Аліса ГАВРИЛЬЧЕНКО. Несплюща – 2

Розділ 2

ДЖИНСИ АЛХІМІКА І РОЗБИТИЙ ФІЛОСОФСЬКИЙ КАМІНЬ

Дзелень.

Тік-так, ік-так… і так.

– Ну що ж, пані Сільвінесса, я сподіваюся, ви усвідомлюєте необхідність охорони.

– Неодмінно зайду в «Аолі», пане шукач.

Світан знизав плечима.

– Непогане агентство. Проте я вважав би за краще найняти досвідченого мага, який побував у бувальцях. З ним більше шансів уціліти. 

Я кахикнула.

– Перепрошую?..

– Уціліти. Саме… – Світан, глянувши на моє обличчя, посерйознішав. – Ми виб’ємо зі Бжека все, що йому відомо. Та Михул, знаючи це, вживатиме запобіжні заходи. Заляже на дно. А потім завдасть удару в уразливе місце, яким, можливо, є ви.

– Зазвичай сірі плащі твердять інше: мовляв, неодмінно знайдемо злочинця і покараємо його, – не втрималась я. – Імовірно, у вас хто не йде, той скубне.

– У вас. Може статися, що після сьогоднішньої події в «Аолі» вам відмовлять у наданні послуг. Охоронцям теж хочеться жити.

– Подивимось.

– Поміркуйте самі, пані Сільвінесса. Оред Серій, власник М’ясницької крамниці, убитий пострілом в око при спробі опору. Наступною жертвою банди став книжковий магазин «Геній», чий господар Дої Хенді отримав удар кийком по голові настільки сильний, що позбувся пам’яті.

– Так і чую: «Чергова постраждала – Сільвінесса Вишенська», – вимовила я. Дої Хенді, нещасний старий… на що сподівалися головорізи в його небагатому скарбами приміщенні?

– Крамниця «Велосипеди», – продовжував перелік Світан. – Шимілу пощастило, грабіжники не застали його на роботі. У той день він заговорився з давнім знайомим.

Я мимоволі посміхнулася, на мить забувши про пекучий біль. Так, балакучий Шиміль міг базікати і з велосипедом, що одного разу я випадково помітила, проходячи повз цього продавця.

– Нарешті, магічна крамничка Хавера Шерхая. Вкрадені амулети з талісманами, і вельми потужні. Що сталося з Хавером, досі невідомо: мов крізь землю пішов. Магія не вберегла його, «Аолі» – й поготів.

Шерхаї, маги Чорнолісся, нині суперничали в політиці з Туріями, колегами з Краснолісся. Як і всі маги, Шерхаї майже ніколи не з’являлися серед простого люду і демонстрували прикру байдужість до світу.

Були в роду й ті, чиїх здібностей вистачало лише на незначні фабрикації. Хавер належав до них, і при цьому виявився цілком удачливим комерсантом. Мабуть, він отримував прибуток набагато вищий, ніж уся талановита рідня.

Але якщо Михул не побоявся напасти на крамничку одного з Шерхаїв… Я відчула, як починаю стрімко впадати в тугу.

– Чим у такому разі мені допоможе маг?

– Річ до речі не приходить, пані Сільвінесса. Хавер, по суті своїй, був торговцем, через що інші Шерхаї ставилися до нього, як, перепрошую, до купчині. Але є Кров з великої літери.

Енергія ткі, додала подумки. Те, що я переважно називала павутинкою або жилкою, мало тисячі термінів і найменувань у різних сферах науки. Але частіше в Лефаті вдавалися до слова простого, односкладового і такого, що повною мірою відображало вишуканість роботи.

Подейкують, кожна, навіть найменша, клітинка пронизана нею. Лише у досвідчених чарівників вистачає третього зору, аби вловити потік сили, який іншим здається неміцною ниточкою. Храм також не заперечує її існування, вважаючи, що це – благодать Божича. За давніми переказами, ткі приніс білий голуб зі прасвіту – іншого Всесвіту, який вмирав, – і породив життя в порожньому просторі, створивши першу зірку.

– Звертатися по допомогу до чарівників не любить ніхто. Чванливі сноби, своїми причіпками здатні довести до сказу й Гіну Милостиву. Та в небезпечну хвилину їхня присутність, вважаю, не зашкодить. Щити вони будувати вміють.

– Подивимось, – втомлено повторила я. Збудження виходило поштовхами, залишаючи неприємне відчуття тіпання.

Ніколи в світі не звернуся до чаклуна. От уже з ким можна запропастити щастя. Я старанно уникала магів. У крамниці вони не звертали на мене увагу, купуючи шоколад і відкланюючись. Однак у більш тісному спілкуванні з ними рано чи пізно з’ясується моя несплюща сутність. І тоді горя ковтнуть усі.

– Бачу, ви, як і раніше, хочете послуг «Аолі». – Світан зітхнув, показуючи, що не має наміру вмовляти мене далі. – Воля ваша. Але віддати ніж доведеться. Він потрібен експертам.

Я хитнула головою. Всяка – хоч алхімічна, хоч магічна – експертиза підтвердить, що звичайний на вигляд ніж прив’язаний до власника таємним покликом, павутинкою, тією ж енергією ткі. Не обов’язково носити або тримати жало поблизу – достатньо уявного наказу, і в потрібну мить виникне поруч, якщо не в самій долоні. Як захоче господар. Як велить.

Але видати зброю – значить, видати себе.

– Обійдуться ваші експерти, – рішуче відрізала я. – Пуста проформа. Мені він потрібніший.

– Маєте намір різати їм кожного непрошеного гостя? – примружився Світан.

Я пирхнула.

– Облиште, пане шукач! Я хоч і жінка – шалійка, та розлучатися зі зброєю після багатогодинних тренувань не в моїх правилах. Погодьтеся, жоден нормальний чоловік не віддав би її… так званим експертам.

– Я віддавав не раз.

– А якби зажадали револьвер діда, дорогий, як власна пам’ять?

Світан затримався з відповіддю. Ось вона – крихітна мить сумніву.

Я ніби ненароком ворухнула рукою на білій стільниці. Маг побачив би третім зором, як павутинка накручується на вказівний палець тонкою спіраллю. Зацікавлено продовжуючи дивитися в очі Світану, який нічого не підозрював, я піднесла до підборіддя долоню, сперлась на неї. Видихнула.

І по жилці пішли брижі. Дрібні, та достатні для того, щоб змити опір.

– Може, не віддав би… – неохоче відступив Світан (я перевела подих). – Розпишіться, будь ласка.

Я черкнула в протоколі. Від хвилювання літери вийшли нерівними, начебто стрибали.

Непомітне навіювання вдалося.

– До речі, одне запитання, пані Сільвінесса. З пустої цікавості.

Я насторожилася.

– Чому ви вбили, а не поранили?

– Вам… цікаво? – знову згадався темний силует Салуза з його прокуреною наскрізь курткою, що нависав, спалах болю після удару. – Як ви уявляєте, пане шукач? По-вашому, я з легким серцем розмахнулася ножем і перерізала ним горло мерзенного типу, як свиню?

– Я не мав на увазі…

– Уявіть, над вами нависає смердючий громило і б’є по губах, вимагаючи грошей. Ви щойно прокинулися. Хапаєте ротом повітря. Обурені. Налякані. Доведені до відчаю. Чудово усвідомлюєте, що в живих вас не лишать ні в якому разі. І тут згадуєте про ніж під вашою подушкою. Як ви вчините? Виймете зброю, станете загрожувати? Шукай дурня! Ви чудово розумієте, що ножем бандита не злякати, тільки розсердите ще більше.

– І все-таки… можна було лишити в живих.

– І я заробила би кулю в око, як бідолаха Оред Серій. Револьвер тримав Молав Салуз. Болю від ножа першої миті він навіть не відчув би, як і всяка людина. Ні, пане шукач. Альтернативи в мене не виявилося жодної. До того ж, я усвідомлювала, що закон на моєму боці.

– Здається мені, – повільно сказав Світан, – колишній охоронець Сартор навчив вас багато чого.

Мене пройняла дратівливість. Слід було провести гіпноз ліпше. Не за однією павутинкою, а відразу десятьма.

– Життя й до Сартора змусило вивчити основні положення Старого права з питань захисту особистого майна і Додаткові Протоколи Вінекціанскої конвенції тисяча сімсот дев’ятого року з часів правління Едаманта.

– Що ж, – Світан піднявся і підкреслено ввічливо вклонився. Ймовірно, він збирався попрощатися зі мною, інші сірі плащі давно пішли. Та поява нового силуету в дверному отворі «Рідкого золота» змінило його плани. – А ось і ваші сусіди.

Я внутрішньо здригнулася, очікуючи побачити сотню стривожених осіб, яких доведеться, заспокоюючи, відпоювати шоколадом до одуріння. Але прийшов один чоловік, і до того ж незнайомий.

Однак своєю строкатою, неповторною персоною він успішно заміняв натовп.

Почати хоча б з того, що мій черговий гість з’явився в штанах і сорочці зі грубої, потворної матерії кольору індиго, яку раніше я ніколи не бачила. Я й не підозрювала про щось подібне.

Чорні, покриті брудом, чоботи зі сталевими шпорами явно годилися для шаленої скачки по степах, але аж ніяк не для пішої прогулянки в міському парку. Сірий капелюх без будь-яких стрічок, хоч і не покрився пилом, виглядав так, наче йому протягом недовгого існування довелося пройти всі митарства. Пом’ятий, зі звисаючими крисами, він буквально благав на поміч, якщо не на совість. На це його власник вперто не звертав увагу. Він вп’явся полум’яними очима у Світана і, не помітивши мене, закричав.

– А! Я знав, що застану вас тут!

– Стамир із Братства Тризмія… – неспішно, ніби пригадуючи ім’я відвідувача, вимовив Світан. – Мені повідомляли, що в Управлінні ви шукали мене.

Братство Тризмія… згадати б, де раніше чула про нього. Безумовно, індигові штани Стамира справили незабутнє враження. І тут я збагнула, що це за матерія.

Джинси. Найзвичайніші.

Про них якось розповідав Ісануель, агент шоколадної фабрики Бондея, після повернення з острова Кичак. Саме там, на плантаціях, серед кокосових і бананових пальм ростуть легендарні дерева какао. Раби, котрими стають спіймані, але не страчені злочинці, збирають боби під суворим наглядом і відправляють в різні країни, в тому числі у Шалійську імперію, де працює вдосталь мануфактур.

З висушених какао-бобів із домішкою інших інгредієнтів і створюється повноцінний шоколадний напій.

Проте Кичак – колишня вінекціанська колонія – часто-густо перегукується з народним «кисільні береги» і відомий не стільки плантаціями, скільки «золотою лихоманкою». Біля струмків на острові, яких жартівливо називають «молочними ріками», тисячі старателів намивають дорогоцінний метал і… носять джинси.

Ісануель, як тепер я, довго не міг звикнути до їхньої «варварської» моди.

Але коли Стамир був із Братства Тризмія, та ще й моїм сусідом, за словами Світана… Ну, звісно! В алхімічній лабораторії Стамира часто робив замовлення власник «Смарагдів» – мій сусід Гледен Сноруд.

Чудово. Сірий плащ в цивільному, алхімік-золотошукач у джинсах і я у вовняному халаті, під яким сорочка з панталонами, – ось яка трійця зібралася вночі в елітній крамниці.

Не те що б я занепокоїлася про репутацію, але незвичне становище бентежило. Я не знала, як поводитися. Чи то сховатися в спальні і швидко переодягнутись у пристойну сукню, чи то залишатися в домашньому халаті, вдаючи, нібито це можна пробачити о нічній порі.

Подумавши, я зітхнула й обрала останнє. Навряд чи Стамир взагалі пам’ятав про те, яким повинен бути наряд пані. Світан теж мало дивився на моє облачення і більше вивчав обличчя.

…Розглядав губи, опухлі від багряно-фіолетового синця із пересохлою кров’ю. Я застигла.

Як буду продавати?

Як відреагують покупці?

Я придушила порив схопитися за голову і безпорадно вилаятися. Тим часом Стамир переступив поріг, брязкаючи шпорами.

– Так, шукав, Хітник забирай! Доки не добрав розуму, що ви працюєте далеко від Управління – на місці злочину.

– Вельми точне зауваження.

– Ви дізналися що-небудь про Хавера? – вже спокійніше запитав алхімік.

– На жаль, ні. І надалі, будьте люб’язні, не відволікайте мене від справ.

– Чуєте?! – повернувся до мене Стамир.- Я відволікаю його від справ! А… що з вашим ротом?

Мене завжди вражало в таких людях, як Стамир, повна відсутність ґречності і нездатність логічно мислити.

– Цілувалася.

– Пані Сільвінесса була поранена, – пояснив Світан алхімікові.

– А, Сільвінесса Вишенська, – на мій приємний подив Стамир негайно поклонився. – Гледен Сноруд із захопленням розповідав про шоколадний напій і всіляко рекомендував побувати у вас.

– Мені він із задоволенням описував вашу лабораторію.

– Хіба ви не знайомі особисто? – своєю чергою здивувався Світан. – Ви живете на одній вулиці.

– Але на різних її кінцях, пане шукач, – уточнила я.- І не перетинаємося за родом діяльності.

– Тут нарешті зловили декого з шайки Михула? – Стамир аж горів з нетерпіння. – Він має знати, де знаходиться Хавер. Порожня лавка наводить на мене смуток.

– Тіріл Бжек відповість на всі запитання, пане Стамир, – очі Світана потемнішали. – Ми не забудемо про Хавера та інших постраждалих.

– І ви неодмінно знайдете злочинця, – проспівала я глузливо, згадуючи попередню розмову. – Навіть якщо банда, як ви сказали, заляже на дно.

– Тоді я мав на увазі вашу безпеку, – стримано відповів шукач.

– Краще подбайте про тих, кому вона дійсно потрібна, – буркнула я. Роздратування досягло апогею. – І не наближайтеся до Лованни.

Світан, що підіймав зі стола поношений капелюх, завмер. Схоже, я вводила пана шукача в заціпеніння. У кімнаті згустилася напруга. Я запізно збагнула, що могла легко та просто навіяти невинність Лованни, і набагато раніше. Тепер, у присутності алхіміка, повторний гіпноз став неможливим.

– Щось підказує мені, Сільва, – загадково вимовив раптом Стамир. Хоч це геть не відповідало етикету, я не стала нагадувати про те, що називати скороченим ім’ям має право лише давній друг, – нужденним дбання не загрожує.

Не встигла я запитати, на що натякнув алхімік, як він повернувся до Світана.

– Якщо я відриваю від справ, то не наважуюся ставати вам на дорозі. Моє друге й останнє запитання: чи перевірили експерти ментальні сліди бандитів, які втекли, чи ні, я так залишу, без відповіді.

– За кого ви мене маєте? – урвався терпець Світану. Побілілі пальці стиснули рукоятку револьвера на поясі. – Ви… не здатні уявити, в яких лещатах Михул з його зграєю душить Лефат. – Він зі свистом втягнув повітря. Худе обличчя загострилося. Проте, коли Світан, опанувавши себе, продовжив, вийшло ще похмуріше. – На відміну від вас, я вмію чекати. В тому числі результатів експертизи.

– Яка нічого не дасть, – заперечив Стамир. – Слідів не залишилося. Повірте моєму скляному порошку.

Світан кинув на нього недобрий погляд.

– Значить, стерли. Не починайте знову проповідувати, нібито магія в нашій землі з кожним днем меншає. Я хоч і звичайний шукач, але можу відчувати її присутність і схильний вірити собі, а не Братству Тризмія. Якщо вам нема чого додати… Пані Сільвінесса, – він торкнувся капелюха, – всіх благ.

У вікні було видно, як шукач скочив на кабріолет і натягнув поводи. Кінь пирхнув, тупнув копитом по вимощеній камінням дорозі і поскакав – спочатку неквапливою риссю, а потім перейшовши на галоп.

– Не бачу сенсу в зустрічі зі Світаном у моєму домі, пане Стамир, – холодно сказала я. – Заради чого вам потрібні безплідні суперечки з Управлінням?

Він підійшов до прилавка. Важко сперся на нього руками.

– Заради Хавера.

– Невже Шерхаї не шукають?

– Хто? Маги Чорнолісся? – Стамир насилу втримався від плювка. – Хавер більше довіряв мені, аніж дерев’яним родичам.

Нічого іншого не лишалося, як подати йому склянку теплого шоколаду з ненав’язливим присмаком кави і лікеру.

Ніч тривала.

 

Намагаючись не дивитися на закривавлене ліжко, де збереглися сліди недавньої боротьби, я розгладила бганки на сукні. Дивовижно, що вціліла в погромі, влаштованому бандитами. Корсет і корсаж улюбленого червоного кольору, панчохи, рукавиці – все було безжально потоптаним, розірваним у пошуках грошей і викинутим із шаф на підлогу.

Одні збитки від зграй. Добре хоч, не надто помітно, чого під сукнею немає, зверху я накинула шаль. Дихалося без корсета вільніше. Нехай не настільки, наскільки хотілося б.

Я глянула на ліжко. На кров.

Груди стиснуло гнітюче передчуття, що одного разу не зможу контролювати свій голод. Врилакос. Лангсуїр. Таламаур. Лугару.

Не можна про це думати. Навіть допускати в думках слова, гірші від базарної лайки. Заборонені. З тих, що накликають біду. Вампіра. Смерть.

Голова, здавалося, йшла обертом. Пальці машинально стиснулися в кулак. Не відразу я помітила, що тримаю жало. Воно немов перетікало з однієї форми в іншу, водночас залишаючись викривленим лезом. Таємний поклик, енергія ткі, Хітник би її забрав.

Я притиснула вістря до губ, відразу отримавши болісний опік. Беззвучно ахнула, проте стерпіла, зціпила зуби міцніше. Павутинки потяглися до мене тонкою змійкою. Я прекрасно знала про отруту «поцілунку», та знеболююче зілля – з такої самої отрути, хіба що меншої дози.

Головне: вчасно зупинитися.

Лезо ніби усміхалося, вдруге протягом сьогоднішньої ночі знайшовши життя. Легка вібрація, укол, прохолодна ласка. Я пила власну ткі жадібно, долаючи огиду, не дозволяючи собі впасти у протилежну крайність: в ейфорію.

Не зводячи очей з крові на ліжку.

Я не мала сил відірватися від змійки з павутинок, яка розповзлася по моїх жилах, згорнулася в них клубком і застигла крижаним жахом. Поза спиною пішов мороз. Що я чиню?! Вмить злетів оманливий спокій, розум зіщулився перед гігантським айсбергом паніки.

Якщо. Зараз. Не. Порву…

Тріснуло. Розбилося на тисячі скалок, почало танути. Ніж, загострений до краю, впав на підлогу та перетворився на мою тінь.

Я перевела дух. Схоже, ще легко відбулася від загрози.

– І за це вже спасибі, – вимовила стиха жалу, що зникло.

Підійшла до дзеркала. Мимоволі відсахнулася, незважаючи на те, що очікувала на подібне. Ані ран, ані синців – нічого не залишилося, ніщо не нагадувало про удар. Губи, здорові і прекрасні, червоніли на моєму білошкірому обличчі. Полум’яний погляд заворожував, вабив, каскад волосся переливався м’яким світлом, створюючи ореол навколо мене.

Для повної подібності до хранителів Божича бракувало тільки крил за спиною.

Я сховала волосся під елегантною шапочкою з чорної шкіри зі хитромудрим синім візерунком і відвернулася. Втупилася невидющим поглядом у скалки світильника. Глухо повторила девіз Наузника.

– Контроль. Мета. Життя.

Нарешті, отямившись, згадала про Стамира і його розмову зі Світаном…

– Будь-яка мало-мальськи розумна істота залишає відгомін, – наставник похитував правою ногою, розкладаючи на столі пасьянс, і крісло скрипіло йому в такт. – Маг першого ступеня або алхімік знайде його за ментальним слідом, простіше кажучи, пам’яттю місця. Гог-магог, професор окультних наук, не буде йти слідом, як шукач, а накаже підлеглому духу розшукати і привести. Але гогів, як тузів, – Наузник показував мені картярську вишню в центрі, – раз-два і край. Ще один нюанс…

Він закінчував картярський розклад. Задоволений собою, довго потирав долоні, що залишалися сухими і на полі бою, поводячись із жалом так само вміло, владно, як з картами.

– Ментальний план не впорядкована людська логіка, коротка, як лінійка, і дірява, як решето. Чистих слідів, по суті, немає. Той, чиє поле сильніше, перекриває інші і накладає на них відбиток, скільки б не минуло часу. Доводиться відокремлювати одне від іншого, щоб знайти потрібне, а не, приміром, особу, яка жила триста років тому, своєрідний торішній сніг, примару, що заплутує нас.

– А як же гарячий слід?

– Той, що начебто остигає три дні, а то й місяці? – жовчно посміхався старий. – Дівчинко, найсильніший відбиток – у крові. І лише тому, що вона є пам’яттю незмивною. У ній поєднано споконвічне: вогонь, вода, земля, повітря… споконвічна інформація. Свого роду, код, який, коли розшифрувати, дає ключ до настільки давніх і моторошних речей, що дракон у порівнянні з ними здасться прекрасним юнаком. Доводиться розгадувати, ламати шифр, щоб через колись пролиту кров зачути «гарячий» слід.

Він робив ефектну паузу.

– Адже де не відбувалося війн, не вбивали? Вкажи на відносно незайманий край, якщо він існує, і отримаєш або спростування, або титул всевидючої, що малоймовірно.

Я мовчала. Наузник крякав від задоволення.

– Тож і тут…

– Атож! – піднімав палець наставник. – Гадаєш, королівство Альвір стало Спаленим Шляхом тому, що комусь спало на думку перейменувати територію? Та маги Чорнолісся б’ються головою об свої танцюючі дерева, аби повернути хоча б ментальний зв’язок із місцем. Остання війна коштувала надто дорого. Її прокляття і благословення… – він починав хвилюватися, бліднув і спішно резюмував. – На Спаленому Шляху особливо важко розрізнити слід окремої людини. Злочинці користуються цим. І ми теж.

Я потерла чоло, розгладжуючи зморшки. Можливо, я була не найкращою ученицею, але твердо усвідомила, що відгомін зберігається. Однак у Лефаті, в Азонії, у Витяжеку – скрізь того, хто захоче знайти, чекає копітка і дуже невдячна робота. Магу або алхімікові доведеться зануритися в хаос і багатоголосий стогін. Мільйони кроків, голосіння, брязкіт сталі, передсмертні крики, рев бойових биків… зустрічі і розставання, сотні народжень і смертей, хвороби, страхи… Не перелічити те, що складалося десятками поколінь. Таке завдання не під силу навіть обчислювальним машинам, а люди від нього стрімко божеволіють.

Член Братства Тризмія припустив нереальне, суперечачи ментальної суті: «Слідів не залишилося». Проте алхімік міг мати на увазі щось інше. З цією думкою я спустилася назад до Стамира, який, допивши шоколад, вивчав вміст свого мішечка. Я підійшла ближче. Жовті товчені скельця приваблювали грою світла.

– Ваш скляний порошок?

Стамир кивнув.

– Розбитий Філософський Камінь, – неголосно вимовив він.- Створює “помилкове золото”. Але правдиво описує становище чаклунських справ, якщо розсипати його на землі.

– Змінює колір?

– І температуру. Може бути гарячим або холодним.

Стамир підсунув стілець, і я сіла.

– Я подумав, що треба б досліджувати околиці, де раніше закінчувалися кордони королівства Альвір. Хавер підтримав мене. Але була одна серйозна перешкода – все та ж банда Михула, що обожнює грабувати одиноких блукачів. Я пішов до Управління з проханням виділити охорону.

– І прийняв Світан, – промовила я неголосно.

– Так. Інар довго сміявся. Досвідчені експерти – і ті не повірили. «Ви, алхіміки, – заявив один з них, – занадто багато уявили», – передражнив когось Стамир. – Незважаючи на те, що я справно платив податки, дотримувався кожної букви закону, я не отримав від плащів охорону, хоча мав повне право як громадянин. Їх хвилює зменшувана зарплата. В них у відділенні, бачте, і так не вистачає людей, щоб охороняти місто. А магія, постраждалі, Хавер? Адже він як у воду пішов. Банда Михула не залишила сліди ніде. Ніби позбавлена ​​ментального поля.

– А як щодо ймовірності помилки? – обережно подала я голос. – Відбитки можна стерти…

– Магія – частина ткі, а не її основа.

– Хочете сказати…

– Повністю знищити не можна. Чимось втрачене компенсується, Сільва, – знизав він плечима. Я знову промовчала про неприпустимість скорочення імені. – Святе місце порожнім не буває. Щось приходить натомість. Як в малому, так і у великому. А тут – пустка.

Ми помовчали.

– Хавер одного разу поділився зі мною спостереженнями. За його словами, прогрес давно перейшов з магічної сфери в технічну, або ж ці дві сфери з’єдналися в одну… – Стамир придивився до мене уважніше. – Що з вашим ротом?

Я помертвіла. Невже якимось дивом з’явився новий синець? І тільки тепер зрозуміла, як низько впала – розслабилася.

– Загримувала синець, не хочу лякати ним, – збрехала я, дратівливо додавши. – Прошу надалі не ставити це дике запитання і називати мене Сільвінессою.

Стамир із жартівливим покаянням підняв руки. Притиснув їх до серця.

– Я неотесаний грубіян! – вигукнув він з удаваним жахом. – Що мені зробити, як мені спокутувати провину, аби заслужити сліпучий усміх пані Сільвінесси?

– Та ви ще вдаєте з себе нестерпного скомороха.

– Ми, алхіміки, такі, – підморгнув він.

Страшенно хотілося тріснути любителя джинсів по багатостраждальному капелюху і невинно запитати: «Що з вашою головою?».

 

ВИРВАНА СТОРІНКА

Ґримуар Стамира нагадує енциклопедичний том значних розмірів, де записано все: від хитрої формули до невигадливої дитячої пісеньки. Якщо ризикнути і таки розгорнути посередині, то можна прочитати:

…Омела біла.

Та, що зростає на гілках тополь, верб, дубів, чекає срібної стріли і золотого серпа. Проте, доторкнувшись до землі, вона втратить половину своїх найкращих цілющих властивостей. Впасти омела повинна в долоні. В душу.

Лише тоді квітка відчинить двері в таємничий світ дивовижних відкриттів.

23136163_3-300x225

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *