Аліса ГАВРИЛЬЧЕНКО. Несплюща – 1

Розділ 1

БАНДА МИХУЛА

Я не володіла алхімічною лабораторією, де з недорогоцінного металу кивком пальця відливають благородний. Я не мала нічого спільного з ювелірною крамницею «Смарагди», розташованою за двадцять кроків від мого магазину напроти. Я всього-на-всього продавала пластянки з гарячим шоколадом. Враховуючи, що його воліли пити і купували виключно заможні люди з гарним смаком, я всерйоз вважала, що мій товар кращий, ніж золото. Завжди можна збути, а якщо не продається, то випити чашечку самій. 

Деякі покупці із захопленням називали мене чарівницею, оскільки в Лефаті майже неможливо було дістати напій, бо він залишався рідкісним і дорогим. Його вважали щонайменше любовною магією. До нього з благоговінням горнулися чоловіки і жінки, люди похилого віку і молодь, незважаючи на осуд жерців, які свято вірили, буцімто шоколад – питво богів, а не смертних. Можливо, саме таке різке неприйняття храму Божича сприяло популярності колись забороненого плоду. Чим сильніше священнослужителі проклинали мій магазин, тим більший прибуток я отримувала.

І навіщо, ах, навіщо звільнила Сартора за півроку? Адже знала, чула, що злочинність у місті росте мов гриби після дощу. За білого дня поруч пограбували чотири крамниці. Чому ж я увірувала в те, що вночі у мене непроханих відвідувачів не буде?! Дурість, справжня дурість!

Ніби підтверджуючи мою різку самокритику, той, хто розбудив, потягнув за волосся. До того ж я отримала удар рукояткою револьвера по губах. Правильно, надалі думати буду, перш ніж намагатися кричати. Важко повірити, та саме удар повернув мені самовладання і здатність міркувати розсудливо. Відразу все якось стало на свої місця.

– Гроші де?

– Ви знаєте, – довірливо повідомила я, молячись про себе неіснуючому Божичеві, аби громило не помітив, як моя рука поповзла під рятівну подушку, – я не маю багато. Одні копійки. Податки.

Тип, із чиєї пельки тхнуло жахливим куривом, знову замахнувся револьвером.

А не вистрілить, холоднокровно подумалося, тоді як тіло трусилося від злості. Вдарить, а не вистрілить. Побоїться шелесту наробити. Все-таки, центр Лефата, міська варта…

І я, не ставши чекати повторного побиття, рвонула вперед із жалом, яке тліло під моєю подушкою, чекаючи нагоди. Блиснуло візерунчастим, злегка викривленим лезом, обплетеним непомітними, проте чіпкими павутинками. Напарник бандита ще нічого не встиг зрозуміти, а грабіжник вже спочивав із перерізаним горлом. Револьвер перекочував до моєї долоні і тепер цілився в чоло типика, який потрошив сидіння крісла. Мого улюбленого крісла.

У напівтемряві я мигцем відзначила, що вони залізли в спальню через відчинене вікно. Поки мене допитував перший, інший викинув із шаф усе на підлогу, витягнув зі столу документи, ще й зламав стільці.

– Встати, – ворухнула я стволом. І не впізнала свій голос, що до нудоти, до моторошності став тихим, мало не ласкавим. – Побалакаємо щиро?

Типик необачно спробував сказати щось невтішне на мою адресу.

Пролунав гуркіт. Задзвенів скалками світильник. Переляканий зойк. Куля пролетіла над головою розбійника, продірявила капелюх і ледь не подряпала маківку. А шкода… не мерзотника, який вирішив, що може безкарно потривожити мене вночі. Стінку, в яку вп’ялася куля. Шкода зусиль, докладених до недавнього ремонту.

За вікном почулися крики, свист. Невже ще кілька на вулиці?.. Втім, я швидко заспокоїлася під шпаркий цокіт копит, який наближався. Скоріш за все, злякає нічна варта, що в народі іменується сірим плащем, вона теж почула постріл.

Навіть у напівімлі можна було помітити, як зіщулився мій «випадковий знайомий». Я шумно зітхнула, показуючи, що терпець уривається. Наступну кулю не зупинить і стража біля порога. Зрештою, заявлю, що захищалася, і ніхто не доведе перевищення меж необхідної самооборони. Та й бандита після тортур у камері завтра піднімуть на мосту Шибеника. Або відправлять у легіонери за «особливим списком» далеко і надовго, що трішки краще, ніж страта, але… тільки трішки.

Мерзотник теж розумів. Дивився на мене благальними, голодними очима, в яких так і читалося, що він – нещасний бідолаха, змушений добувати собі хліб незаконним шляхом. А за одягом і не скажеш… добротна темно-синя куртка, чорні штани, широка хустка, що закриває нижню частину обличчя, дорогі черевики… напевно, крадені, якщо не зняті з якої-небудь мертвої жертви.

Внизу гарячково забили у двері. Розбійник сіпнувся (певно, відчинити представникам закону), та мій постріл у ногу охолодив запал.

– Не смикатися, краля, – передражнила я його покійного дружка.

Не заспокоїло. Поранений, схопившись за коліно, закричав на все горло. Дуже скоро двері зірвалися з петель, зі сходів долинули бадьорі кроки. Так, судячи з діловитого маршу, і справді сірі плащі, а не дружки-розбійники.

– Сто-ояти! – випалив перший, влітаючи подібно як товстий сріблястий жук із чорними вусиками. Циліндр з’їхав йому на очі, через що захеканий фараон зависоко підняв голову, важко дихаючи, і, зрозуміло, побачив мене, а вже потім раненого, який голосно стогнав. – Кинути зброю! Варта Лефата! Іменем закону!

Я слухняно завмерла на ліжку, піднявши руки з револьвером. Жало, яке зовні нічим не відрізнялося від звичайного бойового ножа, недовго покоїлося поруч із мертвим негідником, що посмів ударити мене. Потемнішало під рухливими павутинками і як здимів хто, зникло безслідно, непомітно.

– Вбивця! – надривався типик, викривально тицяючи в мене пальцем. – Тварюка!

Всі думки про самооборону та захист власного будинку випарувалися. Замість своєї правоти я раптом відчула душевну порожнечу. Заперечувати сказане було нічим. Я несподівано усвідомила, що сторопіла.

І від чого? Від слів грабіжника, який теж був готовий вбити – заради наживи?!

Наступний стражник виявився вищим і симпатичнішим, ніж «жук», та більш кмітливим.

– Пані Сільва?

Я промовчала. Мені допомогли зійти з ліжка, підняли з підлоги вовняний халат, обгорнули. Я згадала, що була одягнута в одні панталони та сорочку.

І хоча губи після знайомства з револьвером страшенно боліли, я все ж видавила.

– Сільва – для друзів. Для вас – Сільвінесса Вишенська.

І одним холодним поглядом сказала недбайливим стражникам все, що думаю про них.

Опаньки! Зарум’янилися. Не зрозуміти тільки: від збентеження чи довгого підйому по сходах?

 

Правду кажучи, я не мала друзів. Справжніх друзів. Хоча, наприклад, Фіора так не вважала і образилась би, якби дізналася, що пригощаю її шоколадом аж ніяк не через безкорисливу дружелюбність.

А от ворогів…

Бандита вивели два похмурі лікарі. Без хустки, яка приховувала нижню частину обличчя, розбійник виглядав зовсім ще хлопчиною із запалими щоками. Припадаючи на поранену ногу, він не витримував і починав сваритися, то погрожуючи на мою адресу, то скиглячи від жалю до себе. Я не слухала, відчуваючи лише гидливість до цієї істоти. Більше хвилювало, скільки витрат і часу тепер піде на відновлення комфортної обстановки у спальні. Начебто смішна цифра для мене, та як же дратувала!

На першому поверсі не змінилося нічого. Хіба що підлога стала бруднішою від метушливої біганини сірих плащів. Нічого. Лованна прибере. Вхідні двері, зламані стражниками, обіцяли замінити новими вже сьогодні вдень.

Я повільно підійшла до фіранок і відсунула їх. За вікном горіли два газові ліхтарі, висвітлюючи літери шафранного кольору: «Рідке золото» на вивісці, а також кабріолети сірих плащів із кіньми на бруківці. Звиклим до напівтемряви очам освітлення здавалося зараз не просто яскравим, а сліпучим.

Навряд чи розбійники, що на вулиці чекали дружків, втекли через Янтарний сад. Швидше за все, їх укрив Тінистий парк, який звідси не побачити. З парку – прямий хід до містка, а далі ринок, де можна повернути праворуч – до харчівні, наліво – до Діри, або втекти прямо – через Чорні ворота – з міста.

А може, і через Янтарний, нехай біля виходу із саду є ризик налетіти на патруль, який охороняє Королівську Малу академію та Білокам’яний міст.

Як кажуть, шукай вітра в полі.

Зробивши глибокий вдих, я повернулася за стіл і взяла в руки горнятко з какао, чиє тепло ніжило долоні. Приємний домашній аромат заспокоював. Пальці вже не тремтіли, і серце не калатало так, начебто замість нього в грудях били куранти.

Спустившись сходами, ті ж два доктори мовчки винесли труп і завантажили в чорний візок. Я згадала, скільки крові залишилося на постільній білизні. Мерзотник отримав своє, мені абсолютно не було його шкода. Та чи зможу відтепер заснути, навіть коли нічого не буде нагадувати про те, що трапилося? Чи зможу змиритися з тим, що стала вбивцею? Раніше я вбивала хіба що химер і змій, які загрожували людському життю…

Наузник колись бурчав у сиву бороду, що я надто вразлива для несплющої та їдко рекомендував перевестися до Інституту шляхетних дівчат.

– Там теж пахне смертю, – каркав наставник з поблажливою посмішкою і недобрим примруженим оком, – але не від меча чи магії, а від хвороб, голоду, нудьги.

Я не відповідала, знаючи, що сперечатися з капосним стариганом марно. А потім узагалі відпала необхідність у відповіді. Наузник загинув. І, певна річ, не від нудьги.

Губи машинально звузилися до тонкої нитки, через що знову спалахнув біль. Щоб хоч якось притишити його, я ковтнула ще трохи какао. Відсунула горнятко, щільніше загорнулась у халат. Так. Наузник свого часу замінив мені діда Сільвена, такого самого ексцентричного насмішника, який зневажав громадську думку.

– Моралісти! – голос діда сідав і нагадував отруйну голку, готову безжально колоти вуха співбесідника. – Злодії, що йменують себе світочами! Сноби. Поводяться так, наче весь світ їм чимось зобов’язаний, а живуть на позички. Не дивись на їхні пишні сукні і палаци. Дивись на їхні рахунки. Відразу зрозумієш, із ким маєш діло.

Рахунок Наузника був досить значним, і після його загибелі перейшов до мене. Я не афішувала це. Більше того, залишила спадок за стінами Лефата. Мені вистачало прибутку від шоколаду, а золото наставника годилося для музейної колекції, але аж ніяк не для витрат.

Я задумливо погладила підборіддя. Промасажувала перенісся. Навряд чи бандити знали про багатство, що дісталося мені. Вони жадали дзвінкої монети, проте, судячи з усього, навіть не підозрювали, що я, коли б мала бажання, була здатна влаштувати у Лефаті золотий дощ на весь місяць. І тим більше не могли очікувати, що на вигляд звичайна власниця магазину дасть їм рішучу відсіч.

Ніхто не міг очікувати.

Ніхто не знав, що Сільвінесса Вишенська – несплюща.

– Пані.

Я ледь не підстрибнула від баритона, що раптово пролунав над вухом (нерви, зрадницькі нерви!), проте зуміла залишитися на місці, зберігши гідність, і спокійно повернулася до чергового сірого плаща. Нічим не примітна зовнішність – з тих, що забувається вже за п’ять хвилин, і залишається розмитий опис: русоволосий, худорлявий, років тридцяти. От весь портрет.

Він виділявся серед інших стражників лише цивільним одягом без плаща.

– Світан Інар, – відрекомендувався він, знявши поношений коричневий капелюх із чорною стрічкою. Я відзначила подумки його довгі чутливі пальці. В інших представників закону, зустрінутих мною, вони не були настільки доглянутими. – Шукач.

Я пробурмотіла: «Яка честь» і назвалася своєю чергою, проте не стала пропонувати сісти за стіл, хоча розмова обіцяла тривати довго. Я занадто була незадоволеною. Подумати лишень, у центрі Лефата, де до Управління як палицею кинути, охоронці порядку проґавили появу купки грабіжників і не змогли їй завадити щезнути! Я й раніше сумнівалася в ефективності дій сірих плащів, а тепер украй розчарувалася в них.

Можливо, не слід було демонструвати нечемність Світанові, проте на той момент єдине, чого я хотіла, – це прогнати стражників з мого дому. Як бандитів. Мене анітрохи не турбувало, що Світан – шукач і обіймає якусь посаду в Управлінні. Як не хвилювало й те, про що він думає, безпристрасно вивчаючи моє обличчя. Водночас я розуміла, наскільки складно тепер доведеться. Магазинерка, яка чудово володіє ножем і револьвером, неодмінно викличе підозри і питання, хто вона така насправді?

– Що ж не зачиняєте вікно на ніч у спальні, пані Сільвінесса? – найперше докорив мені Світан.

– Коли захочеться померти вві сні від духоти, – в тон йому сказала я, – неодмінно зачиню, пане шукач.

– Сумнівно, щоб у кімнаті було аж так душно. Вже місяць тінітник і доволі прохолодно, – Світан, зрозумівши, що запрошення сісти за стіл йому не дочекатися, не став зволікати і всівся навпроти. Знову втупив у мене погляд, та відповіді не дочекався. Я байдуже знизала плечима. Може, для когось згасаючі деньки – тінітники, але для мене все ще зáгрів.

– Я чув, – Світан відкинувся на спинку стільця, продовжуючи безсоромно розглядати моє обличчя, – ви, шалійці, прекрасно витримуєте холод. Краще, ніж спеку.

Я кивнула. Так, родом я була з Шалійської імперії, яка, за легендою, виникла на Туманних островах, хоча вони досі не заселені. Корінні шалійці відрізняються від інших народів верхніх земель білосніжною, аристократичною шкірою. Подібний чистий – кришталевий – колір не зустрічається й у блідих жителів Удеррамера.

При цьому шалійці зовсім не виглядають крихкими істотами. Найчастіше вони високі на зріст, широкі в кості і мають різкі риси обличчя. Справжні діти суворих земель, де необхідно мати крутий норов і витривалість. Немає природженої вишуканості і витонченості, властивої жителям десних земель.

Закони в імперії не ласкаві, хоч подейкують, що на превелике роздратування Тарха Непередбачуваного Її величність Гіна Милостива видала указ, який скасовував страту і тюремні тортури. Саме Гіна проводить реформи, потрібні в імперії, звільняючи простий люд від рабської залежності і служіння. Гіна – виняток. Як правило, імператори не вірять у Божича, оскільки вважають, що це вони боги. Гіна Милостива ж була донькою Верховного жерця і виросла в храмі серед народу. Під час випадкової зустрічі вона так вразила красою і розумом Тарха, що, незважаючи на благання найближчих радників одуматися, молодий імператор взяв її за дружину. Вже за місяць.

Відтоді Тарха прозвали Непередбачуваним. Будь-яка примха Гіни виконувалася вмить, та зі справами політики Тарх її все ж не ознайомлював. Можна уявити, яким було його незадоволення, коли Гіна свавільно оголосила реформу в сенаті і миттєво приступила до дій. Втім, гнів люблячого чоловіка тяжкими наслідками їй не загрожував.

Пригадується, про реформи Гіни писала навіть преса, що висвітлювала лише політичні новини Лефата. Хоча дивуватися нічому. Лефат, що колись був столицею магів у королівстві Альвір, сьогодні стояв старим пошарпаним містом на Спаленому Шляху. Минуло понад сто років. Колишню могутність Альвіра не відновити. Це второпали і верховні чародії. Тепер зарозумілі інтригани-маги прагнули, ні багато ні мало, зробити Лефат у майбутньому столицею Шалійської імперії, нехай зараз він був її маленьким суверенним сусідом.

Подібні амбіції викликали у мене криву посмішку. Звичайно, Лефат міг дещо запропонувати шалійцям, але магія не замінить бурхливий прогрес техніки, що йшов в імперії повним ходом. Маги Чорнолісся категорично проти поїздів і паромобілів. Велосипеди та екіпажі чаклуни ще сяк-так терплять, та решта в Лефаті – під забороною. Самі шалійці ніколи не зрозуміють, що таке телепортація і чим вона краща від іншого транспорту.

Однак подібні нюанси й тонкощі найменше хвилювали тих, хто прагнув влади.

– Так, я шалійка, – цікаво, чи тільки мені чується гордість і нотка зверхності у власному голосі? – В імперії холодніше, ніж тут. Там я звикла до морозних осеней і зим.

– І там же звикли тримати ніж при руці, навчилися стріляти з револьвера? – вкрадливо поцікавився Світан.

Шукача можна було зрозуміти. Жінка у Шалійській імперії в усьому підпорядковувалася чоловікові, за тамтешнім давнім законом не маючи права носити зброю. Якщо бачили, що вона намагалася хоча б налякати ворога, в імперії її чекала ганьба. А вже до револьверів жіночій пещеній руці взагалі не дозволялося доторкатися. За це позбавляли довгого волосся, іноді бриючи голову наголо. Нещасну змушували влізти в чоловічі штани, спалюючи всі її спідниці з сукнями, і, в найкращому разі, виганяли з дому.

Втім, якщо не завадять Тарх Непередбачуваний і сенат, сьогоднішні реформи Гіни Милостивої, призведуть до того, що представниці прекрасної статі здобудуть незалежність. Світ стає більш цивілізованим.

Хоча після знайомства з бандитами я мала повне право сумніватися в цьому.

– Стріляти навчилася тут, – вирішила сказати я напівправду і відразу ж збрехала, не бажаючи згадувати про Наузника. – Завдяки Сартору, колишньому охоронцеві.

Світан відразу насторожився.

– Колишньому?

– Я звільнила його і не згадувала про нього до сьогоднішньої ночі.

– Чому звільнили?

Я приплющила очі, згадуючи смагляве обличчя з білим шрамом на лівій щоці і ранньою сивиною.

Сартор Зулед – його повне ім’я. Народився і виріс на шуйських землях, в Ірійській Федерації, де двадцять років тому вибухнула Рубінова революція. Неможливо уявити, як Сартору вдалося вижити, та він пройшов крізь огонь і воду, сталь і кров. Був і на коні, і під конем.

А потім почалася громадянська війна. І Сартор повторно брав участь у гущі сутички. Він мріяв про спокійне, мирне життя, та нескінченна боротьба з м’якого юнака викувала запеклого вовка. Сартор помилився, приїхавши до Лефата. Він не міг жити без небезпеки, якої зазнавав щодня на Батьківщині. Він пристрастився до ризику, мов пияк – до зеленого змія. Сам того не помічаючи, Сартор шукав смерть. Спускався в королівські усипальні і в Діру, куди не кожен сміливець наважиться піти. Плавав до Примарного острова. Пірнав на дно Тойпи, щоб побачити палаци, які в давні часи стояли на суші, і тих, хто нині мешкає в них. Таємно забирався у в’язницю, а вже від Арени його, бувало, не відтягнути.

Врешті-решт, Сартор дійшов до того, що скоїв вбивство. Нехай і злодія, але вбивство. Саме після цього я задумалася про свою безпеку та репутацію «Рідкого золота» і вирішила не гратися з вогнем. Я прогнала Сартора, але не стала заявляти про подію в Управлінні. В тому, що скоїлося, була побічно й моя провина.

– Я не могла заплатити, – якщо раніше брехня давалася насилу, то зараз брехала без запинки.

Світан недовірливо скривив брову.

– На той час моє становище іще не було стабільним, – я прямо подивилася в його очі, які виявилися світло-зеленими. – Та й навіщо вам Сартор, пане шукач? Він ніяк не пов’язаний із сьогоднішньою подією.

Світан витримав погляд.

– Бачте, пані Сільвінесса… Скоріш за все, злочинців хтось навів. І цей хтось добре знайомий з обстановкою вашого житла. Лиходії знали, що в магазині грошей немає, і не стали витрачати на перший поверх час, а відразу полізли до вас у спальню через вікно, яке, до того ж, не було зачиненим.

– Можливо, так хотіли потрапити на перший поверх з другого, щоб не зчиняти шум метушнею зі дверима, – сказала я, хоч вірилося в це, відверто кажучи, слабко.

– Тоді чому не спустилися по сходах, а стали шукати гроші в спальні? До речі, де вони?

– Гроші? У мене.

Я показала шукачу пухкий капшук із монетами, прихований в кишені халата. Поки сірі плащі метушилися, я витягла з потайної отвори у стіні.

– Сартор знав, де ви зберігаєте його?

– Не маю найменшого уявлення, пане шукач, – відразу занудьгувала я. – Навряд чи.

– Але міг знати, проговоритися комусь?

– Сумніваюсь, – я позіхнула, ввічливо прикривши рота долонею. – Я ніколи не казала йому, де зберігаю гроші, а він не питав.

Однак Світан був невмолимим.

– Чи є у вас вороги?

– Ворогів у мене – мов піску в морі, – процитувала я літописця, чиє ім’я історія не спромоглася запам’ятати. – І побудована ворожнеча на піску, такому самому дрібному та ненадійному. Наочний приклад – Креона Стенві, відома власниця «Солодкої миті», де продає свої хвалені пироги. Заздрісна і не сповна розуму. Всього один раз, бажаючи допомогти, я зробила зауваження, порадивши перейменувати магазин. Я сказала їй, що «Солодка мить» у багатьох асоціюється з вивіскою борделю, чия назва теж «Солодка мить». І що ви думаєте? Вона заявила, що коли ми конкурентки, то мій магазин для неї – теж бордель. Але, даруйте, яка конкуренція може бути у мене з Креоною?! Я продаю шоколад. Вона – пироги.

– Як щодо друзів та близьких?

Я з удаваною наївністю втупилася в нього.

– Друзі? – І додала глухо. – Жодної близької людини я не маю.

– Хто ще працює чи працював в «Рідкому золоті»?

– Ніхто.

– Ніхто? Ви самі справляєтеся з величезною купою справ, пані Сільвінесса?

Я хмикнула.

– Не така вже вона величезна. Зрозуміло, є помічники, але я б не сказала, що вони працюють на мене. Скоріше, виконують невеличкі прохання.

Світан підсмикнувся.

– Маються на увазі діти з притулку, пане шукач, – відповіла я на невисловлене питання. – Так, вони теж часто стають злодіями, щойно виходять у світ без підтримки, шансу, – я обережно провела язиком по ниючій нижній губі, аби хоча б так притишити біль. – Не думайте, що я не знаю про це. Але не всі йдуть по накатаній доріжці, пане шукач. Мені відомі, принаймні, дві добропорядні і пристойні жінки, що виховувалися в притулку. Одна з них – пані Дехар Болівія, чудова гувернантка. Саме Дехар порекомендувала звернути увагу на Лованну. Ця дівчинка – добра помічниця у будинку і ніколи не візьме чуже без дозволу. Вона приходить до мене вранці та ввечері.

На обличчі Світана до кінця моєї довгої промови не відбилося жодної емоції.

– І в чому саме вам допомагає Лованна?

– Допомагає робити те, що я ненавиджу. Прибирає. За це вона отримує подарунки та гроші. Але, пане шукач, – я помовчала, підшукуючи найбільш точний вислів, – Лованна не служниця тут. Вона приходить в «Рідке золото» за власним рішенням і доти, доки не знайде роботу кращу, ніж праця прибиральниці в магазині. Продавщицею я поки не можу взяти з причини її дитячого віку. А глашатаїв-закликальників, якими охоче підробляють і хлопчики, і дівчатка, я не потребую абсолютно.

Світан шанобливо кивнув, приймаючи до відома. Я не кліпаючи дивилася на нього.

– Пане шукач. Вона невинна. У цьому я впевнена так само, як у своїй правій руці. Забудьте про неї.

– Ви не можете вказувати слідству, пані Сільвінесса, – серйозно відповів Світан. – Якщо з’ясується, що Лованна причетна до банди Михула, не допоможуть ні ваші, ні чиї-небудь іще запевнення.

На мить здалося, що я втратила опору під стільцем і тепер повільно провалююся в Діру.

– Банди Михула?

– Саме так, – кивнув шукач. – Молав Салуз, убитий вами, і Тіріл Бжек, чию ногу ви поранили, – члени цієї зграї. Пару разів ми бачили їх у справі, та ніяк не вдавалося спіймати. Тільки завдяки вам один з небезпечних злочинців тепер у наших руках, а інший мертвий.

Я мовчала, несвідомо погладжуючи остигле горнятко, на денці якого ще залишалося какао.

Банда Михула. Невловима банда. Мстива. Слава її лунала далеко за межами Лефата. Зграя головорізів, якщо вірити газетам, була однією з найбільш організованих та авторитетних у кримінальному світі. Майже щодня на передній смузі хоча б однієї газети з’являлася інформація про новий злочин, який так чи інакше приписували легендарному Михулові. Про останнього ходило безліч неймовірних чуток. Нібито він розуміє мову тварин, може приймати вигляд рудого чудовиська і битися доти, доки не наступить затемнення – тільки в цьому разі Михул позбавлявся своєї дивної сили і так далі і тому подібне. Розбурхані уми суспільства будували численні теорії, ким він може бути і як зловити його, а сірі плащі збилися з ніг, перевіряючи теорії на практиці.

Все це нагадувало дитячі страшилки, яких так полюбляли в притулках, і викликало у мене до сьогоднішньої ночі посмішку. Хіба мало красномовців, готових вигадати що завгодно, аби отримати монетку від нудьгуючих та ласих на сенсації містян? А чи була шайка, чи це удачливий злодій-одинак ​​вкрав скриньку з коштовностями – хтозна?

І, звичайно, банда звучить набагато сильніше, ніж ім’я якого-небудь одного кримінальника. Привертає більше уваги, паніки. Злочинів.

Та якщо сірі плащі переконані в її існуванні… Я насупилася. Після Тіріла Бжека з його покійним дружком доводилося повірити й мені. Все виявилося набагато серйознішим.

– Проте, я стою на своєму. Лованна не причетна до головорізів.

– Чому ви так переконані в цьому? – з деякою жалістю поцікавився Світан. Можливо, бачив у мені зарозумілу і водночас довірливу, слізну дурочку, яку навіть шмаркате дівчисько з притулку обкрутить круг пальця.

Світан Інар, шукач з Управління. Якби ти знав, хто я, не став би спокійно сидіти поруч. Схопився б за свій револьвер і почав би стріляти без попередження. До останнього патрона. Навіть якби я вже валялася мертвою біля твоїх ніг. Аякже, несплюща, найлютіший ворог роду людського. Здається, так любив віщати жрець Увінлад. Втім, до найлютіших ворогів храм із народом зарахував і жорстокого духа-блазня Хітника, і самих магів. Але якщо чародійство ще сяк-так терпіли, то з потаємним енергетичним вампіризмом несплющих не мирився ніхто – маги теж.

Кому сподобається, що хтось може читати почуття іншого, мов розгорнуту книжку, за необхідності вириваючи з неї сторінки? Хто змириться з тим, що несплющий – це людина, якій для існування, а для чаклунства і поготів, треба пити чужу силу, магію, життя?.. І чи це людина? Може, нелюд?

Нелюд.

Після смерті.

Та поки що власниця крамнички. Зрештою, на подвиги мене ніколи не тягнуло: я більше цікавилася, як заробити чесною працею, залишаючись незалежною. А те, що несплюща… ну то й що? Хіба не можна жити, як звичайні містяни, люди, Світане?

Мовчиш. Оскільки ти не телепат, щоб чути мої міркування. А я ж можу непомітно тягти павутинку, підглядати. Та для чого мені зайвий головний біль – чужі думки? Своїх вистачає з лишком.

І дар краще не марнувати. Тим більше, проклятий дар. Наслідити неважко.

Повіяло прохолодою. Може, й добре, що зламали двері. Дихати стало трохи легше.

Світан терпляче чекав на відповідь.

– Я розбираюся в людях, – промовила, постукавши нігтиком вказівного пальця по горнятку і дослухаючись не стільки до власних слів, скільки до мелодійного дзвону, що пролунав у всьому приміщенні, нібито дзвенів крихкий фужер. – Інакше крамниці давно не було б. І мене теж.

– Думаю, допит Тіріла Бжека, на якому я особисто буду присутнім, – в баритоні Світана пролунало щось, що вселяло страх, – покаже, наскільки справедливим є ваше судження, пані Сільвінесса.

 

ВИРВАНА СТОРІНКА

Якщо, не втримавшись, потайки розгорнути книгу Світана, яку сам він уже й не пам’ятає, то можна прочитати:

…винен.

Дме холодний вітер, і здається, що то не його дотик до ніжної шкіри, а байдужого ката, який незграбно затягує крижану мотузку на шиї. І от-от піде стілець з-під ніг від удару, перекинеться, полетить далі – у бік зівак. Гуркіт його падіння – останнє, що почує засуджений, перш ніж канути в глибоку тишу.

І зрозуміти: це падіння – нескінченне.

Гуркоту більше не буде.

1293035810_sehir_gece

Поділитись ланкою в соціальних мережах

коментарі

  1. Admin сказав:

    Початок багатообіцяючий. Альтернативні світи це завжди цікаво.

    1. Alisa сказав:

      Дякую! Ця повість давно закінчена, але все ніяк не перечитаю. Буду потихеньку викладати до останнього розділу, як дійдуть руки 🙂

  2. Микола сказав:

    Цікавий, захоплюючий твір !

    1. Alisa сказав:

      Дякую, Миколо! Рада, що сподобалось))

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *