Кристина КАРЕНІВНА. Коли біліє лиш димар…

***

 

Про що говорять уночі Карпати,

Коли біліє лиш димар?..

Коли нічниці дітям на заваді

Й сивіє дим з-поміж примар.

 

Гранітні схили, ви моя відрада!

Крізь вас колись блукав Кобзар. 

Хвороби, чвари, помста чи відплата –

Про що перцює ваш пліткар?

 

Про що говорять уночі Карпати?

Коли за небом пильнував звіздар,

Коли й гончари полягали спати

Та місяць лиш в віконце заглядав…

 

***

 

Колись скажу – дитинка у мені,

Й скінчиться днів ланцюг у балагані.

Дрібнички всі залишивши в труні,

Я доглядатиму нові сорти герані.

 

Маляті приготую свіжі прянички,

Щоб ті горобеняток годували.

Моя любов – на грані маячні

Та втім, мене чомусь те не лякало.

 

Я сфабрикую кращі в світі квітнички

Із ароматом яблуні й мигдалю.

Та у маєтку змайструю парнички,

Й влаштую вечір пам’яті Стендаля.

 

Колись скажу – дитинка у мені…

 

***

 

Забудь мене, полинь у забуття

Така любов буває раз в ніколи

Хай спогади промчать крізь все життя

І вічним сном заснуть у Гуляйполі.

 

Залиш мене, залиш ті почуття,

Які, можливо, ще не захололи.

Була би швачкою, кроїла допуття,

Карман обтяжливий відразу ж би зпорола.

 

Звільни мене, звільни часосміття,

Та викрійка стосунків на папері

Лишає щось, та то є маячня

Не бути нам у ролі костюмерів.

 

Забудь мене, полинь у забуття

Стара віщунка мені долю підказала,

І на долоні, каже, бачу ошмаття

Благенькі клаптики, які ти обрізала.

 

***

 

Живи. Кохай. Зітхай!

Стрічай людину глянувши їй в очі,

Курсиви особливі помічай!

Лише важливі, а не поторочі.

 

Живи. Читай. Блукай!

Ти неодмінно знайдеш те, що схочеш!

Лиш час якийсь перечекай

І стукіт чийсь почуєш в лавах ночі.

 

Живи. Повчай. Дихай!

І хай ти робиш це зазвичай неохоче

Та поки дихаєш навчай і вислухай!

Я певна, Бог щось путнє нам пророчив.

 

***

 

Вітер дмухає, така в нього забава

Дні мої, не дайте вас згубить!

Вікна навстіж вітер відкриває,

Що аж пил курить і гомонить.

 

Дні мої зацьковані словами,

Були будні, а й стрічались вихідні.

Щось мені так дурно, аж лякаюсь

Як рахую дати по весні.

 

Дні мої, я вас не позичала!

В кожної вечері свій ліміт.

Дні мої минуть, а я зостанусь

На папері ще з десяток літ…

 

***

 

c3525fa5ee_136906

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *