Аліса ГАВРИЛЬЧЕНКО. Несплюща – 3

Розділ 3

НІЧНІ ІГРИ

– Запевняю вас, це зовсім зайве…

– Пийте до дна, пане Стамир, інакше не побачите усміх Сільвінесси.

– Сьома чашка – простогнав він, нахилившись над нею. – Вражений, що не почав гикати.

Я насупилася. 

– Хочете сказати, мій шоколад несмачний?

– Ні, що ви. Напій приголомшливий. Але як подумаю, скільки я за нього заплатив…

– А ви, виявляється, дріб’язковий скнара.

– …Здоров’ям.

Я промовчала, що шоколад корисний для серця і судин. Стамир тужливо покосився на свій неабияк схудлий капшук.

– Я алхімік і, як ніхто інший, знаю ціну грошам.

– Тож ліпше спокутувати провину, – промуркотала я.- Час розплати настав.

– Немилосердна, підступна штучка, – погрозив мені пальцем Стамир і припав до чашки.

– Солодких снів, – побажала я, спостерігаючи, як його голова опускається все нижче. Незабаром він спав в обнімку з прилавком, дивом не впавши зі стільця.

Зітхнувши, я дістала з-під прилавка зелений, під колір сукні, ридикюль на довгому позолоченому ланцюжку, погасила світло і вийшла зі крамниці у світ тривожних видінь.

Лефат уночі – це скрадливі тіні химерних фігур, в яких після спекотного літа насилу вгадуються голі дерева. Це – перлини вогнів на ліхтарних стовпах, що віддалік здаються нанизаними на тонку спіралеподібну нитку намиста. Пора таємного божевілля і місце, де власні руки стають незнайомими, чорними. Такими не страшно вбивати, кров на них непомітна. Чи не тому бандити обожнюють темний час доби?

Лефат уночі – глибока рана, в якій видно худі ребра будівель (як легко зламати!) і стародавні кістки застарілих будинків. Останні ще пам’ятають війну, бажаючи висловити біль, пережитий жах, та їхня доля – мовчання. Коли ж стає нестерпно, єдине, що вони можуть, – неголосно стогнати. Потрібно мати міцні нерви, щоб звикнути до нічних звуків і не звертати на них увагу…

Центральний битий гостинець порожній. Дрімають коні, візники в парокінних екіпажах. Дехто обіймає повногруду дівчину з «Солодкої миті», ніби м’яку теплу іграшку. Їй же сниться той, про кого вона мріяла в далекому дитинстві, кого чекає досі, нехай без надії на зустріч. В очікуванні ховається частинка її душі, що відчуває відразу до плотських утіх. В очікуванні минає її життя, повне пристрастей, але водночас беззмістовне, як марення хворого.

Так. Лефат уночі і Лефат удень – два повністю різні міста.

Я намагалася йти безшумно, щоб гучна луна кроків не видала мене. Навпроти «Рідкого золота» стояли «Смарагди», їх охороняв Вірієт з Шалійської імперії, як і я. Він не виявляв до мене теплих почуттів, вважаючи, що дівиця повинна народжувати дітей, а не ганьбитися, займаючись нежіночою справою. До того ж Вірієт був у дружніх стосунках із Сартором.

Коли «Смарагди» залишилися позаду, я призупинилася. Переді мною височів пам’ятник Левенятам Лефата, за яким починався Тінистий парк. Знайти ментальний слід хоча б одного з банди Михула я й не сподівалася, але спробувати варто було.

Проте вже за хвилину плюнула на цю справу. Правильно казав Наузник, що несплющий, крім крові, не відчує нічого.

«Але ж народись я нормальною, – подумалося не вперше, – не мала б ні крамниці, ні жала. Жила б собі тихо і мирно, виграючи невеликі суми грошей у фінті, в реверансі… вела би світські розмови на нудні теми. І не мислила би про те, що завтра може не настати».

Праворуч стояла друкарня. Ковзнувши за неї, я повернулася на Центральну дорогу, вже не побоюючись бути поміченою пильним Вірієтом. «Смарагди» зникли вдалині. Попереду виднівся «Вогник свічки», де Цеф продавав усе необхідне для освітлення. Не дійшовши до «Вогнику», я звернула у провулок, злегка насторожилась, але майже відразу заспокоїлася. Небезпеки не було. Все-таки я перебувала в міському центрі, а не в Дірі.

Незабаром я вже стояла перед дверима житлового будинку, нічим непримітного на око. Та деякі дрібниці, на кшталт оксамитових фіранок за вікном і позолоченого кільця на дверях, уважному спостерігачеві, розповіли б, що тут живуть люди не бідні.

Я взялася за кільце. Стукіт у нічному мовчанні вийшов не гіршим від пострілу. Почулися нерозбірлива лайка і човгання домашніх чоловічих туфель по сходах. Нарешті, за дверима призупинилися, набираючи повітря в груди, щоб вигукнути: «Хто?»

– Відкривай, Ісануеле, – тихо промовила я. Судячи з клацання замків, він упізнав мій голос.

– Сіль? Що ще за жарти?

Я, оцінюючи, подивилася на скуйовдженого агента фабрики. Нічний ковпак, з-під якого стирчать патли, схожі на воронячі пера, довга лляна сорочка, махровий халат бордового кольору, важкий комір… дуже зручно вчепитися.

– Потримай ридикюль. Будь ласка.

Однак, щойно Ісануель взявся за сумочку, її довгий позолочений ланцюжок відразу опинився на шиї агента, стиснувши горло.

– Що ти робиш?

Двері зачинилися. Я приставила переляканого Ісануеля до стіни в темному передпокої. Ісануель спробував звільнитися, та мертва хватка тримала його непорушно.

– Сіль, та ти це чи не ти?

У небезпечній близькості від блідої щоки Ісануеля з’явилося жало. Він здригнувся. Задихнувся. Серце у нього закалатало так, що я це відчувала ясно, немов воно билося у моїх грудях.

– Іса, дорогий, – зітхнула я, відчуваючи до себе огиду. – Треба з’ясувати деякі моменти. Дуже сподіваюся на твою підказку, адже інакше… – я провела лезом по горлу, лоскочучи стрибучий кадик. – Перше запитання: що тобі відомо про стан моїх фінансових справ?

Він часто закліпав.

– Мені поквапити? – м’яко запитала я.

– Справи кращають, – пробурмотів він.

– Наскільки кращають?

– Прибуток від продажу, – він облизав пересохлі губи.

– Хто про мої справи знає?

Він ще з більшим подивом втупився в мене.

– Бондеї, власники фабрики… ти знаєш.

– Припустимо, ти нікому не виказав наші маленькі секрети, – хватка трохи ослабла. – Адже це в твоїх же інтересах…- Ісануель дрібно закивав. – Тоді повідом мені ім’я та місцеперебування того, хто може хоч що-небудь розповісти про Михула.

– Не зна …

– Шкода.

Він скрикнув.

– З ним краще не говорити взагалі!

– Це вже мені вирішувати. Хто він?

Чоло агента залилося потом, та я залишилась невблаганною.

– У кого отримуєш необхідні відомості для фабрики? – не відступала я.- Ти ж знаєш про мене більше, ніж кажеш.

– Він… любить випити… зіграти в карти…

– Еге, отже, сидить в якій-небудь харчівні день і ніч та слухає плітки?

Ісануель приречено кивнув.

– Ім’я. І назва харчівні.

– Він без імені. Він…- плечі Ісануеля приречено опустилися, – відринутий.

– То ось які ми непорочні, – сказала я.- Клянемося, що не маємо жодних справ зі злочинним світом, а між тим таємно дружимо з ізгоями.

Ісануель шумно видихнув.

– Він не злочинець. Його помилково…

– Звідки знаєш?

Агент промовчав.

Мені набрид допит. Я відпустила Ісануеля і зняла з нього ридикюль, вже бачачи, що він не бреше. Найімовірніше, не від нього банда знала про реальний стан моїх справ, та й про самого агента також.

Якщо, звісно, відринутий не розбовкав. Вічний відщепенець, йому нічого було втрачати.

Ісануель витер чоло і, приплющивши очі, прошепотів чи то молитву подяки, чи то лайку, а може, все одночасно. Потім шугнув до столика з пляшкою глінтвейну, тремтливою рукою налив його в келих і залпом випив, впавши на диван. Видихнув.

– Сіль, що на тебе надійшло?

– Нічого особливого. Просто дві години тому мене спробували пограбувати і вбити двоє з банди Михула.

– І ти вирішила, що я до цього причетний?

– Поки що нічого не вирішила, – повільно вимовила я. – Але якщо з’ясується, що у твого знедоленого довгий язик, його доведеться вкоротити, а тобі – шукати нового інформатора.

– Твої загрози безпідставні, – захитав головою Іса. – Не забувай, що я працюю у Бондеїв. Платять вони добре. Навіщо мені банда?

– Замри.

Очі Ісануеля оскляніли і придбали безглуздий вираз.

– А тепер, – продовжила я, – ти вголос порахуєш до десяти. Як закінчиш, ти заснеш і до пробудження будеш чути тільки мій голос. Раз… два…

Все-таки, гіпноз – корисна штука, коли катастрофічно не вистачає часу. Ніч скоро закінчиться, а мені треба дізнатися про відринутого і харчівню, в якій він мав звичку перебувати.

Іса заснув.

– Чудово, – промовила я. Павутинки агента здавалися особливо тонкими. Трохи забаришся – і відразу порвуться, порушиться зв’язок. – Ти спиш. Уві сні до тебе підходить відринутий. Як ти його називаєш?

– Лерць, – ледь ворухнулися бліді губи агента.

– Опиши його.

– Коренастий. Чорне волосся. Є сивина. Обличчя у зморшках. Здається, що очі ховаються в них. Дрантя, а не одяг. Потоптані чоботи. Коротка борода – єдине, що у нього доглянуте.

– Де зазвичай знаходиться Лерць?

– В харчівні «У добряка».

Я скривилася. Адже й сама могла здогадатися про цей заклад, що славився своєю терпимістю до всілякого наброду і дешевизною, а також безперервною грою між відвідувачами. Рай для ізгоїв і прихвоснів. Пекло для поважних осіб. Якщо туди йти, то як підпилий хлопець-бовдур, а не власниця «Рідкого золота». Рішення ухвалилося само собою.

– Де лежить твоя стара одежа, Іса?

– По сходах нагору… повернути ліворуч. Далі двері, за ними скриня.

Чудово.

Темна комірчина, де тільки скриня й могла вміститися. Я відкинула її кришку і зачмихала від пилюки, що піднялася. Божиче, для чого Іса тримає слуг? Втім, майже відразу згадала, що в агента немає ні лакеїв, ні прибиральниць, ні дворецького. У Лефаті обережний Іса жив самотньо.

У скрині виявилося достатньо забавного ганчір’я, приміром, підтяжки, на яких були вишиті маргаритки; потерті підштаники зі смужками, накладні литки і навіть чоловічий корсет. Порившись, я таки знайшла більш-менш пристойну сорочку, нехай і просочену неприємним гострим запашком, смугасті штани жовтого кольору, жилет і піджак. Усе це для мене виявилося завеликим, але, по-перше, приховувало груди та інші жіночі принади, а по-друге, не утруднювало рух, як сукня.

Я дістала дзеркальце з ридикюля і посміхнулася. Залишився останній штрих – капелюх із досить широкими крисами. У скрині зберігалося кілька головних уборів: і кепі, і тропічний шолом не приваблювали однаково. Я обрала акубру – капелюх із зав’язками, схожий на ковбойський. Такий краще тримається на голові і більше приховує. Я надягла його на свою чорну шапочку. Добре, ще у себе здогадалася заховати під нею волосся.

– А чи потрібно це мені? – поцікавилась я у дзеркала, змінивши голос на низький, хрипкий. – Не думаю, що найближчим часом Михул зважиться напасти ще раз.

Я стерла з губ помаду, роблячи їх блідими.

– Все одно, – вже твердіше сказала своєму відображенню. – Треба.

Холодний піт з’явився на чолі, як завжди, несподівано. Розумом я предобре усвідомлювала, що небезпеки зараз немає, але тіло і почуття не бажали цього визнавати. Тремтіння знову заволоділо руками, немов я була столітньою бабцею. Напруга всередині давалася взнаки, вириваючись з-під контролю. Зараз я боялася навіть більше, ніж під час нападу бандитів. Здавалося, акубра разом із шапочкою стискає мою голову, через що почали нити скроні.

Гірше. Здавалося, що я на волосині, і один неправильний крок здатний її порвати. Навіть не крок, а зовсім випадковий вітерець, від якого і трава лише ледь-ледь ворухнеться. Занадто тендітна волосинка. Занадто довго я висіла на ній. Як раніше співала Люнесі? «Боюсь, що колись зірветься листок, а з ним віднесе і мене, боюсь, що він буде, як я, від смерті на крок, і так само угасне-не-не»?

Хітник забирай, я боялася за себе… і себе одночасно. Це вже ні до чого не годилося.

Я похитала головою настільки сильно, що капелюх ледь не злетів у кут, і процідила дзеркалу.

– Знайшла час грати боягузку. Ні вже, голубонько. Пізно труситися як на ножі.

Ісануель усміхався вві сні, не підозрюючи про мої погані передчуття. Не знаючи, що, прокинувшись, він забуде про мій сьогоднішній візит.

 

Ненавиджу пияків.

Їх було троє. У кожного – по два, а то й по три широких ножів, якими впору прокладати путь у джунглях. Мачете, здається, так називаються?

– Гей, хлопче!

Вони очікували, що я здригнуся, зупинюся або відсахнусь. Вони були готовими до всього – навіть до оборони. Від їхніх курток несло низькопробним пивом і спрагою похмелитися. Але – як прикро! – не вистачало монеток. І вони вирішили підробити біля входу в харчівню, прикинувшись охоронцями, хоча всякий знав, що справжня охорона є лише всередині цього колись червоного будинку.

Так, тепер я вже перебувала не в центрі Лефата, а поруч із Дірою, чий сморід відчувався не носом, а всією шкірою. За спиною залишився останній оплот цивілізованого міста – лікарня, і потрапити туди найближчим часом я не планувала.

Навіяти грабіжникам пиякам, що зі мною як мінімум п’ятеро бійців, не дало собі ані найменшого труду. Наузник називав цей прийом відведенням очей. Я б назвала його окозамилюванням. Терти очі – було улюбленою реакцією багатьох. Троє не стали винятком. За цей час я легко могла пронизати кожного з них жалом, яке мало не стогнало від жадоби смерті і руйнування, прокинувшись цієї ночі по-справжньому.

Але в харчівню я прийшла за іншим.

– Двері-то відчиніть, – хрипко звернулася я до одного з невдах-грабіжників, і він, як по команді, негайно смикнув за ручку. Рипнуло, охнуло, закректало. Миттєво ці звуки змінилися іншими – мужицьким реготом, жіночим вереском, рваною музикою, від якої хотілося миттєво оглухнути, базарними піснями й іншим. Від коктейлю запахів, що вирвались услід, будь-який звір відвернув би морду і просто відмовився би входити в жахливе амброве місиво. Я ж, нарешті, ввійшла в цей Божичем забутий дім.

Всередині панувала напівтемрява, було тісно і набито, як селедців у бочці. На мою появу мало хто звернув увагу. Охоронець – і той лише мигцем глянув, не перериваючи близьке спілкування з червонощокою простоволосою дівицею. Схоже, «Солодка мить» тут розвернулася на всю широчінь. За столами, як і в інших харчівнях, не стільки їли, скільки різалися в карти. І все це супроводжувалося стогонами збожеволілого від власного виття менестреля.

Хотілося просто застрелити його вже за те, що він відкривав рота. І, вочевидь, хотілося не тільки мені. Хтось, вилаявшись, жбурнув у непрошеного барда огризок яблука.

– Засохни!

Навіть найазартніші гравці, з тих, що під час здачі карт не звернули б увагу і на землетрус, почали свистіти у два пальці, вимагаючи виштовхати співака в три вирви. Полетіли інші недоїдки. Але харчівня недарма називалася «У добряка». Все обмежилося лише тим, що менестрель таки припинив страждати і мучити своїми стражданнями інших. Зберігаючи гідність, він повернувся за свій столик. Мабуть, він був частим відвідувачем, якщо його не чіпали. Тепер грало лише піаніно під незграбними пальцями однієї з дівчат, яка час від часу нескладно співала: «Золотих наших днів нам лишилося трохи, а безсонних ночів – половина епохи…» Навряд чи тут узагалі знали про те, що головне правило будь-якої серйозної гри – мовчання.

Та навіть цей ведмежий спів був ліпшим від попереднього репетування.

Отже, мою скромну персону не помітили. Я увійшла в розпал гри, невдоволення, гарячковості, коли ранок вже близько, а хочеться, щоб ніч тривала без кінця. Непогано. Але як тепер шукати відринутого? Кімнат у харчівні було бозна-скільки, і заглядати в кожну з них я не прагла зовсім.

Чиясь пухка рука грайливо погладила мене по плечу. Обертаючись, я вже знала: це ще одна дівчина з «Солодкої миті», яка вбачає в мені незграбного хлопчину. Від неї смерділо дешевим пійлом і люесом.

– Мессі не бажає налити мені коктейль? – поцікавилась вона, не поспішаючи прибирати руки з моїх плечей і намагаючись міцно притиснутися.

Я насилу втрималася від того, щоб не відштовхнути її. Ніколи не думала, що удостоюся цього корявого і масленого «мессі».

– Може, й бажає, – холодно сказала я. Дівиця, яку яскравий макіяж старив до непривабливості, пожвавилася ще більше, та тієї ж миті скрикнула від болю в пальцях, витверезного і жорстокого. – Може, пристрасно бажає, пані, – я постаралася надати своєму голосу побільше хрипоти. – От тільки зі мною коктейль буде останньою бурдою у твоєму житті.

Судячи з усього, мені вдалося зіграти роль маніяка. Схлипнувши, дівиця зникла так само швидко, як і з’явилася. Я ж зітхнула з полегшенням. Жодна жриця кохання тепер не наблизиться до мене на гарматний постріл.

Підійшовши до стійки, я побачила за нею сходи, що вели нагору. Охороняли їх двоє в чорних костюмах. Відразу стало ясно, що на другому поверсі харчівні йдуть більш серйозні справи, ніж тут.

І, скоріше за все, відринутий знаходиться там. Я повернулась до млявого шкета біля стійки, що чекав на моє замовлення. Він, не перестаючи, тер руки об свій брудний фартух. Під очима залягли темні кола. Ймовірно, понад усе він хотів відіспатися, махнувши на роботу і мою персону в тому ж числі.

– Хто тут харчівник? – поцікавилася я.

– Тобі яке діло? – було у відповідь.

У моїх пальцях блиснуло монетою. Хлопець помітив і збагнув, що це не проста мідь, а чисте золото.

– Ти чув моє запитання, – сухо сказала я.

– Хорефе! – долинуло зі столу, де грали в нудний армійський реверанс. – Два кухлі пива!

Хлопчина зробив їм знак, щоб вони почекали, і, не звертаючи увагу на незадоволені вигуки, нахилився до мене.

– Харчівник – Жекува, – швидко вимовив він. – Тут ти його не знайдеш.

Ще одна монета з’явилася в моїх пальцях.

– Тоді поклич його.

Хореф пирхнув і подивився на мене, як на божевільного.

– Та ти хто взагалі? Стане він сюди спускатися через тебе! Кажи, чого треба, а я передам.

– Мені треба на другий поверх.

– Каса в тебе, я дивлюся, є, – оцінююче подивився на мої дві монети Хореф. – Але гра там серйозна. Ти впевнений?..

– Більш ніж.

– Пива! – Зажадали знову, та Хореф, схопивши заслужені монети, підійшов до охоронців і щось швидко сказав їм, кивнувши на мене. Ті своєю чергою пильними поглядами вивчили мою скромну персону. Один із них пішов на другий поверх, а Хореф повернувся за стійку і став наливати пиво.

Незабаром охоронець спустився і зробив мені знак підійти.

– Зброя є?

– Є, – не стала брехати я.- Мої руки.

Охоронці перезирнулися. Така відповідь їх не влаштовувала, проте дозвіл піднятися я все ж отримала.

На другому поверсі також владарювала напівтемрява, проте атмосфера була зовсім іншою, разюче відрізняючись від попередньої, ніби я потрапила в іншу харчівню. Саме тут дотримувалося правило гри – мовчання. Тиша переривалася лише звичними для вуха картяра словами: «віст», «пас», «без козирів», «хабар». Чути було, як тасують колоду, як спритно здають, примудряючись точно метнути карту в належне місце, як перешіптуються зіваки. Тут владарював професіоналізм, що не терпить гласності та шулерства. Всюди відчувався дражливий запах великих грошей.

– Реміз, – прозвучало зліва. Придивившись до натовпу і столика, який висвітлювала єдина газова лампа, я вловила рух за спинами спостерігачів. Шість гравців. Віст? Навряд чи, най і пристосований для шістьох. Справжнісіньку і правильну партію у вісті роблять вчотирьох, як полюбляв казати дід.

Певно, гра йшла доволі невигадлива, на кшталт мушки або баккари. Та оскільки сторонніх розмов біля столу не було чутно і відчувалася навіть деяка байдужість, а не азарт, я припустила, що це стуколка. Будь-хто з охочих міг приєднатися до неї, лише легенько постукавши по столу кісточками пальців. Щоправда, ремізили, тобто, штрафували, в такій грі доволі рідко.

Порушуючи гармонію тиші, бухнули дубові двері, які я забула притримати після себе. Звук моментально розлетівся по всьому залу, привертаючи до мене зайву увагу. Ті, що грали у стукалку, завмерли. Я не вигадала нічого кращого, ніж сказати:

– Пас.

Прошелестіли стримані смішки. Гра поновилася.

На інших найближчих столиках також не трапилося нічого цікавого: гірка, кінчинка, шістдесят шість, сімерик… всі ці комерційні картярські ігри були нудними і холоднокровними, в них не відчувався кураж. Ними звично бавилися люди серйозні, обережні, що не любили ризикувати. Навряд чи в глибині душі вони вважали себе віртуозами. Їм подобалося покладатися більше на удачу. Над кожною картою гравці думали (читайте, молилися) так довго, що спостерігачі насилу придушували позіхи і воліли прогулюватися від одного столу до іншого.

Жінки ліниво обмахувалися віялами, виблискуючи діамантами. Чоловіки, всі як один одягнені у фраки, хизувалися накрохмаленими комірцями. Я у своєму смугастому вбранні виглядала серед них, як дика, неохайна півонія, що раптом піднялася в царстві доглянутих тюльпанів. Було незрозуміло, що вона тут робить. Принаймні це читалося в очах Жекуви, коли він підійшов привітатися. Затятий аферист, досвідчений харчівник, він бачив, що я не з вищого світу і не з авторитетів кримінального світу. Про це свідчила вже моя акубра. На другий поверх мене впустили тільки тому, що я володіла «касою» і була готова розтринькати її на гру.

– Не бажаєте приєднатися до макао, пане?

– Макао? – скептично скривила я губи. – Ви пропонуєте мені «вмочувати» без запису чисті гроші в цю смертну тугу? Дякую уклінно, я занадто ціную свою удачу, щоб опускатися до такого рівня.

Кажучи, я дивилася не стільки на побуряковілого Жекуву, скільки на інших, з легким подивом відзначаючи про себе тих, хто ще вчора заходив у мою крамницю. Знайомих облич в харчівні «У добряка» виявилося чимало. Слава Божичу, хоч вони й поглядали на мене з іронічною цікавістю, та не впізнавали. Для них я зараз була забавним хлопцем, якого не гріх пошити в дурні.

Мій погляд зупинився на найвіддаленішому столику. За ним сидів лише один чоловік, приховуючи обличчя в напівтемряві. Світло лампи падало на його бороду, густу, коротку, чорну. Щодо одягу і взуття відринутого Ісануель, однак, погарячкував, подумалося мені. Цілком пристойний наряд городянина. Скоріше за все, агент запам’ятав лахміття, коли побачив знедоленого уперше. Подібні яскраві враження часто залишаються в пам’яті і після наступних зустрічей, накладаючи такий відбиток, що навіть гіпноз не в змозі відокремити одне від одного.

Це був він. Лерць. Тільки столик відринутого могли так старанно обходити інші. Ізгой, спійманий злочинець і колишній раб, він до смерті змушений нести на своїй аурі печатку, випалену магами. Печатку, багато в чому схожу на прокляття. Через неї не впізнають і найближчі люди. Рідні, друзі, знайомі бачать лише чужу людину, навіть коли вона кричить їм в обличчя: «Та це ж я!»

Саме тому для відринутих такі поняття, як дружба, спорідненість, не існували. У них не було зв’язків, окрім ділових і грошових. Вважалося, що з відринутими не можна знайомитися, інакше незабаром станеш таким самим – невпізнанним, чужим для всього світу.

«Цікаво, чи можна вважати в деякому розумінні відринутою… мене?»

Я відкинула непрохану думку і повернулася до Жекуви.

– Ви щось сказали?

Він побуряковів ще більше, але стримався.

– Я запитав, чи не хоче пан спробувати щастя в бітеку? Тут є один добродій, який не проти зіграти в нього.

– Бітек? – замислено перепитала я. План народився блискавично. – Як же, як же, пам’ятаю. На одного гравця одну колоду в тридцять дві карти. Кварти, терці, чотирнадцять очок.

Харчівник догідливо підтакнув, сподіваючись на мою згоду, та я похитала головою.

– Не приваблює. Вже краще, повірте мені на слово, реверанс.

– Реверанс? – перепитав один з панів, хто проходив повз нас, який (чи випадково?) почув нашу бесіду. – Я і мій друг якраз подумували зіграти в нього, та ми зневірилися знайти хоча б іще одного сміливця.

– Будь ласка, ось вільний столик, – відразу ж заметушився Жекува, жестами проганяючи любителів гірки.

– Одар, – сяючи лисиною, відрекомендувався пан, коли ми сіли на лавочці. – А це, – вказав він на смуглолицього здорованя з довгими пальцями, що підійшов, – мій друг Тіпан.

Я торкнулася капелюха, не збираючись знімати його в поважному суспільстві, і прохрипіла ім’я діда.

– Сільвен.

Свого часу дід ніколи не відмовлявся «зробити реверанс».

 

ВИРВАНА СТОРІНКА

Якщо тихенько потягнути за павутинку і уявити її на мить закладкою чужого фоліанта…

Неохоче підкоряються сторінки, розкриваючи серце книги, серце Лерця. Занадто багато крові, замість атраменту, занадто гірко читати:

…за що?

Відповіддю слугує печатка – закреслений трикутник у колі. Там, де він з’являється, кров щезає, і життя починається з чистого листа, з нових питань. Щоправда, рано чи пізно це призводить до того, що стирається сторінка, стоншена та поношена.

1330218527

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *