Симор ГЛАСЕНКО. Роль

«Тоні тренувався майже чотири роки, і це була боротьба з самим собою. Він двічі ламав собі руку. У всьому винен його перфекціонізм – він не заспокоїться, поки кожен рух не буде ідеальним. І я думаю, що найважчим випробуванням для нього стало закінчення зйомок – як розпрощатися з персонажем, який стільки років був частиною твого життя?»

З інтервью Вонга Карвая журналу «Интервью» 29.05.2013р. про фільм «Великий майстер».1

І

Лікарі боролися за життя немовляти, яке щойно вологим згустком вислизнуло поміж стегон ледь живої породіллі. На чолі акушера виступив піт. Гумові рукавички були вимазані кров’ю. Серце дитинки не билося, лише нервово цокали сталеві інструменти. Бурштинове світло хірургічної лампи вияскривило кволе тільце, яке багряною плямкою непорушно лежало на столі. 

– Ми його втрачаємо!

Цей голос почула мати, і з подразнених куточків очей скотилися дві гарячі цівочки. Стиснувши пітну ковдру до хрускоту пальців, вона, не розімкнувши вуст, викрикнула найкоротшу молитву «Ні!» і… монітор поруч запищав. Зелена пряма лінія враз переламалася і забігала на екрані гострими, нерівними вершинами.

Два мутні слимачки, народжені стати очима, ворухнулися, і світло зі стелі миттю влилося у них разом з тим півканням, риданням матері та запахом ізопропанолу.

…Влад схопився з ліжка. У вікно періщило сонце, яке у відлетілому сні було вічком хірургічної лампи. Страшне похмілля викручувало мозок, піджарюючи, ніби той арахіс на пательні. Горлянку скосив дикий суш, а губи вкрила гіркувата осуга.

Поглянув зокола: кімната своя; квартира своя; на підлозі оголеними спали двоє дівчат, незграбно накрившись забрудненим простирадлом; всюди валялися пляшки; посеред кімнати стояв воднік із сріблястою кришечкою, у чвирі якої чорніли залишки травички; під старим телевізором у повній відключці спали ще двоє осіб різної статі, причому голова чоловіка знаходилась в кільком сантиметрах від поголеної клеорізи брюнетки.

З великим зусиллям Влад повернув голову і побачив, що поруч із ним на ліжку сопіла чергова краля, безпардонно виваливши на позір дві молочні купинки.

– Твою ж ти маму! – вилаявся чоловік і відчув, як до горла підступила нудота.

Піднявшись, він зробив крок і тут таки перечепився за спляче тіло. Він підібрав з підлоги пляшку і хильнув з горла. Те, що треба! Лишень мало.

Бісове похмілля! Хоч полосни собі зап’ястя!

На великій білій стіні, склавши руки на грудях, голлівудською посмішкою викривлявся молодий Марлон Брандо. Його застиглі, чорно-білі очі були, поки що, єдиним свідком вранішньої екзекуції Влада.

Кляте похмілля! Хоч в петлю лізь!

На полірованій поверхні чорного піаніно, яке стояло ближче до вікна, Влад помітив своє відображення і те, що він повністю голий. Та жага якомога скоріше покінчити з муками етилових спиртів взяла верх над естетикою. Він схилився над сплячим товаришем.

– Стас! – штовхав він його за плече. – Стас, є що?

Надибавши речі товариша, Влад заходився гарячково нишпорити по кишенях. Скоро віднайшовся невеличкий пакетик з білим порошком. Здається, що цій знахідці зрадів увесь світ. А передусім Марлон Брандо, який одразу зміни глузливу кпину на сяйливу посмішку задоволення.

________

Вонг Карвай – гонконгський кінорежисер та сценарист.

 

Дві доріжки, акуратно розділені пластиковою карткою, лягли на поліровану поверхню того ж таки піаніно. Скрутивши стогривневу купюру в тоненьку трубочку, Влад вставив її в одну ніздрю і смачно вдихнув першу лінію сніжних кристаликів. Стінку носа обдало холодком і злегка засвербіло. Та ж доля спіткала другий шрам кокаїну, який молочним пилком відправився у кайфову одіссею жилами-б’ючками живого організму.

Влад повільно опустився на підлогу і обперся головою об байдужу ніжку інструмента. Раптом, у двері подзвонили. Потім ще раз. І ще. Та Влад не рушав з місця. Він, підкотивши очі, відчував як тіло наповнюється радістю, силою, світлом, зеленим мохом, сиром, одурілим пір’ям, дублінським пивом, твідовим дивом, димом, домом, голосами з Колізею, пилком…

Враз дзвінок змінився грюкотом. У двері несамовито барабанили, від чого стрясалися біли стіни квартири. Надягнувши труси, Влад, шпортаючись минув коридор і глянув у вічко. Склавши тоненькі пальчики в кулачок, світловолоса дівчина гатила німу дерев’яну поверхню.

Чоловік відчинив двері і з порогу почув:

– Що ти собі думаєш?!

Молоденькі, налиті малиною, губи нервово рухались; красива голівка з купинкою жовтого волосся тряслась; карі оченята зухвало блискотіли чи то гнівом, чи то жалем. Вона намагалася щось всотати чоловіку, а той стояв перед нею з дибільною посмішкою на опуклому від алкоголю обличчі.

– За дві години тобі потрібно бути на прослуховуванні! Можливо, це твій останній шанс отримати роль!

«Помідори, в’язень, ніч над літаком, ясла Пегаса, золото, редуктор, труна, коло, живіт, галас, маслак, уніформа, зашморг, стовбур, вечір, рукав, зелений, прутень…».

– Тома, – нарешті вмовив Влад і не схопився, як дівчина прошмигнула в квартиру.

Вона зупинилася на порозі кімнати і, не роняючи ні звуку, споглядала огидно-еротичні руїни минулої вечірки. Потім повернула своє миле, але скривджене обличчя до Влада і зло промовила:

– Ти тварина!

Дівчина стусанами загнала Влада в душ, а сама заходилася випроваджувати гостей. З порогу вона накинулася на сплячих бійців алкогольної війни і, мов Ганнібал при Каннах, сокрушила їх своєю люттю. Тома підбирала речі з підлоги і жбурляла ними в дівчат. Слідом за трусиками та майками ледь не відправився гіпсовий бюст Махатми Ганді, що застиглим зором пив картинки сонячної Індії, медитуючи на журнальному столику. Бійці тривалої п’янки, зранені, виснажені і змучені спрагою, зривалися зі своїх теплих місць та в каламутному мареві, не второпавши, що відбувається, розгублено натягували на себе літаючий одяг, совали обидві ноги в одну калошу, надягали майки навиворіт і чужі трусики. Розбитою фалангою вони металися по кімнаті в пошуках води і порятунку.

Коли Влад вийшов з душу, він побачив, як полонені сибарити ганебним парадом підтюпцем покидали його прокурене лігвище. На прощання худа шатенка зі скуйовдженим волоссям та розмитим макіяжем хвацько тицьнула йому фак і гепнула дверима.

Опустивши кривавий меч, згасивши вогонь люті, розкинувши намет спокою, Тома заварила міцного чаю і говорила Владу:

– Що ти робиш зі своїм життям?

А він повільно потягував напій і думав про своє: «мене, текел, фарес».

– Тобі не можна пити, – всотувала далі дівчина. – Ти котишся вниз. Владе, ти загинеш, якщо продовжиш жити так.

– Смерть – це всього-на-всього збіг обставин. Життя, між іншим, теж, – відповів їй Влад і пішов одягатися.

– Коли ти провідаєш доньку? – гукнула у слід йому Тома і похопилася сльозою.

– Колись, – відрізав Влад, поправляючи викот білої сорочки. – Сподіваюся, ти не сказала їй, що у неї є тато?

– Їй вже чотири. Вона скоро сама про це запитає.

Вони йшли залитою сонцем вулицею, де-не-де обсновану липким листям струнких тополь і круглогрудих каштанів. Тома міцно тримала Влада під руку, ніби боялася, що він будь-якої миті чкурне від неї до найближчого бару і проп’є свій шанс отримати роль у новому фільмі.

– Сьогодні я знову бачив той сон, – розповідав він Томі, – з немовлям.

– То все алкоголь.

– Ні! Я бачу це немовля дуже часто.

– Облиш.

– Мама розповідала мені, що одразу після народження мене відкачували лікарі. Думаю, що той багряний згусток – я.

– І що це значить?

Чоловік зупинився і поглянув на дівчину.

– Те, що мені краще було не народжуватись. Я проживаю чуже життя.

За мить, відійшовши від почутого, Тома кинулася йому на шию, і він відчув, як шкіру зволожили її теплі сльози.

– Там, на кухні, сьогодні ти все казала правильно. Я падаю вниз. Я навіть відчуваю, як у мене ріже внизу живота від того падіння.

Дівчина заходилася заспокоювати його ніжними словами, поцілунками. Та відчувала, що серце актора б’ється рівно і не знала, чи грає він зараз роль чи говорить з нею відверто.

Вони рушили далі. На закруті вулиці Тома зупинилася і скала, що їй потрібно поповнити рахунок. Лишивши Влада одного, вона швидко направилася до магазину, де був термінал.

А Влад, закинувши голову, дивився на сонце, вичавлене блакиттю в золоту діжу. Потім глянув зокола – бар. Не гаючи часу, він поспішив туди. Вмостившись за зміїстою стійкою він замовив ром і прислухався. Щось прошуміло на вухом, ніби прошмигнув ультразвуковий потяг. То котилося в алкогольну хлань його молоде, толком непочате, духовно неблазне життя. Дітовбивство.

Захланно проковтнув трунок, лишивши на дні склянки слизькі кубики льоду. Замовив ще. Випив. Потім ще, і знову випив. Мацнув себе по кишені: щось зашелестіло. Він витяг звідти зім’яті аркуші.

– Сценарій, – бовкнув він і заходився в голос читати прописані там репліки.

«Капітан віддав наказ, потрібно відступати. Хапайте зброю і за мною!».

Влад розреготався.

– Дурня.

Він зім’яв папірці і жбурнув їх за шинквас.

– Гей! – обурився на нього кремезний бармен. – Ти що собі дозволяєш?

– Сорі, сорі, – на свій звичний манер перепросив Влад і замовив чергову порцію пойла.

А тим часом, Тома, не пам’ятаючи себе, бігала довкола місця, де вони розлучилися у пошуках свого коханого. Отак завжди: він постійно її покидав. Вона думала, що спільна дитина його спинить, втихомирить, пришвартує його навіжений корабель у бухті сімейного затишку. Та де там! Мала народилася, і Влад щез. Він не признав доньку і заборонив називати себе татом. І, здається, що тримало її біля цього чоловіка, якого вона обізвала сьогодні твариною? А вона сама не знала. І щось тягнуло до нього, ніби обоє проковтнули протилежні частинки магніту. І вони обпікали їхні нутрощі доти, доки душі та руки знову і знову не спліталися у бежеву троянду.

Дівчина забігла до бару. Спохмелілий Влад встиг розгледіти лишень її сильветку, обласкану рожево-матовою загравою мозаїчної смальти, що прикрашала скляну вітрину. Тома пружним рухом вирвала склянку з рук хлопця і гепнула нею об стійку.

– Припини! – сердито сикнула вона, силкуючись не привертати до себе та Влада зайвої уваги. – Візьми себе в руки!

Вони направилися до виходу та раптом почули за спиною голос бармена:

– Гей, він це викинув, – тицьнув він Томі зім’яті папірці сценарію.

Влад, причепурившись за допомогою Томи, увійшов до приміщення студії. Там було прохолодно, що позитивно вплинуло на хлопця, згуртувавши його хисткий і трохи неоформлений стан. В коридорі з мутно-оливковими стінами нудилось багато народу. Всі вони скніли над шпаргаллям сценарію, вряди-годи, піднімаючи до верху свої безнадійно замріяні писки. Влад надибав місце скраю і плюхнувся на офісний стілець. Його сусіда, молодий хлопчина в жовтих штанях і з вибритою потилицею, спантеличений вихлопом перегару, спочатку злякану зиркнув на Влада, а потім акуратно відсунувся.

Минули добрі дві години, поки дійшла черга Влада.

Він стояв у дверях. Напроти, за низьким столиком, засідало троє людей: два чоловіки, одна жінка. Перед ними, на штативі височіла камера. Без зайвих прелюдій, вони попросили, чи радше, наказали Владу зіграти сцену зі сценарію. Почали:

– Що сталося? – чванливо пробубнів репліку один з чоловіків.

– Капітан віддав наказ, потрібно відступати. Хапайте зброю і за мною!

Услід за словами Влад розреготався.

– Ми сказали щось смішне? – незадоволено фиркнула жінка.

– Це… це повна бридня, – з усмішкою відповів Влад і втупив погляд просто себе.

– Перепрошую? – звівши дві вищипані змійки, вискнула жінка.

Та Влад не відповів. Просто глянув на прощання у камеру і вийшов геть.

Коли, сховавши руки в кишенях, він проходив повз іншу студію, двері якої лишалися отвором, його слух вловив фразу, старанно виголошувану черговим актором-невдахою: «Ні, ні, на вороних уже не грати: я – в кам’янім, у кам’янім мішку». Почувши таке, він спинився і заглянув у середину. Начинка кімнати нічим не відрізнялася від тої, яку він щойно покинув. Однак, як йому здалося, люди тут засідали приємніші. Один з них, шпакуватий чоловік з високим чолом звернув увагу на хлопця, що зацікавлено глипав очима у дверях. І здається, не було у ньому нічого особливого, що могло б вирізнити його з поміж інших мучеників Мельпомени, а от погляд чоловіка затримався на Владові довше, ніж потрібно для звичного зорювання.

– Ви на пробу? – озвався він до Влада.

– Що? – спантеличено перепитав той.

Чоловік повторив запитання і ще дужче впився у хлопця поглядом.

– Ні-ні, – відповів Влад і здимів так само раптово, як і з’явився.

Та на виході його наздогнала молода асистентка. Притримавши легенько за лікоть хлопця, вона вручила йому сценарій.

– Прочитайте, – тонким голосочком сказала вона, – і як матимете бажання, приходьте завтра на проби о цій самій годинні.

Влад запитав дівчинку:

– А хто то був за чоловік, що говорив зі мною?

– Режисер, – з усмішкою відповіли йому.

Вже на вулиці, направляючись до Томи, яка томилась у чеканні, він прочитав заголовок:

«Лебідь» (2015рік).

Режисер, сценарист: Призвоїтий Антон Павлович.

За спогадами О.Ашер, Ю. Клена, Г. Костюка.

Початкова версія сценарію (22 травня 2012рік)».

– Як усе пройшло? – запиталася в нього Тома.

– Чудово…

Та Влад не встиг закінчити розповідь. Звідкись здаля донеслось пискання шин і оглушливий рев автомобільного двигуна. За мить чорне, наглухо тоноване авто, чирхнувши днищем об бордюр, увірвалося на тротуар і загальмувало біля лавки. З нього одразу вискочило троє кремезних молодиків. Тома розгублено спостерігала за раптовим форсажем, на мить забувши про Влада. Та щойно повернула очі до нього, як побачила, що той стрімголов біжить парковою галявиною, яка широким клаптиком зелені розкинулась неподалік. Він хвацько переплигнув невисокий металевий паркан, потім вбіг на дитячий майданчик і мчав далі у невідомому напрямку.

Троє молодиків кинулися за ним і швидко наздогнали. Вони повалили Влада на землю і почали щодуху гамселити черевиками по ребрам. Навколо них звихорилася пилюка, всередині якої борсався понівечений актор. Далі один з трьох бійців вскочив Владу на груди і заніс кулак для удару.

– Тільки не по обличчю! – заволав той, і кривдник на мить зупинився. – У мене завтра прослуховування!

– Та срати я хотів, що у тебе завтра? – роздався лайкою той. – Коли борг повернеш?

– Завтра, – уривчасто дихаючи відмовив Влад, – завтра усе поверну.

Молодик підвівся. Влад перекинувся на бік і скрутився зболеним клубком, тримаючись руками за живіт.

– Якщо завтра не буде бабла, ти не жилець! – рявкнув молодик, і всі троє стали на грець.

Влад лишався лежати на землі, відчуваючи, як ниють побитті м’язи і цокотить пісок на зубах. Він не підводився. Та радше не через біль, а через те, що не хотів знову стикатися з навколишнім світом, ставати з ним до лиця, бачити навколишню реальність, зіткану із суцільних проблем, боргів та помилок.

– Що це було? – злякано запитала Тома, коли вся спітніла від нервів та бігу, припала до Влада.

– Кредитори, – пробубнів Влад не піднімаючи голови.

 

ІІ

Тома завела Влада до себе додому і поклала у ліжко. Потім принесла з холодильника лід, замотала його в рушник і приклала до понівечених ребер. Сівши порчу з ним, вона говорила:

– Мені не шкода тебе. Ти сам винен у всьому. Мені лише нестерпно жаль того таланту, який ти так бездумно спускаєш в унітаз, мов те лайно. А між іншим це і є та монета, якою Бог оплатив твою присутність на землі.

– То все нісенітниця… немає ніякого Бога. У житті є лише нужда: вічна, тяжка і злиденна нужда.

– Неправда, – заперечила Тома.

Та замість відповіді Влад зболено зажмурив очі, що позначило його нехіть до подальшої розмови.

Дівчина піднялася і пішла в іншу кімнату. Влад вловив її солодкий запах і на мить відчув, що коли її немає поруч, йому стає холодно. Та враз відігнав те відчуття з атеїстичною категоричністю.

Повернулася вона швидко і віддала Владу гроші.

– Ось, – сказала вона. – Я не знаю, скільки ти винен і не хочу знати, аби повністю не втратити сон. Це все, що у мене є. Сподіваюся, цього вистачить.

Влад взяв кошти і подивився їй в очі.

– Навіщо ти це робиш? Навіщо опікаєш мене?

– Насправді, ти не хочеш чути мою відповідь.

Влад пригорнув дівчину до себе.

– Я капітан, корабель якого приречений на загибель. Ти можеш піти на дно разом зі мною…

– Байдуже, – рішуче відповіла вона і схилила голову на любе плече. – Якщо на дно, то теж разом. Не всім же ж витати в небесах. Хтось мусить стати піском під хвилями. Якщо ти обрав таку долю, я з тобою.

Потім вони поцілувалися, і у Влада, попри біль, заяріла хіть. Він повільно, не відриваючи своїх вуст від її, роздягнув легеньку сукню і вкрив тендітне тіло поцілунками. Потім увійшов у неї: гарячу і тремтливу, завжди віддану і безмірно вірну матір своєї дитини.

Пізно увечері Влад повернувся додому. Сидячи у кріслі, він поглядав на пляшку віскі, яка стояла поруч і вагався: або сісти прочитати вручений сьогодні сценарій, або хильнути. Хильнути!

Налив, кинув лід, випив. Закурив. Вийшов на балкон. Місто у вогнях. Волога в повітрі. Бійка внизу. Сигнали автомобілів з дороги. Сирена швидкої. Блакитні прямокутники телевізорів у вікнах напроти. Кассіопея у смузі Чумацького шляху. Порухи гнучкого гілляччя. Тіні під під’їздом.

На телефон прийшло повідомлення, від Стаса: «Ти мені винен дозу!»

«Заходь. Я вдома», – відписався Влад і став чекати гостей.

Увімкнув телевізор. Прогорнув канали. Глянув на сценарій. Торкнувся до аркушів рукою. Підвівся і налив іще.

Стас прийшов близько опівночі. Як завжди, не сам, а в компанії прекрасної дами в короткій спідниці. Влад все таки доконав ту пляшку, і був помітно захмелілий. Вони розкурили косяк і втонули у пустопорожній розмові ні про що.

– Місто після дванадцятої стає агресивним, – вдумливо зауважив Стас, коли сполював харкотиння з балкону, на який вони вийшли перекурити.

– Це тому, що о цій порі воно належить таксистам і ментам, – виснував Влад. – А що за дівка з тобою? За вечір вона не проронила ні слова.

– Я називаю її «Тойота Королла». Знаєш чому? Тому що передок у неї вау, а задок слабенький.

Вони розреготалися.

– Каже, що вона лесбіянка, – прошепотів на вухо товаришу Стас. – Але не проти чоловічого латашка, лише за умови, що буде ще одна пара. Ти як, у грі?

Влад витягнув вуста у думній усмішці і поглянув у простру. На мить втонув у власних думках. Чітко побачив Тому: ставну, відрубну серед шумливої метушні з безнадійно закоханими очима; того чоловіка зі студії, сцену, дівчинку асистентку і, здалось, немовля із сьогоднішнього сну.

– Гей, не втікай! – розштурхав його Стас. – То що?

– Я у грі.

– Тоді гайда в клуб! Потрібно знайти охочих побавитись в інтимні ігрища. Та й потрібно догнатися.

Раптом Стас похопився.

– Бабло є? А то я на мілині.

– Є, – ствердно відповів Влад і одразу вийняв з кишені гроші, віддані йому Томою.

– О! – зрадів побаченому товариш. – Сьогодні гуляємо!

Коли виходили з квартири, Влад зиркнув на сценарій. Він незайманим лежав на тому ж місці. Хлопець замкнув двері і був такий.

Коли їхали у таксі Стас запитав його:

– Що то за сценарій у тебе на столі пилиться?

– Новий, сьогодні вручили.

– І про що він.

– Про українського поета… Драй-Хмару, здається.

– Пф, дурня якась! Зараз поети нікому не цікаві. А що з тим прослуховуванням на роль вояки нацгвардії?

– Я його провалив.

– Ну, і хрін з ним, – резюмував Стас і зайнявся своєю красунею.

А Владу здалося, що в цій відповіді крилася прихована радість, «зворушлива жадоба і заздрість до сонця на чорною головою»1.

 

ІІІ

Нічна вулиця. Нічне місто. Гульливий вітер виганяє з підворітні брунатного пса, зім’яті сторінки газети «Вести», пластиковий стаканчик і паперовий мішок з «McDonald’s». За сіткою паркану – далекобіжні трамвайні колії на немощеній землі. Блукаючі вогні світлофору. Повільно проїжджає патрульний бобик. Трохи далі – височіють труби якогось заводу. Без диму, схожі на велетенські кампаніли. Вхід до нічного клубу. Над входом миготить амарантово-рожева вивіска. Зміїться черга з: дівчат, жінок, тинейджерів, педерастів, хачів, афроамериканців, випускників загальноосвітніх шкіл, студентів, менеджерів, касирів, секретарів та помічників суддів, корейців, латентних алкоголіків, бабіїв, сук, сучок, повій, пацієнтів Фройда/Юнга, есбеушників, водіїв, програмістів, продавщиць цілодобового ларька, фанатів Крістіана Грея, лівійців, викладача кафедри економіки, нотаріусів, учасників АТО, аматорів спортивного танцю, потенційних зрадників Вітчизни, бухгалтерів, фізичних-осіб підприємців, патріотів, прихильників Гітлера, виробників солодощів, друзів друзів сина політика, друга прокурора, похресниці голови служби зайнятості міста Чернігова, спортсменів (футболістів, баскетболістів, одного плавця та однієї плавчихи, двох тенісисток, КМС по дзюдо, володаря золотої медалі з паверліфтингу, тренера з фехтування та інші), редактора чоловічого журналу, музикантів, рецидивістів, ведучих радіо, шахраїв, мінял, толкачів дурі…далі світло вивіски припиняє освітлювати чергу, тому розгледіти її наповнення не видається можливим.

Черга одягнена у: футболки, джинси, брюки в стіл кежуал, короткі, довгі, середні спідниці різних кольорів, мусліні кофтинки Дольче Габана, блузи Гуччі, туфлі Карло Пазоліні (рожева блуза з кремовими сухозлітками пошита на старій фабриці в Бангладеш руками зголоднілої родини селянина Мансура Алі, чий трирічний син помер того року від тифу; футболка з тканини «Інтерлок» родом з Індії, скроєна поколотими пальцями ткалі Аканкши Бихар з касти недоторканих штату Гуджарат, яка останніх шість місяців живе просто неба і харчується на сміттєзвалищі; брюки кольору кардинал, завуженні, з етикеткою «Весраче» є плодом праці Болін Яня, що чверть століття гарує на швейній фабриці в Китаї (провінція Аньхой) і з дитинства мрія скоштувати американський сандвіч).  

Стас, взявши у Влада гроші, купляє кілька білесеньких пігулок у дивакуватого хлопчини в жовтій бобці і притьмом кладе їх собі в кишеню.

Стас (пафосно): Охоронець мій знайомий. Зараз я домовлюся, щоб нас пропустили без черги.

Влад. Оккей.

Тойота Королла виразно жує жувальну гумку «Дірол Евкаліпт» і німує.

Через деякий час усі троє безперешкодно заходять в середину. Гучно гримає музика. Різнобарвне, спітніле та хмільне юрмище танцює. Поодинокі екземпляри підпирають чорно-рожеві стіни з трунками в руках. Трохи далі височіє сцена. На ній пульт, за пультом діджей у гігантських навушниках та білій, з дивакуватим малюнком, футболці. До гостей підбігає офіціант (дівчинка двадцяти років, студентка третього курсу університету ім. Бориса Грінченка, навчається на бюджеті, родом з Маріуполя) та всаджує їх за вільний столик.

Далі, наводиться список замовлень:

Пляшка Віскі «Джек Деніалз» (0,7 л.), м`ясні (шинка, балик, баварські ковбаски, язик із свіжою петрушкою) та фруктові (банани, ківі, яблука, апельсин, грона винограду сорту Бабара посипаний цукровою пудрою) нарізки, лід, кола.

Стаст (піднімає склянку і перекрикує музику). За нас!

Влад та Королла цокаються і п`ють.

Стас, загадково посміхаючись, дає кожному по пігулці, придбаній на вулиці. Усі троє закидають їх до рота і запивають віскі.

Королла, прихопивши з собою сумочку, відходить.

Стаст. Про що ти думаєш?

Влад. Про той сценарій… Треба було все таки його проглянути.

Стас. Забий! Проглянеш завтра.

Влад. Завтра може не настати.

Стас знову наповнює склянки.

Стас. За нас!

Повертається Тойота Королла у супроводі двох довгоногих дівчат. (Антоніна Миколаївна Гречко 1992 р.н., паспорт серії ВН 768450 виданий Стрийським МВ ГУМВС України у Львівській області 10 березня 2008 р. та Наталія Григорівна Святокум, 1994 р.н., ідентифікаційний код 1134923783 виданий Рівненською Державної податковою адміністрацією, що зареєстровані та проживають у гуртожитку №4 по вул. Кіквідзе 36 у м. Києві).        

Зіниці Стаса та Влада збільшуються у розмірах. Вони припрошують дівчат присісти. Ті сідають з милим, штучно робленими посмішками. Гості роблять замовлення:

два «Лонг-Айленд Айс Ті» (горілка, джин, текіла, ром, апельсиновий лікер, кока-кола, лимон, лід), два «Б-52»(кавовий лікер, бейліс, апельсиновий лікер, блакитний вогник), одна «Піна Колада» ( білий і темний ром, малібу, кокосовий сироп, ананасовий сік, ананас, 1 лід, збитті вершки).

Влад (погладжуючи руде волосся рівненчанки). Вулпес.

Рівненчанка. Що?

Влад. Це з латинської означає – лисиця.

Вулпес спалахує очима, хіттю та блуднею.

Стрийчанка (кричить прямісінько у вухо Владу). У тебе своя квартира?

Влад (відриваючись від Вулпес). Навіщо мені своя квартира, якщо там немає кому прибирати.

Стрийчанка (жваво жестикулюючи). Ні, ти не подумай. Для мене це не головне, як би… типу… типу. Для мене головне, типу, як би, душа, а гроші, типу, як би, не головне… типу… я хочу сказати, типу, як би, я не така… типу, для мене це не головне, типу, як би…

Влад цілує Стрийчанку і та не пручається. Потім цілує Вулпес і та теж не пручається. Стас цілується з Королою, з нею те ж саме.

Влад (Вулпес) Виходь за мене заміж?

Вулпес. Я згодна.

Влад. Завтра розпишемось і на Ібіцу, святкувати.

Стрийчанка (встрягаючи в розмову) А хто ти?

Влад впадає в ступор, йому чується голос Томи.

Стрийчанка. Я маю на увазі, ким ти працюєш?

Влад. Я актор… не практикуючий.

Вулпес (із захватом) Актор!

Стрийчанка. Ні, типу, як би, ти не подумай, для мене це не головне, типу, головне, любов, почуття, так? Типу, як би. А все інше – не головне…

Влад знову цілує Стрийчанку, потім Вулпес. Потім Вулпес цілується із Стрийчанкою і навпаки. Стас і Королла незмінно.

Далі усі роблять чергове замовлення, випивають та йдуть на танц-пол. За якийсь час вони покидають нічний заклад, сповідуючи одну непорушну заповідь гультяїв, що останніми з клубу виходять невдахи.

Таксі. На задньому сидінні Влад, Вулпес і Стрийчанка. На передньому Стас та Королла (доплатили таксисту за перевантаження). Усі цілуються. В салонні чується музика, перегар та плямкання губ. За вікном майже світає. Небо по краях схоже на тічку вселенської матері, таке ж незрозуміле, прозірне, неіснуюче.

Квартира Влада.

Столик завалений пляшками. Переповнена попільничка. На скляній поверхні рідкі намети кокаїну. Оголена Вулпес скаче на дивані. Стрийчанка, розвівши стегна, втикає у фіолетове вікно. Збуджений Стас нервово курить на балконі. Королла цмулить пиво у фотелі.

Вулпес хапає зі столику сценарій «Лебідь» і починає викидати в повітря списані аркуші. Усі сміються. Стас, повернувшись з перекуру, ловить один з аркушів і вголос читає.

Стас (огидно викривляючись). І клаптик неба, розп’ятий на гратах, і недріманне око у вовчку, ні, ні, на вороних уже не грати, я – в кам’янім, у кам’янім мішку.

Стас несамовито кричить і регоче. Теж саме роблять інші. Усі, крім Влада.

Влад (сердито). Припини!

Стас (отетеріло) Що?

Влад. Я сказав припини!

Стас (демонстративно нахиляється за черговим аркушем і голосно читає). Ластівонятко моє, донечка рідна… що б не сталося, пам’ятай, я завжди буду поруч. Ти і мама – моє все…

Влад, осоружно скосивши обличчя, кидається на Стаса і з усієї сили б`є його у живіт. Той падає. Дівки здіймають галас. Гола Вулпес починає одягатися. Королла непорушна.

Влад (кричить). Припини! Забирайтеся геть звідси! Негайно! К бісовій, бісовій, бісовій матері!

Стрийчанка приходить до тями. Вулпес майже одягнулася.

Стас (піднімаючись з підлоги). Знаєш що? Пішов ти!

Стас хапає Короллу за руку і волочить до виходу. Зупиняється близько напроти Влада.

Стас. Тобі ніколи не стати актором… ти жалюгідний… нікчемний нездара, алкоголік і наркоман.

Стрийчанка. Як би…

Влад стоїть непорушно. Проходячи повз нього, Вулпес нахабно тикає фак. Дежавю.  

 

ІV

Тома увійшла в квартиру. Хтось лишив двері незамкненими. Посеред залитої вранішнім сонцем кімнати прямісінько на підлозі, розкинувши руки, на животі спав Влад. Поруч валялася недопита пляшка коньяку. Уся підлога була засмічена пляшками, недоїдками та аркушами сценарію. Столик з Махатмою Ганді був перевернутий догори дригом.

Дівчина взяла стілець і сіла біля Владового узголів’я. Лишень зблизька вона помітила, що той спить у власній блювоті.

– Я не знаю, що зможе тебе врятувати, – тихо, колоплачним голосом мовила вона. – Та знаю точно, що це буду не я…

Тома стала навколішки і торкнулася його густого світлого волосся.

– Тобі потрібно вмерти і заново народитися… тобі потрібно перепливти Дніпро.

Ні сонце, що сльотаво зоріло крізь залапану шибку, ні Марлон Брандо, ні увіесь всесвіт не могли збагнути, навіщо то вона все розповідає тому, хто її не чує. Та дівчина знала, що ці слова, якимось дивним чином зуміють пробратися до його серця і кольнути у потрібну хвилину. Знала…і ніщо не могло переконати її у іншому.

 

V

Влад, мерзлякувато кутушкаючись в кріслі, бездумно дивився у вікно. За ним якраз був той мент, коли небо бринить срібно-сірим переливом. Сто дванадцять порухів вій і мальовничий дзвін счезне, а небо вмиє свій прохолодний твар густими окапинами ночі. Відчуваючи, як окрайки його розбитого життя монотонно, мучителько повільно і невідворотно скочуються по зміїстій лінії спинного мозку, Влад прагнув заховатися від усього світу, від чого, напевне, піджав ноги якнайближче до тіла і міцно обняв їх руками. На дно падають у такій позі. Він знидів: остаточно і безповоротно. Телефон безперестанку дзижчав, та чоловік не відповідав. Його хотіли чути кредитори, яких він так нахабно обдурив. Дзвонили інші, знайомі та незнайомі номери. Однак то все пустопорожні сполохи екрану бюджетного гаджету. Головного дзвінка, на якого він так чекав, не лунало. Дзвінка від Томи.

Отож, він з острахом чекав, коли зламають двері в квартиру, а його самого викинуть з балкону. З рештою, це був непоганий варіант покінчити з всіма муками, які глухими отворами людського черепа раз-по-раз виниряли у роз’ятреному алкоголем мозку і висмоктували усю живильну силу з білих кісток і м’язових волокон.

Знову хистку темені кімнати освітлив прямокутник телефону. Влад поглянув не екран: незнайомий номер. Та, заґавившись у депресивних думках, він приречено натиснув клавішу і відповів. Приємний дівочий голос привітався і запитав, чи ознайомився він зі сценарієм «Лебедя».

– Звідки ви знаєте мій номер?

– Ми знайшли його у базі незатребуваних акторів?

– А така існує?

Це питання залишили без відповіді, натомість повторили перше.

– Ні, – чесно відповів Влад, – я його не читав.

– Тоді, – продовжив голос, – радимо його проглянути і все таки прийти на прослуховування завтра.

Влад не мав ніякої снаги його читати, а тим паче виходити з дому. Однак, для годиться, погодився.

Глянув оком на розкиданні по підлозі папірці. Якось по-дитячому страшно було підніматися з крісла, ніби за першого ж кроку його мав схопити велетенський птах карми і вогняним дзьобом роздовбати йому голову, груди та печінку. Єдине, що могло нівелювати це колюче відчуття, це кілька ковтків спиртного, або ж свіжа доза, або глибокий вдих трав’яного диму. Але нутрощі судомно зводив передоз від усього вжитого за минулу вечірку. Тому від однієї думки про вищеописане Влада нудило.

Він неохоче піднявся, зібрав аркуші у потрібному порядку, закурив цигарку і почав читати.

Сценарій містив історію життя і частково творчості українського неокласика Михайла Драй-Хмари. Події у сценарії подані з 1933 року, березня місяця, коли Михайла Опанасовича вперше заарештували за обвинуваченням в приналежності до контрреволюційної діяльності. Замальовувалось його зламана кар’єра вченого, літературознавця, перекладача внаслідок цього арешту, поневіряння по підсобним роботам, родинні злидні аж до другого арешту у вересні 1935 року з вироком «особого совещания» в Москві згідно ч. 8 ст. 54 Карного кодексу УРСР (тероризм: розстріл або оголошення ворогом трудящих з конфіскацією майна і з позбавленням громадянства). З цього починається серце історії, яке б’ється в такт залізних коліс ешелонів, що повезли українського поета з Києва до Владивостока, а далі по відлюдним, чужим і холодним просторам Колими: Нагаєво, Ортукан, Усть-Тайожная, Неріга, Охотськоє. З чіткими деталями автор сценарію намагається показати ту атмосферу виправних колоній, в яких в нелюдських умовах з останніх сил тримався за життя і намагався вижити найстарший за віком неокласик.

Десь посередині прочитаного Влад знову закурив. З кожним словом він пронизався історією цього чоловіка і в його голові вже зароджувалося перше (і головне) питання, яке він остаточно сформулювати поки не міг, проте відчував, як його коріння міцно обплітають театральну душу.

І на кінець, фінал картини: по-справжньому героїчна смерть поета. Велика жертва власним життям заради спасіння іншого. Вознесіння людської душі до захмарних наметів з позолоченими дахами, де вічно співають осанну тим, хто ось так, власною кров’ю намагаються зберегти краплинки людяності не лише в душах колимських каторжників, а й у роді людському взагалі.

Михайло Драй-Хмара героїчно загинув від кулі п’яного працівника сусманського управління Магаданської області під час «смертельної забави», у яку залюбки бавилися служителі ГУЛАГу. Мова йде про розстріл кожного п’ятого в шерензі, яку дбайливо вишиковує суровий конвой. Квітневого дня 1939 року, Драй-Хмара опинився у такій шерензі із сорока поневолених. Однак, номер його був у тій шерензі четвертим, а рокова п’ятірка випала молодому київському студенту Володі, з чиїм батьком поет міцно дружив за часів свого перебування у Києві. Збагнувши, що під кулю попадає юнак, Михайло Драй-Хмара став на його місце і зі словами: «Не чіпай, кате, молоде життя! Бери моє!», плюнув «начальнику» межи очі. Куля миттєво пробила груди українського поета, і той ще встиг вимовити останнє «Гад…», як його виснажене каторгою тіло зрешетила решта свинцевих куснів.

Сценарій Владу сподобався. Чи не вперше за останні роки безрезультатного тиняння по студіям і театрам.

Переповнений цікавістю, актор забажав поглянути фотографії цього героя, моторошну історію якого щойно закінчив читати. «Гугл. Зображення» показав надзвичайно світлого чоловіка, високого, більше за середній, зросту, із чистим чолом інтелектуала,       темно-русявим густим і акуратно зачесаним назад волоссям.

І тут тіло Влада пройняла невідома дрож, від якої шкіру обснували дрібні брижі. Риси двох чоловіків: одного з пожовклих, означених подихом давнини, світлини і його, зараз збудженого творчим піднесенням, актора, були надзвичайно схожі. Для того, аби пересвідчитися у цьому Влад покинув свій прихисток і поглянув на себе в дзеркало. Так ось що змусило погляд режисера так прискіпливо зупинитися на його обличчі того разу, коли він ненароком підгледів проби сценарію «Лебідь». Зовнішня схожість з неокласиком. Додати сюди ще майстерну роботу гримерів і вийде готовий двійник літературної легенди української поетики.

На мить щось в його очах спалахнуло. Таким блиском видає себе натхнення, чи зваблива посмішка музи, чи просто знічев’я пробуджена жага до життя. Однак враз загасло і знову у зіницях згустилася непроглядна темінь безнадії. Влад зрозумів, що зовнішня схожість дає йому шанс отримати роль. Та чи стачить у нього сили, вміння, таланту зіграти таку широку натуру, як Драй-Хмара, людину, яка знала одинадцять мов, яка переклала «Пекло» «Божественної комедії», яка лейтмотивом свого життя зробила невичерпну любов до своєї родини, тобто до того, чого Влад самотужки відцурався.

Він повернувся назад у крісло, заплющив очі та поринув у сон, так і не торкнувшись склянки спиртного напою, що прозорим окрайком безумства мовчки застигла на столі.

 

VI

Життя творчої людини зводиться до створення власної дев’ятої симфонії. Цеглини невпинної праці, нестримні пориви метушливої душі, безсонні ночі, вихористі долі, муки без причини і туга за світлом зі сну, все це є складової одного довготривалого і, почасти, безрезультатного процесу, у створенні власного шедевра, досяганні омріяної вершини своїх старань, матеріального втілення внутрішньої творчої енергії.

Зрештою, гарування мучеників муз на арені творчого Колізею – це завжди сигнали у Космос: кволі гулькання роз’ятреної душі в непроглядну темінь Всесвіту. І ніхто не знає, чи буде жадана відповідь звідти, чи автор так і знудиться в заміському будинку у квіту гераней в очікуванні зворотного зв’язку. Інколи відповідь не змушує на себе чекати; інколи приходить із суттєвим запізненням; а, зазвичай, замість відповіді сочиться з небесного тла прозора, як мара, тиша. Отаке.

Та велична іронія бога полягає в тому, що в один прекрасний момент він скидає на нахабного прохача усе, що він просив, і той, замість радості і цілковитого заспокоєння, обсерає литки. Раб не знає, куди бігти з відчиненої клітки, і падає у першу ж яму. Це пояснюється тим, що наші уявлення про свої сили зазвичай надто перебільшенні. Варто спробувати підняти найважчий камінь, який ти зможеш підняти, а потім поділити його вагу на два: ось міра твоїх сил, якою ти можеш керуватися при виборі цілей. Усе, що над нею, – егоїстичний плід твоєї хворої уяви. Митці спиваються під вагою слави або неслави; актори дохнуть від передозу у віп-номерах дорогих готелів; чемпіони падають на дно по закінченню спортивної кар’єри; царів-королів-диктаторів вішають на дибах або ж виганяють в сусідню країну. Метеорит успіху трощить їхні черепки, мов скляні лампочки. До всього, чого ти просиш у блакитної ляди над головою, потрібно бути готовим. Щоб палець всевишнього вдарив по струнам твоєї душі і народив музику, налагодь спершу струни, а потім просись на прослуховування.

Усі ці думки хаотично роїлися в голові Влада, коли він вранці наступного дня смалив на балконні папіроску і милувався сизим голубом, що сів поруч на перило. Він ковтнув залишки теплої кави, забрав сценарій і вийшов з квартири.

По дорозі до студії Влад звернув з наміченого маршруту і пішов до будинку, в якому жила Тома. Чоловік так і не наважився постукати в її двері. Він лише самотньо дивився на прямокутник вікна, що відрубно височів на вищому поверсі на усіма іншими, байдужими йому вікнами. Дивився і курив, заскалившись від ранішнього сонця, яке пересікало траєкторію його погляду скісними промінцями кульбабового кольору. За скляною шибкою животіло щось рідне і тепле, до якого безперестанку тягнуло. Та Влад розумів, що поки не може пірнути у хвилі того тепла. Занадто він завинив перед Томою. Він не може прийти до неї таким, яким вона знала його до цього дня. Йому треба змінитися. Треба перепливти Дніпро. Щоб хоч на йоту бути достойним цієї жінки.

Через деякий час Влад стояв на імпровізованій сцені перед камерою, готовий зіграти сцену зі сценарію, де поет працює над написанням вірша в тісному колимському бараці. За ним уважно спостерігав режисер, що сидів напроти.

«І знов обвугленими сірниками на сірих мурах сірі дні значу, і без кінця топчу тюремний камінь, і туги напиваюсь досхочу…», – декламував актор, силкуючись уявити себе в’язнем, знесиленим каторжним трудом і тридцяти ступеневим морозом.

«Напившись, запрягаю коні в шори і доганяю молоді літа, лечу в далекі голубі простори, де розцвітала юність золота», – продовжував він, вдаючи, ніби поет ходить у замкненому просторі, раз-по-раз кидаючи погляд у заґратоване вікно.

«…І клаптик неба, розп’ятий на ґратах, і нездріманне око у «вовчку»… Ні, ні, на вороних уже не ґрати: я…»

– Стоп! – пролунало раптом з студії. – Владе, можна тебе на хвилинку? – попрохав режисер актора, і той, засоромлений, підійшов до нього.

– Про що ти думаєш, коли читаєш цей вірш? – впрост запитав режисер і впився у Влада своїми глибокими очима.

– Про поета, звісно, про його муки на Колимі, ну і таке інше.

– Це добре. А зараз можеш подумати про свої муки?

Влад не знав, що відповісти режисеру.

– У кожного з нас є своя «внутрішня Колима», – вів далі той. – Це та частина, що вічно обпікає душу пломенем розкаяння і тавром непоправних помилок. Подумай про це і зіграй цю сцену знову.

Влад повернувся на сцену. За проханням режисера почав входити у той стан, коли мозок породжує картинки прожитого життя. І виходили вони сірими, як досвітнє небо над замерзлими сопками. Актор читав рядки вірша і згадував, як п`яним увалився до пологового будинку, де на нього чекала Тома з немовлям на худеньких руках. І як потім образив її, обізвавши шльондрою, звинувативши, що дочку вона «нагуляла». Згадував, як один напивався у своїй квартирі, де безтями, до цілковитого забуття… напивався, аби згасити той дикий біль безвиході, яка липкою тванню обснувала його життя. Згадував усі численні спроби досягти успіху в акторській кар’єрі, які завжди вінчалися крахом і новим витком мульких розчарувань. Згадував кпини товаришів і злорадну посмішку друга, який радів кожній його невдачі, прикриваючись надмірним оптимізмом. Згадував шляхи-дороги, якими шпортався навмання, силкуючись віднайти джерело своїх страждань; як відштовхував від себе людей, що тягнулися до його метушливої душі з надією втихомирити її божевільний танок. І в сонмищі цих образів зрозумів, що ніколи нікого не любив по-справжньому, з теплотою душі, з блиском в очах, з дрожжю у жилах; що сам обрік себе на холодну самотність, що висмоктувала усі його сили гострими іклами відчаю.

«Я в кам’янім, у кам’янім мішку», – раптом почув він свій голос ніби зі сторони, і звучав він так пронизливо і правдиво, що всередині щось ворухнулося, ніби зрушила з місця завалена крига.

Влад, похопившись, отямився і перше, що він побачив, це захопленні обличчя глядачів, а переду сім, режисера.

– Це те, що треба, – стримано вимовив він, однак усі присутні зрозуміли, що режисер сказав набагато більше.

Дівчинка-асистентка, та сама, що вручила колись акторові сценарій, цього разу підійшла до Влада і скала:

– Це було неймовірно!

Влада взяли на головну роль.

Mykhailo_Drai-Khmara_-_1910

 

VII

Влад стояв на березі Дніпра, і теплі хвилі річки торкалися його босих ніг. Вдихаючи вечірню прохолоду, що невидимо зміїлася над ртутним плесом, актор почувався легко і свіжо. За якусь мить він пірнув і поплив. Розгрібаючи спокійні потоки, чоловік пронизав вологе тло. Раз-по-раз в закрапленій далині жовтіла тонка піщана риска іншого берега. Тіло вигравало м’язами у теплій воді, хрускотіли кістки, нило сухожилля і серце вилітало з «адамової клітки». Та Влад плив, намагаючись не втрачати з очей шматок протилежної суші.

Коли його ноги торкнулися дна, він ледь міг дихати. Легені звела судома кашлю і з рота полетіло солоне харкотиння. Майже навколішках Влад виліз на берег і впав на прохолодний пісок, хрестом розкинувши руки. Він переплив Дніпро.

По поверненню додому Влад зібрав усі пляшки із спиртним, які роїлися в різних закутках його квартири і вилив п’янкі суміші в раковину.

 

VIII

  1. Екстер’єр. Вересень 1935 року, Київ, Пролетарський парк з широким виглядом на Дніпро. Будинок на вулиці Садовій 1. Багато свіжого сонця, чия жовта заграва яскраво висвітлює стіну будинку.

Крупний план. Вікно будинку на третьому поверсі.

Інтер’єр. Квартира поета. Велика вітальня з високими вікнами і балконом. На балконі в глечиках ростуть гвоздики, вербени, левконії і резеда. У кутку вітальні бачимо камін з білого мармуру, збудований трикутником. На ньому вази із засушеними польовими квітами. Паркет встелений українськими килимами. На стінах картини музейного ґатунку. В кімнаті стіл з білою скатертиною та рояль. Багато південного сонця.

Крупний план. Обличчя поета: горде, мужнє, красиве обличчя з високим чолом та різкими чорними бровами над сміливими очима сірого кольору. Ясне волоссям зачесане назад по моді 30 років. На ньому чорні брюки та біла сорочка з краваткою, вишита стильним українським взірцем. Поет сумно дивиться у вікно.

В кімнату вбігає донька поета, десятирічна Оксанка, тримаючи в руках клітку для птахів. В клітці на тонкій жердинці сполохано цвірінькає жовтуватий пташок.

ПОЕТ: Ластівонятко моє.

Бере у дівчинки клітку, відчиняє її і випускає птаха у вікно.

ПОЕТ: Як же мені хочеться бути цим птахом і ось так затерятися в блакиті українського неба.

До вітальні заходить жінка поета – Ніна.

НІНА: Оксаночко, донечка, піди пограйся до себе в кімнату. Нам с татуньом треба поговорити.

Дівчинка біжить до кімнати, граючись з білим пухнастим котом. Жінка та поет залишаються удвох.

НІНА: Що тобі сказав Вериківський1?

ПОЕТ: Ніно, не треба, не починай

НІНА (благально): Я прошу тебе, поговори зі мною про це.

Поет відходить від вікна і сідає за рояль.

ПОЕТ: Він сказав, що за мною скоро прийдуть.

Жінка важко падає на стілець і починає плакати.

ПОЕТ: Ось і дійшла моя черга до кулі в потилицю.

Поет знімає кришку з клавіш і стиха награє вальс з «Євгенія Онєгіна».

НІНА: Навіщо! Навіщо ти надрукував того сонета? Тобі ж казали, що це добром не кінчиться. А ти, як завжди, впертий!

ПОЕТ (припинивши грати): Справа не в сонеті, люба. Вірніше, не тільки в ньому. Витоптується поле української рожі взагалі, якщо ти розумієш про що я.

______________

Михайло Іванович Вериківський  — український композиторпедагогдиригент, фольклорист, му­зично-громадський діяч. Заслужений діяч мистецтв УРСР (1944). Професор (1946).

 

НІНА: Все, що я розумію, що після твоїх «Лебедів» тебе звільнили з Інституту мовознавства, не поновили на посаді в ані Польському педагогічному інституті, ані в Інституті лінгвістичної освіти. Тебе виключили зі Спілки наукових працівників. Усі твої втори вилучили з бібліотек і заборонили друкуватися. Ти вже два роки не маєш постійної роботи, і ми ледь зводимо кінці з кінцями. Знайомі не вітаються з нами при зустрічах.

ПОЕТ: Вони ніколи не були нам знайомими…

НІНА: Ось так завжди. Твоя козацька безпринципність!

Жінка піднімається і виходить в іншу кімнату.

Поет піднімається і йде за нею.

Зміна плану. Інтер’єр. Кабінет поета. Книжкові полиці заставленні книгами. На широкому столі списанні аркуші, розгорнуті словники з польської і чеських мов, глобус та фото Оксани в парку. На стіні над канапою висить картина «Річка Псьол».

Поет сідає поруч з дружиною на канапу, обіймає за плечі.

ПОЕТ: Коли мене заберуть, ти зможеш спробувати видати мої переклади з Пушкіна та Лермонтова, хоч під псевдонімом або взагалі без підпису. Вериківський винен мені за лібрето до «Принца Латуні». Крім того, ти можеш звертатися по допомогу до Рильского, він переді мною в боргу за посаду в «Українському академічному словнику», якою я йому поступився.

НІНА: Ти такий наївний, Михайло! Невже ти думаєш, що усі такі чесні, як ти? Що кожен здатен підібрати на вулиці розпухлу від голоду п’ятнадцятирічну дівчинку, привести її до себе додому, відігріти та відгодувати, як це зробив ти?

Поет піднімається, підходить до картини і довго мовчки дивиться на неї.

ПОЕТ (намагаючись змінити тему): Учора був у Володимирівському соборі. Зі стін тече, фрески Васнєцова, Катербинського і Нестерова потріскались і облуплюються. Там кілька років не палять, і пам’ятки мистецтва гинуть. Що це? Неохайність? Чи просто свідоме руйнування святині? Яке варварство.

НІНА: Ніхто нам не допоможе. У нас відберуть усе. Я знаю… я чула, що люди кажуть.

  1. Екстер’єр. Весна 1936 року, Київ, Лук`янівська в’язниця.

Інтер’єр. «Столипінка». Спаржево-сірі стіни зміїстого коридору. Конвойний одним великим ключем відчиняє тройник1.

КОНВОЙНИЙ: Драй-Хмара! На выход!

З середньої шконки злізає Поет. Виходить з камери. На ньому брюки без паска, злегка спущені з похудалої талії. Сорочка в риску з розстібнутим викотом. Чорні черевики без шнурів.

КОНВОЙНИЙ: Руки за спину! Лицом к стене!

ГОЛОС ЗА КАДРОМ: Драй-Хмара нам всем был хорошо известен как украинский националист и своими литературными националистическими работами (стихи и историко-литературные статьи) занял довольно видное место в националистических кругах. Характерным моментом в его деятельности является то, что Драй-Хмара в одном своем произведении «Лебеди» призывал писателей-националистов не сдавать своих позиций. Когда пролетарская критика вскрыла контрреволюционную сущность этого замаскированного символикой стихотворения, Драй-Хмара напечатал в газете «Пролетарская правда» фальшивые пояснения этого стихотворения.

Поет у супроводі конвойного йде довгастими коридорами Лук’янівки.

КОНВОЙНИЙ: Руки за спину! Лицом к стене!

ГОЛОС ЗА КАДРОМ: Это подтверждают показания Павла Филипповича, Николая Зерова и других участников националистической группировки. Кроме того, подсудимый сам сознался в проведения контрреволюционной деятельности подтвердив, что между ним и социальной революцией долгое время стоял национализм, который он ошибочно понимал как служение своему народу.

_______

1Тройник – камера, у якій утримуються не більше трьох в’язнів.

 

КОНВОЙНИЙ: Руки за спину! Лицом к стене!

ГОЛОС ЗА КАДРОМ: Ввиду сложности дела подсудимого и его явного нежелания сотрудничать со следствием, его дело было изъято из общей папки так называемых «украинских неоклассиков» и передано на рассмотрение особого совещания в Москву. Изучив все обстоятельства дела, особое совещания постановило: Драй-Хмару Михаила Афанасьевича за контрреволюционную деятельность, согласно ч. 8 ст. 54 УК УССР с применением мер социальной защити согласно ч. 2 ст. 54 УК УССР заключить в исправтрудлагерь сроком на пять лет, считая с 5 сентября 1935 года.

КОНВОЙНИЙ: Руки за спину! Лицом к стене!

Конвоїр відчиняє кімнату для побачень і вводить туди поета.

Інтер’єр. Кімната для побачень Лук`янівської в’язниці схожа на тамбур. Дуже мало світла. З обох боків дверей чатують енкавеесівці. В кімнаті маленький стіл облямований металевою тафлею. За столом бачимо дружину поета з донькою Оксаною. Дівчинка тримає в руках букетик пролісків.

ОКСАНА: Татуню!

ПОЕТ: Мої любі…

НІНА (стримуючи сльози): Як ти?

ПОЕТ: Мене звинуватили в терористичній діяльності на підставі показів Зерова, Филиповича, Марка Вороного і Сергія Козуба. Вони зізналися в приналежності до контрреволюційної терористичної організації. Ці люди, з якими я не мав нічого спільного або ж знаходився в неприязних стосунках, нахабно брехали, що я до останніх днів був їхнім однодумцем і належав разом з ними до контрреволюційного підпілля. Я переконаний, що вони обмовили мене з метою покращити своє становище і отримати вигідніше місце в таборі. Але, Ніно, я хочу щоб ти знала: я пройшов через усе, але не сказав нічого ні на себе, ні на інших. Саме тому їхніх брехливих наклепів було недостатньо, щоб віддати мене під суд. Мою справу виділили і направили на розгляд особливої наради в Москву1.

НІНА: І що далі чекає на тебе?

ПОЕТ: П’ять років у виправному таборі. Думаю, що це – Колима. Це не так вже і погано. Колима вважається одним із кращих таборів. Крім того, там рахується рік за два, тому я сподіваюсь, що звільнять мене раніше.

Оксана уриває розмову батька з матір’ю і протягує йому букетик пролісків.

ОКСАНА: Татуню, це – тобі!

Поет бере букет і кладе свою широку долоню на руки рідних йому людей.

ПОЕТ: Ластівонятко, дороге дитятко моє… як боляче мені, що я довго не чутиму твоєї музики, не читатиму разом з тобою віршів, не допомагатиму тобі робити уроки. Що б не сталося, пам’ятай, я завжди буду поруч. Будь хорошою, сильною, бо ти – моя козачка. Бережи своє здоров’я, люби матусю і ніколи не засмучуй її. Ти і мама – моє все.

КОНОВОЙНИЙ: Свидание окончено! Заключенный, на выход!

ПОЕТ: Прощавайте, мої любі!

КОНОВОЙНИЙ: Руки за спину! Лицом к стене!

– Стоп! Знято! – пролунав на майданчику голос режисера. – Гарна робота! Усім дякую! На сьогодні це все.

 

IX

Влад з товаришем по знімальному майданчику сидів за столиком тротуарного кафе. Надворі була весна. Минув майже рік відтоді, як Влад вперше взяв до рук сценарій «Лебедя». Робота над картиною йшла повним ходом. Переважно зйомки проводилися в Карпатах, Криму та на рідному поетові Поділлі. Одним словом, там, де можна було відшукати потрібну натуру пейзажів.

– Що будете пити? – запитав офіціант відвідувачів коли ті визначилися зі стравами.

– Чаю, – відповів Влад, – чорного міцного чаю з лимоном, будь ласка.

– Можливо, вип’ємо чогось міцного? – звернувся до нього товариш.

– З тих пір, як спиртне забулькотіло у зміїстій трубі раковини в моїй кухні, я не брав в рота ні краплі, – відмовив Влад і підтвердив сказане, накривши долонею склянку з водою, яка стояла на столі.

– Вживаєшся в роль?

Влад стримано посміхнувся у відповідь.

Далі між ними почався діалог про спільні акторські справи. Та Влад між репліками ґавився в думках про Тому, від чого розмова плужилася і виходила сирою. Усі ці місяці він так і не наважився прийти до неї, хоч кілька разів і набирав її номер. Та дівчина не відповідала. Кропітка робота над роллю трохи відволікала актора від думок про Тому, однак її образ вряди-годи виниряв в пам’яті, від чого в грудях колихалося мульке відчуття суму.

Та найбільш вражало Влада те, що він усе частіше думав про доньку. Часто він намагався уявити, яка вона: на кого більше схожа, якого кольору у неї очі, чи вимовляє вже літеру «р», чи питається про нього. Почуття поета, якого він грав, до рідної сім’ї трафаретом відбивалися на його душі і щоразу підтоплювали безлюдну частину острівка, яку Влад так довго старанно боронив дурними вчинками.

Зараз йому пригадалася розмова, що якось відбулася між ним та режисером, коли вони обговорювали сцену побачення поета з сім’єю в тамбурі Лук`янівської в’язниці.

– Що найбільш приваблює тебе у твоєму героєві?

– Його козацький характер, – не роздумуючи відповів Влад. – Недарма у нього прізвище таке гайдамацьке – «драй», від слова «драти». Думаю, це і є той стержень, що зробив його життя і смерть героїчним.

І коли вже здалося, що розмова закінчилася, Влад раптом додав:

– Та найбільший героїзм поета полягає навіть не в мужньому прийнятті несправедливого присуду і невідворотного трагічного кінця, а у тому, що він в нелюдських умовах зміг зберегти і пронести крізь тортури і знущання безмежно-глибоку любов до своєї сім`ї, намагаючись подолати каторгу і смерть. Подивіться навколо: сьогодні сім`ї розпадаються зі швидкістю світла. Варто проблемі дмухнути на шлюб, як той руйнується мов картковий будиночок. Одразу починають нити про власну свободу, про відсутність уваги, про неповагу, про різність характерів і називають безліч інших причин, аби виправдати своє безглузде рішення про розлучення. Маючи достаток, хліб і до хліба, ми водночас втратили найголовніше – любов. Ми просто перестали цінувати тих, хто поруч з нами, приймаючи це як звичайну річ. Відштовхуємо їх, будучи переконані в тому, що завтра знайдеться інша чи інший. Ми живемо у часи боягузів, які бояться нести найбільшу відповідальність із усіх можливих – відповідальність за родину. Якщо взяти сучасного чоловіка і помістити його в середовище Драй-Хмари, він би з власної волі втопився у водах Колими через свою малодушність.

По поверненні додому Влад за звичкою взяв до рук книгу і став читати. Аби краще проникнути у внутрішній світ поета, актор поповнив свою до того крихітну бібліотеку книжками, які читав Драй у засланні: «Кобзар», «Життя Мікеланджело» Ромеа Ролана, «Голем» Густава Мейрінка, трудами Анатоля Франса, Шолом-Алейхема, Достоєвського, Бруно Ясенського, Блока, Хемінгвея, Данте та іншими.

Треба сказати, що і гардероб Влада суттєво змінився. На зміну розтягнутим футболкам, потертим джинсам і кросівкам прийшли світлі сорочки, брюки, ділові костюми та натерті до блиску черевики. Він також придбав собі годинник, якого до «знайомства» з поетом ніколи не мав. Віддав борги. Змінив зачіску і парфуми. Зайнявся своїм тілом, регулярно виконуючи фізичні вправи завдяки чому воно набуло чіткіших обрисів. Навіть намагався писати вірші, щоправда, виходило це у Влада вкрай погано, однак заради розумового заняття він не покидав поетичних вправ.

Тепер він мав інтелігентний вигляд, який повною мірою відповідав його збагаченому самовдосконаленням внутрішньому світу.

Та попри це тотожність його герою була неповною. Не вистачало найважливішої деталі, яка змогла б повністю освітлити його майбутній шлях, – Томи.

Якогось дня він постав перед нею на порозі її квартири з пишним букетом квітів. Жінка була спантеличена раптовою появою Влада. Вона зустріла його в домашньому халатику і кухонному фартуху поверх нього. Її світле волосся скуйовдилося, а бліді щічки залив пилуватий рум’янець.

– Можна увійти?

Тома провела його в кімнату.

Та легковажність, з якою Влад колись ставився до жінки сьогодні зникла. Він помітно нервував, щоразу витираючи спітнілі долоні білим носовичком. Чоловік старанно підбирав слова в розмові з жінкою, що викликало її помітне здивування.

– Гарно виглядаєш, – сказала вона йому, ставлячи квіти у вазу.

– А ти – не змінилася. Така ж чарівна, як і завжди.

Тут Тома не витримала і випустила на вуста посмішку, в якій змішалися здивування, радість і обережність.

– А де мала? – запитав Влад дістаючи з пакетика м’яку іграшку.

– Вона спить. У нас тиха година.

– Я можу на неї поглянути?

– Звичайно. Тільки тихенько, не розбуди.

Влад схилився над ліжечком, в якому спала його донька. Кирпатий носик сопів у крихітну ручечку, що ніби прекрасна перлинка лежала на перинці. Світлі колоски волосся м’яко розкидались по сніжно-білому лобику. Тонкі та довгі вії непорушно зімкнулися під веселками брів, полонивши кольорові сни.

Актор довго дивився на дівчинку і катував себе одним єдиним запитанням: «як я міг відцуратися такого дива?».

Коли Влад повернувся то помітив, що Тома кудись збирається.

– Я сходжу до магазину. Мені немає чим тебе пригостити. В домі відсутні спиртні напої.

Влад ніжно взяв її за руку.

– Не треба нікуди йти.

– Тобі не треба випити? Ти завжди казав що алкоголь робить тебе сильнішим і кмітливішим, що без нього ти не здатен нормально спілкуватися зі мною.

– Усе змінилося, Тома. Я веж рік як не вживаю. І… і мені соромно за своє минуле. Соромно за те, як я поводився з тобою і з донечкою.

– З донечкою? – отетеріло закліпала очима жінка. – Ти вперше за п’ять років згадав про неї.

Влад відчував, як слова жінки гострими ятаганами простромлюють його серце. Можливо, це була її помста. Помста за довгу чуттєву каторгу, на яку обрік її Влад.

– Мені не вистачає вас, – засоромлено вичавив з себе актор. – Я був дурним і необачним. І, ще раз повторюся, я ненавиджу себе за це.

Тома дивилася на чоловіка сповненими світлом очима. Грати відчуження та забуття, які вона навмисно збудувала, аби скоріше загасити біль від втрати коханого, не давали його словам повністю проникнути в її вистраждане серце. Жінка більше не вірила акторові, ніж вірила. Той, хто раз обпікся, завжди уникатиме вогню.

– Не алкоголь робить чоловіка сильним, а – сім`я.

– Я не впізнаю тебе! Що сталося з тим цинічним чоловіком, який постійно відштовхував мене, навмисно завдав болю, не приймав власну дитину? Невже він може так раптово зникнути?

– Він втопився у Дніпрі, коли перепливав його, – сказав Влад і наблизив своє лице до жінки, аби поцілувати.

Але Тома злегка відштовхнула актора.

– Не так швидко. Я доклала чимало зусиль, щоб забути тебе. Ті минулі почуття, які зводили мене з розуму буде, не так просто повернути.

– Я готовий зробити усе, аби повернути тебе і доньку у своє життя.

– Ти говорив, що у тебе немає свого життя. Що ти проживаєш чуже і хочеш покінчити з цим повного страждань існуванням. В таке життя ти хочеш нас забрати?

Тома говорила ті слова, які давним-давно кипіли у неї всередині. Тепер вона могла висвітлити Владові душу правдою, яка рвалася назовні з її нецілованих губ.

– Тома, Тома! Ти маєш право вбивати мене! Але, благаю, почуй! Усі мої страждання були породженні відсутністю любові у житті! Мені набридло відштовхувати від себе тих, кого я люблю. Розумієш, люблю! Лише одна любов здатна врятувати людину: не дати їй замерзнути в тридцяти-ступеневий мороз, не сконати на каторзі, вгамовувати біль у грудях, ниття набряклих від холоду ніг, свербіння мозолів від кайла. Усе це можна стерпіти, коли навіть на відстані відчуваєш тепло рідних і коханих тобою сердець. Я відштовхував те, що здатне мене врятувати.

– Ти говориш зараз правду? – недовірливо перепитала Тома.

– Так, люба, так. Я хочу, щоб ти повірила, що я змінився. Хочу, щоб ти знала, що моє прагнення до страждань було не латентним потягом до смерті, а прагненням пізнати глибину власних можливостей, фізичної витривалості і моральної сили. Це прагнення, закладене в мені матір’ю, яка витягла мене з того світу. Порух очей і раптове биття серця немовляти з мого сну – це і є перший виклик, що ознаменував стиль усього мого життя. Я був на дні, Тома. І я точно знаю, що дно – це самотність.

Зі своєї кімнати вийшла дівчинка. Вона глипала сонними оченятами на Влада, протираючи їх крихітними рученятками. Потім підбігла до мами і та взяла її на руки.

– Що це за дядя? – невинно запитала дівчинка Тому.

Влад підійшов до них і обійняв.

– Я твій тато, – ніжно відповів він донечці.

 

Х

Екстер’єр. Травень 1936 року. Місто Чита, Забайкальський край. Ранок. На пероні залізничної станції зміїться густий дим потяга з арештантами, який щойно прибув.

Інтер’єр. Столипінський вагон. Вікна з середини вкриті металевими пластинами. Близько півтори тисячі арештантів.

Поет у щільному юрмищі намагається пробитися до виходу.

Торуючи собі шлях ліктями він виходить на вулицю. По перону снує багато народу. Всюди конвойні з гвинтівками.

Поет іде до найближчого продуктового кіоску.

ПОЕТ: Один кілограм сала, будь ласка.

ПРОДАВЧИНЯ: 15 рублей.

Розраховується, забирає решту і кладе в кишеню. Розвертається, щоб йти, але ненароком штовхає якусь особу, що стрімголов бігла мимо. Від цього зіткнення з пазухи незнайомця випадає книга. Той, не помітивши, біжить далі.

ПОЕТ (услід): Гей! Ви загубили!

Та його не чують. Він піднімає книгу і бачить, що то «Кобзар». Поет поглядом вишукує незнайомця в натовпі і помічає, що той забіг у вагон, в якому їде він сам.

Повернувшись у вагон поет починає пошуки, зазираючи в камери та обличчя арештантів, що тісняться в коридорі. Його штовхають. Лаються, обурюючись, що він порушує їхній і без того крихітний простір. Скоро він бачить розшукуваного. Ним виявляється молодий хлопчина невисокого зросту у твідовому картузі та фуфайці.

ПОЕТ (торкається його плеча): Гей! Це ваше?

Хлопчина повертається і поет впізнає у ньому свого бувшого студента з Кам’янець-Подільського університету, де вчителював у 1918 році на посаді приват-доцента кафедри слов’янської філології.

ПОЕТ: Володю? Ти?

ВОЛОДЯ: Михайле Опанасовичу?

Вони обіймаються. Володя спритно розштовхує арештантів, звільняючи місце для поета.

ОДИН З АРЕШТПНТІВ (обурено): Хохлы достали!

ВОЛОДЯ (пошепки): Я, Михайле Опанасовичу, по 58 йду, за контрреволюцію. Пришили участь у підпільній троцькістській групі. Та я ні сном, ні духом про ці групи. Ми з колегами в Кам’янці самостійно антирадянські листівки друкували і вночі поширювали. Тут таких, як я, називають «аса» – антисоветская агитация. Нас тут багато.

ПОЕТ: Здається, ми з тобою їдемо в одне і те ж місце.

ВОЛОДЯ: Колима… На початку червня будемо у Владивостоці.

ПОЕТ: Та маю надію, що все буде добре. До року сорокового звільнюся. Головне – не падати духом.

ВОЛОДЯ: Так то воно так, але ж страшні речі про ті табори розповідали. Он, гляньте.

Володя вказав поглядом на нари сусідньої камери. На кожній з них лежало по одному чоловіку в той час, коли інші задихалися в тісноті і їхали стоячи.

ВОЛОДЯ: Блатарі… справжні вовки. От кого треба остерігатися.

Поет мовчки кивнув у відповідь.

ВОЛОДЯ: А «Кобзаря» лишіть собі. Це мені друзі з собою дали, аби, як ви щойно сказали, духом не впав. Видання старе, з великими пропусками і грубими помилками, та все ж – рідне слово.

У вагоні починають роздавати їжу.

ВОЛОДЯ: Тут двічі на день дають гаряче. Це невимовно тішить. А то до Маріїнська, що перед Красноярськом, усі їхали на сухому пайку.

Арештанти беруть миски і починають їсти.

  1. Екстер’єр. Осінь 1936 року. Лівий берег середньої Колими, Охотське узбережжя, бухта Нагаєво, копальня «Партизан».

В копальні лопатами та кайлами працюють арештанти. По краю забою вишукувався конвой. Скриплять дерев’яні короба, в яких арештанти вивозять ґрунт та каміння до відвалів.

Поет вибиває кайлом породу. Раптом, поруч із ним падає навколішки літній чоловік, впускає кайло і, зболено мружачись, хапається за поперек.

ЛІТНІЙ ЧОЛОВІК: Empfindlich als, nicht kann aufatmen!1

КОНВОЙНИЙ: (шарпає затвор рушниці і кричить зверху до літнього чоловіка) Поднять кайло! Я сказал: поднять кайло!

Поет опускається поруч і допомагає літньому чоловіку піднятися.

ПОЕТ (німецькою): Піднімайтеся! А то пришиють відмову від роботи і розстріляють.

Поет кладе йому в руки кайло і той продовжує працювати перемагаючи біль.

ЛІТНІЙ ЧОЛОВІК (німецькою): Ви знаєте німецьку?

ПОЕТ (німецькою):Так.

ЛІТНІЙ ЧОЛОВІК (німецькою): Мене звати Ганс. Дякую вам.

ПОЕТ: Михайло. Тримайтеся.

Інтер’єр. Зима 1936 року. Палатка на копальні «Партизан». Приміщення з дерев’яними стінами і рваним брезентом, пробитим камінням від вибухів у копальні. Між заритими поруч стовпами по рейкам над палаткою натягнута толь. В палатці сорок чоловік. Поет лежить на нижніх нарах з матрацом, простирадлом та ковдрою і дмухає на криваві долоні. Посеред палатки на пічці в казанках розтавав сніг, зібраний арештантами для приготування чаю.

В палатку заходять двоє військових у авіаційних бурках.

ВІЙСЬКОВИЙ: Заключенный Драй-Хмара, на выход!

Поет піднімається з нар і покірно йде до виходу.

ДРУГИЙ ВІЙСЬКОВИЙ: Опять котелки!

Перекидає прикладом гвинтівки казанки, і ті валяться на землю.

Поета ведуть табором. Бачимо зимовий пейзаж: на вікнах барків, в яких у ліпших умовах мешкають «блатарі», троцькісти та охорона, товстим прошарком налипла крига.

__________

1 Empfindlich als, nicht kann aufatmen – дуже боляче, не можу дихнути (нім.).

 

Вдалині під чорним небом синіють засніжені сопки. З рота поета й військових йде пара. Під ногами голосно скрипить сніг.

Вони проходять столову, лікарню, вахту і заходять у невеличке приміщення. В теплому кабінеті за столом, оббитим зеленим сукном, засідає начальник табору.

ВІЙСЬКОВИЙ: Заключенный Драй-Хмара по вашему приказанию доставлен.

НАЧАЛЬНИК: Свободны.

Начальник вказує поетові на стілець, і той присідає. Протягує йому кисет з махоркою.

НАЧАЛЬНИК: Угощайтесь: материковская махорка, ярославская «Белка». Тут днем с огнем такой не сыщешь.

ПОЕТ: Я не палю.

НАЧАЛЬНИК: Тоже правильно. Тут вот какое дело. Нам стало известно, что вы владеете иностранными языками. Это правда?

ПОЕТ: Правда.

НАЧАЛЬНИК: Какими?

ПОЕТ: Польська, чеська, німецька.

НАЧАЛЬНИК: Еще?

ПОЕТ: Французька, фінська, італійська… російська та білоруська, якщо бажаєте. Почав вивчати англійську.

НАЧАЛЬНИК: Превосходно. В связи с этим руководством лагеря принято решение организовать педагогическую работу и создать кружки по изучению иностранных языков. Плюс ко всему, неплохо было бы помочь нашим молодым заключенным получить начальное образование. Эту работу, ввиду незаурядных способностей, предлагаю организовать и возглавить вам. Ясное дело, что это займет почти все ваше время, поэтому вы будете освобождены от работы в забое и на лесозаготовках. В ваши обязанности, кроме педагогической работы, будет входить работа дневального. Кроме этого, вы получите улучшенные жилищные условия и, соответственно, питание.

Крупний план. Камера повільно наближає лице поета, далі його сірі очі і через них ми ніби виниряємо у нічне небо над Києвом: дощове, важке, непривітне, раз-по-раз сполосоване блискавкою. Далі виникає зображення квартири поета. У ній бачимо енкавеесівців, що здійснюють там обшук. Дружина поета Ніна, у довгій білі нічні сорочці стоїть в кутку кімнати, не зводячи з очей з хворої на скарлатину доньки. Енкавеесівці рвуть ноти зібранні з рояля, перевертають книжкові полиці, вивертають нутрощі письмового стола. В цей час чується голос поета за кадром.

ГОЛОС ПОЕТА: Мої дорогі! Живу я зараз трохи краще. Фізично майже не працюю бо увесь час йде на викладацьку роботу: крім гуртків російського, німецького та англійської мов я маю ще уроки з хлопцями, яких готую до екзаменів за третій, четвертий та п’ятий класи середньої школи. До дванадцяти годин дня я більш-менш вільний (у цей час я виконую обов’язки днювального): готую дрова і топлю піч, від дванадцятої до першої години дня обідаю, а потім до шостої вечора репетирую в драматичному гуртку. У шість годин вечеряю, а потім до восьми-дев`яти займаюся в мовних гуртках. Крім того, я ще пишу різні статті в газету і надаю юридичну допомогу товаришам. Погода зараз на Колимі хороша: мороз градусів 30. Тут це вважається майже відлигою. Обіймаю і цілую міцно. На днях вишлю телеграму.

Бухта Нагаєво Магаданська область 1937 рік.

Зображення на екрані уповільнюється. Бачимо кадри, як енкавеесівці виштовхують Ніну з квартири, спускають по сходинках і саджають в чорне авто, яке чатує під під’їздом.

Знову чуємо голос поета за кадром.

ГОЛОС ПОЕТА: Дякую за те, що не забуваєте мене, що піклуєтесь про мене, відриваючи шматок хліба від свого. Я вдячний вам за це і ніколи цього не забуду. Не передавайте мені ні грошей, ні речей. Одяг, білизну та взуття я тут маю, а коштів для викупу пайка мені вистачить. Надсилайте лише посилки, а в посилках передавайте сало, часник та сушені фрукти.

Мені було дуже приємно отримувати від тебе, Нініка, продукти, які ти своїми руками клала в ящик. Дякую за труди, за пам’ять, за все.

Нас розділяє п’ятнадцять тисяч кілометрів, але серце моє б’ється з вашим в унісон.

Зараз у нас вісім годин вечора – значить, у вас дванадцята. Цілую та обіймаю вас міцно-міцно. Весь ваш, Михайлик.

Бухта Нагаєво Магаданська область 1937 рік.

В цей час на екрані зміна плану. Уповільнені кадри: високий енкавеесівець підіймає з ліжка доньку поета і незграбно бере її на руки. Та вся трясеться від високої температури, на чолі і верхньою губою видно дрібні крапельки поту. Він зносить її сходинками, виносить на вулицю і віддає двірнику.

ГОЛОС ПОЕТА: На Новий рік на загальних зборах я отримав від начальства подяку за хорошу роботу, бездоганну поведінку і участь в культурно-масовій роботі з занесенням цієї подяки в особову справу. Сьогодні до трьох годин дня я працював у лісі: пилили модрину. Працювали вздовж річки. Береги у неї обривчасті і скелясті, як берега Смотрича, тільки в два рази нижчі. Чекаю вашої квітневої посилки. Вчора багато хто отримав посилки. Напевно, скоро отримаю і я. А друга, вереснева посилка, пропала. Хтось її замість мене отримав, підробивши мій підпис. Вимагайте хоча б гроші за неї. Сьогодні напишу заяву про помилування на ім’я товариша Сталіна. Таку ж заяву я подав до Комісії приватних амністій при ЦВК СРСР. Але яка буде відповідь, знову ж таки, не знаю. Надіюсь, так само, як інші. «Среди упорной борьбы и труда…» – співає патефон…

Річка «Неріга» Магаданська область 1937 рік.

Голос поета за кадром стихає.

Зміна плану. Зараз ми бачимо Ніну у приміщенні продовгуватої форми з овальною стелею, схожому на тунель. Під стелею заґратоване вікно. На стінах висить плакат з написом «Да здравствует мировой Октябрь!» та чорно-білий портрет Сталіна. Жінка, судомно склавши руки на грудях, сидить у нічній сорочці. Поверх плечей накинута махрова хустина. Волосся її розплетене і хаотично спадає на плечі. В кабінеті, окрім неї, знаходяться троє енкавеесівців: високих, з довгими, сильними руками. Один з них безперестанку палив.

ЕНКАВЕЕСІВЕЦЬ: Вы получали предупреждение от работников народного комиссариата о том, что посылать посылки заключенному Драй-Хмаре в заключение строжайше запрещается?

НІНА (ніби не чуючи запитання): Де моя донька? Я хочу бачити мою доньку!

ЕНКАВЕЕСІВЕЦЬ: Я повторяю вопрос: вы знали о том, что посылать посылки заключенному Драй-Хмаре в заключение запрещено?

НІНА: Відведіть мене до доньки! Що з моєю дитиною?

Енкавеесівець підіймається з-за столу і повільно довгим вказівним пальцем скидає хустину з плечей жінки. Потім різко хапає її за волосся і кричить прямо в обличчя

ЕНКАВЕЕСІВЕЦЬ: Вы посылали посылки своему мужу?

НІНА: Так…

Зміна плану. Бачимо квартиру поета. З неї якісь люди в цивільному уперемішку з військовими виносять усі речі.

Знову чуємо голос поета за кадром.

ГОЛОС ПОЕТА: Мої любі…мої дорогі,

Я досі не отримав жодного вашого листа. Важко жити без вісточки від вас. З нетерпінням чекаю, коли хоча б один лист розіб’є охотську кригу і сповістить про ваше життя. Де ви зараз знаходитесь, любі мої?

Зміна плану. Ніна з донькою на руках їде у вагоні потяга. З речей у них невеличка валіза. Кругом багато різночинного народу. Потяг ритмічно хитається. Оксаночка спить, схиливши голівку мамі на плече. Ніна зажурено дивиться просто себе. В очах тремтять сльози. Потяг їде, їде, їде… картинка не зникає, і її супроводжує знайомий нам голос.

ГОЛОС ПОЕТА: Невже, Нінуся, ти не розумієш, як мене це затишшя лякає? Чи ж твої листи десь загубилися в дорозі? Я так чекаю листів від Оксаночки, а їх немає і немає… Мені боляче, що моя Оксаночка, якою я жив і живу, заради якої готовий на всілякі жертви, не має потреби спілкуватися зі мною. Ти уявляєш собі, якою насолодою було для мене її дитяче воркування про прочитанні книги? Ти якось писала, щоб я не відвикав від Оксаночки, а я боюсь, щоб вона не відвикла від мене.

Зміна плану. Потяг зупиняється на залізничній станції. Назва станції – Белебей. Ніна з Оксаною сходять на перон і розгублено дивляться зокола. А навколо сама лише пилюка, що вихориться у скісному промінні призахідного сонця.

ГОЛОС ПОЕТА: Я увесь час страждаю безсонням. Не сплю вже протягом трьох тижнів, не маючи ні місця, ні постелі. А в нетопленій палатці холодно, надворі, або як тут кажуть «на вулиці», стоїть тридцяти-ступеневий мороз, і вітер часто стрясає полотняний дах і обдає крижаним подихом груди тих, хто спить на полу. Сиджу на їжі святого Антонія, отримуючи її раз на добу: чотириста грамів хліба, п’ятдесят грамів риби і черпак баланди. Я дуже, дуже схуд. Груди – сама шкіра та кістки, усі ребра видно. На руках та ногах взулися жили. Ледве плентаюся на роботу і думаю, як то це зараз кайлить і працювати лопатою. Більше всього у мене болять руки. Нещодавно медокмісія констатувала у мене міокард, саме тому у мене набухла ліва нога.

Але я щиро вірю, що страждання оновить і очистить наші душі, що ми станемо кращими і більш піднесеними. Пізно вже. Потрібно лягати, бо опівсьомої – розвід. До побачення, мої любі! Цілую вас крепко, обімаю і жадаю якнайскоріше побачити вас. Залишаюсь люблячим вас безмежно. М.

ДВК, Нагаєво, Ортукан, Експедиційний. Зима 1937 року.

Камера таким же робом повертає нас на Колиму в барак поета. Бачимо його худе, змучене, понівечене чиряками лице густо заросле бородою. Він тримає листа, якого щойно закінчив читати. Руки його тремтять. Він повільно піднімає аркуш, втикається у нього обличчям і гірко плаче.

ВОЛОДЯ: Що з вами?

ПОЕТ: Дружину з донькою вислали з Києва… З України вислали… в Башкирію.

Поруч з ними на нарах сидить арештант і чує розмову.

АРЕШТАНТ: Куди саме?

ПОЕТ: В Белебей.

АРЕШТНТ: Сільськогосподарський район. Клімат там добрий. Я туди на кумисний курорт якось їздив. Загалом, непогане місце: ліс, залізнична станція. Шкода лишень, що річки зась.

ПОЕТ: Пишуть, що становище у них катастрофічне. А я нічим не можу допомогти. На зберкнижці у мене є двісті рублів. Це все, що я маю. Треба проситися в копальню: при напруженій роботі може щось там і зароблю.

ВОЛОДЯ: В копальні заробіток починається після виконання 100% норми. Виробити тут норму неможливо. З вашим здоров’ям це вірна загибель.

Поет оглядає опухлу ногу.

Заґавившись в розмові і спогадах поет не помічає, як у нього двоє з/к цуплять щойно отримані листи та фотокартки і притьмом відносять їх в інший бік бараку. Поет, оговтавшись, виявляє крадіжку і розгублено кидається на пошуки. Та його листи ті, кого в таборі називають «блатарями», вже розірвали у скрутили з них папіроски. Поет кидається на злодюг, однак отримує рішучу відсіч. «Блатарі» побивають його на очах у всього бараку.

БЛАТАРЬ: Тебя Маерчик на представку в буру проиграл1.

Поет знав цього Маерчика: низькорослий жидок з гачкуватим носом і наколотою цитатою з Єсеніна на грудях – «не жалею, не зову, не плачу».

ПОЕТ: (понівечений на землі): Ви вкрали найдорожче!

БЛАТАРЬ (схилившись над ним): Видишь, хахол, как бывает: не все в жизни можно получить, зато все можно просрать.

____________

1Представка – борг у карточних іграх «блатарів». Коли блатарю не має що ставити на кон, він грає на представку. Представкою слугували чужі речі, або ж навіть, чуже життя.

 

Екстер’єр. Копальня на річці Утіная, Ортукан.

Арештанти працюють кайлами та лопатами. Серед них поет. Раптом звідкись здаля доносяться постріли. Усі на мить зупиняються і підіймають голови. Тим, хто вище по відвалу, видно, як військові трохи далі до лісу вишикували колону і вибірково розстрілюють з неї в’язнів.

ПОЕТ: Диявольська розривка.

ВОЛОДЯ: Головне – вірити у те, що з нами у неї не зіграють.

ПОЕТ: Віра – це вперте заперечення реальності.

Володя здивовано глипає на поета і в очі кидається його змарнілий, напівживий стан.

 

ХІ

– Скажіть, вас не бентежить той факт, що у часи, коли українське кіно переживає не кращі часи, ви знімаєте картину, розраховану далеко не на масового глядача? Можливо, кошти вигідніше вкладати у виробництво масового продукту або ж у щось таке, що віддає проблемами сьогодення? – поставила запитання режисеру молода журналістка.

В залі було чимало народу. В основному журналісти, представники продакшинів, студенти і кілька зайд. Конференцію зібрали на честь останнього епізоду фільму «Лебідь», який мали відзняти наступної неділі, після чого зйомки фільму оголосять завершеними.

За вигнутим дугою столом сидів режисер, генеральний продюсер, Влад як виконувач головної ролі та оператор.

– Слово і ті, хто працює зі словом, актуальні у будь які часи, – відповідав режисер. – І ви даремно думаєте, що життя українському поета, вченого, перекладача Михайла Опанасовича Драй-Хмари не цікаве масовому українському глядачу. Ми переконані в протилежному. Звичайно, людей більше притягує стрілянина, кров і лупцювання. Але ж навіть у Біблії сказано, що раніше всього було слово. Там не написано, що раніше всього була куля і куля була всім. Слово має надзвичайну силу. Згадаймо Марусю Чурай. Ми усі знаємо, що вояки ОУН-УПА надихалися романом Горліс-Горського «Холодний Яр», а хлопаки під час подій на Майдані не втомлювалися перечитувати «Гайдамаків». Так і ми намагаємося через життя одного українця показати незламний дух усієї нації. Таке наше сьогодення. Такий наш масовий продукт… повинен бути.

– Розкажіть про роботу над фільмом.

– Ми знімали усі сцени в хронологічному порядку, і кожен день після зйомок їх монтували. Від сценарію ми не відступитися ні на йоту.

Із залу звернулися до Влада:

– Як вам далася робота над героєм? Ми знаємо, що це ваша перша головна роль?

– Ця роль змінила усе моє життя… кардинально… в кращу, маю надію, сторону. Я навіть не уявляю, як розпрощатися з персонажем, який став частиною мене. Але про це ще рано говорити. Попереду остання сцена, і, треба сказати, вона найважча. Я готувався до неї протягом всього періоду зйомок і досі не знаю, чи вдасться мені зіграти її так, як треба. Чи вийде показати оту незламність духу, про яку говорив Антон Павлович.

Після конференції Влад гуляв з Томою та дочкою. Вони проходжувалися вулицями міста, насолоджуючись один одним. Тома міцно тримала Влада за руку, а той не зводив очей з малечі. Завтра Влад мав вирушати з усією знімальною групою в Карпати, де планувалося зняти останню сцену загибелі поета.

– Знаєш, я і справді дуже переживаю за цей епізод.

– Зіграй його для мене, – сердечно сказала Тома. – Прямо зараз.

Влад посміхнувся у відповідь, але заперечувати не став.

Він відійшов трохи вбік, згорбив плечі і повісив голову на груди. Потім зробив крок, впевнено підняв голову, звів очі у простору і сказав: «Не чіпай, кате, молоде життя! Бери моє!»

Цієї миті Тома зімітувала в долоні пістолет і, націлившись на Влада, сказала: «Пф!» Влад схопився за серце і розпростерся на землі.

– Браво! – заплескали в долоні його рідні. – Можеш не хвилюватися. У тебе все вийде.

 

ХІІ

Мати прижала немовля до себе. Воно голосно кричало і випинало м’якенький кулачки догори. Кімната потроху почала заливатися світлом: спочатку воно струмувало зі стін, потім зі стелі, потім рясними потоками бризнуло з підлоги. Його проміння було скісним і білим, мов крихти зшкрябаного з вікна морозного візерунка. Ось світло захоплює лікарів і вони щезають у ньому, розчиняються. У кімнаті лишається самі мати та немовля. Воно плаче, а мати дивиться так на нього, чи то суворо, чи то ніжно… і ні слова не каже, ніби хоче, щоби воно викричало усю біль, спричинену зупинкою маленького сердечка. Дивиться і мовчить… мовчить… мовчить.

Влад прокинувся. Тіло злегка сіпалося від раптового пробудження. За вікном уже світало. Поруч мирно спала Тома. Влад устав з ліжка і почав збирати речі. За годину він вийшов з квартири до студії, звідки знімальна група мала відправитися у своє останнє відрядження. На столі коло ліжка він лишив записку зі словами: «Лише ви і нічого більше. Люблю».

Автобус стояв у назначеному місці, однак команди грузитися не лунало. Режисер затримувався. Влад безперестанку палив. Інші пили каву і безугавно теревенили. Час крихітними піщинками падав у лякаючу хлань очікування.

Раптом у приміщення зайшов режисер. Він був помітно пригнічений і уникав дивитися колегам в очі. Призвоїтий став перед групою на невеликому підвищенні і незграбно кинув сумку з речами.

– У мене кепські новини, – без прелюдій почав він. – Нас відмовилися фінансувати. Спонсори вирішили вкластися у проект про національну гвардію, чи нову міліцію, я так і не зрозумів. Зйомки над фільмом доведеться припинити. Відзнятий матеріал відправиться на полиці чекати свого часу. Усім дякую за роботу. Побачимось, коли побачимось.

Він говорив і ніби дивився на присутніх, але погляд його розсіювався, губився, нюшкувався. Та все-таки режисер зиркнув на Влада. Бо знав, що ця звістка для нього означала. А Влад ніби зрозумів усе до його приходу.

Занадто сильно він цього хотів, щоби йому збутися. Занадто небо близько було над землею і сонце не в парі з його душею.

Актор різко підвівся і вийшов з приміщення геть.

Спочатку вулиця хиталася. Навіть не зрозуміло, як оті будинки та слупи встояли на ній. Потім ніби заспокоїлася. Лише світ навколо став якийсь сіруватий, нудотно-гнівний, облямований мерехтливою муттю. До цього більш-менш прийнятні звуки околиці зараз стали знущальним деренчанням. Кидалося в очі незграбність тканин, луската сторона посмішок, бутафорні вітання нового дня, скелети строкатих реклам, тифозна червонота світлофорів, кам’яно-холодні заори неба над Дніпром і нудно-в’їдливий сморід підворіття. На цьому непритомному фоні розтиналися Владові мрії. Бісер тужливого повітря, трясця, заличкував найдрібнішу прозурку, в якій можна було вгамувати розчарований погляд.

Скоро уся ця депресивна архітектоніка лишилася за дверима бару. Влад замовив коньяку і за лічені хвилини вклав цілісіньку пляшку. Привівши свідомість до теплої безвиході, він поволі втонув у туманній лазурі розчарування. Його душа зжалася до розміру гірчичного зерна і затерлася в гіркому прихистку. Безперестанку дзижчав телефон: Тома хотіла знати, як він там, в дорозі. Та Влад не відповідав, бо просто не знав, що їй сказати. Не лишилося ні слів, ні сил. Зосталося лише бурчання голодного шлунку і булькання етилових рідин в горлянці.

Напившись до безтями Влад покинув бар і пішов манівцями. Його похмура осанка виглядала позірною у ртутних розсипах надвечір’я. Він, мов привид, проходив крізь людей, крізь їхні думки, слова і страхи. Плив тютюновим димом дорогами покинутих і знедолених. І доплив до берега Дніпра. Увійшов на пляж і сів на пісок. Посидів так з хвильку і впав навзнак, втупившись у вицвіле полотно неба.

Раптом на берег забігла пара молодят. Зовсім юні, хлопець та дівчинка. Вони сміялися, плюхкалися у воді і говорили один одному усілякі пестощі. Влад, не піднімаючись, а лише повернувши голову у їхній бік, спостерігав за їхнім маленьким щастям: перламутрові колінця відданиці, каштановий відблиск її волосся, терпка грація рухів і радужний голосок, в якому ще чувся плюш юнацького затишку; зчервонілі ланіти юнака, його балаганна фігура в золотисто-коричневому загарі, м’яка безсоромність тону. І хоча навіть зі сторони було чути ті дзвіночки неблазної пристрасті між ними і солодкий стогін крихких відносин, Владові видівся чорно-білий водевіль, лише короткі кадри німого кіно, запущені в прискореному режимі під акомпанемент п’яного тапера.

Аж ось на той же пляж завалилася зграя молодиків у військовій формі. Усі були на підпитку. Вони про щось голосно розмовляли, багато лаялися. Помітивши пару молодят, вони вчепилися до них.

– Ти патріот? – бралися вони до хлопчини. – А чому не на фронті?

– Повістка не приходила, – злякано відповідав той, ховаючи повірницю у себе за спиною.

– А ти добровольцем, добровольцем іди! А не дівок тут топчи. Ану, покажи нам свою кралю!

І вояки відштовхнули хлопця і взялися за дівчинку. Почали обсмикати їй сукню, мацати тіло. Та пручалася і намагалася вирватися з небезпечного полону. Однак, хмільні парубки обступили її з усіх боків і не давали проходу. Юнак кинувся на поміч. Штовхнув одного, другого. Та це не допомогло: його скоро втихомирили сильним ударом в щелепу, і той звалився на землю. Дівчина здійняла крик, юнак знову кинувся у бійку. Цього разу його скрутили і поставили на коліна. Один з військових дістав пістолета і приставив його до лоба хлопчині. Дівчинка кричала, та на її крик ніхто не реагував.

– Ну, що? Страшно? Страшно?

Влад повільно піднявся, похитуючись, підійшов до зграї, зайшов в середину ґерця і, затуливши хлопця, став перед військовим так, що дуло його пістолета уперлося йому в живіт.

– Не чіпай, кате, молоде життя! – виголосив Влад. – Бери моє!

І з цими словами так вчепився кривднику у горлянку, що в того аж очі вирячились. Інші кинулися на допомогу. Вони намагалися забрати руки актора за горлянки бідолашного колеги, у якого вже почало багровіти лице від браку повітря. Та Влад хватки не послаблював. Він, увесь налившись фарбою, розлючено сопів і стискав ненависну шию. Скориставшись цим молодята стали на грець. На Влада посипалися удари. Його били в обличчя, по голові, по ногам та ребрам. А той стояв непорушно, мов скеля, і виплескував усю свою злість на ворога, що так вдало йому підвернувся.

Раптом над берегом пролунав постріл. Влад відчув, як запекло в животі, наче оса ужалила. Він опустився на коліна. Кілька секунд зграя отетеріло кліпала на нього, не второпавши що відбулося. І лише сивуватий димок з пістолета їхнього колеги неоднозначно давав їм на то підказку. Згодом вони дали втікача, лишивши Влада одного на холодному березі ріки.

Той повільно підняв руки і побачив, що усі вони в крові. В його крові, яка невпинно сочилася з простріленого наскрізь живота.

Актор с трудом підвівся, затулив ранку рукою і пішов туди, де сідало червонопике сонце. Йдучи, він щось бубнів собі під ніс. Тихо, так, як ото для самого себе говорив. А слова були знайомі, майже забуті, а тут знову проголошені, мов сповідь, мов зізнання.

«Я в кам’янім, у кам’янім мішку».

 

ЕПІЛОГ

 

Тома підійшла до стін чоловічого монастиря. Пов’язала, як водиться, хустинку на голову і стала чекати, поки його ворота відчинять для відвідувачів. Під пологим берегом, на якому білів монастир, тихо-мирно текла річка. На обрії, по той бік плеса зугарною свічею займалося небо, розтоплюючи, наче віск, свою ранкову сизо-прохолодну блакить. Трохи далі прокидалися упорані нивки. В повітрі віяло росою та ладаном. Навіть віття дерев не ворушилося, так простір був наповнений блаженною покорою.

Минуло півроку відтоді, як Влад, покинувши лікарняне ліжко добровільно заточив себе у келії чоловічого монастиря, аби втихомирити покалічену душу. Проте писав Томі звідси справно. Чи не щотижня. Та у світ виходити не хотів. Писав, що ще не готовий. Що потрібно йому ще побути наодинці, аби послухати свого серця, побачити шлях, зрозуміти, як перемогти військо злих помислів про гординю, блуд, гнів, смуток, печаль, розчарування. Щоб до гостроти виточити духовний меч, яким раз і назавжди відсікти усі пута, що тягнуть його душу назад у гієну. Щоб побороти розчарування у світі, у людях, у собі і, назавжди розпрощавшись з минулим, з його недолями та помилками, наповнити груди неопалимим світлом спокою, яке укріпить віру у серці.

«Правильно вибране для цього місце допоможе перемозі», – написав якось Влад у листі Томі, і жінка, споглядаючи пречудовий світанок, пригадала їх.

Скоро відвідувачів впустили всередину. Тома присіла на дерев’яну лавочку обабіч каплички із зображенням Діви Марії, в якій знаходився бювет. На цьому місці вона зазвичай зустрічала Влада.

Широкий двір монастиря, чистий, як долоні ігумена, повнився відвідувачами. Хтось приходив на екскурсію, хтось ж – зустрітися з рідними-близькими, що визначили собі доторкнутися до таїн духовного життя і скоштувати слова Божого.

Влад не забарився. Він йшов назустріч Томі, і лице його, незважаючи на густу порость, світилося щастям та миром. Такими тихими, сиріч, особистими, внутрішніми, сокровенними потоками грала на його чолі покора. І цього разу він був у цивільному вбранні.

– Ми їдемо додому, – ніжно сказав він Томі, коли наблизився до неї.

Жінка торкнулася його холодної, мармурової руки і вловила тонкий запах воску.

– Ти знайшов, що шукав? – запитала вона коханого.

– Так. Знайшов.

Він присів коло неї і спокійно мовив:

– Дух не зламати: ні в людині, ні в нації. Його не висушити вузьколобством інших і градами розчарувань. Це ріка – яка не висихає. Дух незнищенний, коли у серці живе любов.

Над усім заграли дзвони. Починалася ранішня служба.

Допомога сайту

Картка
4731 1856 1518 3420



коментарі

  1. Alisa :

    Я читала і намагалась не плакати. Я читала, і все-таки мене зворушило. Це оповідання дійсно зацікавлює творчістю Драй-Хмари, до того ж освітлює сучасні проблеми: з пияцтвом, розпадом родин, українським кіно… автору дякую, що надіслав таку прозу для журналу.

    1. Симор Гласенко :

      Вітаю! Приємно, що твір справив таке враження. Дякую, що опублікували.

Залишити коментар до Alisa Скасувати коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.



Наша кнопка ///