Анастасія СЄДИХ. Невидимка

Перше, про що дізнається першокурсник після розкладу й імен своїх одногрупників, вступивши до університету Н* (факультет не має значення), – про те, що серед студентів і викладачів уже понад триста років ходять чутки про невидиму людину. Ці чутки швидко дійшли до Елізи, студентки першого курсу хімічного факультету.  Вона чула перекази про те, що аудиторії, які начебто замикали, виявлялися відчиненими, а потім таким же таємничим чином зачинялися, як у бібліотеці час від часу не дораховувалися якоїсь книги, яка обов’язково потім знаходилася у першому столі біля вікна. Еліза, звичайно, у невидимих людей не вірила, а ці дивні події вважала жартами студентів, поки одного разу не врятувалася дивовижним чином. Якось дівчина ішла по коридору, читаючи книгу, і підійшла до ліфта. Вона була так захоплена читанням, що навіть не піднімала голови від книги. Тому Еліза не могла побачити оголошення, яке висіло на стіні, про те, що ліфт поламаний і користуватися ним не можна. Почувши звук ліфта, який під’їхав, дівчина, ні на що не звертаючи уваги, ступила крок уперед – і провалилася у шахту. Але вона не впала униз – нібито чиясь невидима рука в останню мить утримала її й витягнула нагору. Деякий час Еліза не могла прийти до тями після того, що з нею сталося, але потім вона ще і ще раз прокручувала подумки події того дня і не могла дати іншого пояснення своєму дивовижному порятунку крім того, що їй допомогла невидима людина. Крім того, їй здалося, що вона навіть бачила її обриси, хоч і нечіткі.

Дівчина розповіла про цей випадок і про свої здогадки своїй подрузі, але та критично поставилася до версії про невидиму людину: мовляв, тоді у тебе, Елізо, був шок і ти не розуміла, що відбувається – насправді ти сама змогла якось вчепитися рукою за щось і не впасти. Проте ці раціональні міркування не переконали Елізу. Вона нічого не сказала подрузі, але вирішила знайти невидиму людину (принаймні для того, щоб подякувати їй за своє врятоване життя). Дівчина спершу думала написати кілька записок і прикріпити їх у різних місцях, але був ризик, що прибиральниці викинуть їх. Довелося відмовитися від цієї ідеї. Розсипати пил від крейди, щоб побачити сліди невидимої людини? Але ж увесь університет не обсиплеш…

З такими думками Еліза сиділа у бібліотеці й читала якусь книгу з хімії. Від роздумів дівчину відволікли голоси бібліотекарок. Вони ніяк не могли знайти одну книгу, яку, якщо вірити журналу записів видачі книг, ніхто не брав кілька тижнів. Це наштовхнуло Елізу на здогад, що книгу міг узяти невидимий чоловік. Дівчина вирішила ризикнути – підкласти записку у ящик першого стола біля вікна, де зазвичай знаходилися усі загублені книги. Вона зазирнула туди – книги не було, отже, її невидимий читач ще не повернув. Переписавши кілька разів текст, Еліза от що написала: „Привіт! Ви мені врятували життя, коли я трохи не впала у шахту ліфта, а я не можу Вам подякувати. Я хочу з Вами зустрітися і поговорити. Завтра буду в бібліотеці з шістнадцятої до вісімнадцятої години. Сидітиму за дальнім столом у кутку за шафою”.

Наступного дня Еліза, сказавши батькам, що їй треба буде затриматися у бібліотеці, пішла до університету. Вона ледь дочекалася закінчення занять. Із легким хвилюванням о шістнадцятій годині, як і обіцяла у записці, дівчина входила до бібліотеки (з одного боку, вона дуже чекала на зустріч із невидимкою, з другого, побоювалася, раптом її подруга мала рацію і невидима людина – лише плід її уяви, підігрітий віковою легендою, і вона своєю запискою виставила себе на посміховисько перед бібліотекарками). Проте у бібліотеці з Елізи ніхто не сміявся. Трохи заспокоєна, дівчина взяла свої книги і всілася у дальній кут, де, крім неї, нікого не було.

…Пройшла година. Еліза ніяк не могла зосередитися на читанні. То вона вкотре продумувала свою розмову з невидимкою, то її обсідали сумніви, чи не помилилася вона. Дівчина ще трохи посиділа, потім тихенько встала і пішла до полиці, щоб узяти журнал. Повернувшись до свого місця, Еліза побачила, що книга, яку вона залишила розгорнутою, закрита. Це було дивно, адже вона не чула, щоб хтось підходив до її місця. Ще більше дівчина здивувалася, коли побачила у книзі закладку. Виявилося, що це була записка – від невидимого чоловіка! Він писав, що дуже радий зустрічі, і просить Елізу вийти разом із ним із бібліотеки і знайти якусь порожню аудиторію, у якій можна було б вільно поговорити (тут же невидимий адресант запевняв, що жодних поганих намірів щодо дівчини у нього нема). Він невидимий – тому він може вийти з бібліотеки тільки з Елізою. Ледь стримавши свою радість (щоб ніхто нічого не запідозрив), дівчина на тій же закладці написала, що зараз вона вийде, але просить тримати її за руку, щоб вона знала, що він поруч. Невидимий співрозмовник погодився. Еліза встала, зібрала свої книги й конспекти, невидимка обережно узяв її під лікоть, і вони вийшли із бібліотеки.

– Я вже почала боятися, що ти не прийдеш, – звернулася дівчина до невидимого чоловіка, як тільки вони влаштувалися в аудиторії.

– У мене не вийшло прийти раніше. Я невидимий, але не привид – тому можу входити кудись, тільки ідучи за людиною, яка відчиняє двері. Сама розумієш, це створює певні незручності і забирає багато часу. Чесно кажучи, ти перша людина за два роки, яка захотіла зі мною поговорити, а я навіть не знаю твого імені. До речі, мене звуть Едвард.

– А я Еліза. Але ж ти мене врятував. Звичайно, я мала тобі подякувати за це. Ти уже п’ять роки невидимий? Як ти взагалі став таким?

– За той час, що я живу в університеті невидимим, я кілька разів рятував людей: когось устиг відтягнути від падаючої з даху бурульки; один студент ішов прямо на відчинені скляні дверцята шафи – якби я їх не зачинив у нього перед носом, він би покалічився; когось утримав від падіння на сходах… Але усі це списували на випадковість або везіння, ніхто у своєму порятунку мене не запідозрював… Ти хочеш дізнатися, як я став невидимим? Це був цілковитий збіг обставин. Я так само, як і ти, п’ять років тому був студентом хімічного факультету. Одного разу ми проводили дослід на занятті. В кінці досліду ми мали отримати якусь нескладну речовину, але я випадково зачепив колбу із якоюсь сумішшю, яка стояла поруч, і ця суміш вилилася у посудину, в якій ми виконували дослід. І в результаті я отримав дивну речовину салатового кольору з фіолетовим відливом. Я покликав викладача. Він сказав, що я винайшов нову, невідому науковому світу речовину. Ми вирішили дослідити її властивості. Капнули її на шматок лакмусового паперу – він став невидимим! Перенесли краплю цієї речовини на скельця мікроскопу – вони теж стали невидимими. Після кількох таких експериментів ми зрозуміли, що я винайшов препарат, який робить невидимим те, на що він потрапляє. Викладач забрав цей препарат і замкнув його у шафі…

Кілька днів потому ми з однокурсниками грали в карти. І знаєш, на що ми грали? Той, хто програє, має викрасти із шафи хімічної лабораторії цю речовину, яку я створив. Я знаю, ти скажеш зараз, яким я був дурнем, ще й на крадіжку погодився. Що ж, ти будеш повністю права. Але ми були ще майже дітьми, влізаючи в якусь пригоду, ми не думали про наслідки… Так сталося, що програв саме я. Що ж, якось уночі я залишився в університеті, проник до лабораторії і зміг дістати пляшку з препаратом.

– І що ти думав робити з цією пляшкою? – запитала Еліза. – Залишив би її у себе?

– Ні, я мав її після занять підкинути до якоїсь аудиторії, а потім сказати комусь із викладачів, що побачив якусь підозрілу пляшку. Так я би її повернув. Але сталося трохи інакше. Як і планував, після занять я знайшов порожню аудиторію, з якої був вхід до невеличкої комірчини. У ту комірку я збирався підкласти препарат. Але тільки я до неї зайшов і зачинив за собою двері, почув, якісь кроки й голоси. Я прислухався і зрозумів, що то були викладач і студент, який прийшов на додаткову консультацію. І тут я невдало поворухнувся й зачепив ногою відро. Голоси раптом стихли, і через хвилину я почув, як хтось наближається до моєї схованки. Я хотів заховатися за шафу і, мабуть, притиснувся до стінки тим боком, де у мене лежала пляшка з препаратом. Вона розчавилася, і речовина вилилася на мене. Я став невидимим. Проте спершу я цього не зрозумів. Я ще не встиг як слід сховатися, як до моєї комірчини увійшов викладач, подивися навкруги, потім прямо на мене, потиснув плечима й вийшов.

Я не повірив своїй удачі – невже я так добре сховався? Але коли я глянув униз на свої ноги – я закричав! Я себе не бачив! Уявляєш мій жах? Я поліз у кишеню і намацав там роздушену пляшку, у якій був препарат. І тут я зрозумів усю глибину катастрофи. По-перше, я невидний – я не міг вийти з університету (я не зміг би розминутися з людьми, перейти дорогу, сісти у транспорт). По-друге, ніхто не знає, як припинити дію мого препарату. По-третє, довелося зізнатися моєму викладачу з хімії, яким способом я викрав у нього пляшку з цією речовиною (мені було соромно перед ним)…

…Видавши наступного дня мені заслужені докори, викладач спитав, чи знають мої батьки про те, що зі мною сталося. Тато з мамою на той час були у відрядженні й мали повернутися додому через тиждень. Ми домовилися, що у день їх приїзду я напишу їм листа, а викладач його віднесе до мене додому й поговорить із моїми батьками, що і було зроблено. Вони хотіли забрати мене з університету, але я заперечив. По-перше, це було небезпечно, по-друге, залишаючись в університеті, ми з викладачем могли придумати спосіб зробити мене знову видимим. Після низки дослідів ми з’ясували, що я повернуся до нормального стану, лише переживши тривале емоційне потрясіння, позитивне чи негативне. Що я тільки не перепробував: ходив удень по людних вулицях, маневруючи між перехожими, перебігав дорогу на червоне світло, ночував на лавці у парку – нічого не допомагало… Ось так.

– Дивовижно… – промовила Еліза після короткої паузи. – Почекай, ти невидимий лише п’ять роки? Але ж легенди про невидиму людину існують уже близько трьох століть.

– До того часу, поки зі мною цього всього не сталося, це був лише студентський міф, чиясь дуже давня вигадка. А коли я перетворився на невидимку, я пристосовувався до цих переказів і поводив себе відповідно до них.

Едвард з Елізою довго ще розмовляли. Коли Едвард спитав дівчину, коли він побачить її наступного разу, він на якусь мить набув людських обрисів… Після цієї розмови вони зустрічалися мало не щодня. То вони гуляли малолюдними вулицями, хлопець допомагав Елізі робити домашнє завдання (він сам, коли став невидимим, був на четвертому курсі, тож уже багато знав). Під час їхніх зустрічей Едвард то більше, то менше ставав видимим. На питання Елізи, з чим це пов’язано, він ще більше ставав видимим і казав, що за п’ять років вона перша людина, яка захотіла з ним подружитися, і це для нього дуже радісно.

Якось Едвард, не підозрюючи нічого поганого, готувався до чергової зустрічі з Елізою. Як і домовлялися, вони зустрілися після занять біля бібліотеки. Поговоривши трохи про навчання, про те про се, Еліза раптом приголомшила Едварда новиною, що завтра вона не зможе з ним зустрітися, бо один аспірант із їхнього хімічного факультету запросив її на побачення. Хлопець одразу став видимим, а коли дівчина почала описувати, який же цей аспірант хороший, він аж заіскрився.

– Гей, ти чого? – здивувалася Еліза, помітивши реакцію Едварда на її слова.

– Та я… просто… ти не будеш уже зі мною сплікуватися… – розгублено пробурмотів хлопець.

– От іще, вигадав! Я тебе не кину. Ти мені уже став дуже близькою людиною. Ми разом знайдемо спосіб повернути тебе до нормального стану. І я познайомлю тебе з тим аспірантом.

Побувши ще трохи з Елізою, Едвард, виправдовуючись тим, що йому треба терміново дочитати й підкинути бібліотекаркам одну книгу, швидко попрощався з дівчиною, залишивши її розгубленою посеред коридору, й пішов.

Еліза зустрічалася зі своїм аспірантом. Вони тепер багато часу проводили разом. Едвард же не подавав про себе жодної звістки. Дівчина, занепокоєна цим, залишала усюди записки, де вони разом бували, з проханням зустрітися. А якось, уже зовсім зневірившись, вона вийшла з університету (тоді вже наступив вечір і навкруги нікого не було) і, поглянувши нагору, крикнула: „Едварде, прошу тебе, прийди до мене! Ти мені потрібен!” Проте відповіді вона не дочекалася. Хоча ні – вдома її чекала знахідка. Перебираючи конспекти, Еліза у сумці знайшла листа. Він був написаний Едвардом:

„Дорога Елізо, цей короткий час, який я тебе знаю, для мене є найщасливішим у моєму житті. Пам’ятаєш, я тобі казав, що до нормального життя мене може повернути якесь емоційне потрясіння? Ти помічала, що поруч із тобою я набував людських обрисів? Елізо, я покохав тебе. Коли ти мені розповіла про аспіранта, моя душа впала у прірву… В мені боролися ревнощі, відчай і бажання бачити тебе щасливою. Що ж, щастя ти своє знайшла, і я не хочу завдавати тобі проблем. Відтепер я буду тягарем для тебе. Твоєму хлопцю навряд чи сподобається такий твій друг, як я. Тому я тебе більше не турбуватиму. Проте знай – коли тобі знадобиться моя допомога, я буду поруч.

                                                                                          Люблячий тебе Едвард”

Еліза проридала над цим листом увесь вечір…

0_1c6eb_2ea5a6d0_L

Як пообіцяв, Едвард зник із життя Елізи. Вона деякий час намагалася його знайти, але марно. Після важких роздумів дівчина перестала шукати з ним зустріч: вона зустрічалася з іншим хлопцем, бути весь час поруч із Едвардом вона не могла та й не хотіла завдавати йому страждань. Тому вона вирішила із ним більше не спілкуватися, щоб він зміг про неї забути і знайти нове кохання. Проте Едвард усе не йшов у дівчини з голови. Її не полишало відчуття провини перед ним, і вона вирішила поговорити зі своїм хлопцем про невидимку (хоч дівчина і вирішила більше не спілкуватися з Едвардом, але вона сподівалася, раптом вона зі своїм хлопцем винайдуть спосіб допомогти Едварду). Проте аспірант одразу відповів, що це не більше ніж легенда, а ті, хто у неї вірять – наївні дурні. Коли Еліза відповіла, що існуванню невидимки можуть бути беззаперечні докази (наприклад, порятунок під час падіння у шахту ліфта), він сказав, що всьому можна знайти логічне пояснення, і не треба усе звалювати на якогось невидимку. Елізу неприємно вразила такі категоричність і недовіра хлопця. Тому, коли після цього він кілька разів пропонував їй зустрітися, вона відмовляла. А одного дня сталося те, що повністю вбило у дівчини усі хороші почуття до аспіранта. Прогулюючись парком, Еліза здалеку побачила свого хлопця. Вона вирішила привітатися з ним. Проте він був не сам, а зі своїм товаришем. Вони про щось жваво розмовляли. Підійшовши до них ближче, дівчина змогла почути, залишившись непоміченою, що мова йшла про неї.

– …Та вона фантазерка. Тиждень тому розказала мені про невидимку, який начебто не дав їй впасти у шахту ліфта. Мабуть, він там стояв і саме на неї чекав, щоб урятувати. Потім Еліза запропонувала познайомити мене зі своїм невидимим другом. Намагалася його знайти і, звісна річ, не знайшла. Пояснила це тим, що він вирішив більше з нею не спілкуватися, щоб не втручатися в її життя. Отут я вже засумнівався у її психічному здоров’ї, якщо вона вже невидимих друзів собі шукає.

Від гніву в Елізи аж подих перехопило. Така недовіра до неї! Така зневага! Першим її бажанням було вийти зі схованки, висварити хлопців і дати аспіранту пощічника, але відраза до привселюдних сцен змусила її просто тихо піти. Дівчиною настільки оволоділи образа, злість і відчай, що вона навіть не бачила, куди йде, і незчулася, як опинилася на незнайомій малолюдній вулиці. На біду ще й смеркалося. Озирнувшись туди-сюди, Еліза вирішила вийти з вулиці тим же шляхом, яким і потрапила сюди. Пройшовши трохи, дівчина відчула, що за нею хтось іде. Позаду неї на відстані було троє якихось молодиків. Еліза пришвидшила крок. Вони поспішили за нею. Дівчина кинулася навтьоки і вже була близька до того, щоб вибігти на іншу вулицю, де були люди, але у паніці переплутала місце, де їй треба було звернути, і потрапила у глухий кут. Еліза намагалася знайти якийсь вихід, але марно. Молодики з кривою посмішкою на устах усе наближалися до неї. Один із них уже простягнув руку до дівчини, але раптом під дією якоїсь невидимої сили відлетів у сторону. Двоє інших спершу кинулися до свого товариша, якому відібрало мову від такого, а потім до дівчини. Але і вони один за одним опинилися на землі. Перелякані, з криком „Що за чорт! Тікаймо звідси!” вибігли геть.

– Елізо, все в порядку. Небезпека минула. Це я, Едвард, – почула дівчина біля себе.

– Як добре, що ти прийшов, – плакала Еліза, уткнувшись Едварду в плече. – Як ти знайшов мене?

– Зізнатися чесно, я весь цей час ішов за тобою. З самого ранку душа в мене не на місці була, боявся чогось, а чого саме – не міг зрозуміти. Мені дуже хотілося переконатися, що з тобою усе в порядку. Тому я вирішив наглядати сьогодні за тобою. Я бачив, як ти ховалася, прислухаючись до розмови того аспіранта з іншим хлопцем, навіть бачив, як ти різко перемінилася в обличчі й різко пішла. Я йшов за тобою по цій вулиці. А коли ти тікала від тих пройдисвітів, я спершу хотів їх одразу затримати, але побачив, що ти забігла не туди. Тож я кинувся за тобою, і коли вони наблизилися до тебе, то побив їх.

– Едварде, щоб я робила без тебе! Яка я була дурна…

…Минуло небагато часу. Кохання Елізи допомогло Едварду повернути собі людські обриси. Згодом він поновився в університеті на четвертому курсі хімічного факультету. З появою нового студента в університеті перестали відбуватися дивні речі, пов’язані з невидимою людиною. Тільки коли-не-коли якийсь жартівник вкраде з бібліотеки книгу й покладе її потім у перший стіл у ряду біля вікна, але ми вже знаємо, що це вже жодним чином не пов’язане з невидимою людиною.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *