Роксолана ЖАРКОВА. Фіолетні бузки

**

Мені б ще доспіти, дозріти до літа,

Тобі б ще допити мене. Долити?

Я більше небом, ніж сонцем зігріта.

Можу міжструння тонке оголити.

Можу лунати, бриніти, бруніти,

Бруньками тиші ввірватись у вітер. 

Ламаючи пліч граніти графітом,

Лишивши на шкірі тремтіння літер…

 

**

Знаєш, весна мені знову стрибнула в долоні –

З тонкого волосся вишень заблуканий цвіт.

На вулицях пахне хрущами. Їх тільця солоні,

Умившись росою, недбало кружляють між віт.

 

Знаєш, а сни в роті стиглими абрикосами.

Чекаєш, як я, коли сакура відцвіте?

Втомилась тобою, укрилась вербовими косами,

Списалась тобою до краю – схоже на те.

 

А знаєш, травнева грива лоскоче п’яти,

Виглядають грозу в примруженні вій густих

Фіолетні бузки, торкаючи плечі хати…

Знаєш, ти вкотре сюди не встиг…

 

**

Я себе пам’ятати тебе не просила,

Тільки очі з бігбордів – на кожному розі.

Вулиць, де болю силенна сила.

Вилиць, загострених на морозі.

 

Хочеться взяти у руки мовчання

І кинути легко в баки сміттями.

Розділити склоласку, паперовагання…

Чорнилоготовність приводить до тями.

 

У безвісті неба Бог на колінах

Вимолює в себе тебе для мене…

Узори світанків, гілка на стінах,

І яблуко в трави скотилось. Зелене…

 

**

Відступити – то ще не втеча

На два кроки чи два віки…

А в мене до нього спрага…

До речі,

Боже, а Ти погортай сторінки,

Де на кожній про нього рука виводить

Зі скрипом пера скрипкові ключі…

О Боже, чому він мене не знаходить,

Гойдаючи скрипку на лівім плечі?!

Чому не мене він проводить у зали,

Червоно кричать там вогні софіту.

Про мене тільки мовчать вокзали

Чорною тишею спізнення світу…

 

**

Знаю, що ти із весен,

що торік не допили хрущі,

Долоні – то спрага весел,

Вежі пліч обвили плющі…

 

Ти із весен – це точно знаю,

Вірю безмірно, уперто.

Де з жасминових гілок маю

Всі роси джмелями стерто…

 

Ти із весен, що ранять зими

Гордим усміхом блискавиць.

Ти із весен, що марять ними

Джерела дитячих зіниць…

 

**

Ці наші щодення – якийсь надшвидкий пробіг,

де асам зі спринту кричать і корчаться м’язи…

в абзацах моїх найбільше про тебе – пробіл

знає й мовчить, закутавши шию у фрази…

Ці наші щодення – з перешкодами марафон.

Де рваними зв’язками можна в’язати банти.

І бинтами сповити мій із твоїм телефон,

Де просочує тиша – вип’ють її окупанти.

Муляння ком в черевиках – на розмір менші.

Муляння куль у легенях – великі і мідні.

Лишається бігти, підошви об мрії стерши,

І там, на краю війни, не забути, які ми рідні…

 

5484086

Допомога сайту

Картка
4731 1856 1518 3420



Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.



Наша кнопка ///