Олена ЄФРЕМОВА, Олена ТЕРЕЩЕНКО. Документальний нарис: «Українка, мати Українки: Олена Пчілка»

До 165-річчя від дня народження Олени Пчілки

Вшанування пам’яті

(з листування Лесі Українки до Олени Пчілки за документами фонду сестри Лесі Українки Косач-Кривинюк Ольги Петрівни, автора “Хронології життя і творчості Лесі Українки”, який зберігається у ЦДАВО України)

 Україна у великім боргу перед Оленою Пчілкою.
Майже нічого не зроблено для увічнення її пам’яті.
Чи є в Києві хоч вулиця її імені?
А мав би стояти пам’ятник їй, як образові Української Жінки!

(Олесь Гончар, Щоденники, 29 грудня 1992 року)

Розглядаються відомості про Олену Пчілку, її життєвий та творчий шлях, її роль у вихованні дітей та пропонуються уривки листів Лесі Українки до матері, які мають на меті показати силу родинних стосунків цих геніальних жінок. 

Ключові слова: Ольга Петрівна Косач-Драгоманова; Олена Пчілка; мати Лесі Українки; епістолярна спадщина; Косач-Кривинюк Ольга Петрівна; “Хронологія життя і творчості Лесі Українки”; ЦДАВО України.

 

Олена Пчілка … “Вже тільки те, що Ольга Петрівна Косач-Драгоманова (Олена Пчілка) – мама геніальної Лесі Українки, багато про що говорить”[1]. Саме тому варто б згадати та написати хоч оглядово про … Лесину маму – Олену Пчілку.

Що нині ми знаємо про Олену Пчілку? Що Ольга Петрівна Драгоманова – мати Лесі Українки, сестра Михайла Драгоманова, діячка культурно-мистецького руху в Україні кінця XIX ст.. А ще, що вона була матір’ю великої родини, редактором часопису «Рідний Край», письменницею. Як правило, називаємо її дитячою письменницею, часом читаємо дітям її оповіданнячка, казочки. Причина не нова: її світогляд та ідеї були небезпечні спочатку царському режиму, а потім радянському. І тому ми досі не маємо повного зібрання творів Олени Пчілки, пам’ятників цій Великій Українці, назв вулиць її імені. Власне, багато чого немає, що заслужила у нас, нащадків, ця особлива жінка, велика патріотка України. І в шану до її пам’яті згадаймо про неї…

Життя славетної українки Ольги Петрівни Драгоманової-Косач стало втіленням любові до України та її народу. У серії “Знамениті українці”, заснованої в 2008 році у збірці “Леся Українка” Т. М. Панасенко пише про Ольгу Петрівну: “Мати Лесі Українки, відома в українській літературі під псевдонімом Олена Пчілка, належала до родини Драгоманових. Псевдонім Ольги Петрівни Драгоманової-Косач якнайкраще характеризує її надзвичайну працьовитість. “Молодша дочка Ізидора Косач писала з цього приводу: «Олена Пчілка – псевдонім, що мама придбала собі, як була ще зовсім молода. Тоді молоде подружжя (наші батьки) жили в Звягелі на Волині, там часом Ольгу звуть Олена, а що мама дуже захопилася збиранням етнографічного матеріалу (вишивки, тканини), то батько наш казав, що вона “як тая пчілка працює”. Та й все життя мама любила пчіл – ці комахи подобалися їй, як символ невсипущої праці для загалу”[2].

Як людина мати Лесі Українки вирізнялася мужністю, принциповістю, незламністю, наполегливістю й самовідданістю. Дочка Ольга планувала написати спогади про матір, але, на жаль, не встигла цього зробити. Вона зазначала: “ <…> Це занадто велика фігура, занадто складна, занадто значна її роль і її місце в житті не лише всіх нас, особливо ж Лесі, а в цілому українському житті <…> розумніших за неї людей я знала мало, а може, й зовсім не знала. У всякім разі, Леся безмірно любила її і дуже високо цінувала все своє життя аж до смерті, хоч не раз умлівала од болю, що його завдавала їй мати»[3]. Сама ж Леся так характеризувала матір: “<…> Була дуже розумна, горда, певна себе і певна в правості своїх думок і переконань людина, тверда й уперта в переконанні життя того, що уважала за потрібне. Ніколи не була “радикалкою-нігілісткою” і, бувши вродливою жінкою замолоду, одягалася і зачісувалася, як показувала тогочасна мода і її жіночий інстинкт, щоб виглядати якнайкраще»[4].
Після одруження з Петром Антоновичем Косачем Ольга Петрівна розпочала свою наукову й письменницьку діяльність. Довголітня праця над збиранням українських етнографічних матеріалів (вишивок) завершилася виданням її першої наукової праці «Український орнамент» (1876). “Цей твір здобув високу оцінку не тільки серед українських, а й серед видатних західноєвропейських учених. У Парижі один французький професор так захопився цією працею, що прочитав про неї цілий цикл лекцій. Багато інших етнографічних та фольклорних матеріалів, що їх зібрала Олена Пчілка, використали українські вчені у своїх наукових працях. Але, що дуже важливо, перша книжка («мамині узори») мала великий виховний вплив на старших дітей – Михайла і Лесю: діти з самого початку свого свідомого життя бачили, що їхня мати серйозно й наполегливо працює над узорами, – збирає, класифікує, перемальовує, спілкується зі знавцями в цій галузі. Така наполеглива робота найкращої, найрозумнішої, найталановитішої для дітей жінки без переконувань і пояснень навчила їх поважати роботу, ставитися серйозно до найдрібнішої праці.”[5]

У 1882 році вийшла в світ збірка поезій Олени Пчілки «Думки-мережанки». Дбаючи про українську освіту для дітей, Олена Пчілка підготувала збірник перекладів «Українським дітям». “Діяльність Ольги Петрівни як дитячої письменниці нерозривно пов’язана з її виховно-педагогічною працею. Вона перша з-поміж тодішніх українських діячок вчила своїх дітей рідною мовою, а пізніше запрошувала вчителів-українців, щоб вони викладали її дітям гімназіальний курс українською мовою. Сусіди-пани висловлювали велике здивування, бачачи, що Косачеві діти розмовляють «по-мужицькому» й ходять у «мужицькому»” [6].

Багато працювала Олена Пчілка і на перекладацькій ниві. З російської мови перекладала Гоголя, Пушкіна, Лермонтова, Кольцова, Тургенєва, Короленка, Тютчева, Фета, Єсеніна, з польської – Міцкевича, Словацького, Ожешко, Конопніцьку, із західно-європейської літератури – Гюго, Шіллера, Андерсена, Мопассана та інших.

Життя не милувало Олену Пчілку – час від часу жорстоко вражало її душу разючими ударами: смерть брата і матері (1895), найстаршого сина (1903), чоловіка (1909), відтак дочки (1913) – усе це вона мусила пережити, перестраждати.

Так, у дослідженні Івана Денисюка і Тамари Скрипки “Дворянське гніздо Косачів” на широкому, часто невідомому й маловідомому матеріалі висвітлюються сторінки життя і творчості Ольги Петрівни Драгоманової-Косач. “Ольга Петрівна, як і її мужня дочка, у найскладніші моменти життя могла висловитись про себе: “Хто вам сказав, що я слабка, що я корюся долі?” Тікала від горя і втрат у вир праці й витривало стояла на своєму посту [7].

А ще вона з самопожертвою трудилася як журналістка. З 1905 року почав виходити у Полтаві український тижневик “Рідний край” (часопись літературна і громадська з ілюстраціями)”, де Олена Пчілка була найактивнішим співробітником, а згодом (з 1907 р.) видавцем і редактором цього часопису. “Вона єдина видавала журнал навіть у роки світової війни без дозволу цензури. Додатком до “Рідного краю” був дитячий журнал “Молода Україна”*, який передбачав знайомство дітей зі світовою культурою”. [8]

Писала Олена Пчілка також мемуари і літературно-критичні статті про Тараса Шевченка, Євгена Гребінку, Олексу Стороженка, Михайла Старицького, Миколу Ковалевського, Марка Кропивницького, Бориса Грінченка, Павла Житецького, Миколу Лисенка, Михайла Драгоманова.

З 1920 року Ольга Драгоманова-Косач працювала в етнографічній комісії ВУАН. Через п’ять років її обрано членом-кореспондентом АН УРСР.

В останні роки свого життя письменниця зазнала прикрих переслідувань – лише тяжка передсмертна недуга врятувала її від репресій.

“Уже приїхав по неї “чорний ворон”, але виявилось, що арештована настільки хвора, що не може ходити… Померла Олена Пчілка 4 жовтня 1930 року. Похована на Байковому кладовищі у Києві”.[9]

Ще можна багато навести відомостей з різних джерел про життєвий , творчий та громадський шлях цієї шляхетної українки. Але зараз, в умовах відбудови незалежної демократичної України, формування національної свідомості є досить актуальною творча, епістолярна і публіцистична спадщина Олени Пчілки. Ця цінна спадщина, яку залишила видатна українська письменниця і громадська діячка: талановиті поезії, оповідання, драматичні твори, наукові праці з українського фольклору та етнографії, публіцистичні статті, а також твори дитячої літератури, зберігається в архівах , бібліотеках та музеях України.

В Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України (далі ЦДАВО України) серед величезного масиву документів зберігаються особові фонди, які засвідчують громадсько-політичний, життєвий, науковий та творчий шлях відомих особистостей української історії та української культури. Це фонди Винниченка В. К., Петлюри С. В., Антоновича Д. В., Донцова Д. І., Полонської-Василенко Н. Д., Русової С. Ф. та багато інших.

На жаль, фонду Олени Пчілки в ЦДАВО України немає, а її особистих документів не виявлено, але є на зберіганні фонд рідної сестри Лесі Українки Косач-Кривинюк Ольги Петрівни – письменниці, лікаря, громадської діячки, автора спогадів про Лесю Українку, в якому зберігаються документи, що стосуються життєвого та творчого шляху Лесі Українки та родини Косачів і Драгоманових. Тому далі буде йти мова про Олену Пчілку в контексті науково-документального дослідження Ольги Петрівни Косач-Кривинюк “Хронологія життя і творчості Лесі Українки” та інших наукових джерел.

Більшість документів цього фонду складає “Хронологія життя і творчості Лесі Українки” в машинописі та рукописі, яку Ольга Косач-Кривинюк почала писати одразу ж після смерті своєї видатної сестри Лесі Українки.

Варто відмітити, що епістолярій Лесі Українки, який відклався у “Хронології…” є унікальним літературним документом. Її листи до матері цікаві з різних поглядів, оскільки є й інформаційно насиченими, і емоційними, і щирими, і трохи іронічними. Це особиста «країна» письменниці, яку вона так ревно берегла від сторонніх очей.

Кожен лист Лесі Українки до матері доносить до нас думки, почуття, настрої, які поетеса переживала в конкретний момент і ділилася ними з мамою. Усі вони глибокі, щирі, безпосередні.

Запропоновані уривки листів мають на меті показати , якою Леся Українка була у спілкування з самою рідною людиною на світі – мамою.

Так, документи справи “Робота Косач-Кривинюк О. П. “Хронологія життя і творчості Лесі Українки” – це машинописні документи, з яких починається “Хронологія …”, а саме – передмова, в якій Ольга Петрівна пише, як вона “зложила хронологію”; (далі надаються уривки листів, коментарів, різних відомостей з “Хронологія життя і творчості Лесі Українки” з дотриманням стилю оригіналів): “Зложила я цю «Хронологію» на підставі документів, головне листів, які мені вдалося використати:

  1. з архівів:

а) Самої Лесі Українки (власність Климентія Васильовича Квітки);

в) Лесиної матері Ольги Петрівни Косач (Олени Пчілки), що частково дістався до рукописного відділу Інституту Літератури УАН (цей архів разом зо всіма матеріялами рукописного відділу вивезено з Києва зараз після початку війни 1941-го року, і я, на жаль, не всі документи з нього вспіла використати), а частково належиться мені з сестрами Оксаною і Ізідорою;

с) мого власного архіву;

  1. d) архіву М. П. Драгоманова, але не безпосередньо, а з рукопису, зложеного на підставі матеріялів цього архіву. Рукопис цей містить у собі копії Лесиних листів і листів до Лесі;
  2. з різних друкованих чи виготовлених до друку публікацій (див. Додану до “Хронології…” бібліографію).

До документальних даних додаю свої спогади та міркування й здогади, засновані на документах і спогадах.

В «Хронології» дати подаю за старим стилем. Хоч і намагалася я зложити цю «Хронологію» якнайповніше, найвірніше та найдокладніше, але, звичайно, в ній є пропуски та помилки. Якщо хто має змогу на підставі невідомих мені документів зазначити й довести якийсь мій пропуск чи помилку, то буду дуже вдячна за всі такі уваги й поправки.

Ольга Косач-Кривинюк”[10]

        Слід зауважити, що Ольга Косач-Кривинюк складала “Хронологію…” на основі зібраного переважно самою дослідницею колосального за обсягом та інформацією родинного архіву.

Цікавими у справі є відомості про родовід Драгоманових та Косачів на сторінках “Хронології …”. При складанні родоводу, Ольга Петрівна обов’язково посилалась на різні історичні джерела: “<…> Косачі ведуть свій рід од «польської корони шляхтича» Петра Косача, що вийшов у «Малороссию» в кінці XVII століття і служив у Стародубі городничим, при полковниках Миклашевському й Скоропадському. Підстави 1. Ал. Лазаревский. Описание Старой Малороссии. Материалы для истории заселения, землевладения и управления, т. I. Полк Стародубский. Киев 1888. Ст. 100. 92. [11]

<…> Драгомани (предки Лесі Українки по матері) – заволоки грецького роду, служили драгоманами при гетьманському уряді Богдана Хмельницького, тобто були урядовцями для урядових зносин з чужими урядами. Підстави 1. Автобіографія Олени Пчілки (Лесиної матері) при її «Оповіданнях» вид. «Рух» 1930 р. Автобіографію писав зі слів Олени Пчілки Т. Черкаський і закінчив 18 жовтня 1929 р.”[12] Після історії родоводу, у справі в хронологічному порядку розташовані відомості про родинні стосунки в сім’ї Косачів, в яких важливе місце займають відносини між батьками та дітьми.[13]

Так, Ольга Петрівна Косач-Кривинюк у “Хронології …” згадує: “ <…> 1890 р. 26/ІІІ /День Лесиних іменин. Мати подарувала Лесі альбом на вірші коричневий з сріблястими візерунками і написом “Poesie”. У примітці Ольга Петрівна роз’яснює: “Все, що написала мати в тому альбомі, даруючи його Лесі, таке характерне для їх відносин, що вважаю за потрібним подати його тут хоч у примітці. “Волинь, 1890 р. Мар. 26-го. ( <…> далі йде надрукований латинню вірш Віктора Гюго). Списала сі верши в первотворі: думка їх одповідає моїй, а форма віршів, зложених найвеличнішим, незрівнянним митцем, Віктором Гюго, нехай буде тобі зразком, бо отсю книжечку призначаю для твоїх власних писань. Розглядайся навколо, де не будеш, і пиши, я певна, що тоді в сій книжці з’явиться не мало “рoesie”. Поезія є всюди, хоч не всякий її бачить:

“Тільки пчола пізнає

     Мед, затаєний в квітці

   Тільки поет на всёму

           Бачить прекрасного слід”

                                                                  Твоя мама

В архіві Лесиної матері є листочок пеперу, на якому материною рукою написано:

Лесі в альбом.

Вірш Віктора Гюго.

Як тут душа всяка- на щастя

Дарує, комусь зоставляє,

Свій голос, чи іскру — багаття,

Чи пах, що у себе ховає;

.

Як всякая річ в пору гожу

Тому, кого любить, кохає,

Дає чи колючку, чи рожу,

   На спомин про себе лишає;

.

Так я всю щасливу годину,

Схилившись отут біля тебе,

Даю що-найкращу перлину,

Яку тільки маю у себе,-

Даю тобі — думку свою.

                                               Мама

Мабуть спочатку мати думала подати переклад, а потім подала в первотворі. Первотвір, написаний материною рукою, теж є в материному архіві.”[14] Цей уривок з “Хронології …” доводить про дуже зворушливі стосунки між мамою та донькою.

Не менш цікавою за змістом можна вважати і справу “Спомини й уваги Косач-Кривинюк О. П. до своєї роботи “Хронологія життя і творчості Лесі Українки”. Надзвичайно особливої неповторності “Хронологі ї…” надають ці мемуарні спомини авторки до кожного року біографії Лесі Українки.

Так, за 1889 рік Ольга Петрівна Косач-Кривинюк згадує про твори Михайла (старшого брата), а ще, як до творів Лесі ставилась Олена Пчілка: “<…> Очевидно, в четвер 23-го березня (?) Міша читав якийсь свій твір, що так дуже сподобався мамі та певне й іншим слухачам. Характерний для різниці маминого ставлення до Міші й Лесі той ентузіазм, з яким мама реагує на Мішину літературну “удачу”: з таким ентузіазмом мама ніколи не говорила навіть про найудаліші Лесини твори, хоч складала їм належну велику ціну(напр., говорила не раз, що українська читацька публіка ще не скоро доросте до правдивого розуміння Лесиних творів, наскільки вони вищі за ту публіку).”[15] .

Олена Пчілка — це не лише мама Лесі Українки. Це її перша вчителька та наставниця, вірна подруга та порадниця, перший критик, цензор, організатор, упорядник і розповсюджувач її творів. Це людина, що навчила Лесю розпізнавати і цінувати усе прекрасне, любити знання, постійно розвивати та удосконалювати їх.

Ольга Петрівна Косач-Драгоманова була високоосвіченою жінкою. Вона знала кілька мов, виступала прихильницею та заступницею всього українського, у тому числі й національної ідеї, надзвичайно любила справжню красу, котру вона бачила у природі, праці, культурі і цього ж навчала своїх двох синів та чотирьох дочок. Саме мати першою відкрила і розвинула таланти Лесі Українки, сприяла формуванню її світогляду та інтересу до історії і не лише українського народу, а й історії всього людства.

Олена Пчілка “дуже турбувалася тим, щоб оберегти дітей від небажаних впливів”. Тому вона самостійно “займалася шкільною наукою їхньою”.[16] У “Хронології …” Ольга Косач-Кривинюк пише, що “ставилося питання про регулярну науку Лесину. Але мама так була проти казеної (російської) науки, що одтягала цю справу, як могла, надалі. Леся через недугу так і не зазнала цеї казеної шкільної науки”.[17] Леся жодного дня не провела за шкільною партою, але рівень її знань, отриманий у домашніх умовах, був надзвичайно високий. Сім’я Олени Косач-Драгоманової нагадувала добре налаштовану школу, “учащуюся колонію”, як її жартома називала Леся Українка.[18] У домашніх стінах під наглядом матері постійно тривало навчання і молодших Косачів, “підготовка умів”, як писала Леся.[19]

Заслуговує на увагу і зміст справи “Листи Лесі Українки до рідних та близьких за 1885-1903 роки, Копії” [10, вв]. Але серед цього значного архівного матеріалу слід особливо виділити листи Лесі до матері – Олени Пчілки.

Протягом усього життя Леся Українка щиро та ніжно любила маму (в листах вона завжди зверталася до неї “мама, мамочка”), високо цінувала її материнську турботу, ділилась своїми особистими та творчими планами. А щодо літературних справ, то дочка-письменниця високо шанувала компетентність своєї високоосвіченої матері, зверталась до неї за оцінками своїх творів, за порадами, а також давала їй свої.

Листи Лесі Українки до матері близькі до мемуарного жанру і зокрема нагадають щоденник. І справді, ці листи можна уявити як фіксування вражень і почувань за певний період, навіть за надто короткий час. І здається, наче це записи подій за днями.

Так, у листах Лесі Українки до Олени Пчілки часто трапляється жартівливий вислів “кна-кна”. Виявляється, це – зі словотворчості Миколи – молодшого брата. Ольга Косач-Кривинюк у нотатці “Імена, назви, прізвища, прозвища, слова (специфічно вживані в родині Косачів), що зустрічаються в “Хронології життя і творчості Лесі Українки”, пише: “Кна-кна – дитяче слово брата Миколи, так він називав усе тонке і довге (найперше черв’яка), між іншим, брата Михайла, що був тоді височенький і тонкий, особливо в гімназіальному мундирі. Отже, Михайло був перша кна-кна, а за ним усі молоді хлопці та дівчата”.[20]

У листах Лесі Українки до Олени Пчілки зустрічаються і безліч веселих пестливих імен та прізвиськ, якими користувалися в родині Косачів: Михайло –  «Обачний», «Мака», «Миша» і вже згаданий «кна-кна»; Микола – «Кахота», «Кахоточка», «Кох», «Кохіння», «Кукота», «Кухота», «Миколичка», «Микось», «Микулько», «хлопчик»; Ольга – «Олеся Зірка», «Зірка», «Лілея», «Лілія», «Ліля», «Ліцик», «Олег», «Олеся», «Пуц» і «Пуцик»; Ісидора – «Біла Гусь», «Гусінка», «Гуся», «Дора», «Дроздик», «Дроздоньо», «Патик», «Патя» і «мала»; колективні здрібнення: «дикі негри», «негри», «негрики», «тигрики» в родинному лексиконі – то засмаглі, обвіяні вітрами діти, яких виховувало сонце та «уліти» – це літературні спроби, твори, вірші. З листа Лесі Українки до матері: “27 червня (9 липня) 1891 р. Євпаторія.

Люба мамочко!

От приїхала вчора увечері до мене кна-кна! Я її стріла на пристані і запровадила до хати своєї. Тепер ми думаємо, як то нам бути далі: чи мені зоставатися тут на другий місяць (як зважили було з тобою), чи переїхати на южний берег після 10 іюля, чи, може, ще яку іншу комбінацію придумувати? Діло в тім, що мені, звісно, ліпше пересуватися з Євпаторії при помочі Миші, аніж самій, але ж Миша ніяк не може бути тут до 10-го. Отже, пришли мені остаточну резолюцію сії справи. <…>

Я страх рада, що вона приїхала, і стараюсь не заглядати в прийдешність, коли знов зостануся сама. Миша чимало здивувався, не заставши Пуца зо мною, але коли я йому розказала, як тут Пуц гинув, то вже й перестав дивуватись. Була наша молодая (кна-кна) і в Чуфут-Кале і в Балаклаві, в обидва міста ходила пішки (!!). Я б хотіла, щоб Миша дочекався тут мого переїзду на юг, а то він так і не побачить южного найкращого Криму. Євпаторія йому сподобалася, власне, євпаторійське море, врешті, про свої подорожні враження, певне, він сам напише.

Тішуся я, що вдома все гаразд, сподіваюся, що Дроздові бойові рани досі вже загоїлись. <…>

Я тепер потроху вже починаю уліти писать, чую, що вже наступає знову мій неудержимий улітний період, отже, значить, писатиму. Чи ти улітиш, чи ні? Може, тебе так замучила малина, клубника, тигри-негри, що вже й не до уліт? Сподіваюсь, що досі ти вже одержала всі три мої листи, я твоїх два одержала, вони звичайно приходять сюди на п’ятий день. <…>

Бувай здоровенька i прости, що лист якийсь безпутний, – дуже гаряче!

Твоя Леся.”[21]

Лесіни листи до матері – це довірлива розмова, яка відображає особливо тісні зв’язки між рідними людьми: донькою та мамою. Це певним чином зумовлюється і особистим життям Лесі Українки, вимушеністю через систематичне лікування важкої хвороби на тривалий час покидати рідних (виїздила до Криму, Західної України, Кавказу, Австрії, Німеччини, Італії, Єгипту і т. д.). З листа Лесі Українки до матері: “7 (19) липня 1891 р. Євпаторія

Люба мамочко!

Вибачай, що не відповідала толком на деякі твої питання, бо наші листи раз у раз розминалися, і через те жадного пуття нема з перепискою. На головне питання, де бути на другий місяць, відповідаю, що зостанусь в Євпаторії, бо купання ліпшого від тутешнього нема нігде, як відомо, а в Балаклаву стоїло б хіба на виноградний сезон їхать, бо то город виноградників, що ж до купання, то воно там мусить бути гірше, бо там в затоці вода сливе стояча, та й життя, як на теперішній сезон, то нічим не ліпше від євпаторійського. Що ж до Алушти та інших міст біля Ялти, то там життя страшенно дороге, дно морське дуже кам’янисте та й сторона дуже забоборичена, правда, що там восени дуже добре, але я не думаю, щоб я на осінь тут могла бути.

Нога моя поправляється, уночі ніколи не болить та і вдень гаразд мається. З початку сього місяця мені ще від часу до часу боліла спина, але тепер се не трапляється більш. Взагалі моє здоров’я тепер дуже добре, ні разу ані голова не боліла, ані кашлю не було, що вдома часто у мене буває, пропасниця теж не прокидалась. Мені таки добре в цьому сонці та морському повітрі; через плавання у мене розвились мускули на руках, і се мені приятно, а то я вже була надто безсилою зробилась за два остатні роки. Давно вже не було тремтіння в руках, як то бувало часто сії зими.

З того часу, як Миша приїхав, я більше сиджу надворі, бо він все стримить на березі і придивляється до прибою. Остатнього тижня прибой був дуже великий, такий, що аж дошки з купалень виривав, і через те ми ніяк не могли вибрати часу поїхати човном, сьогодні море стишується, отже, може, поїдемо. Тепер настали чудові місячні ночі, і море показує свої фокуси, які тільки знає. Вже вам кна-кна, приїхавши, буде про нього правити, аби слухали. У морі, звичайно, п’явок та жаб нема, але зате одного дня такий був наплив морських сердець та медуз стільки, що бридко було купатись. Морських котів і слиху немає, се, мусить бути, якась легенда. Ми з кна-кною далеко в море не заганяємось, перші дні то нас трохи інтересувало, а тепер ми вже привикли до моря і воно до нас, то ми одно до другого дуже спокійно відносимось. Поки Миша зо мною, то мені дуже добре і не скучно жити, але от як він хутко поїде, то вже буде мені дуже прикро. <…>

Кінчаю, в середу ще напишу, тоді з пароходом добре посилати. Пуцові хутко напишу, тепер хай вибачить, ніколи писать. Бувайте здорові усі, хто мене не забуває.

Ваша Леся.”[22]

Листи до матері багаті на родинну теплоту, ласку, прагнення зробити приємність, готовність прийти на допомогу у першій-ліпший час, як тільки в цьому виявиться потреба. З листа Лесі Українки до матері: “15 (27) грудня 1893 р. Київ.

Люба мамочко!

Хоч ти іронізуєш над сим виразом в наших листах, але я скажу тобі, що пишу його завжди од щирого серця, а не для лицемірства та облесливості. Ти маєш право вилаяти мене добре, коли я довго не пишу, але таких вразливих речей, яких ти понаписувала в своєму останньому листі, я все-таки не заслужила і не заслужу ніколи. Я просто за різними клопотами, про які тепер уже не варто розповідати, не зауважила, як пройшло тих десять днів, але ж я думаю й тепер, що се ти якось помилилась, рахуючи їх, все-таки не могло пройти стільки часу. Ти кориш мене, що я не пишу тобі, як ми вернулись з концерту, і т. п. Се було так давно і так благополучно пройшло, що я зовсім забула про нього згадати, пишучи до тебе, та й з листів наших видно, що з нами нічого лихого не трапилось. Я в прошлих листах старалась пригадати, про які дрібні факти слід тобі написати і просто якось не могла згадати, що може, власне, тебе турбувати, може здатись небезпечним для нас. А потім виходить, се я вчинила просто якесь злочинство, і ти мене караєш і сама я картаюся так, аж мені серце болить. Справді, ми виїхали в сей Київ на якусь муку для тебе. Я даю тобі слово честі, що як тільки се для тебе буде спокійніше, то я без жалю покину Київ по першому твоєму листу, – коли ти для нас життя не жалуєш, то невже б я мала пожалувати для тебе київського життя. Не так уже тут мені дороги рожами устелені, щоб задля них я не вважала на те, що ти там день і ніч гинеш від турботи і журби. Та й докори твої слухати мені так само тяжко, як тобі ждати листів від нас. Трудно часом поручитись, що от напевне в такий-то день напишу, – часом що несподіване помішає, і тоді значить, думай, що от віку збавляєш найдорожчій в світі людині. Я не винувачу тебе в тому, що ти не можеш спокійніше до сього відноситись, але ж я б хотіла просто знати, що треба зробити, чим порадити, щоб не губити тобі здоров’я. Звичайно, що більш не буде того, щоб по десять днів я не писала до тебе. Але ж сього мало, бо папа казав, що ти все одно завжди думаєш про якісь нещастя, що мають ніби статися з нами, а надто зо мною, та я й сама знаю і вірю, що се правда. За Лілю ти, здається, ще не так боїшся, як за мене, то, може, як я буду вдома, твоя турбота не буде така тяжка. <…>

А тепер, коли ти написала мені про своє здоров’я, то я буду увесь час турбуватись за тебе. Трошки жаль було б тільки Пуца, але ж він молодий і хвірткий, нічого йому не станеться, як поживе сам, адже ж хоче він їхати за границю на медицину сам, ну, нехай вчиться самостійного життя перше тут, на своїй стороні, між своїми людьми. <…>

Ну, тепер відповідатиму на питання. <…> Пальто моє вийшло добре і тепле, по теперішній погоді в ньому навіть жарко. У мене збиралися, і що вийшло з того, я тобі просторо писала в прошлому листі; в неділю знов зберуться. <…>

Оксана здорова і слабувала всього один день, так тільки сім’ю налякала і нас даремно розігнала. <…> «Подарки» будуть куплені і все те, про що ти пишеш. Франкові білети я віддала папі, він, власне, сьогодні ранком приїхав, а в п’ятницю ввечері хоче їхать додому. Я тобі через нього напишу багато, тепер бувай здорова. Цілую тебе міцно і прошу пробачення.

Твоя Леся.”[23]

Леся у листах ділилася з мамою і про відомості, пов’язані, наприклад, з подробицями перебігу хвороби чи різними побутовими малозначними справами. З листа Лесі Українки до матері: “16 (28) липня 1891 р. Євпаторія.

Люба мамочко!

<…> Ти мене в остатньому листі кориш, що нічого не пишу про свою ногу, але то все виходить через те, що ми розминаємось листами раз у раз, і я не можу толком відповідати на твої питання. Врешті, багацько нема що й писати: нога поправляється дуже помалу, але все ж поправляється; вона тепер в такому стані, як була до масажу, є надія, що й далі поправиться. Все ж таки я нікуди далеко без апарата не ходжу і стараюсь ноги не розтроюджувати.

Ще ти мене питала про уліти, та от що скажу: «Doux poètes» у мене нема при собі, а ти їх можеш знайти в синій тетраді з віршами, що зосталася з іншими улітами, здається, у плетеній скрині, там же і «Пінгвін». На інші питання я вже відповідала в раніших листах.

Вибач, що тут скінчу, якось не пишеться про себе, не такий настрій. Цілую всіх любих пуциків і Мишу, він мусить бути вже давно дома, нехай він перший напише до мене, бо йому більше є про що писати. Чи у нас іще пані Франкова? Кланяйся їй і напиши, доки вона має бути у нас. Прощай, серденько моє, мамочка!

Твоя Леся.”[24]

Леся Українка у листах до матері надавала перевагу безпосередньому спілкуванню, тобто розмові, яка, на її думку, мала значно кращі можливості для вільного, безпосереднього висловлення думки. З листа Лесі Українки до матері: “18 (30) грудня 1893 р. Київ.

Люба мамочко!

Твої маленькі записки ми отримали сьогодні, отже, другого дня після папиного виїзду. Сьогодні я ходила на Крещатик і купила собі теплі рукавиці, здається, вони такі теплі, що в них можна й без муфти ходить, але, звичайно, хто має муфту, то тим краще для нього. Я тепер часом надіваю Лілину шапочку і муфту, якщо ми не разом куди йдемо. Тим часом я ще ні разу тут не простудилась; якщо й різдво мине гаразд (се для мене чисті «майські іди», се різдво), то вже я могтиму повірити, що моя знакомита «богиня» хоче лишити мене в спокої на який час. Добре б зробила, якби лишила, бо мені тепер нема часу хорувати та киснути, та й взагалі в цьому нічого приємного нема.

Я думаю, ти вже отримала листи з передмовою, отже, значить, моє все до друку готове, та й я сподіваюсь, що й решта буде хутко готова. <…>

Ти кажеш писати тобі на четверточці аркуша, але, вибачай, я так не вмію писати, – коли я маю час написати четвертку, то маю час і на цілий листок, та навіть, коли б я стала думати, як би тут його коротше написать, то се б зайняло ще більше часу, ніж довший лист. <…> Я писатиму тобі двічі на тиждень, а може й частіше, будь певна, то нічого, що я маю роботи досить, – тобі не прийдеться більш дорікати мені так тяжко.

Що маю я багато роботи, то правда, от і англійські уроки стали тепер більші, бо англічанка мені й вірші задавать стала вивчати напам’ять – свого коханого Теннісона. <…> Ну, та все ж ми будемо вчитись, а вже я, то напевне, бо коли впущу сей случай, то, певно, вже ніколи не вивчусь. Ми з Пуциком часу дарма не тратимо – після твого виїзду півкнижки (II тому) «Рима» вивчили, навіть більш ніж половину. Я думаю, що ми історію скінчимо до Нового року, і німецьким теж займаємось. Мені так тоді стало сором при тобі за своє недбальство в заняттях з Пуциком, що я взялась від того часу за розум і тримаю себе в струні.

Правда, що в деяких інших справах я ще не вспіла взяти себе як слід в руки, але сподіваюсь, що зумію й се.

Напиши мені, мамочко моя, лагідніший лист – я бачу, що ти ще сердишся на мене, – а то мені свята будуть втроє сумніші, коли я не матиму доброго слова від тебе. Цілую тигрів і Кна-кну.

Твоя Леся.”[25]

Взагалі, кожен лист Лесі до матері вражає вмінням охопити безліч питань і відзначається високою наснаженістю різноманітності інформації. Тому здебільшого в них перемежовуються публіцистика, література, побутові факти тощо. З листа Лесі Українки до матері: “24 жовтня (5 листопада) 1893 р. Київ.

Люба мамочко!

Ми вже отримали обидва твої листи, а ти вже, певне, отримала наші. Прости, що я написала тобі другого листа не так хутко, як би слід було, але ж поки не поприходили Пуцові учителі і не набралось ніяких фактів, я не могла писати, бо знаю, що ти терпіть не можеш «ліричних» листів, безфактовних. Ну, приходять уже всі Пуцові професори, і Пуц вчиться дуже ретельно, не забуваючи при тім і моїх уроків: історії та німецької мови. Старається таки! Так він настроїв себе на учений лад, що навіть намагається йти зо мною сьогодні на публічну лекцію хімії в університет. Ну, що ж, нехай іде, нехай привчається до лекцій університетських. Намагався він двічі, щоб іти в театр, але я не пішла – рано ще, нехай колись потім, та й не за тим ми сюди приїхали, щоб гроші на театри розпускати. По гостях не ходимо, були тільки ото в початку тижня у Лисенків та у Борецьких, а більш нігде удвох не були.

На «Літературу», як я вже писала, ходила я сама. Там було багато людей (до 20-ти), обсуждали modus діяльності на сей рік, визначили роботу для популярної літератури тощо, врешті я тобі розкажу, як приїдеш. <…>

<…> Тільки мене тепер ніяк не бере охота бігати по Києву, і я стараюсь не ходити нікуди, хоч все-таки приходиться ходити то на Хрещатик, то в бібліотеку тощо мало не щодня. <…> Ми з Пуцом жадних бацил не боїмося і були б дуже недовольні зміняти ради сього домівку. <…> Одеколону і духів можна однак купити, «се не вадить», каже Пуцик. Пуц поводиться поважно і справно, – я починаю думати, що з нього вийде колись порядна студентка. <…> Тим часом викеровую сама себе, коли не на професора, то на «світлого підпірника нашої літератури», читаю des bons auteurs, пишу «Одинака» і набрала на себе роботи стільки, що на всю зиму стане. Один мені жаль, що я не знаю, як буде з моїми англійськими уроками! Невже і тепер я не осягну сього давнього бажання? Тоді вже спущуся на саме дно песимізму. <…>

Ну, коли ж приїде до нас папа, коли ти приїдеш і з ким? Якби вже скоріше!..

Пуц завтра писатиме, сьогодні йому нема часу. Я напишу теж Уксусові і Кахоті, а тепер хай вибачать, хочу одправить скоріш листа. Цілую всіх міцно і прошу писати про все дрібно-дрібненько. Цілую тебе найбільше. <…>

Твоя Леся.[26]

Отже, здебільшого листи Лесі Українки до матері можна віднести до автобіографічних матеріалів, у яких вона день за днем подає найрізноманітніші відомості про особисте життя, розповідає про своє оточення, важливі події і т.д. З листа Лесі Українки до матері: “16 (28) січня 1894 р. Київ

Люба мамочко!

Щось ти вже давно нам не пишеш, може, розсердилась чого на нас. Ти не сердись, моя дорога мамочко, не в’яли мого серця, мені й так жаль, що все якось виходить, що я тобі в кожному сливе листі завдаю яку прикрість, се правда, що я не вмію листів писать, але що ж робить? Може, колись навчусь.

Я ото папі писала і нащось згадала «екстренні видатки» (можливі) на лікаря та лікарства, та, відай, тим наврочила себе, бо й справді прийшлось сей видаток зробити. Оце останніх днів три почали в мене руки боліти, як-от торік на весну в Колодяжному, та й ноги трохи. Ліля і Лисенки гризли мене, щоб я йшла до лікаря, доти, поки я вже для їхньої потіхи не пішла до нього вчора. Лікар сказав, що се тільки «малокровие и большая нервность» (а з туберкульозом в нозі ніякого зв’язку немає), написав мені Natri’ï hydrobromati, та Arsenici, та ще якоїсь дряні, а врешті сказав, що я літом поправлюсь, – се я й без нього знаю.

Врешті я досить здорова, тільки стараюсь нікуди не ходить, щоб не втомлятись. Я б навіть не писала тобі про се, але ж то було б не по правді і ти б потім на мене сердилась, якби довідалась, що я навіть до лікаря ходила, а тобі не призналась. Але ти вір мені, що я зовсім не в лихому стані, а тільки для Лілиного та трохи й для свого спокою хотіла вияснити, від чого, власне, у мене болять руки і робляться оті немов «удари» в груди. Ну, кажуть – нерви, значить, справа не така-то вже страшна, бо в кого ж ті нерви тепер здорові? <…>

Коли ти приїдеш в Київ? Папа теж казав, що в январі приїде, та щось ви тепер про се нічого не згадуєте. <…>

Як у вас у Колодяжному, чи тепло? Тут дуже тепло було, похоже на весну, але тепер знов холодніше, і се краще, бо мені щось не сприяв сей faux printemps.

Бувай здорова, люба моя мамочко, і не журися за нас, і не сердься, бо ми ж ніколи не хочемо тебе вразити, а так хіба, по незграбності своїй завдаємо жалю. Цілую тебе.

Твоя Леся.”[27]

Цінність листів Лесі Українки до матері особлива, бо це спілкування з найріднішою людиною у світі – мамою … із найближчим другом, із духовно порідненою людиною, чуйною і відданою їй.

Той, хто забажає відчути особливу силу родинних стосунків цих геніальних жінок, письменниць, відтворити справжню атмосферу відносин обдарованої матері і її талановитої дочки, може завітати до ЦДАВО України, де йому покажуть і дадуть ознайомитися з науково-дослідницьким подвигом Ольги Петрівни Косач-Кривинюк “Хронологія життя і творчості Лесі Українки”, бо в цій унікальній праці, як писала молодша сестра з родини Косачів Ізидора Косач-Борисова, “тут правда про Лесю, про її родину і ближче оточення”[28].

*У фонді № 4461 рідної сестри Лесі Українки Косач-Кривинюк Ольги Петрівни, який зберігається у ЦДАВО України є ціла справа “Збірник творів матері Косач-Кривинюк Олени Пчілки “Молода Україна”, складений Косач-Кривинюк О. П.

[1]. Філатенко А. Борг перед Оленою Пчілкою [Електронний ресурс] / Незалежна громадсько-політична газета “Волинь”.

[2]. Панасенко Т. Леся Українка. // Знамениті Українці – Харків.: “Фоліо”, 2009. – С. 8-12.

[3]. Так само – С. 9.

[4]. Так само. – С. 10.

[5]. Так само. – С. 11.

[6]. Так само – С. 12.

[7]. Денисюк І., Скрипка Т. Дворянське гніздо Косачів. – Львів.: “Академічний експрес”, 1999. – С. 16.

[8]. Так само – С. 17.

[9]. Так само – С. 19.

[10]. ЦДАВО України, ф. 4461, оп. 1, спр. 1, арк. 1.

[11]. Так само, ф. 4461, оп. 1, спр. 1, арк. 3.

[12]. Так само, ф. 4461, оп. 1, спр. 1, арк. 6а.

[13]. Так само, арк. ф. 4461, оп. 1, спр. 1, арк. 18-124.

[14]. Так само, ф. 4461, оп. 1, спр. 1, арк. 122-124.

[15]. ЦДАВО України ф. 4461, оп. 1, спр. 2, арк. 62.

[16]. Пчілка О. П. З “Автобіографії” // Спогади про Лесю Українку.-К.: “Дніпро”,- 1971.-С. 81-94.

[17]. ЦДАВО України ф. 4461, оп. 1, спр. 2, арк. 8.

[18]. Погребенник В. Ф. Михайло Драгоманов і Леся Українка: результативність ідейно-творчого спілкування // Перші міжнародні драгомановські читання: Матеріали /Укл. Г. Волинка, В.Сергієнко, Л. Макаренко.- К. : НПУ ім. М. П. Драгоманова, 2003. – Вип. 1. – С. 181.

[19]. Олійник О. Д. “Палали кровю дикі рожі …” // Рідна школа. – 1996. – № 2. – С. 36.

[20]. Лариса Петрівна Косач-Квітка (Леся Українка): Біографічні матеріали. Спогади. Іконографія / автор проекту і вст. ст. Т. Скрипка. – Нью-Йорк; К.: Факт, 2004. – C. 46.

[21]. ЦДАВО України, ф. 4461, оп.1, спр. 9, арк. 14.

[22]. Так само, ф. 4461, оп.1, спр. 9, арк. 17.

[23]. Так само, ф. 4461, оп.1, спр. 9, арк. 30, 31.

[24]. Так само, ф. 4461, оп.1, спр. 9, арк. 19.

[25]. Так само, ф. 4461, оп.1, спр. 9, арк. 32.

[26] .Так само, ф. 4461,оп.1, спр. 9, арк. 25, 26.

[27]. Так само, ф. 4461,оп.1, спр. 9, арк. 46.

[28] М. Жулинський // Леся Українка і сучасність: Збірник наукових праць. – Луцьк: РВВ “Вежа” Волинський національний університет ім. Лесі Українки, 2008 — Т. 4, кн. 2. – С. 477.

pchilka

 

*Єфремова Олена Гарольдівна — начальник відділу використання інформації документів Центрального державного архіву вищих органі влади та управління України

*Терещенко Олена Валеріївна — головний спеціаліст відділу використання інформації документів Центрального державного архіву вищих органі влади та управління України

Поділитись ланкою в соціальних мережах

коментарі

  1. Admin сказав:

    А мова тоді трохи інша була …

Залишити відповідь до Admin Скасувати відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *