Тетяна ВОЗБРАННА. Збіліле сонце

***

Мені всміхається із неба

Збіліле сонце, наче мрець.

Зубатий спогад без потреби

Вбиває серце, вічний жрець.

 

Отам гойдає в верховітті

Невтомний сумнів ніч гірку. 

Шукало сонце тінь від вітру –

Забризкало свою щоку.

 

І породило злую темінь

Відмерлих нелюдських світів.

Зболіле сонце, наче щебінь,

Посипалось униз. Так світ хотів.

 

Так хоче небо, бо несила

Терпіть відчахлеє лице.

Посивіла у сонця грива –

І впало вогняне кільце.

 

Вже не всміхається із неба

Убите сонце – білий мрець.

Лиш лютий спогад без потреби…

Живе, жорстокий жрець.

 

***

Широкий світ, та ширше все ж життя –

Надійний простір і безмежність думки.

Дилема вічна – в чому суть буття?..

Не стерти днів й з використанням гумки.

 

О вічність слів і безнадійність мрій –

Незграбний постріл в небо, мов провина.

І крики розпачу до сонця: «Грій же, грій!»

Та небеса не чують вже людину.

 

white_sun_in_the_nebula_by_n3yr0.png

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *