Любов СЕРДУНИЧ. По той бік Холодного Яру

ДОБО ЯНЯ, або  ДО БОЯНА

      Після перечитання книги В. Малика «Черлені щити»

Мокне і мовкне під зливами скошена нива.

Думи рояться, а з ними скрипить і перо.

Жили пульсують. В зіницях – вогнів переливи.

Тріскає серце, й свіча, і гаряче нутро.

    Сивий пергамент мудріє, і срібняться скроні.

    Власне наймення пошли нам у власні віки

    Вічевим стягом, півсловом, прозірливим дзвоном,

    Хоч випадковим півзвуком, півзнаком, а кинь.

Нині. А завтра завруняться словом бажання.

Світлий Ярило нагріє ріллю, і тойді

Памолодь юна обернеться гарним врожаєм.

Зродиться пісня, і піт, і добробут у дім.

    Віко відчиниш. Пратиша обізветься хором.

    Напис чіткий, кіноварю, в вустах оживе.

    Витязі-вої здіймуть Перунові прапóри.

    Славень онуків Дажбожих торкне за живе.

Книги! Люблю, як дітей, вас – і війно, і вірно.

В буки і веди вдивляюся аж до сльози.

Слово Бояна (чи Яня?) – неміряне віно.

Зрушено азом найпершим прийдешні ази.

    Вихили келих сури і з любовю – до бою.

    Три дні бажання – і мрія у тебе в руках!

    Й ми потайними стежками з тобою. Обоє!

    Вичерпай Волгу, Славутича ж – не розплескай.

Нас не зламати на корені. В чесному герці!

В цьому й чеснота, о сивоголові мужі!

Власне наймення пошли і відкрий своє серце.

Гуком, півзвуком, півзнаком, як жити, скажи.

 

ПО ТОЙ БІК ХОЛОДНОГО ЯРУ

По сей бік епохи: «Щасливу б зорю

На блюдечку нам просто зараз!»…

А ви, одержимі, ходили на прю

По той бік Холодного Яру.

    По сей бік – зневіра, байдужість і сон…

    Кого ж не здолали ці чари?!.

    А їх підняла УНР і УНСО

    По той бік Холодного Яру.

Пройме Чорний Ворон нас тільки в кіно.

О де ви, нові Горліс-Горські?

По сей бік Холодного Яру давно

Ніхто не чекає вас в гості…

  Ми й кроку не ступимо (так повелось),  

 Як мало нам зиску-навару.      

 Ми просто ждемо, що підніметься ХТОСЬ

 По Той бік Холодного Яру.

 

fantasy_girls_165

 

* * *

Ти і нині прогнувся? Лиш словом? Отже, завтра – хребтом.

Дорікатиме скрушно найменше, та чисте сумління.

Й не сховати продажне нутро. Тільки що або хто

Є мірилом для совісти? Втім, вона, як і ти, також тлінна.

    Після правої ліву, під ляпас, уже не дасиш.

    Бо ворушаться мізки, бо вирвалось слово на волю.

    Тільки чемно таки промовчиш, бо в гостях ката – син.

    Бо душа ще не чує, затерпла від власного болю.

До чужого не звикну. І щирість – усьому рушій.

Вперті вилиці. Спротив пульсує. І серце – що міна.

Та зумію побачити диво очима душі.

І не зраджу собі, і своєму хребту, й Україні.

 

ОДВІЧНИЙ ВОРОГ

Я не плекала мрій своїх рожевих,

Бо скільки вовка не годуй, та скоро

Покаже він своє нутро скажене.

Як виявилось, «брат» – одвічний ворог!

 

А хто вважав за брата – в більшій тузі,

Обмануті нахабно – в більшім горі!

Вже жодних ми не маємо ілюзій:

Так званий «старший брат» – наш вічний ворог!

 

Нас на розп’яття, в тюрми – щоб змаліли!..

Морив безхліб’ям нас і Соловками…

Хто це забув, ті нині теж прозріли:

Ти нам – не брат! Ти – наш одвічний Каїн!

 

Хай в кожного ілюзія розтане!

Нехай прозріння сумніви поборить!

Усі народи стали нам братами.

І тільки «старший брат» – агресор, ворог!

 

МОВОНЬКО ВЕЛИЧНА

Йшли тебе понищити зусібічні зайди,

Ти – не штучно створена, тож і не загинеш.

Ти ще вся – не сказана, ти – диво несказанне,

Мово українська, Мати-Берегине!

      У душі злеліяна, серцем облюбована,

      Запульсуєш говором, а була ж й столична!..

      Та була й розстріляна і не раз шматована,

      Мово українська, страднице велика!

Ти здіймись орлицею та понад руїнами,

В золото-блакить вдягнись на віки, як звично.

З кожним рід-родиною хай тобі вкраїниться,

Наша предковічна ти мовонько велична!

 

* * *

Я тебе не вибирала –

Ти мені прародом дана

Од Ярила й Дани.

 

Ти – прадавня, ти – прекрасна,

Не позичена, а власна,

Тож словієш рясно.

 

Ти для кожного – обнова

На жодень і знову й знову,

Диво наше, мово!

 

Ти – й щоденний хліб, і пісня,

Вивчити тебе не пізно.

Ти – свята, не прісна!

 

Ти – барвисто-веселкова,

Кольорова, пречудова

Українська мово!

 

* * *

Втішає душу й серце, зір голубить

Квітуча мати-й-мачуха у лузі.

Це різнотрав’я, різнобарв’я любе –

Найпевніші цілителі і друзі.

Таке прослалося! Раї превишні!

Від цього жовтоквіту сизо листю.

Природо, чом’ сюди не кожен пише

Візитний лист із кам’яного міста?

Немає часу чи потреби-тяги?

Зло цивілізаційне затягає.

Попри нашестя кризи тут звитяжно

Ще мезозойська мурава буяє.

Обнявсь кривавник он зі звіробоєм,

І коле серце при рові шипшина.

Які б невдачі не були з тобою –

На себе трави візьмуть неодмінно.

Вони – душі барометри великі:

Любов нерідко передбачать трудну.

Лиш доля – мати-й-мачуха дволика:

То приголубить, то обвіє студнем.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

коментарі

  1. Лідія сказав:

    Відчула як слово пульсує разом із стукотом серця, а ритми і рима гарцюють, мов ті баскі коні. Гарна поезія, жива, світла!

    1. Любов СЕРДУНИЧ сказав:

      Сердечно дякую, шановна пані Лідіє, за такий чудовий відгук! Ви – справжня шанувальниця Українського Слова!

  2. Надія Позняк сказав:

    Сильна поезія. Дуже сподобалися вірші! Повністю співзвучні з моїми відчуттями.

    1. Любов СЕРДУНИЧ сказав:

      Сердечно дякую, пані Надіє, за такі високі схвальні слова!

  3. Lada Gornostaj сказав:

    Людина Вашого таланту й світогляду знає, ЯК пише. То ж я не хвалитиму Ваші вірші, скажу лишень, що чари в них відчуваються кожним, хто не оглух до рідної мови :). Я вдячна за те, ЩО написано.

    1. Любов СЕРДУНИЧ сказав:

      Щиро дякую, пані Ладо, що читали! Дякую на доброму слові! Гадаю, трохи перебільшено, однак приємно. 🙂 Намагатимусь виправдати їх. Та головне – аби ми, як Ви зазначили, “не оглухли до рідної мови”, однієї з найкращих мов світу.

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *