Роксолана ЖАРКОВА. Фіолетні бузки
**
Мені б ще доспіти, дозріти до літа,
Тобі б ще допити мене. Долити?
Я більше небом, ніж сонцем зігріта.
Можу міжструння тонке оголити.
Можу лунати, бриніти, бруніти,
Бруньками тиші ввірватись у вітер.
Ламаючи пліч граніти графітом,
Лишивши на шкірі тремтіння літер…
**
Знаєш, весна мені знову стрибнула в долоні –
З тонкого волосся вишень заблуканий цвіт.
На вулицях пахне хрущами. Їх тільця солоні,
Умившись росою, недбало кружляють між віт.
Знаєш, а сни в роті стиглими абрикосами.
Чекаєш, як я, коли сакура відцвіте?
Втомилась тобою, укрилась вербовими косами,
Списалась тобою до краю – схоже на те.
А знаєш, травнева грива лоскоче п’яти,
Виглядають грозу в примруженні вій густих
Фіолетні бузки, торкаючи плечі хати…
Знаєш, ти вкотре сюди не встиг…
**
Я себе пам’ятати тебе не просила,
Тільки очі з бігбордів – на кожному розі.
Вулиць, де болю силенна сила.
Вилиць, загострених на морозі.
Хочеться взяти у руки мовчання
І кинути легко в баки сміттями.
Розділити склоласку, паперовагання…
Чорнилоготовність приводить до тями.
У безвісті неба Бог на колінах
Вимолює в себе тебе для мене…
Узори світанків, гілка на стінах,
І яблуко в трави скотилось. Зелене…
**
Відступити – то ще не втеча
На два кроки чи два віки…
А в мене до нього спрага…
До речі,
Боже, а Ти погортай сторінки,
Де на кожній про нього рука виводить
Зі скрипом пера скрипкові ключі…
О Боже, чому він мене не знаходить,
Гойдаючи скрипку на лівім плечі?!
Чому не мене він проводить у зали,
Червоно кричать там вогні софіту.
Про мене тільки мовчать вокзали
Чорною тишею спізнення світу…
**
Знаю, що ти із весен,
що торік не допили хрущі,
Долоні – то спрага весел,
Вежі пліч обвили плющі…
Ти із весен – це точно знаю,
Вірю безмірно, уперто.
Де з жасминових гілок маю
Всі роси джмелями стерто…
Ти із весен, що ранять зими
Гордим усміхом блискавиць.
Ти із весен, що марять ними
Джерела дитячих зіниць…
**
Ці наші щодення – якийсь надшвидкий пробіг,
де асам зі спринту кричать і корчаться м’язи…
в абзацах моїх найбільше про тебе – пробіл
знає й мовчить, закутавши шию у фрази…
Ці наші щодення – з перешкодами марафон.
Де рваними зв’язками можна в’язати банти.
І бинтами сповити мій із твоїм телефон,
Де просочує тиша – вип’ють її окупанти.
Муляння ком в черевиках – на розмір менші.
Муляння куль у легенях – великі і мідні.
Лишається бігти, підошви об мрії стерши,
І там, на краю війни, не забути, які ми рідні…