Дар’я ЧЕКАЛОВА. Дара

Дара відчувала, як думки, схожі на комах, розповзаються в її голові. Роз-пов-зааа-ють-ся… Як змусити себе писати? Як змусити себе робити те єдине, чим хочеш займатись в цьому житті? Клятому житті, звично додала сама до себе, я бачила це по тому, як сіпнулись її губи та примружились очі. Коли вона сміялась, тоненьких зморщечок коло очей в неї не було, отож я вирішила, що вона ніколи не сміється щиро. А чи щиро вона кляне своє життя? Чи не кляне зовсім, а це тільки мені так здається? Я бачила, як її пальці завмерли над клавіатурою потертого ноутбука, а потім завзято застукотіли по ньому. Ну прямо якась ділова секретарка великої корпорації, саме такою я її уявляла через п’ять років, після того, як вона перестане писати про своє життя. 

Для он тієї дівчини в світлому пальті, що пройшла повз мій гуртожиток, воно, можливо, зовсім не кляте. А для Дари воно саме таке. Але чим вона відрізняється від тієї дівчини? Прийшло повідомлення від подруги, поклацала пальцем по екрану – зустріч через сорок хвилин. З київськими відстанями якраз вставати та виходити з гуртожитку. Її, мого. Нашого. Наше житло, яке більше належить тарганам та буркотливим вахтеркам, аніж нам самим. Помістити б таку собі місіс Хадсон в нашу тісну душову з однією миготливою лампочкою та вічною відсутністю гарячої води! Я бачила, що Дара саме так вчинити і хоче, по злому блиску в її примружених очах, коли вона збиралась і проходила повз мене до дверей, з помітною неохотою відірвавшись від свого письма та явно запізнюючись.

Ми з нею мало розмовляли, власне, Дара ні з ким особливо не спілкувалась, але зі мною, мабуть, все ж найближче. На нашому двоповерховому ліжку вона спала вгорі, оскільки прибула останньою. Спочатку ми подумали, що першокурсниця, але, коли прямо запитали, вона лише коротко кинула: «Третьо», навіть не закінчивши фрази, нічого не пояснюючи. Часто не закінчувала, лише змахувала тонкою жилавою рукою. На тій руці я постійно помічала нові подряпини та порізи. Я знала, навіщо вони їй – вона про них пише. Ще вона намагалась написати про своє кохання. Воно в неї було одне, давно минуле. Ніяких подробиць вона не повідомляла, але писала про Нього точно. Називала його Ве, коли говорила вночі до себе. І в щоденнику так само писала – дві літери. Звідти ж я дізналась, де вона прожила перші два курси.

Я почала читати її щоденник місяці через три після того, як вона з’явилась в нашому житті зі своїм затертим чорним одягом, довгим фарбованим волоссям, примруженими очима та неодмінними п’ятірками по літературі, які нас всіх так дратували, як і власне та, що їх отримувала. Спочатку хотіла просто дізнатись, чого вона з ночі в ніч плаче на своїй горішній полиці. Ліжко так і тремтіло під її зібганим, скрученим судомою тілом. Моя цікавість була непереборною – і що вона постійно там пише в своїх товстих зошитах, і чому стільки ридає? Зараз я вже розумію – вона просто поступово виштовхувала з себе все, що дізнавалась про це життя. Я знала, через що це все, знала одна, бо читала її щоденники і багато спостерігала за нею. Все, що з нею відбувалось, було від неможливості писати. Я знаю, що вона постійно намагалась, що витрачала на це багато часу, що не була позбавлена таланту, але вона всім тим була незадоволена. Дара не могла знайти себе. Я спостерігала за тим, як вона кидається з крайності в крайність, з якою лиховісною гарячковістю шукає своїх людей, свої події, а в кінцевому результаті – мотиви своїх майбутніх книжок. Вона ніколи нічого не знаходила.

Не знаю, в чому її проблема. Але знаю, що вона дуже самотня. Дуже самотня… Дивно, що пішла на зустріч з кимось. Хто б це міг бути? Я ще чула її замираючі кроки на сходах, вона ходила повільно, доволі дивно, бо накульгувала на одну ногу, я читала про це в її щоденнику – діагноз їй так і не поставили, лікували по-різному, але нічого з того не вийшло. Так чи інакше, встигну наздогнати. Я схопила піджак та нечутно полетіла за нею.

Дара вийшла з метро на Контрактовій. Відійшла трохи від станції, притишила кроки, потім зовсім зупинилась і невпевнено роззирнулась. Відчула, що я за нею спостерігаю? Ні, скоріше просто не знає, що робити далі і куди йти. Навіщо вона взагалі сюди…

Хтось стоїть за мною, я розгублено озираюсь, це моя подруга з Подолу, виглядає трохи незадоволеною. Поспіхом цілує мене, бере за руку і тягне в натовп, на ходу питаючи:

– Ти де була? Знов писала? Ти запізнилась! Як там твоя ця… Дара?

Я озираюсь. Дара щезла, розчинилась в сріблястих сутінках вечірнього Подолу, серед сяючих вогнів найбільш байдужого до неї міста. Я раптом звернула увагу на те, як гарно та зелено навкруги – і коли встигла настати весна?

– Гей! Ти чого? Ми запізнимось!

– Дара… мабуть, скоро піде. Бач, їй ні про що писати.

– Може, то й на краще?

Девушка под зонтом-2

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *