Анастасія СЄДИХ. Ваніна душа

Сьогодні настав останній день військової служби солдата Вані у державі Віллен (сам же він був з Інвадерії). Вранці командир віддав наказ йому і ще кільком хлопцям розташуватися на дахах будинків і обстрілювати вулиці. У Вані цей наказ викликав уже не вперше подив і обурення. До цього часу він ніяк не виказував свої почуття, але сьогодні він вирішив поділитися своїми роздумами з хлопцями, з якими мусив виконувати завдання. 

– Рєбят, ф каво стрєлять ми будєм? Здєсь же нєт арміі, толька мірниє житєлі.

– І чьо? Сєводня оні мірниє жітєлі, а завтра пайдут і в армію запішуцца. Как гаваріт наш камандір, нє забивай, что здєсь вакруг адні врагі.

– Даже старікі, женщіни і дєті? Ми же, наабарот, далжни защищать их ат притєснєній вилленскай арміі, а нє убівать.

– Што тєбє нє так? Пастрєляєм етіх гаврікав бєз ріска для жизні, камандір нас паблагадаріт. Скажи спасіба, што нє с армієй нас атправляют ваєвать.

На цьому солдати припинили обговорення цього питання, але Ваню їхня відповідь не влаштовувала. Це якось не в’язалося з самою ціллю, з якою їх сюди послали (їм казали, що вони виконують почесну місію – звільнення інвадерійців, які живуть на території Віллену, від гніту вілленського уряду й від примусу розмовляти вілленською мовою). Проте поки що Ваня ще не повністю втратив віру у своє командування, і вирішив, якщо такий наказ віддали – отже, так треба. Не буде ж він сперечатися зі старшими по званню? На деякий час до солдата повернувся веселий настрій, і він пішов готувати зброю.

Але чим ближче був час виходу на завдання, тим більше збентеження оволодівало душею Вані. Він ніяк не міг зрозуміти, нащо знадобилося вбивати мирних жителів, а спитати у командира він не наважувався (ще покарає за зайві запитання).

У вирішальну мить, коли солдати за наказом зайняли позиції на дахах, встановили зброю й взяли на приціл перехожих, Ваня, який начебто скорився необхідності вбити невинних неозброєних людей, раптом, керуючись якимось шаленим імпульсом, схопив гучномовець, який лежав неподалік, і закричав у нього перехожим, що зараз буде обстріл і тому вони мають негайно сховатися у будинках. Солдати, які були поруч із Ванею, спершу остовпіли від подиву, потім кинулися до нього. Ваня вирвався від них і побіг, услід він почув крик „Ах ти ж, гад!”, потім відчув пронизуючий гарячий біль, йому затьмарилося в очах і він упав…

Коли Ваня прийшов до тями, уже смеркалося. Встаючи на ноги, він не відчув ніякого болю, хоча куля пройшла навиліт. Навпаки, ним опанувала дивна, нібито неземна легкість. Раптом Ваня здійнявся над землею. Він поглянув униз і побачив, як його колишні товариші по зброї тягли його тіло, з якого уже вилетіла душа. Ваня вирішив простежити за ними: хлопцю стало цікаво, що з ним зроблять після смерті – була велика надія, що його хоч якось поховають. А солдати дійшли до річки і з гиком і лайкою кинули тіло у воду. Зазирнувши на дно, Ваня побачив там десятки тіл загиблих з боку армії Інвадерії. У мертвих обличчях цих вояків хлопець впізнавав однополчан, яких оголошували зниклими безвісти (свого часу вони теж відмовлялися виконувати злочинні накази – і їх потайки знищували). Тут йому стало невимовно шкода свого страченого у безглуздій війні молодого життя, що вже не повернеться додому, не обніме своїх батьків, не зустрінеться з друзями і ніколи вже не матиме своєї родини… Його навіть не поховали нормально, як навіть і тих, які до кінця свого недовгого життя вірили своїм божевільним командирам і загинули на полі бою, відстоюючи їх неправі інтереси! Дійшовши до краю у своїх люті й розпачу, душа Вані наступної миті позбулася усіх почуттів, крім всеохоплюючої нелюдської апатії, і поволі полетіла до лісу.

f_14894408

Там Ваня сидів біля багаття, підкидаючи до нього опале листя, яке потім білим димом підіймалося до неба, і згадував про те, як він опинився у Віллені. Уже кілька років уряд Інвадерії переконував своїх громадян, що Віллен – їх ворог. Ні, не лунали прямі накази іти війною на свого сусіда, але кожну його дію телебачення, газети й радіо трактували як умисний підступ у бік Інвадерії: у Віллені відкрили родовища газу й розроблятимуть їх – змова проти Інвадерії (сусіди-скнари не хочуть більше віддавати свої гроші Інвадерії за її дорогий газ), вілленські міліціонери затримали трьох грабіжників, які виявилися громадянами Інвадерії – агресія проти мирних інвадерців, які тим і провинилися, що взяли трохи грошей і коштовностей у ювелірному магазині. Але на цьому президент цієї держави не зупинився. Він поступово заборонив увезення до Інвадерії майже усього, що виготовлено у Віллені: молоко, сир, творог, сметану, м’ясо, вино, мед, тканини тощо, аргументуючи це тим, що вілленці, заздрячи інвадерцям, прагнуть їх смерті, тому вони від злості потруїли усі продукти, які призначені для відправлення сусідам. Крім того, інвадерський президент, щоб приховати вкрадені ним із державного бюджету гроші, проголошував, що він фінансово допомагає Віллену, тому вам, дорогі громадяни, слід пожити ще десяток-другий рік без доріг, без пенсій і зарплат, зате з інфляцією і з високими цінами на продукти і лікування. Тож цілковите убозтво простих людей офіційно пояснювалося підлими діями вілленців – саме вони тягнуть з Інвадеру гроші, висмоктують із нього усі соки, штовхаючи до загибелі. У напівголодних інвадерців, які витрачали майже усі свої зусилля на те, щоб звести якось кінці з кінцями і заробити грошей, щоб дожити до наступного тижня, не було часу роздумувати над тим, що їм говорили з телевізора, і перевіряти інформацію. Оскільки їм разів триста на день втовкмачували звідусіль, що Віллен – ворог, вони у це швидко повірили. Навіть у церквах (за наказом президента) кожна служба закінчувалася словами священика „Віллен – наш ворог. Хай він горить у вогні”, які прихожани хором повторювали. Люди здавно звикли беззаперечно вірити церкві, але, на свою біду, вони не знали, що інвадерська церква уже думала більше не про благо людей, а, захопившись маніакальними планами президента захоплення світу, мріяла про те, як завойовані Інвадером держави несуть предводителю церкви дорогоцінну данину на „будування нових храмів”. Одним словом, уряд, телебачення, преса, церква взяли інвадерців у таку інформаційну „облогу”, що їм нічого не залишалося іншого, як почати ненавидіти Віллен.

Ваня не став винятком. Він ненавидів Віллен разом з усіма. А тут якраз вілленці скинули свого диктатора, який планував підписати угоду про входження Віллену до складу Інвадерії, але не встиг. Оскільки цей план президента Інвадерії провалився, то він мусив розпочати війну, щоб захопити сусіда силою, якщо вже він не захотів скоритися добровільно. Щоб громадяни перейнялися справедливістю й священною місією війни, їм розповідали всюди, як у Віллені знущаються з інвадерців, які там живуть, забороняють розмовляти їм рідною мовою, трохи не погрожуючи їм автоматом, викрадають їхніх дітей. Ваня, почувши таке, дуже обурився – як, ображають інвадерців у чужій країні, і ніхто за них не вступиться? І він щиро не розумів людей, які напередодні війни вийшли на протести, проголошуючи, що вони хочуть миру, що не підтримують майбутнього вторгнення своєї армії на територію сусідньої держави, що вони будуть дуже винуватими перед вілленцями, якщо нападуть на них.

Якраз Вані настав час проходити службу в армії. Там якось його викликали до штабу й запропонували поїхати до Віллену, щоб визволяти пригноблених інвадерськомовних жителів (звичайно ж, не безкоштовно), але з однією умовою – ніхто з родини хлопця чи його знайомих не повинен знати, що він воюватиме у Віллені (це ж секретна місія, щоб ніхто не міг інвадерським солдатам завадити рятувати світ). Довго не роздумуючи, Ваня погодився…

Чим більше Ваня був у Віллені, тим більше він дивувався, наскільки справжнє життя у цій державі відрізняється від того, як його показували в Інвадері. Й інвадеромовних жителів ніхто не переслідував – від кого ж їх тоді захищати? Взагалі, потрапивши до Віллену, Ваня відчув якесь дивне почуття свободи, якого у нього не було у рідній Інвадерії. Він бачив, що тут можна вільно, при всіх висловлювати свою точку зору, не боячись, що тебе потім викличуть до міліції. Тут люди були добрішими й ласкавішими, ніж інвадерці, й на відміну від останніх не заляканими.

Усі ці спостереження привели до того, що Ваня почав сумніватися у правильності війни Інвадерії проти Віллену. І якби ж то була чесна війна! Президент Інвадеру кинув своїх солдат у Віллен, а потім офіційно відрікався від них, казав, що не знає їх. А якось Ваня від когось почув, що групу інвадерських солдат, які намагалися прорватися через кордон до своєї держави, щоб їх не вбили вілленці, розстріляли свої ж прикордонники… Наказ командування вбивати мирних жителів Віллену остаточно переконав хлопця у тому, що вони насправді не визволяють людей, не рятують їх від карателів, а ведуть підлу загарбницьку війну проти свого сусіда. Ваня більше не вірив своєму начальству, своїй батьківщині, людям, з якими він колись щодня спілкувався. Тому в останню мить свого життя він осмілився на відчайдушний бунт і врятував мешканців Віллену від смерті…

При згадці, як його вбили, Ваню пронизав гарячий біль, і він, як від сну, прокинувся від своїх спогадів. Йому захотілося опинитися на своїй батьківщині, поглянути на своїх близьких, хоча б побачити їх, не заговоривши з ними. Перебравшись із Віллену до Інвадеру, перелетівши через інвадерських солдат, які на кордоні стріляли по захисниках Віллену і мирних мешканцях, Ваня опинився у рідному місті. Ідучи з дитинства знайомою вулицею, він почув уривок розмови, яку вели двоє перехожих:

– Ты знаешь, моя дочь хотела устроиться учительницей в школе, в которой училась. Так её не взяли!

– Почему так?

– Вместо неё директор взял другую девушку. Наверняка за взятку!

– Тише! Тише… Почему ты так думаешь?

– Потому что эта девушка была однокурсницей моей дочки, и моя дочь говорила, что та училась из рук вон плохо, на пары почти не ходила… А теперь во как: у кого денег много, устраиваются, а хорошие ни с чем остаются…

– Тише, тише, ещё услышит кто… Донесут…

– Да ладно, никого тут нет.

– И в Интернете, смотри, никому этого не пиши, прочтут ведь…

На цих словах Ваня звернув до парку. Дорогою він намагався зрозуміти, що означали слова тих жінок: хто може на них донести? хто буде стежити за ними в інтернеті? Роздумуючи так, Ваня гуляв парком, у якому він так давно не був, і спостерігав за людьми. Начебто навкруги було усе так, як хлопць пам’ятав ще до відправки до армії – дерева, паркани, лавочки, навіть сойчине гніздо на дубі біля лотка з морозивом, але у повітрі відчувалася якась зміна, яка непокоїло Ваню. Придивившись уважніше, Ваня зрозумів, що причина його занепокоєння – у людях: скільки він пробув у парку, і не почув нізвідки веселого сміху, люди намагалися у розмови не вступати одне з одним і подовгу не засиджувалися на місці, ніби усі щось приховували або ховалися одне від одного – сама атмосфера була сповнена якоїсь напруги й гнітючої підозри. Вражений своїм відкриттям, Ваня пішов поволі далі. Через деякий час він побачив на лавочці дивного дідуся – той сидів сумний-сумний, видно було, що він дещо напідпитку, хоча справляв враження інтелігента. Хлопцеві стало дуже цікаво, що так засмутило дідуся, тим паче, він так давно не розмовляв ні з ким, що не втримався і підійшов ззаду до лавки, на якій дід сидів (насправді Ваня дуже ризикував, бо тепер він був невидимий і говорити з людьми він не міг). Хлопець спитав у старенького, що його тривожить. Не обертаючись, той відповів, що він був університетським професором, але тепер його звільнили. А звільнили професора через те, що він відкрито виступав проти війни Інвадеру проти Віллену й закликав до миру. Провладне керівництво університету не стерпіло такого вільнодумства і позбулося небезпечного викладача. Ще багато страшних речей розповів професор, з яких Вані найбільше врізалася в пам’ять розповідь про інвадерського священика, якого жорстоко побили люди за те, що він застерігав їх від сповнення ними своїх сердець несправедливою ненавистю до вілленців і за те, що він відмовився освячувати зброю, якою мали інвадерські солдати вбивати вілленців.

Спантеличений і розгублений, Ваня попрямував до свого будинку. У своїй квартирі він побачив приголомшуюче трагічну картину: біля увімкненого телевізора (по якому якраз транслювали новини з Віллену) сиділи його заплакані батьки у чорному, на столі лежав лист зі сповіщенням про загибель солдата № 11673 біля державного кордону за нез’ясованих обставин (імовірно, в результаті вибуху міни, яка залетіла з Віллену на територію Інвадеру). Раптом матір, яка сиділа, затуливши очі рукою, схопилася на ноги, стала навпроти телевізора, пронизуючи його напівбожевільним поглядом і тикаючи у нього пальцем, закричала на всю квартиру прокляття вілленцям, які геть показилися і вбили її синочка – давно пора цей Віллен стерти з лиця землі або обнести колючим дротом. Батько довго сидів мовчки, насуплено дивлячись перед собою, ніяк не реагуючи на виливи емоцій дружини, потім, несподівано жбурнувши порожньою склянкою у телевізор, голосно промовив: «Наш президент атамсьтіт за нашева сина!»

Вані було дуже боляче дивитися на такі побивання його батьків. Єдине, що він міг зробити – донести батькам правду про останні події свого життя. Заговорити з ними він не наважився, тож вирішив написати листа, датувавши його днем, коли він був живий, і розповісти, де він насправді служив і де потім загине. Дочекавшись ночі, коли його батьки поснули, він тихенько узяв ручку, чистий лист і конверт і написав, що направили його до Віллену, як йому віддавали наказ убивати беззахисних вілленців, яку відразу у нього це викликало, і коли йому наступного разу віддадуть цей наказ, він його не виконає…

Усе детально описавши, Ваня поклав листа у конверт, заклеїв його і кинув до поштової скриньки.

Вранці, після сніданку, батько, як завжди, пішов перевіряти пошту і знайшов листа від свого сина, підкинутого ним уночі. З криком «Маша, Маша, сматрі!» він кинувся назад до квартири.

– Да што там у тєбя такоє? – здивовано й трохи сердито запитала дружина.

– Пісьмо – ат нашева Вані!

– Как? Нє может бить! Наш син жив? – аж засяяла надією матір.

Осяяний раптовою надією, батько з дрижанням у руках перегорнув конверт.

– Нєт, пісьмо он напісал, када ещьо жив бил, – скрушно відповів батько і пустив слоьзу, подивившись на дату, поставлену на конверті. – Відно, ано проста прішло с апазданієм…

– Ладна, давай єво прачтьом.

– Вот. Слушай. «Дорогие папа и мама! Хочу вам рассказать, как я служу. До этого я писал вам, что прохожу службу возле нашей границы. На самом деле нас послали в Виллен, но нам запретили об этом кому-либо сообщать, в том числе и родственниками. Вам, наверно, тоже не сказали, где я? Я верил, что это какая-то секретная миссия нашей страны, о которой не должны узнать иностранные шпионы, поэтому я должен молчать. Я верил, что мы идём на правое дело – спасать жителей Виллена от угнетающей их власти и зверств армии. Но когда мы туда прибыли, никаких зверств там не увидел, а нам приказывали этих жителей убивать, которых мы должны былы от кого-то защищать! Когда нам первый раз отдали этот приказ, я не смог его выполнить – я полдня прятался в каком-то недостроенном доме, а командиру потом сказал, что меня ударили по голове и я был без сознания. Во второй раз я повредил себе винтовку, только чтобы не стрелять. Со страхом думаю, что я буду делать дальше – но я постараюсь что-то придумать… Боюсь, командир этого так не оставит… Мама, папа, простите меня за все те горести, что я вам принёс и, возможно, ещё принесу. С любовью, ваш сын Ваня».

Вані була дуже цікава реакція батьків. Він сподівався чого завгодно, але не такого:

– Ет чьо такоє? – спитав батько після хвилинного мовчання (видно, він обмірковував зміст прочитаного).

– Нє знаю… Пачєму он так странна пишєт? Етава нє может бить!

– Наш Ваня нє мог такой ужас а нашей арміі рассказать. Зачєм он напісал єта дурацкає пісьмо?

– А можєт, ета нє он пісал?

– Точна! Ета нам шпіони падаслалі – амєріканскіє шпіони! Ані хатят, штоб ми усамнілісь в нашем прєзідєнтє, нашей арміі! Нє прайдьот!

Вигукнувши це, батько порвав синового листа на маленькі клаптики, кинув їх на підлогу й розтоптав, уклавши у цей рух усю свою злість на шпигунів.

Ваня від побаченого остовбенів. Ним оволоділи розпач і гнів, а через мить усі почуття раптом кудись зникли – залишилися лише відчуження, самотність і розуміння того, що батьки тільки що розірвали з сином останній зв’язок. Ваню більше нічого тут не тримало, і він пішов геть.

Хлопець до вечора тинявся містом туди-сюди, але ніде не міг знайти собі спокою й розради, тому вирішив повернутися до Віллену – краще спостерігати, як вілленці захищають свою державу, ніж як твої співвітчизники ідуть убивати невинних людей.

Подолавши державний кордон, Ваня побачив дивну картину, від якої, якби він міг, хлопець зблід і у нього б заворушилося волосся на голові: інвадерські солдати без упізнавальний знаків на формі гатили з такнів і мінометів по населених пунктах, а над ними літав вертоліт, льотчик якого оголошував, що по мирних мешканцях стріляють не вони, інвадерці, а вілленська армія, як знаходиться тут поруч. Дійсно, Ваня побачив і вілленських солдатів, які намагалися відтіснити інвадреців і захистити людей, але їхнє завдання значно ускладнювалося, бо місцеві жителі, дослухаючись до голосу з вертольоту, з таким оскаженілим виразом облич, що мало піна не йшла у них із ротів, закидували своїх захисників камінням.

Ваня кинувся до людей, інстиктивно ухилячись від каміння, що летіло повз нього (хоч воно й не могло його вдарити), кричачи їм, щоб вони не вірили вертольоту і не кидалися на свою ж армію. І тут сталося диво. Хлопця настільки переповнили злість на вілленців і відчуття кривди за вілленських солдатів, що він раптом прийняв свою колишню людську подобу – тобто став видимим. Ставши між солдатами і натовпом місцевих, він крикнув: «Глупые! Что вы делаете? Посмотрите назад, в вас ведь стреляем мы, инвадерская армия, а не ваши солдаты!» На мить вілленці оторопіли, побачивши перед собою інвадерця і почувши від нього таку дивну мову. Коли у серці Вані зародилася слабка надія, що люди дослухаються до нього, чиясь рука під вигук „Фашист! Амєріканскій шпіон!” метнула у нього камінь. І тут сталося друге диво. Камінь потрапив хлопцеві у голову, але він не впав закривавлений, як очікував цього натовп, а просто зник – Ваня знову став привидом. Люди, що були у передніх рядах і побачили це, у паніці стали хреститися і подалися назад, збиваючи тих, хто був за ними. Вані було вже все одно, що робитимуть вілленці далі і він, понурений, пішов геть.

Хлопець довго йшов, не розбираючи дороги, поки не опинився на якійсь галявині. Там вілленські солдати прощалися зі своїми загиблими товаришами. Вони не могли побачити того, що побачив Ваня – він бачив, як душі хлопців відлітали від землі. Керуючись якимось не до кінця усвідомленим почуттям, Ваня підбіг до них, упав навколішки і, плачучи, став просити у них пробачення. Вілленці, мовчки узявши його під руки, підвели з землі, і вони разом полетіли до неба.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *