Аліса ГАВРИЛЬЧЕНКО. Несплюща – 4

Розділ 4

ВІДРИНУТИЙ

Взагалі-то в реверанс можна грати і вдвох – було б бажання. Але парна гра при відкритих картах бовдура швидко набридає. Відразу стає зрозуміло, які хабарі у партнера. Не дивно, що Одар і Тіпан шукали ще одного учасника і, врешті-решт, знайшли в моїй особі (як? Ви не знаєте, хто такий бовдур? Хіба у вас завжди знаходився повний комплект гравців і жодного разу не доводилося вдаватися до бовдура, тобто особи, якій теж здаються карти, хоча її насправді не існує?).  

Жекува взяв у офіціанта, що підійшов, блискучу, новеньку колоду і поклав її на стіл, в центрі. Одар та Тіпан, які сиділи навпроти, переглянулися, подивились на мене. Вони чекали.

За правилами, тасувати повинен запрошений у гру, щоб у нього не виникло жодних підозр щодо мічених карт тощо. А формально запросили мене, хоча я перша згадала про реверанс.

Я взяла колоду і почала тасувати, поступово прискорюючи рухи. Пальці самі згадали всі фокуси з картами, та я стрималась. Не варто було надто привертати до себе увагу. Досить того, що я беру участь у достатньо складній грі, якою не нехтують у вищому світі.

Біля столика вже скупчився невеликий натовп спостерігачів. Краєм ока я помітила, як Лерць повернувся в мій бік. Залишалося лише настільки зацікавити його, аби він підійшов до столика теж.

– Хабарі? – повернувся до Одара Жекува. Той на мить задумався, а потім впевнено промовив:

– Сім.

Дві карти злетіли з моїх рук і лягли перед Одаром. Жекува кивнув, офіціант вніс запис у блокнот.

– Три хабарі, – глухо сказав Тіпан, перш ніж усі повернулися до нього. Я трохи забарилась, але поклала перед ним дві карти. Напругу і брехню Тіпан приховував уміло. Брехню, бо в нього була мотузка, скоріше за все, зрізана на Мосту шибеника. Я нутром чуяла її тонку ткі.

У Лефаті багато гравців щиро вірило в те, що мотузка, на якій повісили злочинця, притягує удачу. Вони зрізали кінець мотузки, перетворюючи потім цей жалюгідний шматок гиготи на свій талісман, що, звісно, робило гру нечесною. Я мала право негайно відмовитися від реверансу з Тіпаном (та й з Одаром також). Але, якщо я зараз висловлю свої підозри, багато хто задумається над тим, як я дізналася про мотузку, що Тіпан, скоріше за все, ховає не в нагрудній кишені, а, перепрошую, під штанами.

Та й своєї мети – привернути Лерця – я не досягну. Скандал тільки відлякає його.

– Пане Сільвен? – порушило тишу догідливе звернення Жекуви до мене.

Дві карти лягли прямо переді мною одночасно із заявою.

– Нуль.

Оточення спостерігачів пожвавилося, зашепотіло. Здивування прослизнуло в очах Одара, Тіпан мало не підстрибнув. Та, найголовніше, Лерць теж почув. Він навіть підвівся, з особливою увагою розглядаючи мою персону.

– Нуль хабарів? – перепитав Жекува. – Зовсім без них? Це не зовсім за правилами…

– Де в правилах зазначено, що нуль хабарів заборонений у реверансі? – спокійно поцікавилась я у натовпу, і той притих. Ті гравці, що були розумнішими, посміхнулися. Вони здогадалися, чого я прагну: зіграти внічию. Всього хабарів у реверансі в кожного гравця могло бути не більше, ніж десять, і оскільки Одар вирішив мати сім хабарів, а Тіпан – три, мені нічого не залишалось, як «нуліфікувати» свою цифру, аби мати можливість коли не виграти, то хоча б не програти.

От тільки ці гравці теж помилялись. Я прагнула здивувати Лерця, зацікавити його так, щоб він сам підійшов до мене. Можна запитати, чому я не скористалася гіпнозом, але відповідь очевидна: аура Лерця давно підпорядкована магам. Якщо я почну тягнути з нього павутинку, ті одразу ж зрозуміють, хто це робить.

Нарешті, я роздала іншим та собі по десять карт і розгорнула свої широким віялом. Козирну масть у реверансі вибирали самі гравці, і в кожного масть була власна.

– Дзвін, – назвав Одар, як того вимагали правила. Дзвін – скорочено, масть дзвінка.

– Вино, – Тіпан, козирна масть – вино.

Я ще раз уважно вивчила свої карти, стримуючи усмішку. Туз, король і вишник однієї масті – чирва. Мій улюблений вишник. Недарма я взяла собі прізвище Вишенська.

– Без козирів.

Цього і слід було очікувати, враховуючи те, що мій хабар дорівнює нулю, але мало хто думав, що мені почне щастити відразу ж.

– Покажіть, – трохи різко зажадав Тіпан.

Я знизала плечима і байдуже кинула чирвового туза, короля і вишника на вже викладені гравцями карти. Перший хабар отримав Одар. При цьому в мене залишилося сім карт, а у Тіпана – дев’ять. Чудово.

Гра закрутилася з початку.

– Жир, – Одар, козирна масть – жир, який я мала звичку називати хрестом, а деякі інші гравці – жолудем.

– Чирви, – Тіпан.

І мій голос:

– Дзвін.

– Тримаю.

Другий хабар дістався знов Одарові.

І третій.

А от четвертий – спітнілому Тіпану. Я усміхнулася подумки. Сподівайся, сподівайся на свій талісман, на свою мотузку під штанами. Поки що твоя «удача» вигідна мені.

І з глибин мого єства вирвався голод, дикий, неприборканий, що скручує сталеву волю у два вузли. Кров, яку ввібрав цей злощасний шматок мотузки. Кров тягнула до себе. Я буквально відчувала, як змінюються мої зіниці, стаючи схожими на котячі, на колінах під столом поважчало від появи смертоносного жала.

Ніколи, вкотре з гіркотою подумала я, ніколи моя сутність не буде вільною від голоду вампіра. Скільки не забивай залізо в нерви – погнуться, як гнулися раніше. Навіть смерть не здатна звільнити, лише зробить голод сильнішим. Страшнішим.

То чи варто?..

Пальці стиснулися в кулак. На щастя, карти я вже не тримала – вони лежали на столі. Долоню дряпали нігті, що стали неймовірно гострими. Та болю я не відчувала. Це була межа, за якою – лише чарівна безодня.

Безодня чорних очей. Розумних. Старих.

Очей Лерця, який підійшов до грального столу.

Я дивилася на нього, і поступово до мене поверталося самовладання, а з ним – подих. Голод відступав неохоче, огризаючись, погрожуючи, що повернеться. Знову я позбавила його влади. Я відчула щось схоже на полегшення. Я боялася повірити в те, що залишилася людиною. Іноді мені здавалося, що в боротьбі з самою собою я програла давним-давно.

Я із зусиллям відвела погляд від Лерця, що не підозрював, яку послугу він щойно зробив мені та іншим. Своєю присутністю він повернув пам’ять, яку голод відбирав. Підказав, хто я і навіщо тут перебуваю. Повільно, як уві сні, підняла карти, їх у мене залишалося лише три. Ніхто не помітив тремтіння рук, а якщо й помітили, то списали на хвилювання. Гра тривала.

Я похмуро глянула на Тіпана, що зосереджено дивився на свій хабар. Ти у мене дочекаєшся, гусаку лапчастий. Ти у мене потанцюєш так, що й балету не снилось. Якщо я тебе потім не повішу на мотузці, через яку ледь не втратила людську подобу, вважай, що тобі пощастило. Та скільки б мотузочці не витися…

– Чирва, – назвала я улюблену масть.

І знову пішли дзвінка, вино, жир… Гра закінчилася приблизно за годину зі словами Жекуви, який і на хвилину не відходив від столу.

– Нічия.

Все правильно. У мене – нуль хабарів, у Одара – сім, у Тіпана – три. Ніхто не програв, та ніхто й не виграв. Останнє особливо обурило натовп спостерігачів. Нічия в комерційній грі – виключення з правил. Підтасовка. Практично обман. Хтось вимогливо вигукнув.

– Повтор!

Одар і Тіпан запитально подивилися на мене. У їхніх поглядах читалася підозра, чи не шулер я? Кожен прокручував у пам’яті хід гри, на диво гладкої і… чесної. Я саркастично посміхнулась.

– Повторити таку саму гру, щоб отримати нічию знову?

– І що ви пропонуєте? – холодно поцікавився Одар.

Я витримала паузу.

– Ви не довіряєте мені. Я не довіряю вам. Отже, потрібна ще одна людина. Стороння. Яка змогла би зіграти разом із нами.

– Згоден, – після деяких роздумів виголосив Одар. Тіпан кивнув. У натовпі теж схвалили мою пропозицію. – Хто бажає сісти з нами за один стіл?

– Перепрошую, – випередила я, – але я не довіряю присутнім тут. Адже вони знають вас і цілком можуть вам… симпатизувати. А я все ж тут уперше.

Жекува ледь не задихнувся від обурення, треба зауважити, вельми удаваного.

– Ви хочете сказати?..

– Я хочу сказати, що не довіряю присутнім тут, хіба що… – мій погляд зупинився на Лерці. – Хіба що відринутий може підійти як людина стороння.

Лиш тепер зауваживши, що він серед них, люди поспішили розступитися, утворивши навколо Лерця порожній простір. Хтось забобонний постукав по столу. У гральній залі запанувала тиша. Колишній злочинець, ізгой, якому не належало сідати за один стіл з іншими, відщепенець, якого слід було зневажати, тепер суддя?

Та водночас правильно – людина стороння… і знається на тонкощах гри. Це зрозуміли навіть ті, що збиралися заперечити. Безумовно, дурнів у залі не було.

– Що ж, якщо пани не проти… – Жекува озирнувся на Одара і Тіпана. Вони не протестували. – І якщо не проти Лерць…

Відринутий хмикнув.

– Забавно, – вперше подав він голос, і, треба визнати, досить приємний, низький. – Тільки зараз мене зволили запитати, чи згоден я.

Він обвів поглядом натовп і повернувся до Жекуви. Усміхнувся.

– Я не проти зіграти з цією трійцею шулерів у фінт.

Натовп знову пожвавився. Гра фінт мала авторитет нарівні з реверансом, хоч і вважалася непристойною.

– Трійця шулерів? – обурився Одар, мало не перекинувши стілець. – Це як розуміти?!

– Розумійте як експресію, – сказав Лерць з поблажливою іронією. – Мушу зауважити, ваша гра доставила мені простір для фантазії. А таке трапляється рідко.

– Інакше кажучи, – сказала я, – вам сподобалось.

Лерць подивився на мене, глузливо і… нахабно. Здалося, що він знає про мене все.

– Сподобалось, – погодився він і сів поруч, чекаючи, коли офіціант подасть йому колоду карт.

– А мені ні, – дивлячись на Тіпана, я кинула на стіл шматок мотузки.

Ефект перевершив усі очікування. Зал завмер. Навіть відринутий, що побував у бувальцях, на мить заціпенів.

– Я відмовляюся грати з вами, Тіпане, Одаре, – промовила я рівним голосом, зі вдячністю згадуючи своє розумне жало. – Ця мотузка шибеника доводить правоту слів Лерця. Ви шулери, а я, сівши грати з вами, мимоволі став вашим співучасником.

Поки Одар намагався видушити хоч слово, Тіпан підхопився і вмить поплатився за свою гарячковість. Штани, таємно розпороті жалом, ганебно звалилися з нього на підлогу, виставивши на загальний огляд діряві труси.

Дзвінка тиша лопнула вмить. Громовий регіт ледь не обрушив стіни харчівні.

Жекува схопився за живіт і зігнувся у три погибелі не в змозі покликати охорону. Не впав він тільки завдяки тому, що другою рукою зачепився за край столу.

Лерць, здригнувшись та простогнавши, сповз униз, витріщивши очі і жартома затискаючи ніс.

Офіціант трясся, закривши обличчя тацею, з якої злетіли всі папери. Таця вібрувала в такт його сміхові.

Хтось пирхав, хтось витирав сльози, що виступили. Молоді попросту іржали, цинічно й нещадно. Гравці старші трималися за боки і гоготали. Панни давилися верескливим сміхом.

Навіть Одар сміявся.

Серед загальних веселощів я почувалася павуком, що тче мережі. Скільки енергії ткі! Я вбирала в себе сміх, відчуваючи неймовірну легкість, тоді як Тіпан червонів усе більше. Буря емоцій! Добре як!..

– Ой, умру!.. – зойкнула одна з панн, тримаючись за стінку, і я схаменулася. Вона вже задихалася. Їй здавалося, що так і не зможе припинити сміятися, тоді як насправді я пила її енергію, доводячи до знемоги. Ще одна хвилина, і вона валялася б із мертвою, та щасливою посмішкою на підлозі.

Нарешті, охорона повела із зали Тіпана з Одаром, як висловився Жекува, «навчити розуму». Думали повести за компанію і мене, але збагнули, що я допомогла виявити нечесну гру. Жекува запропонував зіграти з ким-небудь іще. Я роздратовано урвала.

– Краще спостерігатиму.

Харчівник знизав плечима і дав мені спокій.

Вже не побоюючись накликати на себе підозру, я підійшла до столика самотнього Лерця. Він знову сидів у напівтемряві. Його чорні очі здавалися порожніми. Поза спиною пішов мороз. Аура Лерця, підпорядкована магії, відштовхувала. Він здавався то заклятим ворогом, то божевільним. Я, побарившись, сіла перед ним. Він продовжував дивитися на мене, начебто дійшов до межі. Потім ледве чутно вимовив.

– Сільвен… ім’я, що означає «лісова людина». Дикий чоловік. Некерований. Потайний. Таким був, наприклад, Сільвен Бажій Мокама.

Я скам’яніла. Куточки губ проклятого Лерця підвелися.

– Пам’ятаю, – продовжив він, – ваш тезко був завзятим гравцем. Та не настільки щасливим, як ви. Одного разу він виявив, що старовинний шляхетський рід Шалійської імперії збіднів з його вини. У вищому світі про Сільвена говорили та писали зі співчуттям. У нижчому… – він знизав плечима, – як завжди, зловтішалися.

Я мовчала.

– Так, той Сільвен програв мільйони, – Лерць закурив і видихнув із димом. – Подейкували, якби його дружина не померла раніше від холери, все було б добре, та на жаль…

Підійшов офіціант із тацею і поцікавився, чи не бажаємо ми випити. Лерць кивнув та взяв два келихи червоного напівсухого вина – один для мене, другий – собі. Офіціант відійшов. Я не зводила очей з знедоленого. Він смакував вино із задоволеним виразом на обличчі.

– Так, так, про що це ми… збіднілий овдовілий шляхтич Сільвен… він жив не один, із сином, чиє ім’я, здається, Кив Бажій Мокама. Останній був одружений… хоча чому «був»? Кив і зараз одружений на гордій та прекрасній Дінірі. Це Сільвен був, на жаль. Помер, залишивши синові убогу спадщину.

Лерць зітхнув.

– Казали, що через борги Кив і Дініра не змогли віддати свою старшу дочку Бажію Першу навіть у монастирську школу. Не те що в пансіон. Я їй співчуваю. А ви?

– Мені… – я проковтнула слину. – Мені не шкода.

Лерць підняв брову.

– Вам не шкода бідну дівчину, яку позбавили освіти і до того ж зробили товаром на ярмарку наречених? Хоча… – він затягнувся, – треба сказати, Бажія несподівано для всіх проявила норов. За тиждень до власного весілля онучка Сільвена втекла з батьківського дому. А в женихи ж їй тоді випав лепський товстосум…

– Мені не шкода, – жорстко повторила я.- Не думаю, що вам хотілося б розжалобити мене цією неприємною історією.

– Неприємною, – погодився відринутий, – але цікавою. Навіть у чомусь повчальною. Адже Бажія вибрала вільну бідність, а не мезальянс із багатієм низького походження, до якого її примушували батьки.

Я криво посміхнулася.

– Невже так вважають у вищому світі?

– Зрозуміло, що ні, – зі сміхом відповів Лерць. – У вищому суспільстві своя версія: внучка Сильвена закохалася в якогось конюха і втекла з ним.

– Яка солодка версія! – скривилась я.- Це означає лише, що Бажію досі не знайшли… – Лерць пильно дивився на мене. – Адже не знайшли?

– Її шукають досі, хоча минуло понад сім років. Скандал вибухнув тоді страшний. Кив поклявся, що, коли він знайде дочку, то запроторить її в жіночий монастир довіку. Ще б пак! Погублена репутація всього роду.

Я нарешті взяла келих і пригубила вино, втім, не відчуваючи його смак.

– Те, що він запроторить її в жіночий монастир, не врятує репутацію.

– Навряд чи він так вважає. Сліди Бажіі ведуть до прикордонного шалійського містечка Вітяжек і там же губляться. Але Кив усіма правдами і неправдами намагається знайти дочку.

– Які подробиці… невже ви теж брали участь у пошуках?

– Всього лише читав газети.

– Якщо Бажію не знайшли сім років потому, то тепер… – я знизала плечима. – Сумніваюся, що вийде.

Лерць усміхнувся.

– Приємно бачити тверезомислячу людину. Та ще й на ім’я Сільвен, – останнє слово він вимовив з особливим натиском. – Цікаво, що сказала би Сільвінесса Вишенська?

Знає. Він знає.

– А до чого вона? – різко запитала я.

– Цілком можливо, що їй цікаві такі історії, може, вона пригостить мене… чашкою шоколаду. Раптом це виявиться кращим від тутешнього вина?

Я заплющила очі.

Бажія Перша. Моє справжнє ім’я. Лерць знав. Знав і те, що після втечі я взяла собі ім’я Сільвінесса. А до втечі…

Я шкодувала батьків, молодшу сестру Бату, але не поважала їх. Тільки дід – цей немічний і хворий старий зі тремтливими руками, який нескінченними іграми в карти довів до жебрацтва мою родину, – викликав до себе повагу. Хоча саме він був винним у тому, що я й Бата не пізнали безтурботного дитинства. Однак він не скаржився, як мати. Не ревів у бичачій люті, як батько. Дід розумів, що винен, що його пристрасть до картярських ігор нездорова, проте не дозволяв почуттю провини принизити себе. Зрештою, він залишив невеличку спадщину моєму батькові, а що не зміг уберегти… то вже сімейне. У нашому роду розумно використовували гроші тільки жінки. Чоловіки ж усе пускали на вітер.

Можливо, саме тому я не дуже довіряю представникам сильної статі.

Дід навчив мене грати в карти. Прекрасно пам’ятаю вогонь в його очах, щойно він торкався колоди. Батьки забороняли грати, та дідові було все одно, що думають інші. Він нудьгував з іншими і пожвавлювався тільки з картами. Ще, мабуть, зі мною. Він обожнював гру так, як може любити чоловік кохану жінку. Думаю, тільки гра в карти дозволяла дідові на деякий час забути про вдовине горе.

Але перед смертю Сільвен Бажій Мокама, що придумав популярну карткову гру макао, яку мені зовсім недавно пропонував Жекува, взяв слово, що я більше ніколи не доторкнуся до гральної колоди.

– Карти – прокляття, – задихаючись, казав дід. – Прокляття!

Як я могла заперечити йому, що лежав на смертному одрі? Мені довелося збрехати. Дати клятву, схрестивши пальці за спиною. Дід не звертав увагу на те, що вмирає. Йому важливіше було повірити, що я не повторю його помилку.

Я не повторю. Але в карти також буду грати, якщо це дозволить мені придбати парочку зайвих мідяків. Так я думала.

А потім почався тихий жах.

Мама все ще сподівалася, що зуміє виховати з мене слухняну дівчину, готову з радістю вискочити заміж за першого ж багатія і так врятувати сім’ю від бідності. Горда Дініра Лована Бажія, вона більше любила мою молодшу сестру Бату за слухняність і лестощі. О, полестити Бата могла легко. Коли Дініра і Бата залишалися вдвох, вони завжди починали свою тиху розмову, замовкаючи, щойно з’являлася я. Це бентежило і злило, але потім я звикла. Нехай. До того ж Бата була пліткаркою. Вона не вміла тримати язика за зубами. Те, що їй розповідала потай мама, скоро ставало відомо мені та іншим. Через це Дініра не раз гнівалася на Бату, проте минав час, і, піддавшись лестощам молодшої дочки, мама забувала про її довгий язик. І так ішло по колу.

Батько ж стежив за мною. Іноді мені здавалося, що він зовсім не звертає на мене увагу, але час від часу я ловила на собі його погляд. Оцінюючий, ніби роздумував, скільки я коштую і чи можна мене вигідно продати. Як показало майбутнє, можна.

Не знаю, де він знайшов Турія. Напевно, познайомилися в храмі, коли там збираються одні чоловіки. Можливо навіть, що батько попросив свого старого друга жерця Увінлада підшукати підходящу кандидатуру для мене. Бо жерці знають всю свою паству. Недарма друге прізвисько жерця – Пастир. Увінлад носив довгу мантію білого кольору, а голову ховав під каптуром. Він був ровесником мого батька. Можливо, саме тому звертався до нього по-простому. Не Кив Бажій Мокама, а просто Кив. Так мого тата називали тільки мама і цей священик Увінлад.

Турій був чудовою добродушною людиною. Але батька цікавило тільки його багатство. Турій теж зрозумів, у чому вигода. Він хотів спорідненості з аристократами. Його син Тимир, побачивши мене, закохався. І Турію, і моєму батькові це лише зіграло на руку. Зрозуміло, мама раділа такому поворотові справ. Вона давно бажала жити на всю губу, багато і розкішно. Бата ​​ж заздрила мені зі своїми подружками, хоча вголос не казала і не давала взнаки. Просто відчувалося.

І тільки я не раділа. Тільки я сама собі не заздрила. Розпещений життям із багатими батьками, Тимир виріс егоїстичною людиною, що нічого не вміла робити з розумом. Мамин синок, він завжди радився зі своєю турботливою матір’ю. Він не знав іншої любові, крім материнської. Він багато чого не знав і не розумів, через що викликав в мені гостру жалість, але аж ніяк не любов. Нестерпно нудно Тимир називав мене Бажечкою. І хоча це звучало цілком пестливо, проте з кожним днем все більше хотілося за Бажечку відрізати йому язик.

Першого ж дня я повідомила мамі, що ніколи не стану дружиною Тимира. Досі добре пам’ятаю її очі сірого кольору в ту мить. Вона не вдарила мене, не стала лаяти або нагадувати про обов’язок кожної дівчини. Вона не сказала мені ні-чо-го. Вона, як і батько, бажала мене вигідно продати.

Єдине, що я почула від неї, це пам’ятати про Бату. Адже якщо старша сестра не вийде заміж, то й молодша вимушена буде сидіти дівкою.

– Ах, он як! – вигукнула я. – Отже, все заради Бати?! Все заради неї?! Звісно! Як же я не здогадалася раніше, ти все зробиш заради неї і ніколи – заради мене!

Мама мовчала. Вона втомилась почуватися винуватою і давно знайшла собі виправдання. Не знаю, звідки мені це стало відомо. Я просто бачила в її очах. Тільки потім, ставши несплющою, я зрозуміла, що вже з народження могла читати і вбирати чужі почуття. Я народилася енергетичним вампіром опівночі і харчувалася емоціями оточення, сама того не помічаючи.

Пам’ятаю, одного разу дід обмовився, що, народжуючи мене, мати ледь не померла. Мабуть, це якось позначилося на її ставленні до мене. Бату вона народила легко і відносно швидко.

Але тоді було не до спогадів. Боліло серце. З горла ледь не виривалися ридання, та я знала, що плач нічого не змінить. Я стрималася. Сама не розумію, як це у мене вийшло: прикинутись покірною волі батьків, коли все кипіло всередині. Мама чекала бунту, готувалася до війни, та аж ніяк не до моїх слів:

– Добре. Заради Бати.

І мама повірила. Зрештою, я теж любила Бату. Сестра часто смішила, хоча й базікала без угаву. Мама не здогадувалася, що з цієї хвилини я до Бати почала ставитись байдуже. Молодша сестра, та й самі батьки, перетворилися для мене на порожнє місце. Я не ображалася на них. Я просто вирішила почати жити самостійно. Так, як учив дід.

Це рішення прийшло до мене спонтанно. Але я була до нього готовою. У мені текла кров дикої, некерованої людини. У мені жив Хітник, як іноді казала мама. Хітник – злий дух. Як і раніше, я посміхалася Тимирові й Турію. Як і раніше, слухала нескінченні поради Боли, як доглядати за її сином, коли стану його дружиною. А всередині все переверталося від думки, що доведеться йти на власне весілля. Звичайно, було шкода нареченого. Тимир і справді закохався в мене, щодня він щось неодмінно дарував, обсипав компліментами…

Він навіть повірив у те, що не зможе без мене жити. Мені було його шкода, шкода! Шкода!

Як зараз пам’ятаю щасливе обличчя Тимира, коли він того прохолодного дня повідомив мені точну дату нашого весілля. Його товсті м’ясисті губи, коли він спробував мене поцілувати вперше. На щастя, я зуміла ухилитися і збрехати, що на весіллі сама його поцілую. Так, Тимир поводився, як дитина. Він довіряв мені безмежно, як ніхто інший.

Можливо, саме тому я кепсько почувалася. Мене ще ніхто так не любив. А я… чим відповіла я? Втечею посеред ночі у заздалегідь купленому чоловічому одязі. Втечею від свого весілля. Від Тимира.

І все ж, незважаючи на почуття провини перед Тимиром, я залишилася вірною собі. Я не зрадила себе, а це головне. Якби не жадоба батьків нажитися моїм коштом, не сталося б нічого.

З Бажії Першої я перетворилась на Сільвінессу. На честь діда і зокрема – щоб не знайшли мене.

Тільки вслухайтеся: Сільвінесса. Сільва. Сіль.

Це ліпше за Бажію стократ!

Поки я смакувала нове ім’я, поїзд устиг виїхати з міста. Я вже вирішила для себе, що імперія, без сумніву, велика, та мене в ній рано чи пізно знайдуть. Отже, слід було потрапити за її межі. І найкраще – на Захід. Я вірила, що за будь-яких обставин зумію вижити навіть у чужій країні.

Я їхала до кордону без зупинки весь наступний день, змінюючи тільки екіпажі. Звістка про те, що Бажія Перша втекла, ще не встигла розлетітися по всьому континенту, та часу прослизнути в іншу країну залишалося катастрофічно мало.

І все-таки ввечері я зупинилася в харчівні, занадто втомлена і голодна, щоб боятися. Грошей теж було – кіт наплакав. Вистачило тільки на більш-менш стерпну юшку. І хоча присмак вона мала вельми специфічний, я накинулася на неї так, немов не їла три дні. Тільки потім, відставивши тарілку, я звернула увагу на гравців за сусіднім столиком.

У Шалійській імперії жінкам, а тим більше дівчатам, не дозволено грати в карти. Але в чоловічому одязі і дорожній пилюці я більше нагадувала нахабного хлопця, ніж наречену-втікачку. Гравці нічого не запідозрили. Їм якраз не вистачало ще однієї людини для повноцінної гри у віст.

Я вигравала завдяки науці діда. Мої «колеги», що розраховували обібрати «хлопчину» були неприємно здивовані, та оскільки в харчівні всі бачили, що граю чесно, вони вимушено підкорилися такому розкладові. І якщо з кожною хвилиною я ставала все холоднокровнішою, то інші відчували бурю емоцій. У мене навіть злегка запаморочилося в голові від напруги. І ось тоді я відчула на собі гострий, як голка, погляд. Я спочатку подумала, що мені привиділося. Але потім побачила його – літнього сивочолого чоловіка. Я могла поручитися, що раніше ми не зустрічалися.

Але під грудьми заболіло з усієї сили. Захотілося підхопитись, і втекти з харчівні, і більше ніколи не повертатися.

У старого не було почуттів. Не було емоцій. Ніби то стояло холодне каміння, а не жива людина. З таким я ще ніколи не стикалася. У мене мало не стало диба волосся. Він знав, що я не хлопець, а дівчина.

Гра закінчилася. Я виграла, та сиділа ні жива, ні мертва, очікуючи, що зараз старий усім скаже, хто я така. Обстановка загострювалася, гравці битися зі мною не лізли, проте їхні погляди не віщували нічого доброго. Однак старий тільки посміхнувся, немов насолоджуючись безмовним спектаклем, розіграним перед ним.

Я швидко згребла зі столу імперіали і вийшла. У харчівні стало важко дихати від чужої мовчазної люті й ненависті, яка обрушилася після гри. Навіть стіни, здавалося, просочилися злістю. Я немов вирвалася з клітки, де були змії.

Потроху оговтавшись, я згадала, що треба поспішати. Так і пішла далі, по вулиці міста, не помічаючи силуетів, які ковзнули за мною на відстані пострілу. Запізно я виявила, що гравці вирішили забрати собі програне. Вони щиро вважали, що якийсь моторний парубок (тобто я) не заслуговує десяти імперіалів.

Місто Вітяжек я не знала. Куди втікати, якщо попереду тупик, а ззаду трійця розлючених мужиків з револьверами? Один з них хитнув дулом.

– Віддавай наші гроші, хлопче, – сказав він, розтягуючи слова до неможливості. Я притулилася спиною до стіни. – Ти їх ще не заслужив.

– Це мій виграш, – все-таки помітила я. Скільки сил пішло на гру і тепер розлучитися з нагородою за працю? Та ні!

– Тобі пощастило, – з удаваним жалем похитав головою інший гравець. – А щастя – штука короткочасна. Зараз, наприклад, його у тебе немає.

– Заткнись, – дихнув на нього перший і повернувся до мене. – Віддаси по-хорошому.

– А чого з ним морочитися, – підняв свій револьвер третій. – Куля в лоб – так навіть краще. Ніхто нічого не дізнається.

Проте кулю отримав він. І не в лоб, а в потилицю. На сцені з’явився старий без почуттів та емоцій, що раніше налякав мене. Широкий рукав мантії не приховував значне дуло, яке старий відразу ж навів на двох, що залишилися.

Ті розгубилися. Вони не були професійними вбивцями, а старого бачили раніше і чули, що про нього розповідали пошепки знаючі пліткарі.

– Щоб тебе Хітник поглинув і відригнув, базиго! – вилаявся перший. – Ти що тут забув, Наузнику?!

Наузд – сережка, ладанка, оберіг, талісман. Наузник – чаклун, знахар, маг… Я не надто здивувалася, почувши тепер це прізвисько. Очевидно, не тільки мені цей старий шкарбун здавався не від світу цього.

«Шкарбун» звернув більшу увагу на іншого гравця, який взяв мене на приціл.

– Дівчину відпусти.

– Яку ді..? – гравець осікся і глянув на мене. – Так це…

– Тільки троє таких йолопів, як ви, – глузливо сказав старий, – могли прийняти її за хлопця. Не дивно, що тепер один з вас мертвий.

Він красномовно кивнув на ще теплий труп.

Я чітко відчула дві хвилі страху гравців і… веселість Наузника. Старому і справді було весело спостерігати за тим, як змінюються обличчя у безталанних йолопів. Він не відчував до них ні жалю, ні презирства. Вони для нього були дріб’язковою перепоною до мети. І якщо його мета я… мені стало зле. Потрапити з дощу та під ринву – ось як це називається.

Гравці все ж зважилися, занадто жадібні, щоб прислухатися до голосу розуму.

– І що ж дівчина забула за картярським столом? – розтягуючи слова, вимовив перший.

– Може, Старий Кодекс? – підтримав свого товариша інший. Він наказав мені жестом підійти. Довелося підкоритися його сліпому дулові. Тепер я стояла між Наузником і двома гравцями, слугуючи своєрідним живим щитом. Здавалося, що це страшний сон і я от-от прокинусь.

– Може, – подав голос Наузник, – дівчина віддасть вам виграш, і ми мирно розійдемося?

– Нізащо, – зірвалося з моїх губ, хоча вмирати не хотілося ще більше.

– А як же наш покійний друг? – майже одночасно заперечив старому перший. – Е, ні. Ти, Наузнику, клади свою гармату. Інакше кінець твоїй дівці.

Старий, знизавши плечима, повільно нахилився і поклав револьвер перед собою. Страх, який відчували гравці, моментально змінився зловтіхою. Вони увірували, що тепер Наузник нічого не зможе їм зробити. А між тим я відчувала, як веселість старого набуває все більшої яскравості і сили, перетворюючись на небезпечну грудку енергії.

– Наузнику, Наузнику… – похитав головою інший. – Не сумуй і… прощай.

Він уже збирався вистрілити, коли старий зробив тільки один рух лівою рукою. Повз мене просвистіли два ножі, від яких ухилитися не мала ніякої можливості. Та й не треба було, оскільки призначалося не мені.

Два гравці впали одночасно за моєю спиною. Я залишилася наодинці зі старим. Я забувала дихати. Повз мене щойно пронеслася смерть.

Ноги підкошувалися. Я навіть на мить пошкодувала, що зараз не сиджу вдома, готуючись до весілля. Я потрапила у світ, де панували вовчі закони і виживав лише найсильніший.

Наузник підійшов до гравців, хоч перевірки, мертві чи, вони не потребували. Повернувся до мене. Веселість зникла, знову поступившись місцем порожнечі без найменшого проблиску почуттів.

– Ну, то що ж ти забула за картярським столом, дівчинко? Чого тобі не сиділося вдома?

Голос його тепер звучав стомлено.

Я не знала, що казати. Якщо Наузник почує моє справжнє ім’я, він легко змусить повернутися додому та ще отримає за це нагороду від Тимира.

Гострий погляд Наузника неначе пронизав душу.

– Дурити, – промовив старий, – недобре і небезпечно. Ти впевнена, що я не відчую брехні?

– Ви взагалі нічого не відчуваєте, – вирвалося з моїх губ. Я злякалася своїх слів навіть більше, ніж погляду Наузника. І все-таки продовжила не в змозі зупинитись. – У вас немає ані зла, ані добра в серці. Ви… не людина. Нелюдь.

Старий здійняв брови.

– Що я чую від дівчини, яку врятував. А де подяка?

Та він знущався наді мною!

– Подяка? За три трупи? – я про всяк випадок відступила на крок.

– За твій порятунок, дівчинко, – поправив Наузник. – Інакше трупом була б ти.

Я скептично хмикнула.

– Так, звичайно. Тепер я повинна віддати гроші вам. Так?

Наузник спересердя сплюнув.

– Думай, перш ніж казати! Навіщо мені твої жалюгідні імперіали?

– Ну… – я зам’ялася. Підозрілість не стала меншою, проте вже здавалася абсурдною. – Усім потрібні гроші…

– Усім? Впевнена?

Я знизала плечима.

– Є речі, яких не купити, – поблажливо пояснив мені Наузник. – Ні за які гроші.

– Є, – кивнула я. Мій страх поступово минав. Наузник тепер не здавався небезпечним прибульцем з іншої планети. – Але вони мало кого цікавлять.

– Навіть магів?

– То ви маг? – поцікавилась я.

Старий спохмурнів.

– На жаль.

Що він хотів цим сказати, я зрозуміла лише за кілька годин, коли ми вже були перед стіною, за якою закінчувалася Шалійська імперія. Стояла глупа ніч, проте ворота залишалися відчиненими. Та перед воротами маячили силуети стражників. І мага. Першим його помітив Наузник.

– Ні, – сказав він, швидше собі, ніж мені. – Не вийде.

Мені здалося, що земля йде з-під ніг.

– Але ж ви маг!

– Я? Так. Маг. – Наузника, мабуть, тішило моє обличчя в ту мить. – Дівчинко, що магові робити в жалюгідній харчевні, та ще й у Шалійській імперії, де всюди жерці-пастирі, які забороняють магію на кожному кроці?

– То ви не маг, – спробувала я здогадатися.

– Я не тільки маг, – терпляче повторив Наузник. – Подумай сама – у мене немає ані емоцій, ані почуттів, ані добра, ані зла. Нічого всередині.

Я заплуталась.

– Не розумію…

– А ти подумай. Час ми ще маємо. Даю тобі одну підказку: ти теж не тільки маг. Просто сама ще цього не знаєш.

– Я взагалі не маг, – фиркнула я.- Що змусило вас так думати?

– А що змусило тебе думати, буцімто в мені нуль почуттів, дівчинко?

Безумовно, його питання ставили мене в безвихідь.

– Я завжди бачу почуття інших людей по обличчю і… це природно, це як бачити книгу, читати її.

– Це так само неприродно для звичайної людини, хіба що вона б читала книгу із заплющеними очима. Дівчинко, ти досі не зрозуміла, що в тебе немає того самого, чого немає в мені?

– Це… як?

– Це просто, – глузливо відповів Наузник, тепер не відриваючи очей від мага. – З народження. Є люди, які самі по собі є донорами. А є несплющі.

Я трохи не сіла на землю під вантажем усього лише одного слова.

– Так, несплющі. Ті, у яких немає емоцій і почуттів. Ті, які ніколи нікого не полюблять. Або не зненавидять. Не пробачать. Аби хоч раз відчути життя, вони змушені пити його в інших.

– Неправда, – шепнула я. – Не може такого бути, щоб я… Я відчуваю. Живу. Ні в кого нічого не п’ю.

– Ти сама цього не помічаєш, – холодно сказав Наузник. – Це для тебе так само природно, як дихати. Згадай, яка буря емоцій була в харчевні. Як ти думаєш, чому я туди зайшов?

Я вже нічого не думала.

– Я зайшов, щоб підживитися, дівчинко, – глянув на мене Наузник. – Чужі емоції для мене те саме, що для іншого спраглого – вода. На схилі віку особливо цього потребуєш. Зігрітися ніколи не завадить.

Він звів дух.

– Уяви моє здивування: в карти грає дівчисько, переодягнене в хлопця. Та ще й холоднокровно… у нього теж немає емоцій.

Неправда. Не може такого бути. Я можу кохати і відчувати. Можу!

– Ти мене добряче розвеселила в харчевні, майбутня колего. – Наузник посміхнувся. Він не вмів посміхатися, як звичайник, що радіє життю. Рот старого завжди кривився куточками вниз, через що виникали зморшки на складках губ. Його посмішка нагадувала оскал. Так кривить губи розбійник, який почув непристойний жарт. Або вбивця, перед тим, як відправити до Божича давнього конкурента. – Завдяки тобі я отримав пристойну порцію своєї… гм, їжі. Ти, можна сказати, продовжила роки мого життя.

– Тому врятували?

– Тому врятував, – не став заперечувати Наузник. – Ти зробила послугу мені, а я – тобі.

– І що тепер?

– Тепер …- Наузник закинув голову і подивився на зірки, немов питаючи у них відповіді. – Вирішуй сама. Далі або зі мною, або без. Попереджаю, повз цього мага ти пройти невпізнаною не зможеш. Тут межа. І маг не просто сильний. Він знає всі останні новини та обличчя відомих утікачок.

– У вас теж не вийде пройти повз мага, – мстиво нагадала я. – Як може маг пропустити несплющих?

– Пропустить, – впевнено сказав Наузник. – Адже зараз ніч.

Я так і не зрозуміла, як у нього вийшло злитися з темрявою. Тільки крок назад зробив і відразу зник наче за горизонтом. Немов пірнув у темну воду, не залишивши на поверхні жодного хвилювання.

Потім знову – крок уперед. Його зморшкувате обличчя виринуло зовсім поруч із моїм. Я ледь не відскочила.

– Отже, Бажіє. Зі мною чи без?

Відповідь напрошувалася сама собою.

Так я стала ученицею несплющого, якого в народі прозвали Наузником.

Я розплющила очі і подивилася на Лерця.

– Не думаю, що Сільвінессі Вишенській ця історія припаде до душі. Її цікавить інше.

– Он як? – Лерць задумливо погладив бокал. – Що ж саме?

Я нахилилася вперед, поклала руку на його долоню і з силою стиснула, показуючи, що слабка жінка – не про мене. Жарти скінчилися.

– Банда Михула.

 

ВИРВАНА СТОРІНКА

Наузнику, твоя книга завжди була…

Загадкою.

Настільки відрізнялася від інших томів.

Записи в ній ти робив дивною мовою, шифруючи всі думки. Іноді здавалося, що я розумію тебе, але частіше поруч із тобою почувалася такою собі недоумкуватою дівицею. Ти вчив мене всього, в тому числі читати, та й зараз я готова зізнатися: твоя книга залишилася для мене загорнутою.

І чомусь стає гірко.

vins-sarkans

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *