Анастасія СЄДИХ. Пані Агнеса

Це, мабуть, було одне з моїх найнезвичніших плавань, які я провів на флейті „Морський тюльпан”. На той час я був другим старшим помічником капітана. Зазвичай наш флейт, навантажений копченим оселедцем, разом із п’ятьма іншими виходить із порту Фліссінгена і прямує до Лондона за сукном і чаєм. Але того разу наше плавання почалося не за звичним порядком: річ у тому, що під час минулого плавання „Морський тюльпан” не зайшов до Фліссінгена, а поплив до Роттердама (у Лондоні ми випадково зустрілися з кількома нашими співвітчизниками, які попросили нас за певну плату довезти до Роттердама), звідки ми виплили до Фліссінгена, де на нас чекали інші флейти. 

На початку нашої подорожі начебто усе віщувало нам успіх: день видався спокійний, сонячний, до того ж, нам сприяв попутний вітер. Проте не проплили ми й трьох годин, як на нашому кораблі сталася неприємна подія. Я був якраз на палубі, як раптом унизу щось загуркотіло і ми почули приглушений крик. Усі, хто був на палубі (і я у тому числі), збіглися до трюму. Виявилося, що це Джон, коли спускався униз, зірвався з драбини і впав у трюм. Він кричав, що щось пошкодив собі під час падіння і не може сам вилізти звідти. Я наказав двом матросам спуститися униз, покласти Джона на ноші і прив’язати його до них. Потім я скинув їм мотузку, щоб вони прив’язали його до нош. Ми потягли за другий кінець мотузки і таким чином витягли постраждалого нагору. Як виявилося, у нього була зламана ключиця. Коли ми доповіли про пригоду капітану, він наказав нам пристати до Зірікзе (ми якраз до нього підпливали) і залишити там нашого Джона.

Поки ми пришвартовувалися, мені в око впала якась маленька стара жінка, яка стояла біля огорожі над берегом і дивилася на нас. Я вирішив у неї розпитати, як пройти до місцевої лікарні, де Джон би міг перебувати, поки ми повернемося до нього. Пані Агнес (так звали ту стару жінку) розказала, як дістатися до лікарні і розпитала у мене про нашу подорож і що сталося з нашим матросом. Коли я їй коротенько усе оповів і повідомив, що, прилаштувавши Джона, ми сьогодні ж збираємося відплисти, вона сказала:

– Раджу вам почекати до завтра. Сьогодні буде буря.

Із подивом оглянувши цілком ясне небо без будь-якого натяку на хмари, я зауважив, що ми не можемо довго затримуватися, бо на нас чекають кораблі у Роттердамі, а ми й так час згаяли, до того ж, нічого не віщує бурі, і взагалі, чому вона так вирішила.

– Я точно знаю, що буря буде. Не відпливайте сьогодні, якщо вам життя дороге, – відповіла мені пані Агнес і пішла.

Поки я роздумував над словами жінки, до мене підійшов чоловік, який весь цей час стояв неподалік і був свідком нашої розмови.

– Раджу вам послухатися старої Агнес. Вона ніколи не помиляється – це я точно вам кажу. Це була дивовижна історія…

Я не міг довго затримуватися, бо треба ж було відвести Джона до лікарні, тому я попрощався з дядьком і повернувся на корабель. Усю дорогу до лікарні і назад у мене з голови не йшла ця розмова. Чесно кажучи, я вважав цю бабцю трохи несповна розуму, але щось у її погляді змушувало мене сумніватися, а ще й слова того чоловіка… У мене навіть з’явилася думка відкласти наше відплиття до завтра (хоча би заради цікавості), але коли я розповім усе це капітану, він мене точно на сміх підніме… Одним словом, коли я підходив до пристані, я вже майже остаточно вирішив, що залишитися на день ми не можемо (на нас же чекали у Роттердамі п’ять флейтів) і треба відпливати сьогодні. Проте той день приготував нам ще одну несподіванку. Поки я відводив Джона до лікарні, якийсь корабель невдало причалив і зачепив наш „Морський тюльпан”. Дякувати Богу, борт постраждав не сильно, але тепер ми змушені були поки що залишитися у Зірікзе, щоб поремонтувати корабель. Подумки я зрадів такому повороту подій – з’явилася нагода перевірити, чи правду говорила мені стара пані.

Кілька годин ми займалися нашим флейтом: лагодили борт, перевіряли, чи в порядку товар, чи не зіпсувалися наші продукти, чи все справне на кораблі. Ось уже почало сутеніти. Піднявся легенький вітерець, який проте з часом усе сильнішав. Не пройшло години, як він пригнав чорні важкі хмари, а море збурилося і вкрилося баранцями. Ще кілька хвилин – і почалася буря. Вона тривала увесь вечір і всю ніч. Капітан, який спочатку обзивав корабель, що пошкодив нам борт, усілякими нехорошими словами, тепер дякував небесам, що той заподіяв нам шкоди і, змусивши нас залишитися у Зірікзе, уберіг нас від того, щоб ми потрапили у бурю посеред моря.

Наступного дня наша команда закінчувала ремонт „Морського тюльпана”, після чого ми мали перевірити, чи не постраждав він під час бурі. Я був на палубі, коли випадково поглянув на берег і побачив там того самого чоловіка, який був присутній під час нашої з пані Агнес розмови. Він упізнав мене, посміхнувся і хитнув головою, щоб я підійшов до нього. Я й сам хотів поговорити із ним, розпитати в нього про загадкову стареньку жінку, яка передбачає бурі, тому зійшов на берег.

– Що, юначе, права виявилася стара Агнес учора? – привітавшись, констатував чоловік.

– Дивовижно! Нічого не вказувало на те, що буде буря! Нам дуже пощастило, що ми змушені були залишитися у бухті… Ви вчора обмовилися, що знаєте, звідки у тієї жінки цей дар…

– Так, знаю! Я був ще хлопчиком, коли сталася ця історія… Мушу вам сказати, що стара Агнес вам симпатизує.

– Чому?

– Дуже давно, коли Агнеса чула наближення бурі й намагалася попередити моряків, майже всі піднімали її на глузи й не вірили їй. А потрапивши у бурю і знайшовши останній притулок на дні моря, вони вже не могли нікому сказати, що та „дивна бабця” насправді була права. З певного часу Агнеса вирішила, що хай моряки розпоряджаються своїм життям на власний розсуд, а вона не буде їм заважати. Ви ж перший, кого вона вирішила попередити після довголітньої мовчанки.

– Тоді чому вона сказала мені про бурю?

– Юначе-юначе… ви їй нагадали її Андріса. То був…

Раптом чоловік урвав свою розповідь. Причиною цьому стала поява пані Агнес.

Вона сама нікому свою історію не розповідає і не любить, коли хтось інший її розказує, – швидко пробурмотів мені чоловік, поки жінка йшла до нас.

– А ми, Агнесо, на тебе чекаємо! – голосно сказав чоловік, коли стара наблизилася до нас.

– Нащо я вам здалася?

– Оцей юнак хотів засвідчити тобі свою пошану і дещо у тебе спитати.

– Так, наша команда уже закінчує ремонтувати корабель, ми плануємо завтра відпливати… Я вам вдячний, що ви хотіли урятувати мені й моїй команді життя… Чи завтра буде спокійна погода?

– Бурі не буде. Можете вирушати в дорогу. Йохане (звернулася пані Агнес до чоловіка), ти зараз вільний? У мене щось ставні сильно скриплять – чи не міг би ти поглянути на них?

– Так, звичайно. Зачекай одну хвилинку.

Коли пані Агнес пішла, я хотів розпитати у Йохана, хто такий той Андріс. Проте мій знайомий не встигав мені усе докладно розповісти. Він лише висловив надію, що встигне зустрітися зі мною перед тим, як „Морський тюльпан” вирушить до Лондона.

Я змушений був розпрощатися з Йоханом і пані Агнес і повернутися на свій флейт. Увечері, коли майже усі приготування на кораблі були скінчені, я зійшов на берег прогулятися. Завернувши на одну з вулиць, я несподівано зустрівся з Йоханом. Я привітався з ним і попросив його продовжити розповідь про стару пані, але він дуже поспішав і не міг приділити мені час. Проте він сказав те, що мене дуже зацікавило і порадувало: той Андріс, про якого Йохан почав мені говорити, був чоловіком пані Агнес, а я їй чимось його нагадав. Тому жінка, помітивши моє зацікавлення нею, попросила Йохана, коли я відпливу, написати мені листа про її життя. Я спитав, чому треба чекати, щоб я відплив. Мій знайомий мені пояснив: пані Агнес завжди приховувала від людей історію свого життя (звісно, не захочеться часто пригадувати зникнення коханого). Помітивши у вас риси, які нагадують їй Андріса, вона захотіла за довгі роки мовчання відкрити комусь душу, але, у силу звички, їй це важко. Тому вона попросила мене як свого давнього товариша оповісти вам усе.

Отож я дав своєму новому знайомому адресу, він побажав мені щасливого плавання, і ми розійшлися.

…Пройшло кілька днів. Після подорожі до Англії я повернувся додому (жив я у Делфті). Із хвилюванням переглянув я пошту і з радісно зітхнув, знайшовши лист від Йохана.

„Я сподіваюся, що Ваше плавання пройшло вдало і Ви без пригод повернулися додому. Я бачу, стара Агнеса справила на Вас велике враження. За її проханням я розповідаю Вам про неї. Я вже старий, моя пам’ять іноді мене підводить: я можу забути, що було два дні тому, але я дуже добре пам’ятаю, що відбувалося, коли я ще був дитиною.

0_1ff87_76c62b14_L

Ми з Агнесою народилися й росли в одному місті, у Зірікзе. Отож одне одного знали ми практично з колиски. Коли мені було сім років, поліз я в море купатися (хоча мама мені у той день не дозволяла, бо були сильні хвилі). Я начебто недалеко відплив від берега, але у якийсь момент відчув, що втрачаю сили. Я повернув назад, але хвилі накочувалися прямо мені в обличчя і у мене вже не стало сил із ними боротися. Я перелякався і закричав. На моє щастя, на березі у цей момент опинилася Агнеса. Вона не набагато старша за мене – на той момент їй було всього десять років. Але не думаючи про небезпеку, дівчина кинулася мене рятувати… Одним словом, ми, напівпритомні, ледь виборсалися на берег. Поки ми сиділи й віддихували, на берег прибігла мама (мабуть, материнським чуттям вона почула, що зі мною мало щось трапитися). Дізнавшись про нашу пригоду, вона то обіймала нас, плачучи, то сварила. Вдома батьки, звісно, дали мені доброго прочухана. Цей випадок нас зблизив, і ми стали найкращими друзями…

Пам’ятаєте, я під час нашої зустрічі згадував Андріса? Агнеса його зустріла, коли їй виповнилося, здається, вісімнадцять років. Як вона мені розповідала, на вулиці її перестрів якийсь моряк і спитав дорогу до базару. То і був Андріс. Він одразу сподобався Агнесі, тож вона згадала, що їй теж треба на базарі дещо купити і погодилася супроводити хлопця. Як виявилося, корабель Андріса під час плавання потрапив у шторм і кілька днів його носило морем. На щастя, буря скінчилася, а капітан вирішив зупинитися у нас, щоб привести корабель у порядок. Також треба було поповнити запаси продуктів. Цю місію капітан доручив саме Андрісу. Дорогою вони з Агнесою розговорилися. Начебто незнайомі люди – але в обох було таке відчуття, ніби вони знали одне одного все життя… Одним словом, вони закохалися.

Через деякий час Андріс з Агнесою вирішили одружитися. Дівчина розповіла батькам про свої наміри. Проте багатого начальника міської охорони не влаштовував бідний моряк у якості зятя, тому, висваривши дочку, він висловився категорично проти шлюбу Агнеси й Андріса і наказав дівчині порвати з ним. Після бурхливої розмови з батьком Агнеса у сльозах вибігла з дому. Дівчина зустрілася з моряком і розповіла йому про свою сварку з батьком. Поміркувавши, вони, як не було їм боляче, зрозуміли, що весілля доведеться відкласти. Андріс хотів бути гідним зятем батька своєї коханої. Він почув про те, що Великобританія планувала якусь експедицію, і вирішив спробувати вступити до неї, щоб підзаробити грошей. Агнесі дуже не хотілося відпускати Андріса так далеко, але іншого виходу, крім утечі з батьківської домівки, вона не бачила…

Одним словом, Андріс відправився у ту експедицію. Півроку його не було. Після відплиття хлопця батько Агнеси начебто забув про сварку і не нагадував дочці про неї. Проте недовго тривало це щастя. Батько Агнеси вирішив, що їй настав час одружуватися. Тим паче, що він уже підшукав дівчині достойну партію – батьки претендента на руку і серце Агнеси були досить заможними людьми, та і хлопець не проти одруження. У відчаї дівчина впала на коліна і, вмиваючись слізьми, благала батька не віддавати її за нелюба. Проте чоловік і чути нічого не хотів. Він прагнув швидше віддати дочку заміж, поки не повернувся той моряк-голодранець і не звабив її знову. Агнесу охопив такий відчай, що вона і жити не хотіла. Дівчина так побивалася, що її мати, яка усе життя боялася свого чоловіка і не насмілювалася бодай у чомусь із ним не згоджуватися, стала прохати його не поспішати із весіллям. Не знаю, що вона йому сказала, але батько таки піддався на умовляння дружини і погодився трохи зачекати, сподіваючись, що з часом Агнеса примириться із цим.

Тим часом у Зірікзе з експедиції (яка закінчилася невдало і не виправдала сподівань) повернувся Андріс. Агнеса під час зустрічі розповіла йому, що батько хоче віддати її заміж проти її волі. Оскільки моряк грошей не зміг заробити, батько і бачити його не захоче. Єдиним виходом була втеча. Дівчина написала листа до своїх батьків, у якому пояснювала, що вона не може піти проти свого серця, і просила, щоб вони її не шукали. Цього листа Агнеса дала мені й попросила віддати його її батькам, коли вона й Андріс відпливуть.

Пам’ятаю, що у день, коли Агнеса мала тікати, ми з нею довго сиділи і розмовляли. Нам було дуже сумно розлучатися, але якби вона залишилася тут, її б чекало нещасливе життя з нелюбим чоловіком. Я допоміг їй дещо зібрати в дорогу. Коли їх корабель відпливав, я довго стояв на березі і дивився в море, поки він не сховався за небокраєм…

Увечері того дня батьки занепокоїлися довгою відсутністю доньки. Коли я повертався додому, я наштовхнувся на матір Агнеси. Вона здогадувалася, що я щось знаю про те, куди могла зникнути дівчина (ми ж були найкращими друзями). Зі сльозами на очах вона благала мене сказати, що я знаю про цю справу. Я віддав їй листа Агнеси…

…З того часу пройшло п’ять років. За цей час помер батько Агнеси, так і не пробачивши свою дочку. Я сподівався, що у неї буде щасливе життя з Андрісом, але їй судилося повернутися до рідної домівки з дитиною на руках. Як розповідала мені потім сама Агнеса, жили вони з чоловіком бідно. Щоб підзаробити грошей, моряк вирішив найнятися на риболовецьке судно. Два рейди пройшли вдало, команда отримала багатий улов. Але третій закінчився трагічно. Коли судно вийшло в море, почалася буря. Вижив лише один моряк – його, напівпритомного, підібрали матроси з іншого корабля. Як тільки щасливець повернувся до міста, Агнеса тут же кинулася до нього, благаючи його розповісти щось про Андріса. Моряк його не бачив після свого порятування, але й не міг напевно сказати, що той загинув. Молода жінка не могла навіть помолитися у церкві за свого чоловіка, бо не знала, як за нього молитися – як за живого чи за мертвого. На той час в Агнеси з Андрісом був уже трирічний хлопчик, Густав. Так сталося, що трохи пізніше, як я вже казав, помер батько дівчини. Мати, яка ні на мить не забувала про свою дочку, написала їй листа. Агнеса у відповідь розповіла мамі про все, що з нею сталося. Жінці болем у серці відгукнулося горе доньки, і вона запропонувала їй повернутися додому – вдвох усе ж легше буде. Проте дочка їй написала, що поки що не покине свого будинку, бо вона дуже сподівається, що її чоловік живий і він одного дня повернеться додому. І дійсно, Агнеса залишилася чекати на свого коханого. Вона кожного дня виходила на берег і вдивлялася у далечінь у надії побачити корабель Андріса. Вона стільки часу провела біля моря, що досконало вивчила його характер і примхи – вона могла передбачити бурі, сказати, звідки у певний день течіння і скільки воно ще буде у цьому напрямі, чи вдасться сьогодні риболовля…

Так пройшло ще чотири роки. Мати часто писала Агнесі, намагаючись переконати її повернутися до свого дому, де вона виросла, але дочка їй весь час відмовляла. Одного дня стара жінка не витримала. Якось ми з нею розмовляли про Агнес і вона сказала, що думає поплисти до неї. Я висловив побоювання, що, зважаючи на свій вік, жінка може не витримати плавання. Але мати стояла на своєму, бажаючи хоча б один раз побачити свою дочку. Вона була такою непохитною, що я нарешті згодився із нею, але наполіг на тому, що попливу разом із нею.

Подорож пройшла вдало. Ми розшукали будинок Агнеси. Вона саме поралася у дворі, коли ми підійшли до її будинку. Вона так і заклякла на місці, побачивши нас, а потім чимдуж побігла нам назустріч і кинулася нас обіймати. У той день ми вперше побачили її синочка. Не можна було однозначно сказати, на кого він більше схожий – здавалося, що він узяв собі найкращі татові й мамині риси і був схожий на миле янголятко. Побачивши вперше двох незнайомців, маленький Густав дивився на нас трохи сторожко, але з цікавістю. Агнеса урочисто повідомила хлопчику, що це його бабуся і мамин найкращий друг. Поки вона метушилася біля печі, бабуся милувалася своїм онуком, то обіймаючи його, то гладячи по голові. Тут вона згадала, що взяла з собою гостинець для онука, і поквапливо дістала його з сумочки…

Ми довго розмовляли, і врешті-решт нам таки вдалося вмовити Агнес повернутися додому разом з нами: дійсно, що то за життя – одна з маленькою дитиною, ні від кого допомоги не дочекатися, постійні нестатки. А так хоч ми допоможемо – і з дитиною, і грошима.

З того часу Агнеса і живе у нас. Її син, як виріс, вирішив стати моряком, як його батько. Спершу Агнеса і чути про це не хотіла. Самі розумієте, втративши чоловіка у морі, вона боялася так само втратити сина. Але я переконав її, що не треба перешкоджати Густаву в цьому. Якщо він природжений стати моряком, то не слід ламати йому життя, утримуючи його і силуючи до чогось іншого – все одно хлопець або, слідуючи за своїм покликанням, розсварився би з матір’ю і втік би з дому, або, скорившись волі Агнес, занапастив би собі життя, проживши його під знаком розбитих надій.

Ось така історія Агнеси. Тепер ви знаєте усе. Сподіваюся, я задовольнив вашу цікавість. Бажаю вам удачі у всьому, попутного вітру в вітрила і завжди тихого моря.

З повагою, Йохан Андерсен”

 

Ця історія довго не йшла у мене з голови. Я розповів дружині й дітям про свій чудесний порятунок і про нещасну жінку, яка пережила стільки поневірянь, так рано втратила свого чоловіка, але до старості не змирилася з його смертю і пронесла кохання до нього через усе життя. Моїй дружині теж стало дуже шкода пані Агнес і їй було цікаво з нею зустрітися й поговорити, проте поїхати до Зірікзе нам довгий час не випадало можливості.

Але доля дала нам для цього чудову нагоду. Одного дня ми отримали запрошення від однієї далекої родички моєї дружини на весілля її дочки. І яка удача – вона жила у Зірікзе! Тому ми приїхали у те місто на день раніше, ніж нас запрошували, щоб устигнути побачити Йохана й Агнесу. По уже знайомих вулицях ми пройшли до будинку пана Йохана. Він дуже зрадів, побачивши нас на порозі свого дому. Коли я представив чоловікові свою родину, він відповів:

– Вас саме провидіння привело сюди! Уявляєте, який збіг – я саме писав листа вам. У нас така подія сталася! Ви зараз же мусите завітати до старої Агнеси – вона сама вам усе розкаже. І я ж із вами.

Заінтриговані, ми дорогою намагалися випитати у пана Йохана, що ж відбулося, але він казав, що це сюрприз і ми маємо на власні очі усе побачити. І от ми дісталися будинку старої.

– Агнесо, приймай гостей. Ти пам’ятаєш цього милого чоловіка? – запитав у неї її друг. – А це його дружина й дітки. Вони приїхали, щоб познайомитися з тобою.

– Прошу вас, проходьте. Я дуже рада вас бачити. Як ваші справи? У бурі не потрапляли? – привітно зустріла нас пані Агнес.

Зайшовши до кімнати, ми побачили юнака біля шафи (зважаючи на деяку схожість між ним і жінкою, це був її син Густав) і якогось старого чоловіка, який сидів за столом біля пані Агнеси.

– Завдяки моєму другу Йохану ви знаєте історію мого життя. Що ж, я дуже рада познайомити вас зі своїм чоловіком. Так, це мій Андріс нарешті повернувся до мене! – відповіла на наші здивовані погляди жінка. – Хоч під старість небеса зглянулися на мене!

Тут до розмови приєднався Густав, який розповів дивовижну історію. Під час одного з плавань корабель молодого моряка пристав до берегів Італії. Маючи трохи вільного часу, Густав прогулювався берегом і раптом побачив дідуся, який сидів на лавці і ремонтував риболовецькі сіті. Хлопець мимоволі задивився на старого. Видно було, що жив той дуже бідно, хоча тяжко працював усе життя. І він геть не був схожий на італійця. Густаву стало шкода діда – він швиденько купив на місцевому базарі дещо йому поїсти і, повернувшись, підсів до нього. Вони розговорились, і незнайомець розповів йому про своє сумне життя. Виявилося, що свого часу він втратив пам’ять: пам’ятає себе чоловік лише з того моменту, як прийшов до тями у лікарні для бідних при якомусь монастирі тут, в Італії. Там йому розповіли, що привезли його, непритомного, з важкими ранами, на кораблі – вочевидь, він потрапив у бурю під час плавання. Він довго пролежав без свідомості, а коли отямився, то не пам’ятав, хто він, де його рідна домівка, чи є у нього родичі… Одужавши і вийшовши з лікарні, він опинився один на один із незнайомим містом, у якому не було жодної близької людини, яка б могла допомогти, ні будинку, де він міг би знайти прихисток. За станом здоров’я бути моряком він уже не міг, тож знайшов собі недалеко від берега напівзакинуту хату, у якій і оселився, і займався риболовством і ремонтом сітей. Єдине, що у нього залишилося із минулого, це медальйон із портретом якоїсь молодої жінки. Чоловік не може сказати, хто вона, але це зображення йому дуже дороге: коли він дивиться на нього, йому стає легше на душі.

На цих словах дід дістав медальйон і показав його Густаву. Яке ж було здивування хлопця, коли на зображенні він упізнав свою матір! Не можна було передати, що відчув хлопець у той момент – адже він так несподівано знайшов свого загубленого батька. Розповівши чоловікові усе про жінку на зображенні, як його звуть і хто він такий, Густав узяв його з собою на корабель, і вони разом прибули додому.

Зараз пан Андріс живе зі своєю дружиною й сином. Їхні піклування і любов посприяли тому, що чоловік почав дещо пригадувати зі своєї молодості. Пам’ять ще неповністю повернулася до нього, але хоча б на схилі своїх літ він знайшов спокій і розраду…

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *