло працює ножем. Він зробить так, що твоє розчленоване тіло не сплутаєш із тушею свині. М’ясо засолять, закоптять та надішлють твоїм батькам як доказ моєї щедрості. Вони отримають свою доньку, та й голодними не залишаться. Джуліє, вони сосисочки люблять? З тебе вийдуть відмінні дебрецені[3].

 

Критики та прихильники кіно, що заводять про те, як фільм постраждав від рук нервових студійних працівників, легковажних дистриб’юторів та Американської асоціації кінокомпаній, частенько посилаються на крики Джулії після слів графині як на зразок того, що велике кіно може померти через цензуру. Поговорюють, звукорежисери і шумовики створили шалений та абсолютно нелюдський ефект, змішавши воєдино крики декількох видів птахів, скиглення свині та звук свистка локомотива. Крик триває, сцена швидко перетворюється на несамовитий монтаж тортур та вбивства. З’являється горезвісна «залізна діва»[4] графині. Служницю виволікають на засніжене подвір’я, нещадно роздирають одяг, а її саму прив’язують до стовпа. Єлизавета Баторій поливає дівчину холодною водою, допоки та не замерзає на смерть. Тіло її блищить, наче льодяна скульптура.

У театрі запала мертва тиша, і ви починаєте підозрювати, що глядачі вирішили: з них досить, і покинули залу ще до кінця сеансу. Проте ви не наважуєтесь роззирнутись, щоб переконатись, чи це дійсно так.

Графиня сидить у своєму величезному кріслі з ніжками у формі лева (чи дракона, чи тигриці) у своїй опочивальні, освітленій свічками. Вона гладить вовчу шкуру з такою самою любов’ю, з якою гладила живих вовків.

— У нас були спільні вчителі, — каже дивна смаглява дівчинка – циганське дитя, яке стверджує, що боїться тіней у тій маленькій кімнаті.

— Анна ніколи не згадувала тебе.

— У нас із нею також були спільні вчителі, — шепоче дитя. — Моя пані, прокажіть слова молитви уголос та відженіть злих духів.

— Я не чула про таку молитву, — каже графиня. Вираз обличчя та інтонація акторки дають зрозуміти абсолютно протилежне. — Я не отримувала таких катехиз.

— Навчити вас? Коли тіні розправляться зі мною, вони можуть почати шукати вас, моя пані. Як ви себе захищатимете, якщо й молитви не знаєте?

Графиня супиться і бурчить до себе самої та дитини одночасно.

— Я не потребую захисту від тіней. Нехай вони бліднуть та слабшають від самої думки про мене.

— Така зарозумілість призведе вас до загибелі, — відповідає дитя. Свічки згасають, єдиним джерелом світла залишається холодний та байдужий місяць, що заглядає в кімнату крізь розчахнуті портьєри. Дитя зникло. Графиня сидить у своєму кріслі та заплющує очі. Ймовірно, ви й самі так робили, несподівано зачувши незрозумілий шум посеред ночі. Або злякавшись відчиненої шафи, темряви під ліжком, вікна чи коридору. У цю мить вона, сама Єлизавета Баторій, Ельжбета Баторій, Чахтицька кривава пані, здається, навіть попри свою страшну репутацію, не страшнішою за дитину, якою колись були і ви. Такою ж хлопчикоподібною дівчинкою, якою вона була сорок сім, сорок шість, сорок вісім років до цієї ночі. Дівчинкою, схильною до вибухів гніву, нападів та любові до хлопчачого одягу. У цій залитій місячним світлом кімнаті, вона сидить, зіщулившись та заплющивши очі проти ночі, й зачинає квапливо проказувати молитву, що її навчила Анна Дарвулія.

— О Небеса, я в небезпеці. О ти, наймогутніше з Небес, низпошли дев’яносто котів, адже ти – Володар котів. Наказую тобі, Володарю котів, заклинаю тебе. Збери їх усіх разом, хоч би ти був у горах, на воді, на небі чи на іншому боці океану… накажи їм прийти до мене.

 

Зображення зникає

Зображення поступово повертається

 

Спальню наповнюють непевні кольори січневого ранку. Тьмяне зимове сонце осяяло гори. Вночі балконні двері прочинились й сніговий замет прокрався в кімнату. На снігу видніються сліди голих ніг дитини. Графиня розплющує очі. Вона виглядає на свій вік.

 

Зображення зникає

Зображення поступово повертається

 

В аскетично прикрашеній Чахтицькій каплиці стоїть графиня. На ній найошатніша сукня, на шиї накрохмалений гофрований комір. Єлизавета вглядається у вітражні хроніки, встановлені в рамки трьох надзвичайно високих стрілчатих вікон. Вираз обличчя графині відсторонений, апатичний; зрозуміти, про що вона думає, неможливо. За коротким крупним планом обличчя графині на екрані домінує тріо вітражів. На замовлення художника-постановника їх виготовив у Празі доморобник, якому надали детальні ескізи, що імітували стиль вікон Гаррі Кларка та An Túr Gloine[5]. Це вікно, так само як і багато аспектів самого фільму, спричинили палкі дискусії, головно з приводу його змісту. Найпопулярніша версія підтримує одну з агіографій зі Святих Сказань, а відтак легенди про святого Георгія та дракона.

Супокій каплиці порушують рипіння дверей та пришвидшені кроки. З двору поспішає Анна Дарвулія. Вона підходить до графині, яка вже повернулась їй назустріч.

 

ДАРВУЛІЯ (сердито)

Єлизавето, ти не знайдеш тут того, чого шукаєш.

ГРАФИНЯ (вдаючи сум’яття)

Я просто хотіла побути на самоті, хоч годинку. Тут так спокійно.

ДАРВУЛІЯ (презирливо)

Брешеш. Ти шукаєш полегшення, в якому тобі відмовлено навіки. Як і мені. Ходімо, тут нам не місце. Разом ходімо.

ГРАФИНЯ

Вночі вона знову приходила. Як твоя молитва може захистити мене від неї, якщо вона і їй відома?

Анна Дарвулія щось шепоче графині на вухо, цілує її у щоку та виводить з каплиці.

 

Стражники чи солдати просовують важкий залізний ланцюг в ручки дверей каплиці, запихають міцний замок між ланками ланцюга та надійно закривають його.

 

Десь у кінці зали голосно кашляє чоловік, сміється жінка. Чоловік кашляє вдруге, щось бубонить (жінці, ймовірно), і вона знову сміється. Вам так і кортить розвернутись та зробити зауваження, нагадати, що тут зібрались люди, які прагнуть кіно подивитись. Проте ви цього не робите. Ви не відводите погляду від екрану. Окрім того, ви людина не конфліктна. Ви подумуєте вийти у фойє та поскаржитись адміністратору, але й цього не робите. Чоловік, здається, видає якийсь масний жартик, а ви вдаєте, що нічого не помічаєте.

Фільм повертається до засніженого павільйонного лісу. Тільки тепер дерев набагато більше, і стоять вони тісніше. Стовбури та гілки дерев чорніють на фоні білосніжного снігу. Обидва ці елементи – дерева та сніг, сніг та дерева – істинна радість для любителя контрастів. На передньому плані цієї мізансцени підбірка опудал диких тварин (дві самки оленя, заєць, борсук), що сліпими акриловими очима спостерігають за Анною Дарвулією, яка прямує стежкою до лісу. На ній довжелезний криваво-червоний плащ, з-під каптура видно лише обличчя. Плащ її ідеально довершує палітру кольорів сцени: чорні дерева, білий сніг, червоний шматок вовни. На лівому плечі Анни сидить невеликий сокіл, білозір. Вона без рукавиць, і тримає його на шкіряному ремінці. Звуки музики наростають – струнні, дерев’яні духові інструменти, фортеп’яно та надзвичайно потужні литаври – і камера рухається праворуч, слідуючи за шкіряним ремінцем у руці Дарвулії, що закінчується масивним нашийником, застібнутим на блідій шиї графині. Абсолютно гола, Єлизавета повзе навкарачки по снігу. Зі сплутаного волосся стирчать шматки гілок та опале листя, на руках, ногах та сідницях видніються глибокі рани від шпичаків колючих кущів. Худі, зголоджені нескінченною карпатською зимою вовки слідують за нею по п’ятах. Зграя нахабніє, й один з вовків підбігає до графині та суне морду між її голих ніг, встромляє туди мокрий ніс, і, зрештою, лапами намагається вискочити на її зад та геніталії. Різко розвернувшись, Єлизавета показує гострі зуби, а тоді, рвонувши ремінець, вона люто клацає зубами на цього брутального, обтягнутого шкірою скелета. Графиня гарчить так переконливо, як може лише причинний чи лікантроп.

Брутальність у вовків у крові. Усі вовки худі, наче скелети, особливо у казках, особливо у цю пору, коли весна так далеко.

– Ти так швидко забула молитву? — кидає Дарвулія, насмішкувато та злостиво. Єлизавета нічого не відповідає, а вовки скавучать та відступають.

У той час, як відьма та її учениця торують шлях все глибше в ліс, ми бачимо малу циганку. На ній плащ, точно такий самий, як у Дарвулії, і колір той самий – яскраво червоний. Вона стоїть в оточенні вовків, які підвивають та в’ються навколо її ніг.

Єлизавета з криком прокидається у своєму ліжку.

 

У серії швидких змін кадру її крик луною відбивається порожніми коридорами Чахтицього замку.

 

(Ця сцена збереглась у всіх виданнях, а, отже, її обійшла доля кульмінаційного моменту прогулянки графині лісом, що стало доказом непослідовності цензорів. В інтерв’ю хорватському журналу Hrvatski filmski ljetopis восени 2003 року, акторка, яка зіграла Єлизавету, повідомила, що після зйомок фільму дійсно страждала від навали нічних жахіть, більшість яких були пов’язані саме з цією сценою. Вона каже: «Сцену я продивилась лише двічі. Навіть зараз мені важко уявити себе на знімальному майданчику. Я завжди боялась собак, а то ж були справжні вовки».)

 

[1] Мороайка, стригой, морт, вампір та вурдалака (Прим. перекл.)

[2] Жіноча частина дому в Стародавній Греції (прим. перекл.)

[3] Debreceni – напівсирі угорські ковбаски з паприкою (прим. перекл.)

[4] Знаряддя смертної кари або катування епохи Середньовіччя.

[5] Вежа зі скла (прим. перекл.)

 

Переклад з англійської Ірини Савюк

Поділитись ланкою в соціальних мережах

коментарі

  1. Валерій сказав:

    Застрелитись можна! Нудота ще та…

  2. Alisa сказав:

    Стріляйтеся собі, як захочете))) А мені, навпаки, цікаво було читати)))

  3. Admin сказав:

    форма подачи оригинальна

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *