Вікторія ХАЛИМОН. Казка про Україну

Тендітна молода дівчина на ймення Україна вийшла з дому, як завжди.

Потрібно поспішати – роботи багато. Працювати, працювати і ще раз – працювати. До цього вона привчена змалку. Важко, та що поробиш.

Зимовий ранок дихнув на неї міцним морозом, обпалюючи щоки. Холод пробирав мало не до кісток. Україна зупинилася на мить, щоб надіти рукавиці, як зненацька з’явився крижаний вітер. 

– Дивно, звідки міг взятися вітер в такий лютий мороз? – знизала вона плечима, затягуючи тугіше пасок на куртці та ховаючи ніс у теплий м’який шарф.

Вітер не вщухав. Навпаки, ставав навіть ще сильнішим. На вулиці здійнялася справжня снігова буря. У вухах свистіло. Та серед цього різкого пронизливого свисту Україна розчула ще один дивний і водночас знайомий, ніби з далеких минулих часів, звук. Зашелестів папір, і наче Хтось перегорнув сторінку.

Буря затихла зненацька, як і почалась, та свист ще залишався у вухах. Здавалося, що тепер ця буря перемістилася прямо в голову, тому що в ній шуміло, і вона страшенно боліла. Та справжнє здивування було попереду.

Україна стояла на такій самій вулиці з такою самою бруківкою, та навколо була справжня весна, до того ж – пізня. Дерева вкривала буйна зелень, довкола росло чимало весняних квітів. Зими немов і не було.

– Дивно. Що трапилось? – не розуміла Україна. – Як взагалі таке могло статись? – роздивлялась вона навкруги.

Кудись зникла її сумка.

– Це що, такий новий шахрайський план обкрадання бідних людей? – гукнула вона в майже порожню вулицю.

Перехожі обернулись на неї, та лише на мить. Кожен поспішав у своїх справах.

– Ну, добре, хоч документи та якісь копійки залишились у мене, – сказала Україна, обмацуючи свої діряві кишені. – Тоді піду на пошту. Надам телеграму. Може, дядько позичить мені грошей на перший час, поки не зрозумію, що тут зі мною трапилось, та не стану на ноги.

Куди йти? Що робити? Україна лиш знала, що вона тут сама і мусить сама рятувати себе, щоб вижити. Та пам’ять підказувала: з нею Це не вперше.

Україна пішла вздовж вулиці, прямуючи до будівлі пошти. Все нібито, як і раніше: будинки, провулки, магазини… Але якесь сіре, інше, зовсім не рідне, не близьке.

Вона відчинила двері найближчого відділення пошти.

– Добридень. Вибачте, я можу дати телеграму?

– Да, конечно, – невисока білявка з коротко підстриженим волоссям зустріла її пронизливим поглядом та стандартно натягнутою посмішкою. – У вас есть документы?

– Так, звичайно.

– Давайте их сюда. Мне нужно вас идентифицировать.

– Ось, будь ласка, – і Україна простягла свій паспорт у маленьке скляне віконце.

Білявка швидко ввела паспортні дані України в свій комп’ютер і на мить завмерла перед екраном в очікуванні результату.

– Извините, но Вас у Нас нет.

– Як це «нет»?

– Вы не существуете. Нет такой особы под именем Украина.

– Я чогось не розумію. Так ось же я. Ось, перед вами. Я тут стою, розмовляю з вами. Ви бачите мене. То як це – мене немає?

– Извините еще раз, но наш компьютер не ошибается, – стандартна посмішка не сходила з її обличчя.

– То що мені тепер робити? Куди мені йти?

– Никуда идти не нужно. Сейчас я вас определю в наш приют, там хороший уход, за вами будут отлично присматривать.

– Притулок? Ні, дякую, – посміхнулась тепер Україна і похитала головою. – Я тоді вже краще сама. Щось придумаю. Якось виберусь, це мені не вперше, – і Україна вийшла з відділення.

– Куда вы? Остановитесь! – кричала їй білявка, майже наполовину вилізши зі свого скляного вікна. – Вы пропадете. Заблудитесь. Скорее всего, вы потеряли память.

– Та ні, не хвилюйтесь ви так. Я не пропаду, і пам’ять якраз у мене дуже гарна, – обернулась на мить Україна. – Я знайду.

– Что вы найдете? – не припиняла кричати білявка.

– Себе знайду. Життя знайду. І себе у цьому житті. Здається, хтось перегорнув сторінку, та я знайду своє місце й на ній.

Очі Білявки все більше заокруглювались.

– Та ви однаково не зрозумієте…

І Україна пішла. Білявка ж поспіхом взялась за слухавку телефону.

– Алло. Здравствуйте. Здесь только что была одна из Этих… Нет, она ушла… Да, я предложила ей – отказалась…. Ничего пока не делать? Наблюдать? Зачем? Хорошо. Все поняла. Сделаю.

Почулися гудки. Та білявка все ще стояла виструнчившись.

Україна йшла, не поспішаючи, містом.

– Все дійсно якесь знайоме, та інше, – розмірковувала вона, вдивляючись в сірі силуети будинків та занадто яскраві вітрини магазинів.

Затягнуло всередині. Дуже хотілося їсти. В кармані дзенькнули дрібні копійки.

– Може, хоч на булочку вистачить, – подумала Україна виймаючи дрібноту з кишень.

З маленького ларька біля парку смачно запахло сосисками з хот-догу та свіжоспеченою здобою.

– Скільки коштує хот-дог? – запитала вона в огрядної продавщиці.

– Двадцять гривень.

– Так дорого. А що дешевше? – зніяковіла Україна.

– П’ятнадцять гривень булочка з маком, дванадцять – із повидлом, – продавщиця зміряла її своїм зневажливим поглядом.

– А що у вас є на гривню та двадцять п’ять копійок? – Україна намагалась не звертати уваги її на поведінку .

– Дівчино, ви що, смієтесь? Таких цін вже давно не має. Навіть у найбільшому супермаркеті ви нічого не купите за такі гроші.

Запах тіста ніжно залоскотав у носі. Аж запаморочилось в голові. І Україна поспішила від ларька. Притулилась до дерева, щоб не впасти, і тихо сповзла вниз, присідаючи. Запах кори дуба не дав їй забутися. Вона швидко отямилась.

Навкруги відпочивали люди. Одні прогулювались, милуючись красою парку, інші – сиділи на лавочках, читаючи книгу. Хтось просто слухав музику, вдивляючись в небесну блакить.

Бабуся років шістдесяти жваво, як на її вік, піднялась із лавочки і підійшла до України.

– Я спостерігала за тобою. Ти хочеш їсти. Ходімо до мене. Я тебе нагодую, – і повела Україну до себе.

Красивий і дуже охайний будиночок стояв на не менш чепурній вулиці. Все довкола було чистим і дбайливо прибраним. Трава низько скошена, доріжки начищені до блиску, а листочки на деревах всі один в один виблискують глянцем.

У самому будиночку було не гірше. Бабуся накривала довгий стіл все новими й новими стравами: ковбаси, шинки, різновиди сирів, булочки, сардельки,сосиски… Чого тільки там не було. Україні спершу навіть забило дух. Розгубилась від такої гостинності та різноманіття їжі.

– Дякую, я не дуже голодна. Мені лише трішки, – ніяковіючи, відводила очі.

– Не соромся, бери. Це все для тебе, – посміхалася бабуся.

– Можна мені он ту шинку? — і Україна потяглась до шматка.

– Ja, bitte, – бабуся випередила її і, схопивши шинку, вже подавала.

Та щойно Україна хотіла взяти, як шинка у якийсь дивний спосіб зникла в довгому рукаві жакета бабусі. Україна зовсім знітилась від такого вчинку.

– Може, тоді тієї ковбаси, – відводячи погляд, потяглась вона до неї. Та бабуся знову випередила, подаючи вже ковбасу, яка знову ж у дивний спосіб зникла в її рукаві.

– Сиру? – все повторилось так само.

– Тоді я трохи хліба.

Україна вирішила ні за чим більше не тягнутись, а взяти те, що лежить найближче до неї на столі, – хліб. Та бабуся вмить дотяглася й до нього, підсуваючи шматок хліба так, що він впав на підлогу.

– Ви знаєте, мабуть, я не голодна, – сказала Україна, встаючи з-за столу. – Дякую за запрошення, та я вже піду.

– Ой, зачекай. Wart! Це ж все для тебе. Alle sind für dich. Це ж все тобі. Я зараз все складу тобі в дорожній мішок, – і бабуся за мить вже поверталася з мішком. – Шлях важкий, дорога дальня, – продовжувала говорити, вкладаючи їжу в мішок.

Україна подякувала їй за опіку, хоч і таку дивну, та вийшла з садиби. В животі бурчало, неймовірно смоктало під ложечкою. Голод аж стукав у скроні. Вона дійшла до найближчої лавочки і присіла, розкриваючи мішок.

– Може хоч зараз наїмся, – подумала вона, засовуючи в нього руку. Та сподівання були марними. Мішок був порожнім. Лише на дні лежав маленький шматочок засохлого хліба. – Це, мабуть, той, що впав зі столу, – гірко всміхнулась вона.

І Україна попрямувала далі.

– Хоч і на цьому дякую, – думала вона, гризучи дорогою сухий зашкарублий шматочок.

Аж раптом помітила на іншій стороні вулиці чорного кота. Він дуже вирізнявся на фоні сірих будівель своєю чорнотою та ще занадто живим яскравим поглядом, що палахкотів немов вогонь.

– Може, він мене виведе на правильний шлях, його очі здаються доволі розумними. Принаймні треба спробувати, – і Україна кинулась за ним через дорогу.

Сигнали машин, вереск шин, російські матюки. Все це єдиним звуком линуло з дороги, коли вона перебігала на другу сторону .

– Ледве проскочила, – промовила Україна, віддихуючись. І відразу ж почала шукати очима кота.

Та чорний кіт і не думав тікати, він ніби чекав на неї. Пильно дивився вогняними очима, а потім муркнув, махнув хвостом і зник у провулку.

– Здається, він мене позвав за собою, – перше, що спало на думку Україні. І вона ринулась за ним.

Провулок виявився тупиковим. У ньому стояло повно закритих сміттєвих баків. Це місце здавалося їй дуже дивним, та більше, навіть містичним. Навколо стояла напівтемрява, а на дахах будинків вона помітила ще кілька різномастих котів, які вилазили зі своїх горищ, щоб поглянути на неї.

– Хто, хто ця дівчина, що вирушила в дорогу сама? – почула вона зверху шепіт.

Та Україну вони зовсім не цікавили.

– Гей ти, чорненький, куди подівся? – гукнула вона. Голос відбився від стін відлунням.

– Я тут, – почула вона тиху відповідь, і Україна побачила чорного, мов ніч, кота біля своїх ніг. – Ти мене шукаєш?

– Так, я хотіла запитати. Може, ти знаєш, куди мені йти? Де моя дорога?

– Навіщо це мені? Ти людина, як і всі, що там, – і кіт хитнув головою у бік вулиці. – I am a cat, я не такий, як ви. Я – вільний. I am free. Іду, куди хочу, роблю те, що хочу, приходжу і йду, незалежно від того, звуть мене чи проганяють. Я самостійний, як і всі коти. Я сам. Навіщо мені вчити тебе? Від тебе мені нічого не потрібно. Хіба що…

Кіт примружив свої сальні оченята і раптом замуркотів. І від цього мурчання Україні так захотілось погладити його, притулитись до такої м’якої пухнастої шерстки, що вона мимоволі потяглась до нього рукою та присіла на одне коліно.

Та не встигла вона його навіть доторкнутись, як помітила, що зменшилась в рази, а кіт, навпаки, виріс, і тепер перед нею височіла величезна чорна гора. Україна стояла, мов та мишка перед товстою лапою ситого кота. Але кіт не збирався її їсти. Зате вона могла тепер гарно його роздивитися. І від того, що побачила, побігли мурашки по всьому тілу України.

Вся шерсть, яка до цього здавалась такою гладенькою і аж вилискувала на сонці, зблизька виявилась іншої структури. На перший погляд здавалось, що шерсть просто здибилась на шкірі. Та насправді кожна волосинка в ній була ракетою з боєголовкою, і всі вони були напоготові.

– Отже, погладити не вийде ані вздовж, ані проти шерсті, – тільки й подумала Україна, розглядаючи гострі шпилі ракет.

– Ну що, ти все ще хочеш, щоб я показав тобі дорогу? – не припиняв мурчати чорний кіт.

– Так, покажи, – безстрашно мовила вона, вже зрозумівши , що пусте бродіння по вулицях їй нічого не дасть.

– Тоді біжи за мною, тільки швидко. Let’s go!

І Україна раптом виросла до своїх попередніх розмірів та кинулася мерщій за котом, який вже також зменшився і вискочив стрілою із провулку.

– Цікаво, то це, виявляється, він так зробив, що я то зменшилась, то виросла, – розмірковувала вона, поспішаючи за чорним силуетом.

Вулиця зустріла жвавим автомобільним рухом. Але з чорним котом перебігати її було дуже легко, тому що всі машини зупинялись перед ним, різко натискаючи на гальма. Авжеж, ніхто не хотів неприємностей на цілий день, а то й більше. І Україна без перешкод швидко рухалась за ним, а кіт направлявся за місто.

Останній будинок промелькнув позаду, і Україна нарешті перевела дух. Чорний кіт підбіг до одинокого сухого дерева, що росло на невисокому пагорбі біля дороги.

– Залазь швидше в це дупло, – гукнув до неї кіт, – перечекаєш там.

– В дупло?! Навіщо? Що я повинна перечекати?

– Ну, розумієш, не в образу тобі буде сказано, – почав знову муркотіти кіт, – але ти особисто мене зовсім не цікавиш. Я просто дуже не люблю тих, як самі вони кажуть, «людишек», що там живуть, – і кіт хитнув головою, вказуючи на місто. – Вони ж, мов саранча, розплодились, їх забагато. Шумлять, димлять у тому місті, а чого? А так, хоч буде привід розрідити їхні ряди. А привід мій – це ти. Благородна справа – рятувати слабкого. Тому я зараз рятуватиму тебе від них, ховайся. І кіт ніжно погладив ракети на собі.

– Я не розумію, – сказала Україна, вилізаючи з дупла, в яке мало вже вся не влізла. – Не хочу я тут сидіти, і не хочу, щоб ти стріляв по місту своїми ракетами. Не згодна я, не треба.

– Та чого ти? Це ж необхідно. Вони ж інакше не розуміють! – продовжував мурчати чорний кіт.

– Ні, не буду. Ну що ви за люди…

– Я не людина. I am a cat, – виправив її чорноморденький.

– Так, я бачу. Та все ж таки з одного з нами тіста зроблений.

– Ти що, не знаєш, навіть, з чого ми тут зроблені? – кіт пирснув, наче подавився. – Ну, ти й…

– То з чого ж? – розсердилася Україна.

– Не з тіста, це вже точно, – кутиками вуст ледь посміхнувся чорний кіт і поволі пішов назад у місто. – Що ж, я зробив для тебе все, що міг…

Україна, зовсім сумна і знесилена, сіла на пагорбі. Цей шалений біг, здавалося, забрав у неї останні сили. Голод вже навіть не відчувала – така була голодна. Туга й скорбота лягли важким каменем в серці. Вдалині височіло своїми шпилями дахів таке вже не рідне їй місто. Дивно, лише одна перегорнута сторінка – і ти чужий в цьому зашкарублому світі.

Несподівано над головою України закружляв метелик. Красивий білий білан плавно літав навколо неї, описуючи кола, а потім сів на праве плече. Слідом за ним з’явився інший – темний, схожий на жалібницю, і теж присів уже на ліве плече. Такі тендітні і легенькі, а Україні здалось,   ніби тонни звалили їй на плечі. Так стало тяжко, так важко і на тілі, і в душі…

– Якби ж то ви уміли говорити… Може б, хоч ви сказали мені куди йти… – тихо промовила Україна, поглядаючи то на ліве, то на праве плече.

– Ми вміємо, – раптом відповіли вони разом.

– Справді? – зраділа Україна. – То скажіть, що мені робити?

– Стережись! – крикнули метелики в один голос і, схопивши її за плечі, різко смикнули вбік, та трохи не встигли.

Страшенна машина, з величезними ножицями спереду, з’явилась зненацька, і Україні, яка ще не встигла нічого навіть зрозуміти, відтяло ногу мало не до коліна.

– Боже мій, що це? Що це? – кричала Україна в розпачі, а метелики щосили втримували її за плечі, щоб вона не втратила рівновагу. – І що це зі мною? – ще більше здивування перекрило біль, тому що нарешті Україна побачила своє, не пізнане, не вивчене нею тіло. Розгледіла тепер, що вона дійсно не з тіста, а з паперу. Намальована в намальованому паперовому світі…

– Що ж, значить, так… А ножиці-то справжні. Он як різнули, я дійсно без ноги, – швидко розмірковувала вона, пильно вдивляючись в ту жахливу машину.

У ній сиділа та сама білявка з пошти і знову штучно посміхалась, направляючи свої гострі ножиці на Україну. Роздумувати далі не було коли. Машина грізно загула й направилась до неї. Стрімкий удар, іще один, і знову.

– Підготувались, добре нагострили, – вдивлялась Україна в свій глибокий надріз, що проліг вглиб під самою рукою з того самого боку, де була відрізана нога.

Земля двигтіла під вагою рухомого заліза. Метелики ж щосили намагались допомогти. То піднімали Україну, то опускали, кидали її вліво, вправо, рятуючи буквально в міліметрах від тіла гострих ножиць.

– Так, я з паперу. А ножиці із заліза. Та це ще нічого не значить. Треба думати, думати, що може вдіяти папір проти ножиць? Втекти я не зможу, це очевидно. Треба встояти тут. Ні, треба перемогти! Але як? Папір проти заліза!?

І тут Україна зрозуміла… і почала згортатись.

– Раз я папір, то можу згорнути себе і стати настільки товстою й міцною, що ножиці не зможуть порізати мене.

Україна почала згортати своє паперове тіло, накладаючи частинки себе одна на одну. Вона ставала все міцнішою, товстішою, сильнішою. Складений в сотні разів папір, серце до серця, душа до душі. Всі літери й штрихи на її тілі змішались, переплелись. Бо вже не треба було слів – все розумілося без знаків.

Стогнало й плакало її зболене тіло, адже пекельна машина не припиняла наносити все нові й нові удари, утворюючи болючі надрізи. Та ножиці вже не могли розрізати товстий зміцнілий папір.

Тоді Україна зібрала всі свої сили в одну єдину точку. Коли смертоносна машина вкотре загнала свої два зуба в її змучене тіло, Україна різко розгорнула себе, наносячи потужний удар по залізяці. Пружина не витримала такого напору і вискочила з ножиць.

Машина прямо на очах почала розвалюватись. І Україна почула лайку з-під груди металу.

– Ах ты, нищенка! Старуха! Да как ты смела, тварь бездомная? Да я тебе…

Останні слова потонули в скреготі обваленого заліза. Мастило витекло в багнюку. І саме в ній, під уламками тепер вже жалюгідної машини, лежала білявка, вся покрита багном.

– Помогите! Эй, слышите вы? Кто-нибудь же, помогите! – кричала вона. – Снимите с меня это железо! Оно воняет, я в грязи. Эй, Украина, помоги! Все люди – братья, мы ж славяне!

– «Славяне», кажеш… може, й так.

– Так помоги мне выбраться отсюда!

– Шкода. Та думаю, що рятуватись мусиш ти самотужки, як і я. Розчистиш собі вихід, вийдеш, вмиєшся гарненько. Та й бачиш ти сама, яка з мене зараз допомога? – і Україна показала своє змучене, скривджене тіло.

– Прости, попутал бес.

– Не знаю я, хто там тебе поПутав, та треба свої Пута розривати теж самій. Інакше не бачити тобі Волі, не бачити.

Україна розвернулась, підняла з землі палку, зробила собі з неї милицю й пішла геть, подалі від цього міста.

– «Старуха»… Ні, я молода. Побита, щоправда, і виснажена, але молода, жива. Жива як ніколи. І вільна.

Метелики летіли поруч. Світлий – над правим плечем, темний – над лівим.

– Я знаю, куди мені треба. Ведіть мене в поле, – звернулась Україна до своїх відважних рятівників.

І ті понесли її в поле.

Світило Сонце, шумів зеленим листям Ліс, щебетав пташиним співом Гай, вдалині дзюрчала потоками води Річка, а Небо… воно розкинулося геть навколо, немов безмежжя.

– Яка краса… То й що, що паперова… Але ж краса! Хіба ж не зможу я тут вижити сама? Що ще мені потрібно для Життя? Я робитиму те, що робила віками, я працюватиму.

Україна самотужки почала будувати собі житло, обробляти землю, засівати й засаджувати її, підводити воду до посівів. Рани в роботі поступово затяглись, загоїлись. І вже через кілька років Україна почула, як знов зашелестів папір – до неї прийшли чорний кіт, бабуся років шістдесяти та білявка.

Прийшли і завмерли. Їх зустрічало вже не слабеньке молоде дівчисько, а розкішна пишнотіла жінка. Все навкруги буяло і цвіло. Величне місто потопало в квітах і садах. Щедрі поля колосились золотою пшеницею, річки виблискували чистою, прозорою водою. Сама ж Україна пахла духмяним хлібом та смаженим соняхом.

– Як ви так? Як встигли? Як змогли? – всі раптом одночасно заговорили її власною мовою. – Це просто диво…

– Нічого дивного. Я звикла працювати. Та тільки тепер змогла працювати лише на себе, а не віддавати злодіям усе до крихти, як раніше.

Всі зойкали і дивувались, лиш чорний кіт загадково примружував свої іскристі очі та посміхався кутиками вуст.

Хтось гукнув.

– Дивіться, що це? Це ж справжній промінь.

І справді, згори, прямісінько на нове місто України, падало дивовижне світло, яке лилося з проколотого паперового неба…

2014-2315

Поділитись ланкою в соціальних мережах

коментарі

  1. Admin сказав:

    Вселяє надію

    1. Світлана сказав:

      Казка супер. Так хочеться вірити, що все так і буде. Сьогодні нам оптимузму справді не вистачає.

Залишити відповідь до Світлана Скасувати відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *