Маргарита ПРОНІНА. Закони дива

Розділ 1

 

Розпогодиться, обов’язково мусить розпогодитись… Нова сукня… Чорт! Вона не стерпить цього вечора ані найменшого приниження її вартості, а найголовніше – знехтуваного спецпризначення. Ні, не цього разу!

Мобільний, на комоді, дзвонив надто наполегливо, напевно через навмисну тишу в домі, підсилену довгим чеканням непунктуального таксі. Нарешті. 

– Алло!

– Добридень, таксі замовляли… – навіть без пауз, навіть без запитувальної інтонації: геть втомлений таксист просто був на роботі, – чекаю вас біля під’їзду.

– Дякую, зараз… – обірвано, похапцем кинула я у відповідь, задля годиться.

Хутко лягає на плечі, придбана тільки вчора, новенька шуба з темного соболя, скільки тіл водночас обплітають лиш одне – моє… Волохатий комір ніжно поглинає собою недешеве кольє з якогось дуже коштовного «бісеру» – Swarovski ніби. Тугенькі туфлі муляють втомлені ноги (весь день на роботі, салон, таксі, ТЦ у пошуку потрібного бутіку – це вам не така вже й мрія, зрештою). О, так, сумочка Shanel і до неї влучний гаманець, здається все, можна бігти.

На порозі під’їзду, чорт забирай, везе зашпортатись у власному подолі сукні, і, нарешті, – обляпана карета чекає на мене за кілька метрів. Калюжа.., калюжа.., бруд.., бурштинове листя.., таксист ґречним жестом тягнеться через своє сидіння, щоби вчасно відчинити переді мною двері – встиг. Сіла і почуваюся, як принцеса на горошині, – спиною відчувається різноманітна енергетика сотень пасажирів – фі… Всі недоладні думки змінилися на одну-єдину – тільки би не зім’ялася, згодна сидіти у півоберту, тільки би якось доїхати і скоріш випростатися. Машина швидко рушила вперед і вже було не до плаття, дякувати дворовим доріжкам міста.

– Ось. Решти не треба.

– Дякую, мадам. Щасти Вам, – все ж так само, без емоцій, пробелькотів водій. Прощавайте, добрий дядьку таксисте, щасти і вам на цьому тарантасі, подумалося мені.

Червона доріжка до Мистецького Арсеналу починалась якраз за кутом он того будинку, треба тільки пересісти в один зі спеціально підігнаних до заходу блюзнірства і світськості Mercedes. Вдячно розплачуюся єдиною у гаманці солідною купюрою і швидко покидаю свій «кортеж на дві хвилини», ох ці закони ефектної появи… Що казати, добірний парад речей, брендів і вставних білосніжних зубів… Нащо вся та бутафорія, коли потрібно так мало… Але ж… світськість.

Він – дитя тієї потвори, вигаданої бомондом. Ким тоді вигаданий бомонд? Замкнуте коло з дурних запитань… Господи, здається, світ назавжди полишений існувати у безсенсовності, беззмістовності, бездуховності… Без… Ні, тільки б не без нього. Хоч би цього вечора. Трішечки щастя перед капканом, у який лечу сама…

Плювати на камери, плювати на запитливі погляди гарних осяйних пані, плювати на розпусні жести балуваних вседозволеністю чоловіків у фраках, костюмах від бозна-яких заморських дизайнерів… Спокійно, я гарна, нехай і трішки розпатлана скаженим весняним вітром, але ж така спокуслива, недарма стільки грошей вклала в себе, як дурна. Так, хай йому грець, таки дурна.

Він завжди казав: «Усі баби – дурепи!», –  не сперечаюся тепер. Тільки це, все одно, нічого не змінює. Спокійно, я мушу триматися на рівні, поки всі вони не викрили, що мене насправді не існує, вірніше особи, під чиїм вигаданим ім’ям я з’явилася. Головне те, що я таки є тут і зараз, і він мені конче потрібен.

Довгоочікувана презентація супер-нової колекції від залюбленого модними панянками кутюр’є, якраз відбувалась на сцені одного з приміщень Мистецького Арсеналу, як розігрів до головної події року: вручення премій за найкращі досягнення у сфері PR-технологій, тобто – за найгучніші скандали, епатажні вибрики улюбленців долі, за розвиток, так би мовити, нових ходів у шоу-бізнесі майбутнього.

До дійства долучався запланований, не менш винахідливим продюсером, виступ епатажної співачки з тих же кіл масового ідіотизму. Як я їх усіх зневажаю, тому що все це одна велика неправда, прірва бурлеску, хлюпотливе море грошей і неробства, марнотратна примха гедонізму. Але я не прийшла сюди порушувати їхні правила і лев’ячий спокій, вони нізащо не повинні здогадатись про те, що унікальна тут тільки я. І пізніше поясню, чому.

– Прошу, будь ласка, ви маєте непевершений вигляд! – заграє до мене несимпатичний усміхнений товстун, запрошуючи сісти за його столик.

– Дякую дуже, але я не маю запрошення за ваш столик.

– То я вас запрошую, сідайте, не засмучуйте мене такого чудового вечора!

Кому як випало вже з настроєм, цікаво, хто б про мій настрій мав би совість подумати.

– О, що ви… як я можу… добре, але лише на хвильку. – Погоджуюся на досить неприємну пропозицію товстуна, щоб не робити зайвого галасу.

– То ви сама скромність, не знав, що її сьогодні теж запрошено… – цей старий Хрякус зухвало бере мою, наманікюрену кілька годин тому, руку і наполегливо пхає мене за свій столик.

Кого тут тільки немає – і квартети звірів, і три поросятка, і курочка Ряба і містер Колобок… Зібрання головних героїв всіх дитячих казок, якщо пильно придивитися. У мене немає вибору – мушу чемно сидіти і посміхатися тим пикам і мордам, у лісі серед звірів – і вити по-звірячому – знову фі!

На столі небачені наїдки, я наважуюсь лише на ковточок дорогого вина, бо решта манер шляхетної поведінки за такими столами – для мене просто невідома. Тому, щоби не виказати себе і суть свою подвійну, ховаюся за маскою балакучості, розкутості й підкресленої зверхності до нібито такої вже обридлої публіки, вік би її не бачити. Атмосфера вечірки якнайкраще маскує моє хоч і заштукатурене, проте живе лице простолюдинки. Розмови у стилі «Ви бували на Таїті?», хвала Господу Всевишньому, Святому Кріпкому, не переобтяжують нікого у компанії, де взагалі-то заведено спілкуватися мало й ні про що, і ні в якому разі нічого не відчувати й не переживати. Бути собі манекеном та й годі. Якщо ти тут і ти їхній – ти вже крутий по життю, крапка.

Пихатий, лихий чоловік цей Хрякус, лізе обійматися якогось дідька, коли в самого онде дружина пнеться у світло телекамер.., та кому ти потрібна, стара кобіто з натягнутим по самі лікті лицем, не псуй зір порядним телеглядачам своєю мармизою, зліпленою у вартість бюджету середньостатистичного міста України, і недалекими розмовами. Та все ж, вона його дружина… невже тут не діють ніякі принципи загальноприйнятої поведінки порядної людини, кодекс честі подружніх стосунків? Навіть у піратів є писані закони. Про що це я, напевно для таких немає Бога, вони й самі в його іпостасі себе почувають. Їх діло.

– Будь ласка, придивімось уважніше, що коїться на сцені, – всіляк намагаюся перевести стрілки у будь-який інший бік, подалі б від мого…

– Що ми там не бачили, можливо, нам краще було б піти чогось випити у більш затишному місці? – До чого ти хилиш? Ти мені такий гидкий, що я зараз просто тікатиму, як Попелюшка, за п’ять хвилин дванадцята, не те що пити ще з тобою на брудершафт за лаштунками.

– Що ви, саме дійство в розпалі, всі мають бути на місцях, щоб назавтра газети не майоріли фото з нашими підозріло спорожнілими місцями й підступними написами.

– Яка ж ви шляхетна! Ох і люблю таких непідступних панянок… – сміючись, Хрякус щипає мене за коліно під столом, у голові загоряється червона ядерна кнопка – перший сигнал тривоги пішов! Але ж сама запропонувала сидіти сумирно, блін.

 

На сцені саме почалась церемонія нагородження непотрібними відзнаками таких визначних досягнень й заслуг всіх цих клоунів. Скільки всі доклали бруду й скандалів на шляху до публічності – фі втретє… Гарний містер ведучий голосно й святково вимовляє нарешті ім’я Хрякуса і той, хутко, як тільки може його неповоротка тушка, чимчикує до сцени збирати врожай планомірного й традиційного визнання. Ок. Мозок задіює друге сигнальне попередження, і я нахабно зриваюся з місця й гублюся серед столиків у темряві, серед всіх тих придворних персон, які мене все одно ніколи не бачили, а тому зась їм впізнати в мені якусь знатну постать.

«Вибачте, я шукаю Кая, ви не бачили мого Кая, його забрала в мене зла й дурна Снігова королева, а я – така свята та наївна Герда – вирішила, що зустріну його тут, серед вашого клятого сонного північного полюсу мертвих душ…»

Виходжу повз охорону надвір, нервуюся, бо боюся цих кремезних бодігардів, які так ретельно смакують поглядом мою оксамитову сукню, а й чи мене саму під нею… Стримуюсь, щоб не підняти очей, при тому підборіддя я тримаю високо й підкреслено зневажаю всі ці, знаєте, червоні доріжки… Спрацювало! Один з охоронців було хотів щось мені сказати, відкрив рота, трохи просунувся у мій бік – я швидко, з досконалою прудкістю ніндзя, дістала з сумочки ручку, клацнула, немов досвідчений снайпер на курок, і роздратовано запитала:

– Де?

– О, так, прошу! – заметушився приголомшений такою щедрістю на автограф охоронець.

Ще скажи, що ти мій палкий шанувальник… Автограф від неіснуючої зірки, кіно-діви, співачки, світської супер-пупер дами, VIP-персони, кого тільки бажаєш, тисяча чортів!

Фух, свіже повітря, нехай і відносно свіже, у цьому засидженому місті чиїхось мрій. Гей, я ж і свою мрію у нього вклала, отже, тут є щось і моє, зрештою. От знайду того, кого шукаю стільки років, відвезу кудись далеко, приміром, на Фіджі, буде мені знати, як плюватися фатальними жінками, тюхтій негідний! Тільки би грошей стало дістатися того Фіджі, а там якось буде, піду дрючком ловити рибу в морі.

На подвір’ї, крім «відносно свіжого повітря» центру міста, тирлувалося кілька компаній з однодумців-вільнодумців, хто на перекурі, хто на дискусі, хто на власній хвилі, хто так просто – як я, наприклад…

У гамірливій і веселій компанії гламурних молодиків, біля безпрецендентно шикарного Grand Cherokee, впізнаю свого колишнього. Він не просто колишній, він мій манекен, на який приміряла всі ситуації зі свого життя з тих пір, як лишилась без нього. Він – мій інший варіант, якого я так і не мала з моменту роздвоєння нашого спільного шляху. Розвідний ключ, перемикач рейок, піротехнік, що зранив мій найпотаємніший дріт – моє кохання, щире, беззахисне і вперте. Власне, і я вперта, що й прийшла сюди йому довести. Замість свого казкового героя-коханця, бачу тепер у ньому лише самотню постать небайдужої мені людини в юрливій зграйці Нікого. Відчуваю себе на елітному полюванні за фазанами.., – моє невикористане королівське право підстрелити таку бажану здобич… Що я зроблю тобі, щойно ти опинишся біля моїх ніг? Я подумаю над цим пізніше… А поки серце не вирвалося з грудей, поки я не впала замертво від хвилювання, треба якось втриматися на цих клятих підборах і відчехвостити цього зрадника по повній програмі!

– А ти змінилася, – заговорює першим, мій колись втрачений варіант нареченого… впізнаю крізь стільки років цю його фірмову хижацьку усмішку – найвдаліший трюк з усіх його пікаперських штучок. Forbes по ньому плаче.

– Ти теж… – відповідаю йому з відстані між нами у кілька метрів, що невпинно скорочувалась з кожним його кроком. Він не міг не помітити мене відразу, щойно я з’явилася на виході з палацу, все ж бо розраховано на такого бовдура, чий погляд надто охочий до підкресленого перебору в пишності й пафосі зовнішнього вигляду.

– Тебе не впізнати, що ти тут робиш? – не без подиву продовжує розмову мій співбесідник, заради якого Попелюшка пішла ледь не на злочин, орендувавши собі чуже ймення.

– Я думаю це зайве запитання, коли ми вже тут зустрілися. Є причини, як бачиш.

– Не поділишся, часом?

– Хто ти мені такий, щоб я перед тобою звітувала… тепер, – спеціально переходжу на хамський тон – обов’язковий атрибут спілкування знатних персон.

– Та все ж цікаво, стільки років минуло… Може, – вказує непевно в бік розкішного саду довкола палацу, – прогуляємось хвилинку-другу?

– Хіба що хвилинку, бо часу, знаєш, не маю… – приймаю я, навмисне позіхаючи, негідникове запрошення.

Підсвічена зусібіч мегаполісна ніч поцілувала мене у плече холодними вустами, овіяла легким вітерцем лице, додала бадьорості й нагадала мені всі причини мого перебування тут. Огортаю себе у пухкеньке хутряне манто щільніше, ховаюся в ньому, як солдат у бронежилеті.., на війні, як на війні. Я неприступна, гордовита й самодостатня жінка, міцний горішок, який йому тепер не по зубах… Германе, Германе, Германе… Тільки б зараз не поринути з головою у вир безперервного згадування тебе… нас… разом… Ти – підлий лицемір, зрадник і сучий син, мені байдуже до твоїх чарів Доріана Грея, я тебе пізніше з’їм, а зараз пройдемося казковим лісом – я завжди таємно вірила у можливість дружби між вовком і Червоною Шапочкою.

– Тож, радий тебе бачити… навіть не знаю, що казати, здивований… – якось звідалля мій раптовий супутник починає розмову, яку я собі уявляла безліч разів, і, як завжди, імпровізація бере гору, я розгублена, але не покажу цього нізащо, невже я так нічого і не навчилася за стільки років?

– А я тебе ні, але ми дорослі люди, я вмію терпіти, – з іронічною посмішкою говорю чемно у відповідь.

Мить розгубленості на його красивому лиці і він продовжує:

– Так… чого ти, я ж хочу по-дружньому з тобою…

– По-дружньому?! – ледве не вискакую я з ошатного манто, але в останню мить стихшую інтонацію, беру себе в руки, – звичайно, ми ж залишилися друзями, тільки заочно, розумію.

– Ех, нічого ти не розумієш, – робить вигляд вбитого горем героя нашого часу, бідолашна жертва самоствореного образу останнього покидька, яким він насправді не є, це все антураж, а сам він… він… просто хотів… по-дружньому…– я не такий і поганий, яким ти мене намагаєшся зараз зробити.

– Облиш, я не для того прийняла твоє запрошення, щоб почути цей несмак з твоїх вуст, чи ти почав дивитися мексиканські серіали? Мене не цікавлять наші стосунки, а особливо твої позитивні особисті якості.

– А даремно, я стільки разів уявляв нашу зустріч… Але зовсім не сподівався, що вона колись станеться. Ти виглядаєш приголомшливо, я вражений. Тобі личить розкіш. Я забув, як мене звати, коли впізнав тебе, – переходить на одкровення мій впольований супутник.

– Тебе звати Герман і ти не повинен лізти зі шкіри, щоб усипати мене зайвими компліментами, це пусті лестощі, яких я ніколи не потребувала, особливо від тебе, невже ти не… пам’ятаєш? – Боже, ні, не треба нічого пам’ятати, кому треба – той нічого не забуває! Я жорстока й войовничо налаштована, йому не обплести знову мене, як нещасну муху, своєю солодкою павутиною слів.

– Ну, навіщо ти так, що сталося з дівчиною, яку я… пам’ятаю? – розмова явно несе нас гірською течією в минуле. – Де поділася твоя сором’язлива ніжність? Невже ти теж перетворилася на таке ж стерво, як усі ті порожні самодостатні баби?

– Це так ти тепер називаєш той чарівний тип жінок, якого тобі настільки не вистачало? То ти теж змінився, мушу визнати… – Я тобі, крадію сердець, нагадаю, як ти гнався за їх баблом і світськими прибамбасами, напролом ліз по головах, тільки би відрізнятися, мати все шикарне, що є у них, обманював, зраджував, грішив проти себе і долі, тільки би бути успішним.

– Пробач, але я не можу пояснити тобі всіх обставин, все міняється, люба, це життя. Ти ж, я бачу, теж не пропала, – на останньому слові Герман показово щипнув краєчок мого білосніжного манто, змірявши в увесь зріст мене лихим поглядом.

– Я тобі не люба, не бреши хоч тепер, підлабузнику.

– Так треба було, я не мав часу пояснювати тобі, не мав сили дивитися, як ти литимеш сльози, намагатимешся мене утримати, вмовлятимеш, я не хотів тобі зашкодити, завдати болю, я хотів піти і все. Захотів – і пішов! Всі так роблять, ніколи не пояснюють і не питають дозволу, просто таке життя! Просто в мене був інший шлях!

– Звідки ти знаєш, що так ти зробив мені краще, альтруїст ти негідний! Я теж людина, я мала б просто знати, чому я була тобі потрібна, а за мить вже й не дуже, на що було мені розраховувати, чого чекати від тебе! – ляскаю гнівно його по обличчю, що аж луна котиться сквером (завжди мріяла таке зробити, тільки ніколи не мала нагоди і сміливості), його щока горить червоним болем, він не чекав цього від мене, ні, тільки не від мене! Я розвертаюся і йду геть, гордовито підібравши до рук розкішний поділ нової сукні.

Спантеличений та обурений не на жарт раптовим сплеском моєї нестримної реакції, ображений денді наздоганяє мене, шарпає сильно за руку, і я лечу в півоберті прямісінько в його обійми, ледь не ламаючи підбори, незграбно чіпляюся за непорушну скелю Германових дужих плечей на якийсь час, намагаюся відновити рівновагу, що на бруківці не дуже-то й виходить…

– Пусти мене, ти мені огидний, я тебе ненавиджу, ніколи тобі не пробачу, щоб ти… Пішов ти… Забери свої руки від… Геть… – огризки лайливих слів вириваються з моїх уст. Гнів.., гнів.., гнів.., я згоряю від свого горя, образи й розпачу… Я згоряю в його цілунку, яким він спонтанно й мужньо вирішив присмирити мою лють. Мабуть, теж давно мріяв про такий хід конем… Ех, ми… заручники найдраматичніших сцен зі світових кіношедеврів, засекречені фани яких-небудь Джона й Сари з можливого еротичного роману латино-американсько-іспанських писак. Ми всі, хоч би раз у житті, чекаємо на нагоду емоційного вияснення стосунків: битий посуд, скандал… а потім – шалену незагнуздану пристрасть десь на кухонному столі…

berloga.net_1550456964

 

Нарешті… Після стількох років самоти, після карколомної ненависті до всього, що мало до нього стосунок, після його невідомого існування поза моїм життям, та після цього трункого виплеску адреналіну точно до його вуст… Мені вже неважливо, що ж після… Головне те, що сталося, і як мені подолати тепер цей лабіринт пригод, який я влаштувала сама. Таке траплялося на заняттях з фізкультури, коли раптом не ставало дихання, серце монотоннішало, умлівало від страху перед нездоланним, а потім обов’язковий переможницький запал торпедою ніс вперед змучене тіло, будь-що до перемоги… над собою.

Я раптом усвідомила, що хочу кінця, остаточного закінчення чи то моїх поневірянь світом у пошуку притулку для душі, чи то самотності, яка жила зі мною у цивільному шлюбі кілька років, чи то дурнуватого цього життя в цілому… Мені хотілося, щоб у цій сцені, яка могла б здатися комусь сценою примирення, урочисто залунала повільна романтична мелодія кохання, камера поволі від нас віддалялася, ми б розчинялися у невагомому тумані, що завжди лишає глядачеві ледь вловимий натяк на продовження довгого і щасливого життя тих обох до глибокої старості…

Але неіснуючий режисер мовчав, а я кілька секунд отак мріяла про таку можливу мелодраму для себе, для задоволення ідеалів моєї голови, аж раптом, він відірвався від мене, а я – від нього, і ми відчули себе розгубленими дванадцятирічними дітьми, які скоїли щось невідоме, неправильне, проте дуже солодке, згідно незрозумілих відчуттів десь під кісточкою.

– Пробач, я… не мав цього робити… Тобто, ні, я звичайно мав, але не так… Що ж я кажу таке, власне… я не хотів… Я просто не хотів би тебе цим обурити… Вибач ще раз, – на цих словах він підняв моє вже не таке й гонористе манто, яке від хвилеподібної пристрасті змело з моїх голих ковзких плечей, і побіг назад до лещат міста й гаміру, які навряд чи колись віддадуть його мені…

 

Добре, що він пояснювальну записку до нашого незапланованого цілунку взяв на себе, лишивши мої губи мовчки смакувати мед перемоги над його візуальною падкістю на красиве. Нам, жінкам, такий здобуток буває геть ні до чого, проте вельми необхідний у повсякденному побуті для підживлення у собі стерви. У нас може нічого не скластися, власне, я цього й не чекаю вже, і не бажаю на кожен свій День народження… А проте, перший пункт плану виконано дуже майстерно, він і досі любить в мені ту жінку, яку видно ззовні. А це неабияк важливо.

 

Неймовірно важко починати творити початки… бодай-чогось: старих стосунків, нових, відкидати використані спроби і шукати нові варіанти у найпопулярніших іграх, відточених правилами до лоску, робити свій світ і життя з нічого… А може, все вже передбачено долею і жодні порухи, дії, істеричні припадки не змінять анічогісінько? Та як таке дізнаєшся, без оцих провалених шансів, які колись ми мали за основні.

Людство припинило би процес еволюції, творчості, винахідництва і навіть обману. З часом матерія, з якої уявно створено світ, тоншає, заточується, стає непідвладною самим її творцям, ніби висковзає у непередбачену нішу під назвою – невідоме. Саме воно – все. Все, у чому і є сенс.

Я перлася додому, як остання дурепа, у яскравій вечірній сукні, завжди людним центром, але мене це навіть заспокоювало, бо такої пізньої години виховані пані не вештаються вулицями. Вечори цієї пори року особливо запеклі ворожбити: сніг лишився байдужими маргінальними купками подекуди на узбіччях, шлях мій лежав через Андріївський, униз до метро.

Який же він інший – нічний Андріївський: церква не світить охоронним ареолом сяйва, самотні художники загортають у плівку свої картини, ховаючи у темні печери старезних підвалів. На склі будинку, біля театру «Колесо» впало в око оголошеня «Выставка посмертных масок». Торішнє листя завивається вихором вітру в іграшкові імпровізаційні смерчі, унизу спуску, ближче до Сільпо, кілька жіночок ще не позбирали ятки з запашною лавандою у мішечках. На сміттєвому бакові читаю надпис: «Навчу грі на гітарі»… Це так ми цінуємо мистецтво, здалося…

Кілька таксі зробило спроби трохи підзаробити на моїй явно відсутній кареті, проте мій настрій відтепер був дивовижно відсторонений від усього на світі. Так банально боліли ноги у нових обсцасах, що я лише замислилась про неймовірну драматичність всього мого образу принцеси-самозванки. Дісталась додому, все ж таки, пішки, гордовито й героїчно, бо безкоштовно. Тіло зробило собі тепле рідне какао і занурилось у ліжко, щоб не заважати мені порпатись у буремних нетрях спогадів минулого життя, останніх подій, запилених стосунків, невдач, причинах всього, що заважає бути щасливою мені тепер.

Скільки ж нам треба болю у власному житті, щоб відчути хоч краплину з чужого? Якщо настав час, коли ти потребуєш співчуття – облиш, воно тебе тільки принизить.

 

Розділ 2

 

Я зустріла його випадково. Власне, так зустрічають одне одного всі люди на світі. Трохи випадку і долі. Звичайний хлопець з мого університету, про існування якого я б могла ніколи й не дізнатись.

На задньому дворі одного з учбових корпусів, на асфальтованому відмостку, лежало маленьке пухнасте тільце й дрібно тріпотіло крилами. Я саме прикурювала довгоочікувану «міжпарну» цигарку, зручно вмостившись на наплічнику у своєму улюбленому закуті, смачно затягнулася павутинистим солодким димом, коли мій медитативний настрій порушило чиєсь голосне скавуління.

Це був не жалібний пташиний щебет, а справжній зойк із потойбіччя, з якого кричала ця майже мертва птаха. Я не вірю у свою проникливість до пташок, не вірю у свою жалібність до цих численних жителів міських дерев, не вірю в те, що мені може стати шкода істоту, яка порушила мій спокій і спліновий настрій того ранку. Та й взагалі, коли це мене стосувалася доля якогось літаючого об’єкта? Це не до мене.

Крізь масивні дорогі навушники, єдине, що я цінувала більш за все у своєму вбогому житті, я почула… як б’ється її гаряче серце в грудях, останній спів різонув мене по мозку і дав відчути мені, яка я бездушна і нежива. Я сиділа, з оцим щойно набутим знанням, і не могла навіть поворухнутись від ступору, який нейтралізував мою нервову систему. Аж раптом я здригаюсь від різкого болю в пальцях, хутко струшую з рук дотлілий недопалок і розумію, що переді мною виросла якась тінь.

 

– Дай мені свою резинку з волосся, скоріше! – ні тобі «будь-ласка», ні на «Ви», ні «перепрошую», я вкрай спантеличена нахабством найвищого рівня.

– Що?! Що ти собі дозволяєш? – пересохлим від подиву горлом, ледве виказую перше своє враження від почутого.

– Немає часу на балачки, бачиш, вона помирає!

– Хто помирає?! – дивлюсь на його руки – Навіщо ти її підібрав? – не знати, що кажу, – тильною стороною долоні тече тоненька цівка темної крові рівчачком, між напружених сухожиль мого випадкового вимагателя резинки. Тільки тепер розумію, що потойбічний щебіт долітає до моїх вух значно гучніше, прямісінько з його долонь.

– На, бери, тільки як це допоможе? – виходжу зі ступору і просто роблю те, що каже цей хлопець, бо побачена картина відразою проморожує мій спинний мозок і робить з мене шовковисто-слухняного асистента.

Він обережно пришпандьорює до закривавленого крила пташки кілька рівно обламаних гілочок моєю резинкою, рішуче здирає з шиї свій шарф і закутує ним птаху. Я дивлюсь поруч на цю турботливу ніжність мого випадкового колеги-рятівника і розумію, що в нього точно є те, що мені так конче потрібно – душа.

– Зробиш для мене одне невеличке дільце? Якщо, звичайно, ти тут вчишся… – ой, от і мені дісталась якась місія від хлопця-спасителя, а я тільки-но збиралась йти геть, бо замріялася поряд з цим божевільним.

– Вчуся, – розвертаюся знов до нього.

– Ось тобі моя курсова, занеси її будь-ласка в 355 аудиторію Віктору Михайловичу Роденкові, якщо… ти не проти. – Він різко засумнівався і вперше я побачила на його героїчному обличчі розгубленість.

– Ну… можна, мені майже туди ж на пару. – Хочу хоч якось бути задіяною в його великодушній виставі. – Беру до рук зшиток і наостанок запитую – А ти… що робитимеш з нею?

– О, не переймайся, у мене є друг – ветлікар, тут недалеко практикує.., поки в неї є ще шанс… – і зник.

Я поспішала на пару, бо змарнувала всю перерву на історію з підбитим птахом, а у вухах все ще відлунював голос пташиного рятівника і його останні слова «… в неї є ще шанс…» – підсвідомо я приписала цей вираз своїй спантеличеній душі.

Увесь наступний день я міркувала над нещодавньою зустріччю з тим загадковим хлопцем. Мене не полишав неспокій, так, ніби щось або хтось стежило відтепер за мною. А я…

Я – звичайна дівчина, якщо, звичайно, можна зустріти в житті «звичайних» дівчат. Нас немає схожих – ми багаточисельне рівняння з такою ж безліччю невідомих. Є гарненькі, є дурепи, є розумні, є заможні, є порожні, є фатальні, є дотепні, є божевільні, є спортивні, є закомплексовані, є навіть гармонійні зі всієї тієї багатогранності, а є такі, як я, – хто просто спостерігає за всіма ними з боку. І не робить з того ні копію, ні сканер, ні ідею, ні користь. Є вони, а є – я. Не більше, не менше. Зовнішність – яка прийдеться на сьогодні, схильності – до медитацій всередині себе, до творчості інших, до інакшості в інших, до їх шиз і винятковостей, до своїх особливостей, неподільних іншими, до какао, до абстрактного стилю урбаністики, до містичної сили тяжіння лісів, пісків, боліт, річок, доріг світу. Я – амеба, що заблукала у контексті людей, я не виокремлюю себе з них, просто я вмію спостерігати за ними з причин не такої запеклої любові до себе, що робить з них сліпців і натовп.

Але той хлопець відтоді ніяк не йшов з голови. Ходила вдіта у його голос, загорнена в капсулу з думок про кілька випадкових дотиків наших пальців, поки ми надавали першу допомогу пташці. Переповнює дивне відчуття бентежної радості й нудного суму після того випадку, що став стресом для мого вакуольного світу гармонії з собою. Мені залишилось тільки його ймення. Два слова, трохи чужих звичному місцевому слуху, проте, всяке тепер є: «Герман Іванішевич» врізалося в мою пам’ять, коли він давав мені свою роботу, очі ковзали без мого дозволу по гладкому паперовому полотні курсової в пошуках найцікавішої інформації. Фотографічна пам’ять з дитинства.

Колись батько довгими зимовими вечорами, які лиш у дитинстві бувають, вигадав мені забавку – береш книжку з малюнками і вивчаєш десь із хвилину цілісну картинку, потім він забирав книжку до себе і ставив будь-які питання про той малюнок: колір, кількість, дія, люди, речі, звірі, що завгодно. Ця гра зробила з моїх очей фотоапарат. Безпрецедентна технологія.

Але це було занадто просте і складне завдання водночас: я не настільки дурна, щоби просто знайти його за ім’ям, і що далі? «Привіт, як там птах?» – спитатися, ні сіло, ні впало. І не настільки я щаслива, щоб забути про ту зустріч… Питається, а навіщо вона мені потрібна, щоб її пам’ятати, може, він посміється з мене, може в нього є і друзі, і дівчина, і дозвілля з усім тим добром. Може я взагалі йому огидна перехожа незрозуміла постать… Що ж, lеt it be.

Прийшовши з пар до кімнати, розпаривши холодні осінні шпичаки в пальцях теплим какао, я подалася скоріше у свою інтернетівську сором’язливу комірку, яка лиш і слугувала єдиним вікном у світ, з якого я можу конфіденційно роздивлятися цікавий мені об’єкт. На аві концептуальне чорно-біле фото: у прочинених дверях – силует чоловіка, ім’я якого я цілий день носила на язиці. Я знаю, що це він. Дякувати сіткам, що сплітають непоєднуване, долучають ізгоїв, відлюдників, диваків, динозаврів до єдиного реєстру соціуму. Де б ще нас усіх зібрати в одну комуну, якщо наші підвиди розмножуються з ареальною швидкістю. Господи, прости, з маніакальною запопадливістю роздивляюся ідеальні лінії вигинів його тіла, досконалі тіні пропорційних мужніх рук, він до пояса оголений, ледь загострені вилиці, різко окреслене підборіддя, високий, стрункий, до біса загадковий.., Бекхем йому не рівня… Хто ж ти?

На сторінці у хлопця не майоріло нічого зайвого: кілька фотографій, яких достатньо, щоб ідентифікувати з них точно його особу, кілька заміток ні про що, певна купка віртуальних друзів. Зрозуміло, – сторінка лише для зв’язку, особисте життя, отже, доволі насичене, не обтяжене зависанням у прострації і-нету. Ок. Проте, все ж є одне рятівне коло для моєї цікавості на борту його веб-човна – він старший від мене на 2 курси і я знаю його групу. Я маю його побачити ще. Не знаю, задля чого.

 

Відтак почалася моя пригодницька експедиція у пошуках того, не знати кого, з присмаком імпровізованого розслідування зі мною у головній ролі горе-детектива. Хто ще дасть мені головну роль, окрім себе самої? Хм…

Зранку, як завжди, вже призвичаївшись не помічати гуртожиткових перепитій на всьому шляху до все-таки університету, я збиралася трохи веселіше звичайного. Навіть не так, – усі перешкоди до універу того ранку просковзнули повз мою увагу, яка занурилась глибоко у мозок, у пошуках варіантів відстеження об’єкту мого полювання. Кожна хвилина обридливого чекання у чергах чи штурханинах була використана не на роздратування, як воно бувало повсякчас, а на концентрацію тіла й духу, як би й треба було завжди. Пари пролетіли швидко, проте не без втрат: кілька важливих речень, що не встигла записати (препод має бути у виграші, аби підживлювати свій статус й зверхність), кілька недотумканих мною нових завдань, одна відповідь не в ціль, забутий зошит і зламаний нігтик у наполегливому пошуку передостаннього. Буває.

Нарешті, я була вільна від навчання, можна було й своїми інтересами зайнятися. Цікаво, відколи це у мене з’явилися «свої інтереси»?

Заздалегідь знаю, що вдома немає нічого їстівного, а тому вирішую по дорозі купити шматок піци в університетській столовці. Черга.., авжеж, коли там буває не людно? Лютий пан Жер – вічний тиран студента. Хоча… Коли немає пар, то… Там так порожньо, що соромно й плямкати, луна йде. Що ж, студенту все має діставатись нелегко, навіть шмат піци, навіть за гроші, навіть не найкорисніша їжа для мозку. Та лише так акумулюєш свої сили – у боротьбі з перешкодами. Черга раптом поступилась ще одним місцем, роблю крок назустріч до піци і розумію, що повз мене якраз пройшов пташчин рятівник. Мить розгубленності, ступору, ідіотського виразу обличчя, і я рвучко полишаю голодну чергу з метою альтернативнішого полювання. Голод тільки підсилить інстинкти висліджування.

Ледь встигаю схопити «здобич» поглядом, поки потрібна постать не зникла за рогом, крізь штовханину й гамірний анархічний похід студентів коридором, користуючись гнучкістю й майстерними вихилясами в проміжках юрби, видираюсь у фойє. Бачу його, здається це він – вже долає чималу передуніверситетську площу й прямує у бік зупинки. Стій же ти! Не так швидко. Ковзаю скоріше мартінсами гранітною підлогою, трохи не вписуюсь у вертляві ніші дверей, які постійно видають і приймають по одному на своїй каруселі (головне – встигнути вчасно зіскочити, бо кружлятимеш як бовдур, чи ще гірше – засмокче за наплічник чи влупить по п’ятах – ще раз наголошую – ніщо не має дістатись студентові легко, якщо він вже припхався сюди. Навіть вхід – не такий, як у мирній провінції, все символізує конвеєр). У дірці кишені намацую кількамісячної давності, у потріпаній обгортці, шоколадну цукерку, вбереглася якось, добре коли знаходяться неочікувані подарунки від себе з минулого, це ще раз доводить, що запасатися про всяк випадок – варто.

Герман Іванішевич не збирався нікуди їхати, оминувши зупинку, люд, випічкові МАФи, газетні будочки, попрямував далі тротуаром, у бік ринку. У місті все створено так, щоб людина весь час почувала себе зобов’язаною щось купити, щоб вона ні на крок не відступала від магазину чи кіоску, не почувала себе десь у просторі свободи. Ні, тут все має бути чітко за законами економіки – купи.., купи.., витрати… У людини весь час має бути відчуття, що в неї замало грошей, що просто треба більше мати бабла.., якщо ти й досі не можеш нічого собі купити із запропонованого краму, не важливо навіщо, – головне, що ти спроможний бути елементом товарообігу, ти ж не хочеш ламати систему чи бути проти неї? Тоді не думай – купуй! Вседоступність і відчуття бідності – головні керманичі над полоненими амбіціями містянами.

Але Герману було байдуже до зусібічних торгів, він просто йшов вільно, швидко (не дивно, з такими довгими ногами), й врешті щез із обрію десь у дворах. Я вже мало не скасувала своє детективне нерозкрите діло, просто захотілося, про всяк випадок, переконатися, що об’єкт таки накивав п’ятами. Обережно підкралась під ті домівки, у дворах яких було востаннє помічено мого (чи ще не мого?) рятівника-орнітолога. Хм, у затишних старих дворах нікого не було, крім кількох літніх жіночок на різних лавках.

Насувалася темрява. Пізньої осені непомітно темніє, сутінкам вдається підступно оминати наше око, аж раптом – бац! І тобі вже страшно йти додому. Але не в моєму випадку. Бо я себе не люблю. Темряви бояться лише ті, кому страшно перш за все – за себе, кому є кого любити, і кого люблять, хто береже себе, як зіницю ока, хто вважає себе неповторним і прекрасним, єдиним таким. Я себе до них не відношу, а тому й блукаю зараз голодна й змерзла у невідомій мені частині міста (дорогу детектив забув ще пів години тому.., от завжди дивувалась своїй зазнайкуватій топографічній чуйці!). Але мені не було страшно, чи ще чого – шкода себе, я просто оцінила тверезо ситуацію й проаналізувала наслідки своєї сьогоднішньої експедиції. Ну якщо втрачати вже нема чого і шлях мій – чийсь заплутаний сон, то принаймні подолаю ще один задвірок, може між тими домами є прохід?

Довкола пусто й хижо, жодної примари, жодної собаки, лише темні силуети мертвих машин, кострубатих дерев, пащі під’їздів без світла. Я йду тихо й рішуче, я – суцільний виважений маханізм, кожен мій крок – напружена дія, направлена на непоміченість й просування до світла, якого поки що ніде не видно, певно, сподівання на арку між склеєними домами не справдиться.

Унизу живота мліло моє життя з рештками останніх інстинктів порятунку, які мали відповідати за мене, які мали винести мене адреналіновим чудом із пастки, в яку я сама себе ж і затягла. Руки й ноги – перетворились на похололі гіпсові макети, мозок пульсував безнадією й бажанням сховатись під землю на деякий час, серце просто робило свою роботу – качало й качало кров скам’янілим тілом, як нутрує покинутий моряк веслами воду – сам посеред моря у шторм. Лишалося орієнтуватися тільки на зболіле життя десь у гарячих нутрощах живота. Все, прохід між домами не виявився реальним, я змушена була відступати назад, поки тимчасовий глухий кут не став моїм тупим кінцем. Я обертаюся, як буратіно на шарнірах, – остовпіла й дерев’яна з трохи підкошеними колінами (Бог, передчуваючи людську зарозумілість, все ж дав кожній людині при народженні інстинкт самозбереження, який дехто плутає з янголом-охоронцем, а хтось із вдачею, а ще дехто – з передчуттям чи надздібностями. Та в будь-якому випадку – то наш єдиний оберіг від смерті.)

Ну все, бачу, що на мене впевнено суне висока чоловіча постать, кілька секунд у голові все ж була надія, що тій постаті не в мій бік, але вдавати спокійного перехожого в мене більше не було часу, ноги почали бігти, як у сні – на одному місці, мов ватяні, ще й поверхнею Місяця. Та шансів розминутися вже не було… Мене, як шкідливе цуценя, схопило в руки, які я не могла побороти через страх і втому, сили залишали мене, немов пробиту повітряну кулю. У голові промайнула картина очей загнаної олениці – суцільна розширена зіниця, мокрі, глибокі очі, темні, як потойбіччя…

– Стій, стій, дівчино, стій, я тобі нічого не зроблю! Чого ти! – кричало десь поряд, ледь не доводячи мене до сказу. Я чула чітко всі слова, але не синтезувала з них сенсу, мені все здавалась загрозливим до смерті. Аж раптом мною добре трухонуло й параліч відступив. Я побачила знову знайоме й чуже водночас лице, але тепле, якесь рідне, потрібне, ледь не життєдайне, лице, до якого тільки й хотілося, а тут воно саме постало переді мною.

– Це ти?! – здивовано шепочу я, не вірячи своєму щастю, це точно сон, тому було так важко бігти.

– Ні, краще скажи, навіщо я тобі здався, чому ти йшла всю дорогу слідом за мною, а тепер верещиш і колотишся, побачивши мене, ніби це я – маніяк!

– Вибач, я не хотіла, щоб ти мене побачив, – щось треба плести, хоча… насправді так хотілося говорити, молоти все підряд, побільше, торохкотіти й ляпати, кричати й шепотіти, але ГОВОРИТИ до нього… Як на сповіді, яку вже кільканадцять років, століть, світів від зародження галактики – ніхто не провокував у мені.

– Я побачила тебе випадково у їдальні, і просто пішла за тобою, розумієш, просто. Мені нічого від тебе не треба, відпусти! – голки у троянди, як відомо колються у найнеочікуваніший момент, от і я вже випускаю свої захисні шпичачки, отже, мені час повертатись у свою іронічну самотність.

Щось у мені хотіло змінитися, хотіло знайти товариша, якісь прояви людськості взяли ненадовго гору наді мною, але… ненадовго. Якась тупа історія.., хто він такий, ну хто він мені такий? Сором лиш.

– Добре, тільки не тікай… кажи, куди тебе провести? – він збавив трохи тон, знизив тонус захвату мене божевільної у лещата своїх дужих рук, я знову міцно стала на землю, обсмикала своє зачеплене чужинцем пір’ячко, і налаштувалась піти геть, без пояснень. Вже й без того годі галасу.

– Вибач, я піду, не хотіла завдати тобі клопоту, – моє імпровізоване прощання не знайшло схвалення в опонента.

– Стій, ти… як тебе хоч звати, давай я тебе виведу, принаймні з цих дворів, – не відступав мій герой, рятівник птахів. – Де ти живеш, кажи, куди тобі йти, бо від універу ми вже дуже далеко.

– То, може, викличеш мені таксі? Так я тобі й сказала, де живу.

– Угу, хтось тут нещодавно сам переслідувачем був…

– Облиш, я взагалі заблукала, ти мені аж ніяк не треба.

– Добре, хай так, але тут небезпечно самій тобі довго блукати, я тебе виведу до проспекту, а там іди собі, куди хочеш, – він мене точно не впізнав і нічого не підозрює, отже можна з’їхати на якусь шалену чорнушницю (їй-же Богу, їх вчинків, на щастя, ніхто навіть не намагається зрозуміти).

Тут я почула гамір від траси, отже проспект близько, а там не заблукати. Розслабилась, сіла навпочепки на першу-ліпшу дворову лавку й цинічно запалила останню цигарку, смачно жбурнувши зіжмакану порожню пачку.., я сама собі закон, хай йому абищо… Герман ошелешено мовчав, сів поруч і собі закурив, за компанію, якщо звичайно нас можна було так охрестити.

– То ми з тобою вчимося в одному універі? – тиша йому у відповідь. – Ну це вже якась інформація. Чому ти блукаєш так пізно сама? Ти ж мене злякалась, отже не така вже й безстрашна.

– Не твоє діло! І взагалі, я тебе не просила скласти мені компанію, – можеш бути вільний.

Протиріччя в моєму характері – фатальна для мене річ, одна з умов моєї самодисциплінованості – це антибажання, тобто виключення з необхідного, здавалося б, мені набору людей і речей найпотрібнішого, найбажанішого… На цей раз я перегнула палицю.

– Добре, не люблю затримуватись там, де непотрібен. Може це й не по-джентельментськи, але й ти на даму не тягнеш, онде траса – він показав стрічку яскравого світла між будинками, – тепер дорогу знайдеш. Бувай здорова!

На тому він таки пішов. Господи, мені вже несила терпіти себе в собі. Своє життя я зіпсувала своїми ж руками, словами, діями… Усе, що у мене коїться всередині, не відповідає моїм зовнішнім намаганням. І про це знаю лишень я. На жаль. Що ж, невідомо, як надалі зміниться моє існування, але наразі, у мене є лише оця депресивна чорнушниця, блукаюча закапелками міста її тінь, голомоза добра душа, запас какао – двійко фіолетових пакетів, кімната два на три на четвертому, одні кірзяки на всі випадки життя, рідна домівка-батьківщина на околиці країни, ВНЗ не моєї мрії, напівздохлий, від постійної нестачі світла, вазон, і звичайно ж, є Герман, принаймні у моїх фантазіях.., від нашої зустрічі він завжди зі мною.

Доплентавшись додому того тупого вечора, який позначився в пам’яті як перша зустріч і перше прощання з хлопцем чиєїсь мрії (ви ж, напевне, вже звикли до моїх уникань самої себе), я забажала не бути. Зігрілася теплом газової конфорки на кухні, поки підігрівала випадкову вечерю, викурила традиційні три сигарети у глибокому трансі, замішаному на самоті, гіркоті, власних нікчемних вчинках, на маренні від прийшлого у скроні жару. Я знала, що завтра буду хвора, але навмисне не полізла у шафку шукати запилені, закидані непотребом, колись дбайливо вкладені мамкою доньці, на навчання, консерваціїї малини-калини… Вирішила, що хворе хвороба не братиме. Та…

Сон, сон, сон… Будильник наелектризував волосся на голові, очі взялися тріщинами, напівголова лежала на ліжку, а інша частина її скотилася на підлогу. Осінь, падло. Ти не могла не добратися до мого здоров’я. Не сказати б, звичайно, що надто берегла його від твого поцілунку гарячкою. Тре’ вставати. Фак і все тут.

Пар було небагато, а тому я знала, що зможу. Чи мушу. Просто відбути, відмітитися, власне, як більшість з того, що ми робимо в житті – для галочки, неважливо ким, коли і як вона поставлена – просто, щоб було, як у всіх. Зафіксуйте, що я була жива цього дня, бо ще поховають прижиттєво, чого доброго… Доповзла додому, все ж змусила себе відкопати законсервоване літо в банці з написом 2013, ок, лікуватимусь смаком літа 2013 року, мо’ й допомо’?

Загалом, минуло два безпросвітніх тижні, які я ніколи не згадаю, хоч би й захотіла. Мені навіть здавалося, що то кара небесна за таке зухвале й майже хуліганське поводження з янголоподібним Германом, за те, що втратила його, так і не здобувши, за те, що знехтувала, як усім в житті, його, й без того нетривкою увагою до мене.

Хотілося лише вижити, аби виправити те, що сама й зіпсувала, вижити, щоб… змінити своє отруйне ставлення до життя, яке апріорі варте, щоб вибачитись перед ним за дружбу зі смертю, з чорнотою, що виїла мої нутрощі, лишивши холодні й наповнені нічим, свистячі вітром, очниці. Принаймні вибачитися, а там вже хай саме вирішує – позбавить воно мене своєї присутності в мені чи все ж лишиться. Хвороба відпустила мене, але з підпискою про невиїзд з осінньої депресії, як би я не намагалася.

Перш за все, будучи вже при собі, відчувши міцну підлогу під ногами й правильні об’єми простору, відчинила вікно в погожу, напрочуд теплу листопадову днину, чмиркнула запальничкою й солодко скурила до пальців минуле. Знадвору доносився тонкий солодкий аромат паленого листя, пилу дбайливо заметених вулиць, попрілих у вологій траві каштанів, бельгійських вафель, що їх готує привітний чоловік у фірмовий бейсболці від забігайлівки напроти моїх вікон.

Викуривши цигарку одужання, добряче провітрила кімнату, вимила підлогу, випрала простирадла, важкі гнітючі штори, як дві темні хмари, назбирала кілька мішків непотребу, виставила їх тимчасово у коридор, щоб не заважали… А ще пізніше я відчиню двері, і до тих мішків обережно й тихенько покладу, дбайливо згорнений у трубочку, жмуток курсової роботи на ім’я якогось Германа Іванішевича, студента такого-то курсу, такої-то групи… неважливо. Все одно, напевне, він вже й перескласти встиг за той час, поки мене не приймало в жодне з відділень – ні до життя, ні до смерті.

Відтоді я зрозуміла, як багато мушу виправити, бо, як той рукопис, не спалиш вже ніц провини, маю знайти одного цілителя, най пришпандьорить шину до моєї душі, щоб не шарпало її, непривласнену, по різні боки, щоб не відвалювалась від тіла, як хвіст від Шарика з Простоквашино. А мої добрі наміри – просто віддати чуже чужому (тобто повернути Герману його курсову, яку так і не змогла передати викладачеві, якого не було того дня в універі) – не оберталися, натомість, дивними проступами моєї недалекої фантазії.

Світло, тепле ти чи холодне, будь ласка, будь зі мною, хочеш, їж моїм ротом, хочеш, какао тобі зварю солодкого, а може, зустрічатимемось цього листопада, щоб разом якось докантуватися до весни… Не відлітай у теплі краї, побудь зі мною, ще трохи побудь…

 

Розділ 3

 

Десять хвилин по третій має розпочатись остання, на сьогодні, пара. Запара, блін… Але останнім часом більше не граюся у хованки з життям, бо воно вміє карати на смерть за зухвалість і пропуски. На вулиці гамірно від юрби найвитриваліших студентів, сонце золотаво мерехтить останнім листям у цьому році, скаче від однієї компанії до іншої. Я ж сама по собі, як завжди, тому аналізую ситуацію на площі перед універом, обираю найбільшу прогалину простору серед натовпу на лавках.

Всідаюся, смачно закурюю міцненьку штахетку, потопаю в густому солодкому тумані щойно запаленої цигарки, слухаю приємний скрегіт від моєї рипучої куртки, з натуральної важкої шкіри, і не маю собі на думці анічогісінько, просто осінній джаз у порожньому від нудьги й безглуздя city, яке ми всі так вигадливо підкорюємо. Мені просторо, хоч і людей довкола – не пропхатись, мені тепло, хоча осінь видалась холодна цього року, мені розфокусовано на весь той калейдоскоп, який виповнює цей світ. Я просто чекаю на своє. Принаймні, – на останню пару.

Бічним зором яструба помічаю постать одного хлопця, який викликає в мене негайну тахікардію. Намагаюсь опанувати паніку і нічим себе не виказати, не робити зайвих рухів, лишатися невидимкою, якою я і є для всіх. Але ж ні, не завжди стається так, як нам хочеться. За всі ці довгі дні, що минули, я майже навчилась не боятися, що десь зустрінемось раптово, я майже забула, що таке все ж можливо, і продовжила жити окремішньо й тихо, як то завше мені вдавалось. Та… Я йому винна, тому підсвідомо чекала на розплату, тому що все моє життя карає мене бумерангом за будь-які мої гріхи.

Сусідня компанія випромінювала веселість, щастя й безтурботність, тільки одне стояло й вперто вивчало мене з кількаметрової відстані. А потім, та відстань різко почала скорочуватись. Хтось вирішив з’ясувати стосунки? А чи є вони взагалі? Де?

– Дякую, затулив мені сонце, – з невиправною іронією зустріла я нападом свого опонента. Нічого розслаблятися, а тим паче підходити, може все-таки зрозуміє, з ким зв’язався.

– Привіт, – усміхнено й відсторонено від моїх колючок промовляє саме те сонце до мене. Господи, виявляється-таки, добро – потужніша зброя за жорстокість і снобізм. Моєму сарказмові стало замало місця в розчуленому на мить серці. Просто мовчу, п’ю з нього позитивну енергетику, як досвідчений голодний вампір чи новомодна сонячна батарея. – Щось тебе не бачив вже скільки…

– Ніби до того бачив постійно, – я знову на коні!

– Отже, ти мене пам’ятаєш.

– Ще б! – ледь не порскнула я сміхом просто на нього. – Що ж, якщо тебе більше нікому пам’ятати, добре, згадуватиму тебе інколи, а зараз вибачай, поспішаю на заняття, – корчу з себе страшенно заклопотану відмінницю, підводжуся й збираюся геть, відстрелюючи влучно недопалок до сміттєбаку. Лайно до лайна. Ще би цикнути крізь зуби слиною, аби навік позбавити себе сонцеподібного Германа, але не вмію.

– Може й нікому… – летить мені паперовим літачком у спину…

 

З тих теплих слів у спину справжній мегері, себто – мені, я підсвідомо зрозуміла, що він теж інакший, тому бачить мене наскрізь, як би я не намагалася налякати його своєю підкресленою зверхністю і тим відштовхнути від себе, що трапляється майже з усіма, хто мене оточує. Бо люди не люблять відмінних від них, обходять дивних стороною, максимум одаряючи їх щедро пильним розгляданням здалеку. Не-по-ро-зу-мі-ли-ся ми всі. І стало так: я і вони. Але Герман… має третє око, яким бачить у власній інтерпретації «мене», він не боїться моєї інакшості, прощає мої підлості й зухвалості, якимось дивом знаходить у натовпі, в темряві, підходить і говорить до мене, чого не буває в моєму житті ніколи й ні з ким. Доля ти моя, Германе, тільки тобі бажаю кращого, тому… Off you go!

Коли тебе кожен намагається пізнати – що ти собі думаєш, пишеш, робиш – починаєш шифруватися, як лише можеш. Але, якщо згадати, то на початку цього всього було лише місто, дешевий плеєр на батарейках, я і мій щоденник. Тоді я ще могла намагатися бути такою, як усі, і повторювати кожен їхній крок. Але тепер… легше відпустити свою суть, хай живе. І зараз я це вмію. Як приємно мати таємниці душі. Хіба був би цей світ нам цікавий настільки, коли б не його численні «Х»: піраміди, загублені бурштинові кімнати, скарби тамплієрів, інків, скіфів та усіх інших героїв легенд. Чи були б ті легенди взагалі? От і я – НЛО. Якщо хочеться падати…

Я б сьогодні не спала, я б сьогодні не відчула жодного болю від оточуючих, я б сьогодні в електричці випила дві пляшки міцного пива і скурила б всі сигарети, захлинаючись музикою, як клеєм, що зцілив би мене із середини, якби я їхала додому… Але… Я пасую у свідомості. Втикаю у вікно. Четвертий поверх, п’ятниця, математика. А ще сніг. Ні для кого. В неминучу годину холоду. Білий вогонь снігу. Я ж казала: все – для галочки, а справжні ми – десь там, де нікого немає, принаймні, мене – це точно. Падає сніг, виходу немає, тому виходжу у вікно, нехай лиш у своїй уяві. І зовсім не думаю про якийсь там напрямний вектор.

Найбільші катарсиси від самобутнього існування себе в собі переживаєш у такому перебуванні за дверима присутності. Поза роботами, математиками, любощами, словами, поглядами, десь за межею полярного кола, де не ловить компас, десь, де не існує матерії, яку я могла б описати.

Нелюбов – стала фоном усього прожитого досі життя. Чому жоден в нашому гуртожитку не зачіпає моє серце? Є присмак, а смаку – ні. Я просто спостерігаю за світом, але не живу в ньому. Це тому, що як ніхто з людей, я боюся того моменту, коли побачу, як світ ігнорує моє існування і присутність. Всі цього бояться, але я найбільше втікаю від можливого розчарування. На більше мене не стане.

Так, найтрагічніше те, що від свого життя я не чекаю сюрпризів чи несподіванок, все прораховано заздалегідь хворобливою гордовитою самотою дівчинки-привида в обладунках шкіри й металу, а отже, знаю весь наступний сценарій. Щоп’ятниці усі щось святкують. Тим паче, що п’ятниця нині співпала зі Старим Новим роком. А я хочу в самотність.

Вселенський перевал важезної земної кулі довкола сонця – згадується географія з дурнуватими макетами обтріпаного глобуса й запиленого сонця без променів. Бачте, свято у них… Стільки суперечливих відчуттів. Стільки кроків вперед і ще більше – назад… Вальс у замкненому колі між двох макетів. Може й ми – то лише пап’є-маше?

Той Новий рік я зустріла сама в гуртожитку, бо товаришів не мала, а білету додому каса на вокзалі пожалкувала для мене. Я не скаржуся, весь той час, який здавався зайвим, насправді виявився часом самопізнання й туризму по власній душі. Може й пізніше від інших, але тоді я тільки-тільки починала розуміти саму себе, вчилася сприймати свій світ як можливий варіант життя людини, надавала собі дозвіл на самобутність й придуркуватість, домовлялася з довколишнім світом про право бути в ньому, серед тисяч істот, яким було до мене… ну… ніяк! Справа в тому, що всіх їх боялася перш за все я. Не знати чому, може й тому, що просто самота… Та хіба самотніх так мало на світі? Якби.

Мушу визнати: моя пригода закінчилася повним фіаско, реальною винуватістю перед реальною людиною за втрачену курсову, психічним розладом, на підґрунті сорому перед хлопцем, який вчився в тому ж універі, що і я й страшенно мені подобався. Він, вряди-годи, все ж зустрічався на моєму шляху, тим самим підсилюючи моє панічне становище від можливих зіткнень з ним в агресивному середовищі, в якому я так не хотіла почувати себе повною дурепою…

А ще, постійно існувала безпросвітня бідність, яка примушувала мене до дешевого тютюну, відсутності какао, розчинного кавового напою, стандартного комплекту одягу чотирисезонного класу, довгих вечірніх засідань у бібліотеці у зв’язку з дорожнечею ксероксу. І я неабияк пишалася своєю гордовитою непорушною самотністю, у не менш гоноровій чіткій бідності, а отже, сила духу – ось мій тодішній козир перед життям. Страх зустріти Германа на фоні всього, чого я навчилася, ставав дедалі все прозорішим, несуттєвим і, зрештою, розчинився у сірому спокої буття.

Хтось не любить? – хм, й стенула плечем.

 

Розділ 4

 

Розтавало… Нарешті… Але березень не збирався поступатись календарній весні й дрібно сипав колючими крихтами снігу на все прийдешнє з людством у світ. Я притулилась до вікна і дмухнула на скло, залишивши своє тепло на ньому. Але легенький туман на склі скоро зіщулився нанівець у вузеньке каламутне кружельце.

Холодно. Сон мусить зімкнути мої очі, щоб не порушувати субординацію фізіології й логіки законам природи. Тихо, хоча в гуртожитках такого майже не буває, але тихо. Колись-таки всім набридає клеїти дурня. Небо важке й монотонне, здається зовсім лежить від утоми й снігу на дахах нещасних п’ятиповерхівок усього нашого повоєнного району. Я така ж, як і небо – сіра й втомлена, міжсезонна, невизначена, абстрактна, неіснуюча видимість.

Роздуми – це той самий прихід в нікуди. Небо, подаруй мені весну, подаруй щось конкретно-абсолютне в реальному вимірі, зі шкіри й кісток, зі справжніх очей, що не розтануть зранку, як мине сон, зі справжніми руками, які не віддадуть в нікуди, зі справжнім ім’ям, яке я вкладу собі в серце на довічний депозит любові.

 

– Це тобі, – сором’язливо опустив додолу очі колись сміливий Герман. Того ранку я вийшла не на пари, як завжди, а до бібліотеки, бо саме розпочався тиждень весняних канікулів. Але він, звичайно, зовсім не для відпочинку, якщо ти вартий навчання в нашому універі.

Не встигла я подолати й десяти кроків від виходу, як шлях мені підрізав мій колишній єдиний знайомий з універу, окрім, звісно, одногрупників. Боляче, різкий біль від стресу й здивування здавив грудну клітку, ще б трохи й луснути голосно, щоб усі попросиналися на всіх поверхах. Але, дихай.., дихай.., спокійно, кажу собі у думках, і відчуваю як серце поволі кам’яніє, мре і падає донизу крізь порожній живіт, бо не снідала зранку.

В його руках якийсь великий недолугий предмет, накритий картатою хусткою, картина вражаюча й майже недопустима ні в якому сні. Від свого непідвладного ступору не можу прийняти в дар від Германа таку велику дурню. Просто стою мовчки, і чекаю якихось слів, щоб життя тривало далі. Але мій випадковий Санта Клаус геть посинів від неможливості висловитися. Господи, треба рятувати хлопця.

– Що це? – сказав мій рот.

– Це тобі дарунок. Візьми, будь ласка, їй холодно.

От і маєш, кому тут ще холодно, окрім мене?

Так, справді, весна того року була холодна й нерозторопна, ніяк не давала розслабитись від постійного цокотіння зубів й спазму м’язів на спині.

«Мені точно холодно, а про кого ще він говорить?» – майнула в моїй голові думка. Та це ж клітка! Точно! Я підіймаю обережно краєчок хустки і не відразу вбачаю у найдальшому закуті клітки пухнасте маленьке пташеня з найкруглішими у світі очима.

– Тьох! – не втерпіло й гримнуло на мене пернате створіння. – Заглядають тут, це вам не зоопарк! – ніби хотіла сказати пташка.

– Це та сама? – розтягую вуста у невимушеній усмішці, тепер мені стає зрозуміло, що Герман все знає.

– Вижила. Ціла й здорова вже давно.

– А що мені з нею робити? – як відомо, спільний контакт з тваринами значно зближує людей.

– Годувати, – всміхається. – Ти її віднеси скоріше, бо ми довго на тебе чекали, бідака змерзла, мабуть. Коли ти не проти, в якості подяки з радістю прийму чашку чаю… – червоніє й нагліє водночас Герман.

– Ні, – я вмію відрубати чітко й жорстко, він мав би вже звикнути.

По тому я зникла хутко в гуртожитку, вміло оминула, куняючу від нічної зміни, вахтерку, поставила біля вікна клітку, на найсвітлішому місці, посунувши ображений вазон, насипала крихти хліба новій гості, налила у пластикову кришку трохи води, і так собі й вирішала – сьогодні у мене побачення.

На вулиці мене чекав Герман, хоч я й не обіцяла повернутись з гуртожитку, знає, з ким зв’язався. Даю собі хвильку, щоби поближче розгледіти його з вікна – давно не бачились в університетських коридорах, та й взагалі… Що там казати.

На весну якось порудів, мабуть скоро ще й веснянками вкриє його лице! Заношені, певно улюблені, сині джинси, з трохи білуватими колінами, шкіряний грубий ремінь з гордовито випуклою радянською зіркою на блясі, натертою до лоску (видно на Андрієвському порпається), мокасини Converse білого кольору (приготувався до весни, чи… до нашої зустрічі?), крізь розчепнуту наопаш куртку проглядає моряцька полосата кофтина (на пам’ять з Одеського курорту?). Зовнішність та ім’я німця, ремінь солдата радянської армії… Німецький шпіон, їй-Богу. Без наплічника, як зазвичай, отже, спеціально до мене йшов, ще й символічне пташеня приволік, на згадку про знайомство.

Того дня, бібліотека була відсунута мною на другий план, ми тинялися містом без продумування маршруту – стежка сама стелилася під ноги. Незважаючи на наше довге, затяжне й дивне знайомство, нам було про що говорити, більше вражав мене Герман своєю неординарністю, інтелектом, та й взагалі, – мужчині вкрай важливо дати слово на першому побаченні, – нехай закріпить свої лев’ячі позиції головного в парі. Та… чи пара?

Я ніколи не думала, що зможу колись закохатись у те, що забороняють всі мої принципи. Я таких люблю і щиро ненавиджу. Мабуть, через себе. Бо такий ніколи не буде моїм. І просто за те, що гарні – для гарних. А це не твоя любов і не твоє ток-шоу. Це не симпатія, а такий вид ігнорування – агресивний, прив’язний, акцентований, хворобливий, збочений на ньому одному у всьому світі. Він – їхній, але не мій. Тому одне для одного – ми – екзотика й нечитана в дитинстві солодка казочка. Було б божевіллям не хотіти того, що тобі протилежне, не належне, дике, недосяжне, неосяжне… А значить найжаданіше, тобто Герман – біла кричуща рукавичка, кинута долею мені у заклику до бою, до війни, до супротиву й крові. Нахабно, владно й принизливо – «… на, чи зможеш… Ха!».

 

В той день, що його, напевне, не було у світі, а то тільки мої сни, але ми були разом, він привів мене у своє улюблене місце в місті – на дах однієї з нових будівель центру. Не сказати б, що ми перші серед романтиків столиці там опинились, проте я знову закохалась у цей мегаполіс, який полонив моє серце колись – раз і назавжди. Хоч місто й відверто не потребувало мене і ніяк не могло розслабитись, щоб скоріше здихатися моєї присутності в ньому, але любов долає труднощі. Якби не вона – я б і не спробувала навіть, не нахаба.

– Чекай, чекай, мені страшно, а якщо я впаду… та стій ти, не веди мене так швидко!

– Не бійся, все під контролем, я поряд! – тримає мене за талію і веде вперед наосліп, бо попередньо зав’язав мені очі моїм шовковим шарфом.

– Куди ти мене ведеш? – питаю.

– Зараз сама все побачиш.

Якісь сходинки, кілька разів спіткаюсь об випадкові пороги, нарешті мій поводир знімає своїми руками з мене пов’язку, можу тепер дивитися, що ж там за сюрприз.

– Ааааа.., ой, яка краса! – завмираю в неочікуваній паніці перед прекрасним…

Герман міцно тримає мене ззаду, щоби мені було на кого спертися, відчуваю, наскільки це приємно – триматися чоловіка поряд, вважати його за свою кам’яну стіну, здатну захистити, закрити собою від усього світу. Ладна пропасти в його обіймах, тільки би натякнув, що можна…

 

Ми на даху невідомого мені будинку. Він казав, що є маленький сюрприз для мене. Оце панорама! А він…

Захід сонця… Ми сиділи пліч-о-пліч, недалеко від прірви. Не треба було більше ніяких допінгів для щастя. Він щось гомонів про підбиту пташину, яка стала мені новою сусідкою, як вона довго проходила курс лікування (чи виживання) у його приятеля, як він не відразу впізнав мене у темряві дворів, коли я ненароком влаштувала йому «гоп-стоп», як побачив мене біля університету і не розумів, чому я така самотня, як з нуля писав курсову, а потім бігав на перездачі, бо всі терміни спливли… Говорив так солодко і так багато… Говорив він, але про мене… А ще було неповторне мовчання – кожен міркував собі щось своє, проте в очах читалося одне – чужаки, яким хотілось знайти спільну мову, попри все.

Хмарочоси топилися у пурпурному гламурному київському небі, березнева вологість вечора всотувалася в одежину, змушуючи час від часу здригатися мої змерзлі плечі у легенькому пальто всесезонного призначення.

– Ти себе не жалієш, – твердо собі зафіксував Герман й міцно потер моє плече чи то в обіймах, чи то в дружньому підбадьоренні. Я собі мовчала.

– Холодна весна цього року… – втрачено зв’язок, якщо пішло вже про погоду, і погляд на панораму, слова поповзли по верхів’ях домів ледь відчутним відгомінням, треба збиратися, все колись кінчається.

– Ходімо вже, – сухо констатувала я, бо не люблю прощання, не люблю закінчення чудових моментів, не люблю, коли втрачається зв’язок.

– Твоя правда, давай руку, – хутко зіп’явся на ноги мій кавалер і ґречним жестом допоміг мені піднятися з бетонної плити карнизу даху.

Я не схотіла, щоб він проводжав мене до гуртожитку, тим паче, що зайві цікаві очиська ще ніхто не відміняв, до того ж, не треба мені жертв у вигляді зайвого шляху, яким йому потім вертатися додому. Хутко, коротко, без сентиментів й довгих заглядань в очі, ми попрощалися, навіть по-діловому, я собі солодко запахкала сигареткою й у важких сутінках неквапливо дісталася додому.

Пташина радісно щебетала й цвірінькала від моєї присутності, проте, майже не з’їла хліба й перекинула воду.

– Протестуєш? Розумію… от пощастило ж тобі опинитися у тієї, якій було байдуже до твоєї скорої смерті, – почала я з того, на чому ми з нею розсталися.

– Вибач мені, якщо зможеш, але ти недарма вижила, маленька, тепер я тобі обіцяю, що наважусь бути кращою, ніж була і є.

Птаха билася крильми об клітку у намаганні злетіти, сумно дзьобала клітку й тьохкала, як тоді, перед смертю. Того ж таки вечора я відчинила вікно й віддала їй законне право на небо без грат, вільному – волю, моя душе, лети, як тобі велить твоє єство. Четвертий поверх моєї оселі виявився чудовим трампліном для злету в нове життя. Та тільки для пташки, а я… знову залишилась сама. Все на своїх місцях.

 

Опісля нашого єдиного, майже справжнього, побачення, яке взагалі не можна відносити до чітко визначених категорій стосунків між людьми, бо, власне, вони й не починалися, ми не бачились десь… тиждень, було стільки думок, які я вже ніколи не напишу, не прочитаю, не віднайду в собі. Ніхто ж, звичайно, не намагався натякати на симпатію чи можливу дружбу, чи, не дай Боже, якийсь роман, просто то був день розмов. Може, так і краще, бо я надто вразлива, коли його бачу, коли думаю про нас. Скоріше – про нього для себе. Він – для всіх. Насолоди в тому мало, признатися. Визначені нерви. Не можу його бачити, чути, знати, він буває поруч і недосяжно далеко, і відпустити не зможу. Можливо, я не варта такого мужчини і немає для мене любові на світі, інколи мені здається, що я нікого не люблю і взагалі це почуття стало табу для мене, але він… Чорт забирай!..

 

І поки зараз я у тверезому розумінні істин життя, принаймні свого, хочу заочно написати листа своєму закоханому серцю, собі, спантеличеній коханням, щоби знати, що робити, коли раптом втрачу глузд і потребуватиму підтримки. Отже…

…Ти вимагаєш від нього більше, ніж я зараз взагалі можу собі уявити чи на те претендувати, бо вважаєш, що маєш право, бо ви разом. Ні, права на іншу людину ти ніколи не матимеш, бо й собі бажаєш бути особняком, без прицільних загроз можливих загарбників. Дивно, така сильна людина, своєвільна, смілива і така завжди крихітна в коханні. Але, все складно, бо ти не можеш його відпустити чи забути, бо застигла в ньому, як в бурштині (час розпаду останнього пристойний). Мабуть, я б хотіла, щоб ти від нього нічого не вимагала і з усім мирилася сама. Нічого не вимагай ні від кого, тому що не матимеш правди з того. Ти ж себе знаєш досить довго, будь щаслива від того, що матимеш, і не проси більшого, якщо він тобі цього не може дати. Роби, як відчуваєш, але не завжди, не принижуйся дуже відверто, але й не бійся ляпаса. Якщо він піде або ти побачиш, що його втрачаєш, – відпусти його тіло. Любов – це щось, що ніхто не втримає, як повітряну кулю за хвостик, вона, як душа.., – хіба ми ладні її тримати в собі спеціально? Навіть не намагайся ненавидіти все через нього. Це просто абсурд, бо саме це «все», все інше – лишиться тобі потім. Люби його таким, яким він був тільки для тебе.

 

Розділ 5

 

– Скажена курва! Чого ти до мене присіпалася?! Чи я тобі не говорив, що все вирішуватиму сам! Говорив чи ні?

– Ну то й що? Довирішувався! Бачте, який розумник тут знайшовся! Теж мені… директор!

– Я з тобою розмовляти не збираюся, можеш думати, що завгодно, все, це крапка, я ще повернуся… За речами!

«За речами, за речами… чами… чами…» – гойдалася в моїй порожній голові, на нитці минулої розтягнутої хвилини, дзвінка луна його останніх слів. Ні, він – це не Герман, це мій чоловік. Напевне, колишній.

На стінах, осудливо дивляться спільні фото якоїсь сім’ї, напевне, моєї. Наш, створюваний кілька років, домашній затишок, який тепер став докором сумління. На собаку ти мені потрібен зараз? Сто бліх у чуба, а не дім!

 

Серед тисячі думок у голові, намагаюсь обрати найбільш характерну для мудрої жінки, але все, на жаль, зводиться до безглуздя. Це неможливо – зрадити своїй рідній, виплеканій, виплаканій емоції і вдіяти правильно, подумати так, як це ще ніхто не зробив, бо всі довкола, поки що, ще не роботи – живі істоти, і функції наші теж ще живі. Тільки-но рішишся підтримати чоловіка, даси йому можливість зрозуміти, що ти сильна, стійка баба, здатна на мужню боротьбу самотужки з безкінечноголовим Змієм Гориничем – домашнім благоустроєм, як він настільки ж саможертовно посвячує себе у диванні лицарі або ж мандрівні філософи барами і боулінгами…

Коли мені було вкрай самотньо, за моєї юності, я шукала винного у відсутності кохання, у неможливості витрачати свою силу, жагу, життєвий потенціал навколо тієї особливої людини, яка стане мені за законного і єдиного милого на всьому світі, який обов’язково зробить мене щасливою. Ні, ми таки живемо за стереотипними законами розвитку сімей, якщо кожен зіштовхується з найпримітивнішими проблемами, з яких ми колись сміялися.

Чи можу я вважати себе щасливою, коли своє щастя я віднаходжу принаймні у тому, що порівнюючи своє становище справ з масою гірких і трагічних варіантів дурнуватих сімейних пар, і роблю висновок, що у мене в родині ще благодать, світло й радість. Як може бути супер-погано, сяк-так уявляє собі кожен, а як воно – дуже добре, як виглядає справжня щаслива заміжня жінка й її така ж осяйна сім’я? Мабуть, критерії шаленого щастя невичерпні, незмірні, небачені. Тут вже «гуляйполе» для фантазії.

За речами він повернеться, козел! А куди б мені повернутись за своєю юністю, роками, витраченими на лайно замість «довго й щасливо». Та що зі мною… Розбещена його наявністю у своєму житті, я чомусь вирішила, що він буде поруч повсякчас. Не хочу, вперто не хочу бути сильною й непорушною у чеканні на нього, або й зовсім просвітленою щодо нашого спільного часу. Якби я могла, замовила б собі філософську розсудливу стійкість замість нетерплячості й непримирення з тим, що у нашому ліжку щоночі я засинаю сама, він приходить пізніше, після комп’ютерів, DVD, телевізорів, смартфонів, чаïв, туалетів, ігор та інших причандалів власного дозвілля у копирсанні деінде. Мушу зібратися і не випрошувати собі порційну крихту уваги, кавалочок слів, що навіть не діалог, і відсторонений холодний скупердяйський поцілунок «для годиться».

 

Я познайомилась зі своїм чоловіком відразу після того, як в моє розчепірене серце залітало всіляке сміття і вітер, бо ту кляту прогалину залишив по собі якраз омріяний, (не) обіцяний мені колись долею, сонцеподібний Герман Іванішевич. Лайно до лайна. Варто було мені розкрити перед ним душу, чого, взагалі-то, я не збиралася робити, проте, в мене насправді не було ніякого захисного панцеру, який здавався таким непробивним з першого погляду. Герман пізнав мене, зумів мене звабити, закохати в себе, вигнати з мого життя, на якийсь час, самотність, посіяв у мені надію на взаємність і… обрав іншу. Нічого вражаючого. Навіть не іншу, а її можливості випхати його безперспективний зад у краще життя. Банально достоту. Завжди так: перебір оригінальності та інакшості породжує ніщо. Пусте просте ніщо, з якого так нічого і не з’явиться.

…Витерла трояндову помаду з уст і в солодкому забутті цілувалася увесь вечір Дня студента з хлопцем, якому (вперше) подобалася я, а не навпаки. Така практика знайома ледь не кожному серцю, спорожнілому якось, яке здуріло і не знає потім, кого вподобати, щоб забулося, з кого зробити собі вже не коханого, а новокаїнову ампулу анестезії в подобі живої людини. Герман винен у тому, що я також перетворилась на ніщо.

 

Осінь дала – осінь взяла. І не сказала мені чи зможу… жити без нього. Осінь забирає все найкраще. Все найкраще, що було в мені… Що зробила я настільки невиправного, що так невгамовно зараз палає в мені бажання кинутись йому вслід, у щось невідоме, в якому він так беззастережно зник. Осінь горить рудим вогнем на деревах, допікає своїм холодом і смертю моє серце. Я простягаю руку до плакучих березових кіс, вони линуть мені назустріч, береза обіймає мене по-материнськи, відчуває мій невимовний розпач, і ми удвох отак сумуємо…

Згадую той день, коли ми такі молоді, такі щасливі бігли в тінистий холодок під цю березу, ховаючись від літньої спеки. Очі в очі, безслівний обмін душами, бентежна радість буття удвох, одне для одного. Наші найщасливіші дні, його любов до мене, мої спогади… А нині… жовта холодна мовчанка лісу. Ти роздивлявся мою руду косу і не міг втримати своє здивування: як може бути волосся кольору сонця? Було колись… Тепер воно кольору осені, жовтогарячого полум’я, що отруїло нашу березу до останнього листу. А я дивуюсь: чому, за що?

Воліла б не жаліти себе, але безсильна – солоний присмак сліз на губах, перманентний зашморг болю на шиї, стягнутий бажанням лише плакати.., плакати.., плакати…. Та чи виплачеш отруту зради, зламу, зчезання. Ти став воронкою, в яку мене тягне без моєї вже волі. Краплі дощу вмивають моє лице, я плачу чи це просто дощ? Волосся липне до щік, чипляється за віття, обплітає понурі плечі.

Помирає наша історія… Наступного року, коли до цієї берези повернеться весна – вона буде інша, і будеш ти, і буду десь я, але не ми. Як ти житимеш без сонця з моїх кіс? Чи пам’ятаєш ти, як вирізьбив на тілі берези наші імена ножем і обвів їх контуром серця? Це все, що ти мені лишив, як доказ про любов, щоб не втратити глузд, як твоя посмішка для мене з далечі забуття. Сідає назавжди полум’яне сонце в моїм волоссі, вижени мене зі свого серця, щоб я не повернулась ніколи, бо так уже не буде…

Розпрощалася собі… Змила в річці всі залишки його цілунків на собі, зцілила травами душу, вмила росою, на красу, молоде лице, зорею намалювала на ньому лукаву усмішку, увінчала руду голову зеленим вінком з магічних квітів, виполоскала тебе з моїх кіс любистком і полином, вдягла полотняну сорочку по п’яти на голе, спрагле до любові тіло і пішла степами шукати щастя, яке тепер від мене, точно, нікуди не дінеться, бо стала я відьмою, чаклункою, русалкою, ким завгодно, але знаю тепер, що дихаю, що вільна, жива й безмежна, як світ!

 

На базі нашого університету проходив, єдиний в столиці, міжнародний конкурс досягнень у галузі IT-технологій, коротше кажучи, – відбувалася планомірна викачка мізків з наших університетів за рубіж. «Герман Іванішевич» – п’ятнадцятим, ледь не передостаннім значився в списку на дошці оголошень факультету, серед обраних, найкращих талантів, яких того злощасного року було запрошено на навчання до престижного датського університету. Так би мовити – для підвищення кваліфікації. У щотижневому газетному виданні нашого учбового закладу, майоріла невеличка жовта рубрика «журналістських розслідувань».

Після закінчення олімпіади, весь універ шумів останніми новинами, зокрема викриттям підлої корупційної системи відбору талантів для навчання за кордоном. Стати головним фігурантом скандалу випала безапеляційна честь Герману Іванішевичу, якого було помічено в близькому контакті з помічницею професора, котрий керував всім тим дійством з видання сертифікатів на щастя. І таке красномовне фото в центрі статті: нічний дорогий клуб, на зручному диванчику приватних закутів сидить пара, впівоберта одне до одного, у хлопця одна рука струшує попіл в попільницю, а інша… лежить трохи вище коліна, на нозі білокурої шльондри.

І все б нічого, якби то не була секретарка старого діда, вповноваженого судді конкурсу молодих обдарувань. Овва! Який ляпас по лицю педантичного іміджу європейскої Мекки освіти й культури. До хлопця на фото нікому не було діла, хіба те, що він один із учасників проекту, а також із тих, кому випав щасливий квиток у краще життя. Прямолінійна підозра у незаконному підкаті до визначення переможців.

Але, як виявилось, скандал дістався вух найповажнішого професора, і той, на офіційній прес-конференції, з поміж багатьох висвітленних питань, вицідив кілька слів – остаточно розвінчав ганебні чутки, виправдавши, у такий спосіб, кришталево-чисту гідність суддів конкурсу, підкресливши святенність таємниці визначення переможців, мовляв, відбір проводився ледь не на рівні з обранням Святого Папи на конклаві в Римі.

Більше ніхто не смів зачіпати ту тему, бо й без того втомилися повзати на карачках перед заможними улюбленцями долі, щоб ті тільки кинули шматочок ласої кісточки, на кшталт заграничної щедрості прийняти до себе наших знедолених, нечесно затюканих неперспективною системою освіти, геніїв. Честь новоствореної пари, як і честь конкурсу, лишилас, зрештою, незаплямованою, тим паче, що стосунки між тими двома були зафіксовані всіма, окрім мене, ще до початку олімпіади. Все чесно. Все б і нічого, якби тільки то не був мій Герман… Хм, стратег!

 

Якщо ти чесний – це робить з тебе автоматично якнайкращу мішень для неправди й обману, тому що ти до них не готовий, в тебе немає виробленого імунітету до того. Ти просто нескінченно віриш у те, що хтось дотримає свого слова, принаймні слухає те, що каже сам.

Ні, то різні органи – язик і вуха – особливо у чоловіків, вони не пов’язані між собою. Кожне слово – горобець, стадо горобців зривається з уст, тріпочучи мільйонами крилець, гамір, галас, плескіт, шурхіт… І немає. Мабуть, прийшов час жінкам більше не слухати, не прислухатися до таких дрібничок: до певної години, на яку тобі ним же призначено зустріч, чи просто, до плану вашого з ним життя – маячня все… Чоловік живе у просторі, але не в часі, він, певно, сам теж – горобець: норовлива, пихата, нічим не показна, дрібна птаха вільного польоту, приземленого маршруту, місцевого масштабу, галаслива, невловима… Його неможливо приручити.

 

Я, навіть, наважилася піти до головного редактора нашого університетського «глянцю», чесно дізнатися ступінь правдивості статті. Мені було відрублено раз і назавжди, що в них нагороди маються у шафі і недарма свій хліб їдять, а тому «…зачиніть, будь ласка, за собою двері і не ставте дурних питань, якщо не хочете отримати такі ж відповіді!». Останньою інстанцією моєї допитливості був, звичайно, сам герой останніх газетних новин, якого я спеціально, у зв’язку з підготовкою до боротьби за мрію всього життя, залишила на тиждень-другий у медитативному спокої бібліотек. Моєму приниженню не було меж, моєму розпачу загрожувала шизофренія, а моєму серцю – протез, тому я відклала подалі гордість і пішла прямісінько до коханого. Адресу я знала, бо доводилося чекати іноді, коли йому треба було заскочити додому.

На порозі мене зустріло апатичне лице Германа, мовчки взувся, накинув куртку, бо малася на той час вже стійка глибока осінь, вийшли на вулицю, закурив.

– Все ж знаєш, мабуть, що ще? – інакшої інтонації я не чекала, бо дійсно була в курсі.

– Чому?

– Я все одно поїду звідси, який сенс? Хіба ти не бачиш?

Я лише проковтнула наготовлені фрази кудись глибоко в себе і опустила додолу важкі від сліз вії, лице звела судома… які там слова.

Герман кинув недопалок геть, підійшов впритул до мене і міцно обійняв. Як же мені конче було це необхідно, Господи… Незважаючи на силу мого болю, я відчувала його біль також, бо все ж таки, багато чого проковзнуло між нами за весь наш маразматичний час разом, холодний березневий вечір першого побачення, літо, легке, як ситець моїх сукенок, неприв’язна прив’язність наших тіл і душ.

Його лице розчервонілося, скули заходилися у пульсації, серце калатало як дурне, очі часто закліпали, було відчутно, як Герман намагався зібрати волю в кулак, аби таки відірвати мене від себе, щоб не затягувати зашморги сліз на наших шиях ще дужче… Він не хотів, щоб я знала, що йому теж боляче, але ж… показав мені все. Не треба слів… З програної війни йдуть мовчки, без промов, без пояснень «чому», без запам’ятовування дат, без… трофею. Мій трофей поїде за кордон, до інших рук, уст, тіл, душ… Байдуже. Відстань неминуче подовжувалась…

 

Розділ 6

 

Дивлюсь на себе у дзеркало і вперше достоту розумію вислів «лиця не знати» … Господи, ні… Вийти заміж, щоби так швидко поповнити сіру армію покинутих самотніх бабів, гордих собою на найближчі кілька років, у кращому випадку, а далі що? А далі… хто? О, Господи, ні, тільки не я…

Та нехай і я, чим же я така особлива, чим запам’ятаюся, нехай і я, та хоча б подаруй моїй сім’ї якнайбільше років сумісництва, нехай хоч усе життя, якнайбільше подружнього щастя, якщо таке буває, якщо воно у нас взагалі може бути, я ж так цього прагнула… Мабуть, Господь таки був куратором мого безпритульного блукання у надіях і дівочих мріях, вони здійснилися, але потім він мусив відволіктись на інші важливі справи, довіривши ситуацію мені, а я…

Невже я не впоралась? Нервово задаюся тепер питанням, можливо, перед початком глибокого самоаналізу і домашньої аматорської психотерапії, слід було спершу, взагалі, набратися сміливості спитати себе, припустити такий от «не хепі-енд», проте – наважитися подивитися реальності в очі, не робити з себе дурепу, яка ніби не розуміє ходу подій. Я мушу, принаймні, не здрейфити і спитати себе – я не впоралась? Мій шлюб похитнувся і я хутенько у сльози? А за сльозами неодмінно приходить злість і обурення, а опісля вже…

Осінь, сумний порожній листопад життя, в якому ти один, що втратив свою путь, незнано як надовго. Як діяти, коли тільки емоції… Яку з них обрати, щоб надіти на лице і зустріти в тій масці свого чоловіка на порозі, після всіх відчутих перемін настрою… Ой. Одне я знаю на сто відсотків – ніхто нікого не хоче розуміти, окрім себе…

Тільки родинні зв’язки, кровні, на таке здатні, але не чоловік і жінка, які відпочатку дві протилежні субстанції, які після втрати одне до одного відчуття щирого, солодкого, сліпого обожнювання, раптом постають перед новою невідомою складовою спільного життя – хто ж кого?

 

Знову слухаю тишу… О ні, як тоді, в порожній гуртожитській кімнаті, коли всі роз’їжджалися на канікули, а я лишалася одна, йшла підробляти, поки був вільний від навчання час. Тоді я була ще дуже недосвідчена в таких складних питаннях, як заміжжя, але мій підшкірний морозяний декаданс був вже цілком свідомий і настояний на постійних розчаруваннях.

Сьогодні він ще гіркіший – трунка смоляниста баланда з моїх відкриттів реальності для себе. Я хотіла її змінити, я мріяла розвіяти ці обридлі стереотипи, трафарети з чиїхось життів і досвідів, щоб довести собі, що всі пари різні, що немає ніяких сценаріїв, що ми вільні творити своє таким, яким хочемо, як вміємо, як вийде потім, а доти невідомо, що є такого підступного у сімейному житті?

Тепер мені зрозуміло, що ми всі подібні, помилки у нас схожі, результати одні, кальки поведінки – взагалі ідентичні, зняті зі ЗМІ, шоу, слухів, чужих історій, все однакове – тільки у кількох невибагливих варіантах обираєш сам. Я чомусь вірила, що в мене вийде – я розвію ці кляті догми, я піду далі тої кількості років, які разом хтось там прожив – для мене це вже стало ледь не марафоном на випередження: хтось витримав п’ять місяців, хто рік, хто три, а хто каже – що криза приходить у сім…

Люди!!! Що ж ви робите – зупиніться у ланцюговій руйнації сімей! Годі жити за чернетками – є один товстий чистовик-щоденник, поспішіть заповнити його мужньо, не лишайте сторінки свого життя все ж порожніми після себе. Мій чоловік мене не зрозуміє, тому я пишу Щоденник.

 

У моєму блокноті, в якому я інколи дописую по кілька рядків останніх роздумів і який слугує мені за життєпис, є ще кілька викопаних в і-неті рецептів супів, картоплі, миттєвих тортів… Власне, мені настільки все іронічно зрозуміло з цієї картини, що сміх та гріх лише, проте, мушу для невтаємничених розтлумачити: я – домогосподарка. Варка, жарка, запарка… I’m so tired of this… Але в цьому ж і щастя моє. Я отримала бажане і хочу бути за це відповідальна. Очевидно, що через кілька років, в цьому блокноті, я б знайшла тільки рецепти, якщо не писати. Більше не буде мене. Страшно навіть уявити життя без залишання у ньому, хоча б на папері… Що тоді? Неодмінне існування супу.

Що більше побутового простору підпадало під мою протекцію ­– то нестерпнішим ставало моє життя, цілком змучене безперервним контролем за порядками. Так я вростала в дім. Чи дім робився мною? Однаково, з появою нових обов’язків по господі, ставало менше мене – безтурботноï, інколи діловоï, вільноï, непідкореноï, одним словом, – не зігнутоï побутом.

Якщо я, своïми руками й наполеглевістю, робила щось по дому – ця справа, апріорі, ставала моïм дітищем, яке я вже не мала права й змоги покинути, опісля, напризволяще. Попрасовані простирадла, клеєні шпалери, натерта поліролем шафа – навік в цій оселі, допоки ми одне ціле, будуть від мене залежні, і я у відповіді за кожен предмет, простір і кавалок, що приручила. Це специфічна риса нашого дорослішання – неодмінна відповідальність за свою оселю, в якій, власне, ти стаєш господарем, пардон, господаркою, господинею, ґаздинею, динею… Звичайно, якщо ти прагнула власноï мушлі, яку тобі дарує заміжжя, спадок, іпотека чи інші суспільні доброти. Так, наш із чоловіком дім став важливішим за мене.

 

Але сьогодні я засинаю нічією, у нашому спільному іподромі сну. Я сама так хочу, бо надто втомлена очікуванням справедливості до себе. Ми, жінки, можемо бути найкращими з найкращих, можемо підтягнути всі своï слабкі місця і зліпити з себе супер-вумен, яка вистояла на кухні, владнала безлад, створила одного чи кількох нових людей для світу, заробила собі почесне місце в трудових ресурсах краïни, схудла до ідеалів Гурченко, змінила стиль, життя і зачіску на краще, а може просто від природи вона чу-до-ва, але… Раптом його випадково прохоплена, проґавлена, помислена думка про те, що ти дура… руйнує твою впевненість у всьому, що тільки-но мало сенс, чи набувалося впродовж кількох добрих шматків життя.

Навіщо тоді ти така гарна й успішна, коли він так легко перекреслює весь твій світ. Навмисне нищить квіти на твоïй клумбі щастя, бо…бо він просто хуліган! Хлопчисько, мстиве, шкідливе, задиристе хлопчисько всередині мужчини ззовні. І так завжди: вони насправді не дорослішають ніколи, бешкетливі пустуни, а ми – розумниці й слухняні Мальвіни, тільки й чекали в житті на своїх Буратіно, бо без них немає казки, немає наших непоєднуваних контрастів, немає руйнівників нашоï тонкоï краси… У кожноï краси має бути свій винищувач.

 

Вже годі жертв. Й без того, останнім часом, зникли з життя – біжутерія, яку любила часто міняти й тим створювати різноманітні образи на кожен день, знаєте, у заміжніх жінок вони заміняються на золоті ріденькі тоненькі прикраси, скрупульозно розставлені на свої місця – обручка, сережки, ланцюжок, ще ланцюжок, ну може кілька каблучок, якщо схочете. Це обов’язкова данина типовій моді заміжніх клух. Тобто, золото – це вже тепер не розкіш, це побутовий, почасти, атрибут і в золотообмінниках черги, як за хлібом – бо так треба. Відрижка радянського смаку.

До списку зниклих з мого життя речей, варто додати ще дещо: музика, багато музики, з якою ми не розлучались ні на метр, постійно поповнений безцінний список музики в телефоні чи плеєрі, вона – деригент твого настрою, вона – твій світогляд і засіб милування життям… Зникли й вірші – в мене більше немає часу на спокій мозку, шопінг – не судіть суворо домогосподарок, бо шопінгове свавілля більше не входить в їхній за…люблений графік і бюджетні плани, є речі важливіші і вони вже, апріорі, будуть такими, в порівнянні з шопінгом лише для себе.

Зникла ніч – раніше можна було запозичити її початок для найромантичнішої частини побачень – перед прощанням, або ж можна було просидіти її з другом і наймудрішою втомленою сигаретою кінця дня, або ж виміняти її на себе, щоби згадати, зрозуміти, виробити стратегії на майбутнє, помріяти з Місяцем, знайти Ведмедицю, або ж – втопити ту ніч, нахер, у задушевній друзяцькій компанії. Ніч, принаймні, не була табу: спати, щоби виспатися.

Зникли пори року, Господи, як це таке можливо! А виходить… Перше вересня тепер нічого не значить, тільки рефлекторно ти постійно чомусь смикаєшся перед його наближенням і хочеться нащось купити гарний зошит, або якось морально налаштуватися на плідну працю чи зробити себе кращим або принаймні ошатним, ніби хтось тебе такий побачить, хто не бачить тебе весь час. Яка різниця тепер…

Немає канікул влітку – єдина твоя розрада з дитинства, канікул взагалі більше не буде ніколи, НІКОЛИ! (…передайте, будь ласка, до відділу усвідомлення…). Канікули трансформувались у відпустку (звучить як звільнення, або ні, більше навіть – як «свіданка» тебе з собою, себе зі своїми бажаннями). Зникли друзі – лишились тільки прості перехожі люди в твоєму житті, просто деякі з них, хвала небесам, тобі більш-менш потрібні, ти поважаєш їх наявність у своїх порохівницях.

Друг – це наче б один з казкових персонажів, що колись були в дитинстві. Ти з ним робив завжди щось безумовно цікаве, ви постійно мандрували, спілкувались, невпинно обробляли разом кожну нову інформацію, шукали див і чудес, вірили в любов і справедливість, ділились яблуком, булкою чи вечерею за домашнім завданням, друг був тобі за викладача філософії і він же ж – головний і єдиний учень твоєї мудрості.

Друг – він як…добрий ельф, який, сто пудів, колись весь час був у тебе. Чи може хтось про когось таке сказати десь після 20-30 років? І я про те ж саме… Ще не стало трохи розуму, кожного року чим ти далі від школи, інституту – тим тупіша на одну мітохондрію, на кілька правил правопису, декілька десятків столиць світу, майже на всі хімічні формули і визначні історичні дати.

А замість того, ти поповнила свої мізки відточеними робочими алгоритмами, телевізійними, завжди страшними, новинами, промонітореними магазинними цінниками, які аналітично зведені у порівняльну таблицю в голові, порозумнішала життєво, по відношенню до нахабних і добрих людей, вивела істину, що останніх майже не буває, крім найближчих, пізнала деякі аксіоми сімейного кожнодення, і стала науковим дослідником поведінки власного чоловіка.

До речі, щодо чоловіка. Ти його, звичайно, дуже любиш, але з його появою, точніше – з трансформацією твого коханця, одного разу, на законного чоловіка, не стало побачень, тремтливих очікувань повідомлень, раптових квітів, нахабних й шалених цілунків, кокетства, флірту, непідступної тебе, не стало твоєї тієї самої «фішки», яку він так хоче розгадати, чи спаплюжити, чи підкорити, чи милуватись.

Не стало, навіть, цієї невизначеності – чого він хоче? Який він, цей нових твій хлопець, чи твій взагалі, і що ж його такого втнути, щоб побачити ці розпачливі, розгублені перед твоїм «Я» очі, які так хочуть, але не знають як… Момент, коли ти комусь подобаєшся, і сильно, цей піковий екстремум загострених почуттів твого нападника, момент, коли умовно на всіх шляхах міста, під твоїми ногами, стелеться червона доріжка, а в тебе не хитаються підбори, очі, кажуть, світяться, ти постійно всьому всміхаєшся, волосся шовковистої ніжності, на шкірі попередження – «тільки для вмілих, досвідчених уст»… О, це найсолодший у світі, на всі життя, момент, заради якого варто жити.

А ще, останнім часом, постійно приходить розуміння того, що не вистачає молодості, вона, звичайно, ще є, але її вже ніщо, власне, не відрізняє від зрілості, від насиченої, ще соковитої старості, такої впевненої, деколи зарозумілої, вповноваженої, майбутньої старості, до якої ти незмінно рухаєшся, яку поважаєш і носиш з собою від просинання до вкладання.

Це нагадує мені якусь монашу рясу або королівську шубу, яка знаменує собою обов’язок і приналежність, а також супокірність і згоду, а головне – неминучу відповідальність, бо, навіть, якщо ти втомишся і захочеш скинути все те і бігти, стрибати по калюжах і вільних просторах землі, волаючи «Я людина! Я хочу жити!», все одно в тобі впізнають монаха чи голого короля й завстидають. Ні, хочеться лишатись у здоровому тілі, зі здоровим духом, а й перше, й друге таке втомлене чеканням на нездійсненне, таке чутливе й примхливе, охоче до нових вражень і старих звичок, а головне – до кохання в усіх його проявах. Але де воно, де воно живе?

 

Пам’ять рук… Лише… Бо голова забуває все напрочуд непомітно… Ми не стаємо мудрішими з часом, це просто гончарний круг пам’яті розганяє свою швидкість до неймовірного… Тоді в нас болить голова, в якій затісно від спогадів, від накопичення і корисного, і зайвого – це породжує вимушену амнезію і ти забуваєш, що колись слугувало причинами для дій у минулому, є тільки відчуттєва пам’ять, яка й обирає інтуїтивний шлях… Будь-який, але інший. Таке явище прийнято називати – «досвід».

Тремтячими руками, незмінно, пишеш від себе – собі, у щоденнику. Бо більше не знаєш, що робити, коли ніч і ти знову залишилася з нею сам на сам, з однією тільки різницею – ти цього зовсім не очікувала. Ніч, як завжди ніч… Як символ безпорадності, розгубленості, втоми і болю. Перш за все – болю від самоти. Тільки з «ним» можна здолати ніч. Такий простий закон – з «ним» ніч стає щасливою, без «нього» – найстрашнішою в світі…

Після кількох років подружнього життя і ліжка на двох, стає просто новим відкриттям – ніч без нього. Не хочу, та ніхто не питає. Тремтиш, млієш, мерзнеш, дурієш і плачеш. Бути б ліпше собакою, яку сьогодні вигнали з дому, ніж стерпіти ніч без нього, будучи людиною: не можна вити, не можна кусатися, не можна грітися в осінньому листі, не можна бігти навмання і шукати, шукати господаря… Можна тільки сидіти й плакати від безпорадності… Яка жорстока доля у людини. Я згодна терпіти цей біль тільки впродовж цього монологу, по скінченні якого обов’язково буде чути шерхіт у дверному замку, брязкіт ключів, кілька кроків розуміння, що твоя любов повернулась знову до тебе в серце. А інакше – яке значення воно для мене матиме?

Паніка бере за плечі і божевільно стискає їх міцно, щоб ти боялася ще більше, розганяла, силою думки, страх у душі до реактивної швидкості й таранила, таранила свої останні оболонки спокою. То хто ж тоді я? Апарат з перегонки відчуттів у чорнильні літери, слова, речення, текст, літопис… Але найстрашніше в усьому цьому те, що ніч в очікуванні – безкінечна, а ти – безпорадна біла крапка у ній, як крихта білого шоколаду у чашці чорної кави.

Як витерпіти самотню ніч, якщо… ні. Ти ніколи не довідаєшся, скільки часу твого життя забрала ця ніч, це знатимуть, може, твої діти чи онуки, але «чому» знаєш тільки ти… Хм… Іноді хочеться в житті здійснення мріï або щастя особистого, або успіху чи кращоï долі, чи грошей, чи визнання, абощо… а іноді… щоби ніч віддала його тобі, щоб він просто повернувся додому… і все.

 

Розділ 7

 

Після ночі на самоті стаєш сильнішою. Стаєш залізною. Вже більше не плачеш, не говориш багато, не сваришся і нічого не плануєш, а тільки тихо ненавидиш. Ненавидиш те, що сама створила – сімейний вогонь, об який ненароком обпеклася, фотографії-докори звідусіль на стінах, свої колишні бажання бути, як усі люди, завести сім’ю, ненавидиш те, що не можеш повернутись назад і бодай хоч щось змінити! Та найбільше ти ненавидиш свого чоловіка, якого нагло використала, щоб не відрізнятися від трафаретів суспільства і його невидимого «інституту сім’ї», до якого ти вступила, ледь закінчивши справжнє навчання.

Як я зустріла свого чоловіка? Після від’їзду Германа за обрій, залишилось тільки одне завдання – існувати, щоб, може, це комусь було потрібно, бо тобі вже точно ні. Саме в такий, підступний, момент, поки я була ув’язнена в іншій людині, якої не стало поряд, ще й з її власної підлості, з невимовним бажанням протестувати попри все, у космос, у простір, у небуття, у всі світи – я, не задумуючись, знайшла собі іншого. Трохи блуду, трохи неприхованої духовної розпусти, трохи обману, без якого, виявилось, не буває нічого у житті – і він мій. Перший. Кохання, відтепер, ніхто не чекає, не просить і не дає. Як дати те, чого не було, принаймні з мого боку – це точно. До запитання.

З ним я була насправді навіжена – легка, дурна, відчайдушна, смілива, примхлива, загадкова й оманлива. Я навчилася голосно сміятись, говорити прості наївні речі, попри свою скромність, просити мешти як у царівни, фарбувати звабливо-червоним губи, обтягувати стрункі, навіть спокусливі форми короткими сукнями, а-ля мереживо, декольте, розріз…

Приходила до нього у легких светриках, щільно заколюючи волосся в пучок, лишаючи крильця вух навмисне без прикрас, щоб він божеволів від чіткої, готової до цілунків лінії шиї яка манила за собою кудись під одяг, збурювала його доступну уяву. Тільки коли я почала грати роль, а не бути собою – я стала комусь цікава. Супермаркет нещирості – от що отримав мій майбутній чоловік. Він закохався в мій образ леді-фальш, як клацнути пальцями. І нічогісінько не підозрював про мене справжню. Він її ніколи так і не побачив, бо я заріклася.

Наш роман був справді яскравим і швидким, немов комета, не обтяженим образами чи якимось там доколупуванням до суті одне одного, нам було дуже зручно – проживати свої дні у пристрасній розпусті, у тупих порожняках, замість звивистих думок і ошатних розмов про вічне, ми бавились своїм життям точно так, як воно може бавитись нами.

От вона – справжня легкість буття, як просто, виявилось, зліпити з себе манекен, у який згодом і сам повіриш. Якщо в мені й лишилось щось, що нагадувало мені душу як осередок, який інколи болить, інколи прагне, інколи тішиться, інколи противиться, – десь собі нишком я теж вподобала свого нового обранця, бо він мені не загрожував глибоким почуттям, яке потім тобі, як камінь на шию. З ним мені добре, дійсно добре, він просто є й, навіщось, і мене також собі залишає постійно, не йде від мене, не говорить про вищі духовні цінності, не протравлює мені мозок тим, чого говорити бабам не можна, не цілує мене так, як цілував…

У такій невимушеності і не надто глибокій задумі над сенсом життя, безтурботно минув кільканадцятий місяць нашого знайомства. Мій бойфренд зачепився глибоко й міцно на мій, спеціально налаштований, гачок, і бажав остаточно закріпити за собою право на володіння таким безмежним щастям, як я. Його мозок, вражений моєю акторською майстерністю, вже більше не міг існувати без своєї повелительки. Ми відповідальні за тих, кого приручили. Я мусила прийняти від нього пропозицію – стати його господинею.

 

Герман остаточно, здавалося б, втратив свою значущість, загубився десь у моїх амбіціях створити своє, по-хазяйськи влаштоване, щастя, розчинився у втомі заміжньої жінки.

Весілля минуло тихо й непомітно, певно, що й для нас самих. Без пафосу, та не без смаку, я спочатку виділила собі суто бабський день у примірках і продумуванні образу нареченої. Вибір впав на прісну жовтувату лаконічну сукню, високі, у стилі «рок» підбори, образ доповнювала зачіска: тугенько підібране у мушлю руде волосся, стримані прикраси. Цілком пристойна мадам, нехай трохи й не у своїй мисці.

Наречений прибув до РАГсу набагато раніше, тож довелось дещо понервуватися, бо він теж достоту не вірив мені, що й правильно робив, хто там мене, брехуху, знає. Нарешті, метушливі родичі ледве розмістили свої гурманські форми на почесному задньому фоні, в якості масовки, пролунала найпопсовіша мелодія у світі, заїжджена до скреготу зубів, молоді нервово всміхалися, а ошатна тітка трафаретно читала шлюбний заповіт і чесно відпрацьовувала свій енний сірий робочий будень. Обличчя нареченого, опісля церемонії, враз прикрасила якась спокійна впевненість і навіть потішання, не вистачало хіба сплеснути долонями у смачному потиранні, просто відтак він отримав на мене права, проте ж не ключі…

Я йому подобалась, я навмисне дражнила його чоловічу падкість на непомітну еротику й жіночі штучки, я хотіла, щоб він не міг без мене, я хотіла, щоб любили, перш за все, мене… Та чоловікова хіть навряд чи мала стосунок до почуттів чи що… Він лише радів, нарешті, тій визначенності, що тепер щовечора я в його розпорядженні, він думав, що має гарантію того, що така я – є тільки у нього. Канає. Прощавай, Германе, я тепер чужа дружина, а не твій епізодний спогад.

 

Розділ 8

 

Ідеали… Саме вони руйнують наші життя. Тепер все частіше повертаюсь всіма мізками й душею в минуле, навіть так – студентське минуле. Хоч я й була дуже самотня й нещаслива повсякчас (так мені, принаймні, здавалося: декадансний стиль життя). Причиною того була відсутність кохання, турботи про когось, потреба в захисті від самоти…

Я знаю, чому тепер нанизую миті ностальгіï на нитку свідомості. Нехай у мене не було факту наявності єдиного, проте, повсякчас зі мною була надія і шалена непохитна віра в нього. Я не продумувала його рис, вчинків, не здогадувалася, яким він буде, але оте сильне передчуття зустрічі з ним? живило мене енергійним опієм. Ідеали… Вони руйнують наші маленькі життя після зустрічі з дійсністю.

Я отримала середньостатистичного чоловіка, тільки майже не говіркого, гарного, доброго, але замкненого й егоїстичного. Ну звісно, кожен чоловік – це абсолютно автентична суміш перців, але ніколи не цукор-пісок, чого ми чекаємо від самого початку процесу варіння такоï каші як стосунки… А потім – хавай, якщо зможеш.

Мій любий… рівненько в рядочок, з абзацу, моє невимовне страждання виплескується на… екран ноутбуку навпроти. Якби не його електронні «забобони», пікселі, розмір екрану, розширення й запрограмована грамотність, я писала б імпресіоністично. Або це був би стиль – кубізм, абстракція, експресіонізм, тупізм… абощо, я все одно, крім очей, не маю відношення до живопису. А дарма. Мала б змогу докладніше ляпнути всіма кольорами своїх емоцій, які нема куди діти, проте, вони реальні.

Я хотіла б, щоби то була любов, я, напевне, життя можу покласти на таку мету, але… скільки разів? Життя – одне. Я провела би не знати скільки часу у своїй художній божевільні (саме так), щоб на величезному полотні говорити до тебе малюнком, кричати фарбами, штрикати тебе пензлями, вимастити тебе руками, з ніг до голови, валятися на тому малюнку, плюватися й реготати бездумно й страшно аби ти… зрозумів… Хоча б почув… Хоча би замислився. Як воно. Пігмаліон ти гівняний, бути з тобою поряд і не мати змоги отримати твою любов! Хоч би найменшу її ласку… Чому ти на нього не схожий ні краплі?! Навіщо ти мені потрібен, якщо ти так і не дав мені тієї довгоочікуваної, такої жаданої емоції – бути коханою щосекунди, фатальною, натхненною, найкращою для тебе, єдиною… А виявилось…

Мене можна не любити.Так мені здається, і такий казус все ж живе у моïй голові, варто його визнати… З мого дозволу така фігня, виходить, допустима. Хтось привчив мене до нелюбові, може доля, може випадок, може я, може світ. Але якась упевненість в тому, що ти не Афродіта, не Венера, не фатальна жінка точно є, отже дозволяю мене не любити. А шкода. Особливо, якщо твій «плюс один» раптом це в тобі запримітить й усвідомить.

Відтоді він собі теж дозволить відпустку у вічній любові до тебе, полегшено зітхнувши, й з легким серцем повертатиметься щоночі лицем до стіни. І таке стає нормою повсякчас, тим самим роблячи з моєï голови набиту торбу надуманих проблем і думок, що я у чомусь винна, не так виглядаю, не те затіваю, говорю, роблю. Після тих помислів-помиïв у свій бік можна взагалі втратити відчуття фарватеру і зовсім пуститися берега у власному намовлянні на себе. Фактично сама себе з’ïдаєш у порожньому сумісному ліжку, яке він проміняв на власні інтереси, тому що визначив, вирахував, підстеріг твій підсвідомий дозвіл на нелюбов… І користає з того споживацько й безупинно, а ти…

 

Від початку наших стосунків я навіть потребувала його незацікавленності мною, щоб зрозуміти, що ж стане наживкою, чи зумію я надурити нас обидвох. Але тепер… Мала в чужій оселі двох чужих людей: себе, навмисно видану собою ж заміж, і чоловіка, закоханого в напускний образ спокусливої тупенької дівчини-німфетки.

Так, він був гарний, перспективний, непоганий коханець, мав житло, гроші і цілком влаштоване буття, звичайно, я не могла відмовити собі у задоволенні скористатися усім тим мені запропонованим добром, разом з обручкою. Чувак собі просто хотів оженитися скоріше, так йому спокійніше було знати, що одна важлива складова життя вже приватизована ним, можна рухатися далі по списку досягнень у розставлянні «птичок» навпроти поставлених цілей.

Все більш переконуюсь, що він мене не знає. Тобто нічного, власне, не знає про мене, мою душу, віру й правду, і навіть любов. Вона лишилася кострубатим квадратом у глибокому круглому отворі його душі, крізь який все пролітає наскрізно. Тільки я застрягла кутами недорозгаданності, дрейфуючи повз. Та йому, напевне, далекі до розуміння й моï метафори…

Вся біда в тому, що він не вдає байдужість, не примушує себе до навмисного ігнорування моєï присутності, це також його вмотивована, абсолютно логічна природна дія, такий особистісний прояв, коли хочете. Це мені просто не доходить, нащо тоді об’єднуватись у союз, якщо людина – настояний, упевнений самітник, вірно підпорядкований впливу лише самого на себе, здатний дослухатися тільки своïх внутрішніх голосів, що слугують йому єдиним авторитетом… Фак!

Але мені не все одно, отже, я кохаю, я жива, я емоційна, чутлива, вразлива… я є! Він навіть не підозрює, чим я займаюся вечорами, так, мабуть, це і є любов, з одного боку: ти з ним, ти йому належна, а з другого – ти, все рівно, сама. Тільки за кілька метрів від омріяноï символічноï людини, яку ти попри все намалювала у своєму житті.

Це і є визначальний момент у всіх сумісних провалах: твоï зафільмовані, надумані, намріяні фішечки, які ти, життя вбила би, та чекала і чекаєш від нього, але ти не усвідомлювала того, що він – не прийшов до тебе, як месія, відповідати очікуваним нормам. Він просто став поряд, став у пару, у кабалу з тобою, тощо.

Він – це самобутня матерія, його внутрішня організація фізично не здатна підпорядковуватись чи, ще чого, щось там задовільняти. Просто він існує як окрема природа, а не твоя втілена в цьому конкретному чоловікові нестача у фантазіях і побажаннях. Тоді створи собі робота. Головне – бути справжнім, інше не принесе щастя…

Чи мене недолюбили в дитинстві? Сама на себе серджуся, що постійно прагну уваги. Ба більше – розмов, спільного перегляду телевізора, прогулянок містом, валяння на дивані, частіших зустрічей на кухні… Чому тільки я хочу бути весь час у контакті з ним, і він не ризикує мені обриднути, чого не скажеш про мою долю. Я постійно на межі теоретичного зухвалого нависання, мені страшно її перетнути, бо тоді у мене зовсім не буде шансів на компанію, хоч інколи, а саме – на його підходящий настрій.

Згодом, все більше часу я проводила у ванній на самоті, по самісіньке горло у воді, як у пам’яті, все частіше умовно я переглядала, прослуховувала й перечитувала кожне слово, епізод, уривок з нашого з Германом нетривкого роману. Ніщо не давало мені тієї п’янкої ноти інтелектуального з’єднання, одного ритму, шторму недоказаного вголос, проте відчутого, ніщо в моєму новому житті не нагадувало мені його, навіть я сама була іншою, бо вигнала себе з власного серця.

 

Розділ 9

 

О пів на п’яту ранку почувся глухий шурхіт біля вхідних дверей квартири. У нічній тиші цей звук особливо легко ідентифікувати, навіть якщо спиш.

– Не переймайся, я не до тебе, – з таким промовистим коментарем, пропхалося повз мене нахабне створіння, яке якийсь час було моїм чоловіком.

Навіть мовчки признатися собі не хочу, що це кінець. Та причина не в ньому, – в мені, бо попри те, що хоч і не лідер у житті, але програвати ненавиджу. Але в даному випадку моє фіаско можна було спрогнозувати з самого початку, – я просто хотіла задурити йому голову, зрозуміти, чи вмію я виходити зі свого депресивного анабіозу і бути жінкою – гарною, бажаною, тендітною, власне, такою, як їм усім подобається. Я думала, так мені буде легше прожити свої спотворені дні існування без Германа, я думала, що зможу зробитись іншою, я хотіла знати, що я це можу – закохати в себе.

Проте, мій експеримент не заладнав діри роз’ятреної душі, яку я намагалась підсолодити фальшем. Зробилось навіть совісно перед чоловіком, що він може був би щасливий в шлюбі з кимось, мав би свій буденний клопіт, а може, ще й завів би собі вишукану хтиву коханку, було б, як-то кажуть, два в одному.

Так чи інакше, але для нього існувало безліч варіантів життя без мене, проте я мала лише один – залишитись самотньою, бо мене можна було розглядати тільки як уламок духовної одиниці, аж ніяк не її ціле.

Хочеться піти в іншу кімнату, попри колись якісь ще й почуття до нього. Добре хоч би й те, що вона просто є – ця інша кімната, резервні шляхи раптового відступу неабияк заспокоюють. Чим менше кохаєш людину, тим жорсткіша відраза до неї тебе спіткає у випадку розчарувань. Та й хто винен у них? Чи не сама? Створила світ свого способу життя з чоловіком, прорахувала всі варіанти його припустимоï поведінки, шаблони правильних відповідей на твоï запитання, але… Він не робот, що відтворює твою тінь, запрограмований на вірне служіння.

На ранок, я вирішила не доколупувати нерви невинного чоловіка, не збирати кілька місяців речей, не ділити майно, чеки, подарунки, а просто піти, по-англійськи… За будь-яких обставин, я би не лишилася нахабно жити з байдужою мені людиною. Принаймні, у мене був батьківський дім, на крайній випадок.

У гаманці гуляв вітер, посвистуючи дірками, а у телефон була закинута для «карманного» читання книжка Брайана Трейсі «21 секрет успіху мільйонерів». Почувалася, немов голий король чи невідомий солдат, що покидає нині поле бою, де була нічия.., я вдихнула повно й глибоко, без планів, обов’язків, мрій, без жодних образ. З поверненням!

На виході з будинку вже чекав на мене дощ. Як символічно. Остаточно змиє мій слід. Він мене завжди супроводжує, коли я приймаю важливі рішення в житті. Іноді я злюся на нього за те, що такі його манери галантного кавалера бувають вкрай недоречними, проте він дає мені знати, що я на правильному шляху.

Цього разу радію нашій раптовій зустрічі, як бачиш, я без парасолі, сьогодні не ховатимуся від тебе, а шанобливо прийму запрошення прогулятися вдвох мокрим містом. Роблю крок, другий, мене рясно вкриває холодними великими краплями, вони лоскотно котяться чолом, падають з обважнілих вій, солодко смакують мені на вустах, цілують шию, плечі, груди, за мить моє тіло перетворюється на один суцільний потік. Я не можу стримати посмішки, бо щаслива і я – є…

 

В одному з затертих до лоску, як найболючіший мозоль, районів столиці, мене чекав, не менш залощений пожильцями закапелок, наврядчи то могло називатися квартирою. Пристанок, о! Один лиш дзвінок до загальноміської приймальні прибульців – агенства з винаймання житла (там працювала моя давня приятелька, яку я тримала недалеко від себе як місток для можливого відступу, раптом що), план «Б», так би мовити. Після гуртожиткових вихідних, здавалося, ніякий інтер’єр не міг би мене здивувати, проте… нічого, і з цим доведеться навчитися жити.

Здається, я не сумую за своїм колишнім чоловіком… Хоча ми й не бачилися, вперше за кілька років, стільки тижнів. Чесно? Вперше хотілося ïхати від нього, а не навпаки. Мабуть, така терапія надуманою відстороненістю й ментолом у почуттях потрібна кожному, щоби оцінити коефіцієнт душевноï залежності від своєï пари. Ми всі живемо згадуванням, тим паче, що пам’ять додає атласноï шовковистості тодішнім зустрічам і часам.

Що ж, виходить найкраще, коли людина – недорозкрита для тебе, тоді вона більш терпляча, усміхнена, вдячна, чуйна й люб’язна. Та коли ти ïï починаєш колупати, як іграшку, щоб дізнатися, що ж всередині співає чи брязкає, тоді тільки розумієш, що, власне, й не хотілося б себе розчаровувати, а особливо – втрачати віру у власні версіï устрою цієï людини-іграшки.

 

Перші два тижні самостійного побутування, після звільнення з тенет безглуздого заміжжя, яке виїло два роки з мого життя, пролетіли неквапливо й незвично. Майже нічого не їла, не готувала, хіба що прибирання закинути не мала права, з огляду на стан конури та мою любов до порядку й затишку. Хоча облізлі стіни навряд чи колись комусь дарували затишок. Байдуже.

Мусила, попри все, знайти роботу. Яку і де – єдині питання, що потребували швидкої відповіді, бо мій прихвачений з собою, більш ніж скромний, бюджет на реалізацію плану «Б» вже майже зійшов нанівець. Прийшли, чесно кажучи, часи «какао без молока»… Але цей смак лише зайве увиразнював ностальгію за часами студентства й Германа.

За освітою я навіть і не намагалася шукати роботу, страшенна нудьга й нудота, але у мене був ще один варіант більш творчої професії – колись, я не на жарт зацікавилась манікюром, безліччю вигадок на нігтях, які я сприймала за десять непаханих полів фантазії. Навіть мала диплом після закінчення сяких-таких курсів. Мене загребли, з першого дзвінка, до якогось салону, бо ніхто не хотів цілими днями нюхати ацетон й пиляти накладні плити за копійки. Але я втішилась і цим, не примхлива.

У житті жінки, поява квітів на підвіконнях, та й, власне, прояв цікавості до квіткарста, приходять разом з розумінням нестачі особистоï творчості, відсутності сили руху вперед, зміни матеріï. Тож одного разу, застанеш себе раптом у квітковій ятці з повною торбою живих ілюзій, пластикових горшків, що ніколи не б’ються, і різним керамзито-підкормлюючим крамом для початківця. Отак, після роботи, замість поспіху додому до чоловіка, дітей чи кішки. А потім кожного ранку виходитимеш до квітів на балкон чи зазиратимеш за тюль і з легким зітханням констатуватимеш, що все змінюється, але не відразу, проте повільний рух часу у зелених пагонах все ж краще, ніж відчуття повноï консерваціï реальності буття. Якщо у мене з’явилися квіти на підвіконнях – отже, я застрягла в цій обшарпаній халупі надовго.

От і сама. От і звільнилася. Хочу й боюся…

Як зважуєшся на злочин. Хіба що проти себе. Походила кімнатою, всім подзвонила, щоб точно впевнитись, що ніхто не прийде. Щоб точно – самота. Штучно створена, вже тепер не та…

Розім’яла паляцями, відчула її легкість, вдихнула аромат… Індустріальний, заводський запах, теж штучний… Згадалися кілька рядів крупнолистої зелені дідівського тютюну на городі… Але я не вмію так міцно жити. У мене міська сигарета, ще й жіночої статі.

Все, вирішено: особливим ритуалом заварюю каву, підбираю старезну пісню з юності… Беру до рук запальничку, йду на балкон, перевіряю шпарини на предмет герметичності. Минуле не має ненароком проковзнути в моє нинішнє життя.

Досконалим призабутим жестом добуваю пір’їну вогню, чиркнувши єдино кременем запальнички. Затягуюся. По-дитячому, як вперше, в голові собі мислячи наскільки ж глибоко маю вдихнути, щоб сигарета ожила. Пам’ятаю, що перша тяга завжди була найсолодша. Канає. Тоненьку цнотливу цівку диму швидко потяг за собою невгамовний шкодливий вітер… Секунду тримаю подих навмисне, відпускаю… Але не зникає нікуди думка, наскільки все ж глибоко затягуватись, щоб таки не закашляти. Ну…ну… де ти, минуле? Ну… я ж маю тебе відчути, ану давай, виходь звідти, з глибин…ну!

Не йде.

Помаранчева жаринка на кінці сигарети хутко розпалюється, жвавішає, невпинно повзе до пальців. Десь у грудях починається… Чи в душі? Нахлобучується, як солодка вата на прутик, кошлате павутиння з осередком незрозумілої етимології щему. Не те. Це ж треба було, навмисне закурити після кількох років життя без цієї звички, щоб ніби-то вицідити з себе спогади, а натомість – вицідила остаточне знаття того, що минулого нема. Є лиш розуміння, що воно було, але відчути… зась. Не відчувається. Хіба що знаєш. Просто знаєш про нього чимало. Бере жаль до себе. Бо скільки років поспіль пройшло, а дурна як уперше. Хотіла, щоб торкнуло, а воно – зрадило. І все думаєш – чи не заглибоко затягнулася, чи достатньо з тебе вийшло диму, дмухаючи кудись угору, ну як раніше робила, але… тоді не думала про таке, була якась в тому всьому насолода, віртуозно відточена майстерність умовного рефлексу, драйв. Якщо сум – то відчайдушна туга, справжня, наживо, байдуже наскільки глибоко… Якщо біль – то на тобі ціле горе, ціле море диму, мільйон туманних айстр, а не одна зів’яла вимушена троянда… Якщо любов – то рвучко струшений попіл і виразно гострий кінець сигарети – хтось тебе хоче… Якщо смерть – то нестримний, ледь не чоловічий натиск на всю пачку без жалю – ні до сигарет, ні до себе. Без гальм. Ва-банк. Російська рулетка. Дуель. Сто відсотків ніжності – все віддано. Або все, або нічого!

Як закляклий ховрашок, стоїш, сама себе боїшся, цмулиш ту нещасну сигарету і мотаєш, мотаєш, як шпагат на лікоть, оте: чи не заглибоко вдихнула диму? Тьху ти!

Непрохано приходить тільки одне із власних переконань, які з роками заперечувались, знищувались, трансформувалися, а тут постало в голові наново, свіженько так: у чому ж кайф сигарети з кавою або пива з рибою? До першої проби, та й навіть до десятої, тих грішних діл, точно знав, що кайфу в тому нема, тільки ж з одинадцятого разу починала в’їжджати, що є щось в тому… А потім вже й напевне знала, що таки є! А тепер – от знов, не знаєш. Очистилася. Скинула баласти суспільної думки.

Дитина та й годі.

Пломенистий жовтогарячий кияшок доповзає до фільтра, але ти не куриш далі, як раніше, а гасиш його скоріше – здоров’я, бачте, бережеш…замітаєш сліди… І навіть ловиш себе на ретельно прихованій радості, що тортури скінчилися, та не признаєшся собі, бо ж… ховрашок. Сцяєш. Є трохи. Більш не вмієш так… глибоко. А тому й не відчула. Та, може, й не треба. Думаєш, чи не зрадила себе, бува, якщо не доперла, як воно колись було так… направду. Колишня ти, поглумилася глибоко в тобі з тебе… Слабачка! Не дотягнула… І не хочу. Краще б її, колишньої тебе, ніколи й не було… У роті лишився гіркий присмак дешевої кави… Як собака там ночував. Пішла помила руки від смороду індустріального нікотину, що в’ївся, пофукала сама до себе, вибатькувала, простила, пообіцяла, що більше так не буду і заспокоїлася. Не ходитиму більше на свіданку з минулим, ні одненької сигаретки не понесу, як би не клянчило… Хрін із ним…

 

Розділ 10

 

Згодом мої будні набули навіть якогось романтично-містичного характеру. Спокій, власний порядок, моя самостійність – лікували мене від непередбачуваних подій, чийогось невдоволення тобою, постійної залежності твого настрою від чиєїсь думки. Потроху двері моєї душі ладналися, скріплювались лутки, вставлявся замок, затягувались в’язкою штукатуркою шпарини… Я стала своєю рідною Нікою. Мене звати Ніка. І ви нічого не знаєте про життя людей з рідкісним ім’ям. Якщо ви незрозумілі людям – вас немає для них.

 

З огляду на тваринні умови побуту у моєму новому закуті, що звалося «житло» й гордовито здавалося в аренду його хазяєвами, містика не полишала мою сполохану уяву ні на день. Щоночі все рипіло, вило, шепотіло й норовило вийти з-під контролю. Все, чим я могла собі зарадити, – не злякатися. Спати насилу, їсти з телевізором, митися під «Mercedes-Benz» дзвінкоголосої Джаніс, ходити як у дитинстві, навмисне скрипіти підлогою, віруючи, що ті звуки здатна породити тільки цілком присутня фізична особа, тобто я. Якщо привиди й жили зі мною в одній оселі, то не було їм від мене також спокою і можливості хутенько позбутися. Шукати кращі умови не дозволяв гаманець, а тому довелося нам усім, з обох світів, якось уживатися в тій халупендрі.

Вечорами, після робочого дня, підзаряджалась музикою і спогадами. Я жила в них як в реальності. Змішувалися фарби, заводилася центрифуга років, зривалися віконниці свідомості і я летіла в ніч, робилась фурією, затравленою болем споминів, якими стали події, що мали всі шанси на щасливі взаємини, а, зрештою, перетворились на скалічені кілька переплетених життів. Хоча, не знаю, може Герман чи мій колишній чоловік і стали-таки цілком щасливими людьми, які не жалкували ні про жодну з подій з їх минулого. Все свідомо, все вдало й лише на користь. Що ж, може бути…

 

Дні манікюрниці відрізняються від всіх інших днів всіх інших людей, всіх інших професій хіба що тим, що вночі, засинаючи від утоми у напівтямі, заповненій багатошаровими картинами з нового і старого життя, з міцно забутих відчуттів, дурниць, доріг, колишніх зв’язків, яскравих спогадів з дитинства, (наприклад, якою була дивовижно широка, неповторна хода батька поряд, а ти, мала, ніяк не могла з нею зрівнятися), у тій усій каші – саме манікюрниця обов’язково бачить руки. Тисячі рук, пропущених через свої. Тисячі ліній чужого життя, мільйони пальців, трильйони доторків і така порожнеча… Ой, поки очі остаточно не зімкнулися у солодкому забутті, треба буде знайти в особистих запасах лак із золотим пилком, бо на завтра записаний важливий клієнт – VIP, простіше кажучи, є можливість добре підзаробити на щедрій заможній пані.

 

– Не поспішайте, сьогодні я вільна, як птах, хочу бути досконалою королевою вечора, адже камери, журналісти, вони ніколи не пропустять можливості засвітити тебе з усіх сторін на весь світ, не можна дозволити їм зробити кар’єру на власних недоліках! Розумієте, про що я кажу… – не замовкала моя VIP, явно перебуваючи у доброму гуморі, що є рідкістю для таких товстодупих, заморочених баблом і світськістю тіток. Вони майже ніколи не спілкуються з обслуговуючим персоналом, бо то є непотріб – не їх раси, касти, класу, клану. Ми для них взагалі – тайські біженці з чайних плантацій, напевно. Але сьогодні мені щастить – такий чудовий настрій клієнтки може вилитись у мою новеньку покупочку подарунка для себе, чого в мене не було вже… скільки?

– Скажіть, будь ласка, а можна на от цьому нігтику зробити, може, яку-небудь квіточку, знаєте, я бачила в одному журналі, не пам’ятаю назви, так от там… – о, так, звичайно, будь-які примхи за ваші незліченні, пардон, невичерпні, сеньйоро, зелені папірчики.

– Мені подобається! – розчепіривши немолоді крючки, проголошує торжественно мадам, розпалюючи моє самозадоволення й надію на достойну винагороду. – У вас золоті руки!

– О, що ви, це у вас тепер «золоті» руки, – не втомлююсь я бути люб’язною підлабузницею.

– Ха-ха, ваша правда! Добре, скажіть, скільки я винна за цей шедевр? – час «ікс» настав – мов повідомлення прийшло мені в голову, клацнувши характерним звуком касового апарату.

– З Вас 150 доларів, – вартісними були не так мої зусилля, як матеріали.

– О ні, клята память, щоб її! – Як з трибуни – голосно й разюче, різко загула панянка після огляду своєї крихітної сумочки, – забула таки! Ні, це взагалі… ні в які рамки! Ну от, що ти скажеш, я ж була впевнена, що взяла його! – до мене допирає, що тітка, згідно зі своїм віком, зробила все за сценарієм – забула гаманець, склероз, діло, на жаль, таке, що не відмолишся ні за які гроші.

– Не хвилюйтеся, будь ласка, – швидко входжу я в дипломатичні переговори, як і веліло начальство вести себе у подібних випадках з важливими клієнтами нашого салону, – немає жодних проблем, які ми би не могли владнати з Вами…

– Ні, дівонько, – несподівано перебиває мою заспокійливу промову імпозантна бабця, бере мене за лікоть і трохи подається ближче до мене.

– Розумієте, я людина зайнята й відома, в мене немає бажання клопотатися з тим клятим гаманцем, а незаплановані візити ніяк не входять у мій графік, тому я вас прошу… У мене є одне зайве запрошення на завтрашню церемонію – владнайте цю ситуацію, голубонько, а я вже побігла, мій асистент щось наплутав, як завжди, з парковкою, мушу негайно йти. Зустрінемося, можливо, завтра ввечері, раджу вам прийти, там буде багато самотніх кавалерів, ще й не абияких до того ж! – весело констатує моя візаві, двозначно підморгуючи мені наостанок.

Я навіть не встигла відкрити рота за тим інформаційним потоком, який на мене вивергла балакуча фея-тітка, даруючи фактично квиток на екскурсію у своє пафосне богемне життя, а я навіть не подякувала, лише ледве посміхнулася у відповідь на її підмигування.

Та ні, дійсно не проблема, подумалося мені, матеріали малися у мене в резерві, а тому компенсувати нічого не треба, роботу майстра, тобто свою роботу, я вирахувала у мінімальному розмірі і доклала нестачу в касу зі своїх заощаджень. Про запрошення ніхто не знав. О-ля-ля.

Весь робочий день до кінця я почувалася незатишно, щось собі шифрувала і навіть почала здаватися собі повною дурепою: подумки потирала руки над можливим підзаробітком, а натомість – виклала свої власні гроші за якийсь непевний квиток у світ бомонду й розкоші, та й то – лиш на один нещасний вечір. Тьху ти. Зла не вистачає на себе. Кому я довіряю оце?

 

Дощило, як я поверталась додому, плелася повільно, не дивлячись на відсутність парасолі, просто задрало все це! Господи, коли вже ти даси мені бодай крапельку вдачі, хай би навіть простісінький привід мені усміхнутися, порадуватися цьому першому весняному дощу, життю й собі, що я така є, що прожила цей день недаремно! Останнім часом я все частіше задумуюся про сенс життя. Ні, це не просто роздуми над тим, що ми всі тут забули, а, власне, – про сенс свого життя. Не знаю, може вік, може «пмс», може самота, а може просто – доколупуюсь до всього. Проте, втомилась від порожнього життя.

Хочеться нічого не вигадувати, а дійсно бути з кимось, бути чуттєво, на одній хвилі, як по радіо, лунати разом з ним на весь світ, життєствердно ставити свої сліди на тілі планети, існувати з ним пліч-о-пліч щодня, щовечора, щоночі… З тим, хто б врятував мене від нелюбові, а особливо – від зрадженої любові всіма тими, у кому я колись помилялася. Йду і мрію собі… Спочатку були б квіти… Моменти, коли ти вартісна й щаслива.., ти просто робишся щасливою без причин, тільки завдяки тому, що він у тебе є, чи може бути твоїм колись. Коли так хочеш подобатися йому і вигадуєш «як». Сподіваєшся на той первісний інстинкт зближення з мужчиною, коли ловиш його погляд, всотуєш в себе, коли ще поки все навпаки – він у тебе закохується, не криючись, а ти… така недосяжна, кокетливо відсторонена, але поруч.

Вдома, заінтригована невідомим запрошенням на небачене ще мною паті, я залізла в інтернет з метою ідентифікації подіїї і збору про неї інформаціїї. Дійсно, знайшлися оголошення, афіши, ціни запрошення (треба сказати, криє мої сьогоднішні розтрати), офіційно представлено зміст шоу, регламент, зірок які будуть виступати, і неофіційно – вхід на сайт під спеціальним паролем, що є у флаєрі. Кілька не складних процедур заповнення анкети і підтверджень, що я не робот (справді? це ще можна посперечатись), і я на тому боці сайту.

Боже, така подія, думаю про себе, може оце лише раз таке випадає в житті, якраз нова моя шуба згодиться, бо куди ще її вдягати… Так, що тут у нас, місця в залі, реєстрація, меню фуршету, о, список гостей, це цікаво, подивимося… Запрошено більше ста п’ятдесяти персон, деякі імена відомі навіть мені, ух ти, і…

Серце падає нижче грудної клітки, судини стискають скроні під тиском, чутно, як кров паралізуюче тече зверху вниз і не повертає назад до зблідлого лиця – вся біологія людини враз стала мені відома й зрозуміла… «Іванішевич Герман» – різало око посеред списку, яка жорстока наруга долі, якщо це не помилка чи тупе співпадіння імен. Цього не могло бути, подумати логічно – він багато років, як виїхав закордон, він не має відношення до світу шоу-бізнесу, і він… він… А більше нічого про нього я не знала.

 

     Пачка нервово викурених цигарок була мені сьогодні гарантована, після таких освіжаючих новин. Фізика діє безвідмовно – ніщо й ніхто нікуди не дівається, якщо у вас щось зникло – знайте, воно обов’язково десь є. От і на моєму горизонті випливли старі скелети з шафи.

Германе… Так гірко забувати нашу історію, щоби все одно не забулася. Скільки мужньої боротьби з собою покладено заради свободи від тебе, скільки емоцій і нервів, навіть більше – здоров’я, витрачено лише на можливість просто знову жити, просто не зупинитись у розпачі посеред шляху і плакати з надривом! Щоби просто вміти бути без тебе, створювати свою долю як-небудь, бо треба так, розумієш, в жінці закладено природньо, щоб вона зуміла вигребти попри все! Напевне, життя б на світі скінчилось, якби ми згасали через таких покидьків, як ти, які закохують в себе міцно й надійно, проте, без гарантії на ремонт, як на дешеву китайську техніку, а потім зникають.

Ні, такі як ти не кидають, це не модно, вони просто розчиняються, щоб по твоїй голові від того голосно бомкнув велетенський колокол з написом «отямся і бувай здорова!» І знаєш що? – ми житимемо, рефлекс спрацює нам на захист, навіть більше – після сліз і нервового виснаження прийде зло, прийде жагуче до болю бажання йти, летіти, стрибнути вперед – назустріч новому, перегорнути пожовклу від нікотину й згаяного часу сторінку, плюнути й розтерти, умити руки, переключитися, зіскочити, накивати п’ятами, спалити мости – зробити все можливе, щоб жити далі, бути ще кращою, стати нереально крутою бабою, тільки б позбавити тебе права вважати себе крутим перцем, вповноваженим руйнувати чиюсь відкриту живу любов!

Ви, розбещені можливістю мати все бажане «Германи», робите нас сильнішими, так, саме ви робите нас нами: красунями, розумницями, директорками, співачками, художницями, поетесами, бізнес-вумен, ким завгодно, тільки більше, нажаль, без шансу колись знову стати довірливою, маленькою і беззахисною, бо не можна довіряти своє ювелірне крихке серце невідомому баризі. Та попри «все добре», яке, можливо, прийде одного разу в наше життя, попри таки створений рай для себе, попри більш-менш особисте щастя, знайдене в коханні, сім’ї, роботі, фінансах, друзях, тощо, – у кожної жінки в серці живе свій власний Герман.

Але, особисто у мене, не дивлячись на все ж наведений лад у житті, щоденний план дій і складену буденність, одначе не було чим хвастати. Одна, живу у винайманій квартирі у спальному районі міста, статки посередні, дозвілля відсутнє, друзі ? – ні, які там друзі, хіба знайомі, – не густо, вік – зникаючий…

Час помститися за помилки юності, час надавати падлючому коту тапком по сраці, щоб не гадив у чужі душі. Якщо він став настільки модним парубком, щоб лахати по таких вечірках… Треба повернутись хоча б по своє самовдоволення, скажімо так: компенсувати моральні збитки. Адже у мене всередині лишилося точне інтуїтивне відчуття, що я була особлива для нього, не просто випадкова лялька, тоді точно мені варто лаштувати лассо на свою здобич.

Впевненість була однозначна – я піду, я варта цієї авантюри, я хочу цього вулкану емоцій, я маю право вжалити його «его», нагадати йому часи, коли духовне для нього важило більше за гроші.

    

До третіх півнів мені не спалося. У голові варився план помсти, уявлялася зустріч наших поглядів, вигадувалася реакція, і десь на підготовці двохсотої версії промови, я врешті відключилась. Зранку, прокинувшись з якимось тупим задавненим трепетом душі, подумала – будь що буде, діятиму імпровізаційно, я це нібито непогано вмію. Після необхідних ранкових маніпуляцій – каша, кава, зуби, панчохи, волосся, парасоля, ключі, сумочка, ліфт – виходжу на роботу. Ранку, вітаю тебе.., весняний ранок нового життя, дихається легко й вільно, хочеться жити, хочеться згадати все!

Діставшись до салону, подолавши легкий підбадьорюючий масаж від пасажирів у напханому метро, переживши стрілку на нових панчохах і згадку про забутий вдома телефон, я все ще перебувала у доброму гуморі, бо люблю знаходити вихід із ситуацій, все собі дипломатично роз’яснюючи. Домовилася з колегою, щоб підмінила мене з другої половини дня (знаєте, ми, жінки, напрочуд солідарні, особливо після тет-а-тетної чашечки кави за відвертою бабською розмовою).

Вдома витрусила всі бойові фінансові припаси під матрацом, треба купити шикарну сукню, варту розкішної жінки, туфлі, – це має бути приголомшливий look, я мала виглядати якнайкраще на тому вечорі, «хм, майже як у день весілля!» – подумалося мені між тим. До того ж, наш салон – один із найпрестижніших у місті – додав мені хороший козир: нашими дівчатами все було зроблено «на п’ять» – манікюр, макіяж, зачіска…

Своє надмірне чепуріння я пояснила всім бенкетом на честь заміжжя давньої подруги (у столиці весілля влаштовують у будь-який день, не дивно). Усі в нашому колективі були ще тими красунями, хоч «Міс Україна» влаштовуй, а тому з чоловіками в наших дівчат не було проблем – одна заміжня вже, ще дві зустрічаються тривалий час, а он у адміністраторки Марини взагалі депутат накльовується.

Тільки я всім муляла око, ніяк не притулять мене до кого-небудь, сватають до різних знайомих, знайомих тих знайомих, навіть якось побачення всліпу влаштували, хто б їх просив. А тут я сама до них по допомогу, мовляв, на свято запрошено багато молодиків, є непоганий шанс познайомитися з кимось.

Спрацювало ідеально, я сиділа перед дзеркалом, мов Дженіфер Лопес, прибрана на МТВ-церемонію. Абалдєть, як у народі кажуть. Ну постривай, зайчику, я по тебе йду.

    

Розпогодиться, обов’язково мусить розпогодитись… Нова сукня… Чорт! Вона не стерпить цього вечора ані найменшого приниження її вартості, а найголовніше – знехтуваного спецпризначення. Ні, не цього разу!

Мобільний на комоді дзвонив надто наполегливо, напевно через навмисну тишу в домі, підсилену довгим чеканням непунктуального таксі. Нарешті…

 

Розділ 11

 

…На другий день солодкої казочки про Попелюшку, я, як годиться у реальному житті, опинилася знов біля свого розбитого корита. Прокинулася в себе в ліжку в махровому халаті, що так і лишився на мені після душу, ранкове світло вперто боролося з увімкненим бра (це ж треба, жодного разу не прокинутися вночі). І тут зазвичай приходить згадування прожитого вчора дня… О, ні… Все скінчено, порожня навіть скарбничка на чорний день, замість неї – на стільці зім’ята святкова сукня, ображена за негідне ставлення до її вартості, новенькі туфлі, розкидані по різних кутках кімнтати, помади й олівці без ковпачків, так би мовити – свідчення мого поспішного збирання на «бал». Але рука торкнулась уст і заспокоїлась, бо стільки років гіркого існування без любові, нечувано нахабно перекреслено одним лиш поцілунком з минулого… Отаке невизначене закінчення моєї шаленої історії одного дня.

Які ж ми, жінки, дурні, Господи прости. Дивна річ – жити в ім’я нереальних речей, неможливих людей, драматичних кіношних сцен, але тільки б не своїм життям. З гірким щемом згадую наші вчорашні слова, випадкові доторки, близьку присутність ледь не дива поряд з собою, мою одвічну неприступну зухвалість, його рішучий цілунок, який зовсім не входив в мої плани. Але… дякую. Все-таки, на якусь мить казка сталася зі мною, ми були майже голівудськими акторами у романтичній дорогій стрічці про любов, про неможливу любов, ми зіграли, напевне, кульмінаційний момент зближення, на який усі глядачі так довго чекали. О, цей епохальний, сповнений болю від зустрічі двох далеких світів, дикий цілунок, ця мить, коли ми ціле, що знов розривається на безкінечну відстань і невідомо довгий час, який нам, може, вже й не встигнути подолати за решту життя. У відсіках нашої пам’яті живуть казкові речі, чого насправді не існує вже. Або й не існувало ніколи.

Неіснуючий, летючий, обвітрений, чужий… Терпка настоянка з присмаком юнацької цноти й забутої молодості… То не було поцілунком, то була раптова зухвала дія, інстинктивний захист від безвиході перед загарбницькою навалою на тебе, миттєво, але узгоджено чимось таємним між двома світами протистояння й притяжіння. Договір, який ніхто не укладав, вступив у силу.

Тепер я не знаю, чи кинутись у спогади, чи засвідчити свідомо такий факт і нагло його забути. Отаке вагання. Йому треба, щоб його чекали. Завжди хтось чекав, манив за собою, він, немов дитя, що тягнеться за усім тим, чого ще в нього не було, прагне нових і нових іграшок. А мені просто не треба самотності. Але виходу нема, як і сенсу.

Та зрозуміло одне: дозволь нам доля бути разом, стати в пару, як всі люди на світі, ми будемо ким завгодно, – чоловіком і дружиною, жонатим мужчиною і коханкою, альфонсом і дурепою, друзями, ворогами, кумами, сусідами… – тільки не тими пристрасними героями, які так солодко вміють цілуватися на камеру і так страждально й, здається, найкраще за всіх по-справжньому любити.

Ми вперто не хочемо бути звичайними людьми, не хочемо звичайного кохання, яке неминуче призведе до дітей, думок про шлюб, підготовку до весілля, чемно погоджену у всіх деталях з тещами й свекрухами, ми не хочемо розчаруватися, сидячи на кухні, натираючи моркву чи чистячи картоплю, що все – життя більше до тебе не повернеться захоплюючою стороною, що ти більше не приваблюєш, хіба із жалості чи розуміння, що ти ще все-таки лишаєшся симпатичною жінкою, народивши кількох дітей.

Боже, після любові в життя приходить наш головний обов’язок – більше ніколи не жити для себе, а робити все можливе, щоб забезпечити своїх дітей усім необхідним, і чоловік у дружини для того, щоб тримав фінансовий і реальний дах над головою в сім’ї, а ще – щоб хтось пам’ятав її колишню красу і беріг про неї приємні, може, навіть романтичні спогади. Та так лише здається, насправді місія нашого життя полягає в тому, щоб докласти всіх зусиль і всю свою винахідливість, щоби не було, як у всіх, щоб таки претендувати і на власне щастя, і на пристрасть, і на натхнення і на те, щоб, як у кіно… Інколи треба нарікати на життя, щоб воно тебе не забуло.

 

Дні розповзалися від мене як павуки від баби-яги. Герман не з’являвся на обрії, як би відчайдушно я не намагалася його чекати. Відчувала себе деревом, завезеним на фабрику з виготовлення сірників. З того нетрадиційного дня, коли я знову в житті зустріла Германа, минуло не знаю скільки часу, не рахувала. Ні думок, ні вражень. Безліч годин розчавлених домашніми капцями.

Ходила собі далі світом, погляд губився в невиразному вдивлянні кудись поперед себе, перехожі пропливали повз, мов тіні чи прозорі медузи, холодний вітер зазирав в очі, приставав повсякчас, як надокучливий незнайомий залицяльник, отак і вирішуєш собі часом загубитися у найвіддаленіших пустелях свідомості. Як довго нікого не було в моїх очах, щоби аж… І не мовлю далі, бо де надто тонко, краще не лізти з філософією, коли ти – купівля-продаж думок, конверт тіней добра і зла, коли ти весь подарований з обгорткою містам, купі різних людей, фінансовій системі, ринковій економіці, політиці, суспільній думці, громадській тисняві, і меланхолійній залежності між всім тим наваллям на твою тендітно сплетену душу.

Я так можу жити, але тоді я не маю сміливості мовити про найдорожче. Яка ж ця втома незнищенна в мені від таких прощань зі змовами наостанок: ми ж обов’язково, ще ж неодмінно зустрі… І так мені ніяково від тих вічних очікувань на диво, що вже втрачаю відчуття самої себе, не можу, як раніше – полетіти в небо чи впасти в пісню. Можу тільки перебирати, передивлятись, розкладати перед собою спогади. Напевно я перебуваю у цілком свідомій, проте комі. Все з власної вини. Бо сама наступила на старі добротні граблі.

Буває так, що живеш, щоб жилося, не розмірковуючи, не плануючи, не дивлячись на те, що буде завтра і ким я бачу себе років через п’ять. Просто плентаєшся містом, їздиш транспортом, тиняєшся вулицями, шурхотиш у під’їзді, брязкаєш ключами від квартири, петляєш супермаркетом. Навіть парк тобі не нашіптує підказок для подальшого розуміння себе як духовної одиниці в довколишньому світі. Все мало від того особливого дня нашої з Германом зустрічі, якийсь дрібний калібр: не проймало, не вражало, не показувало мені вперто ту сторону життя, в якій бачиш сенс своїх дій, радієш собі, прагнеш до чогось, коли відчувається десь посеред спини тікаючий приборчик з добре змащеним механізмом. Щоби я не робила – всі мої спроби відновити ритм наштовхувалися на одвічне просте питання: навіщо?, і нищівно розліталися на друзки. Я, власне, не могла собі відповісти на те.

Наша зустріч – відправна точка у довгому філософському турне під назвою «Як закінчився мій спокій». Може, вона й була потрібна, щоб його відпустити. Зустріч і прощання. Його присутність – це моє сподівання на запрошення в гості до його очей. Контроль падає. У кінці тунелю – його обличчя. Він – усе.

Пройшло досить часу, щоби знову згадати все (а все – він), щоби знову закохатися в минуле, навіть добре провести в ньому час. Пройшло досить днів… Той короткий день нашого аномального рандеву скалками тепла кублиться в моїй роз’ятреній неспокоєм душі. Обпікає спогадом.

Хижий вовк. «Вожак». Ледь помітна елегантна сивина торкнулася його волосся, зробила його ще кращим, ще бажанішим, навіть хочеться плакати, такий він став відтоді, як бачила його востаннє. Змужнів, може, трохи змарнів, але то й ліпше, така виважена філософська втома майже непомітно гуляє його прекрасним лицем, великі блакитні очі з відтінком відстороненості й легкої недовіри, скупі на порух холодні губи лицеміра, претензійна триденна неголеність щік, самозакохана егоїстична постава істинного денді…

 

Я так багато не розумію і бажаю забути, бо цей зв’язок ніяк не може існувати. Іноді ми такі безтямні у своїх випадкових бажаннях, дивимось на світ з дитячою безпосередністю, а ті нездійсненні бажання переростають нам згодом у сенси, у способи життя. Любов-істерика, сповідь розбитих інстинктів самозбереження у кілька зшитків пам’яті – то мої щоденники, де я собі виклала у кожну клітинку невинного цнотливого паперу свій депресивний роман про мою помножену на однину душу, роман про давно загублені дні, які, попри те, не втратили свій зміст, наповненість Германом, не стерлися діалоги, не згубилися прожиті відчуття, думки, ефекти, поцілунки, запахи, фантики, і єдине фото, розмите на певну кількість пікселів, зроблене на старенький телефон тих років. Зараз куди кращі камери в телефонах, це на добре… Я не загубила наші спогади.

Лишається нез’ясованим одне: як мені його забути, віддати останні вкрадені образи власникові чи тій, хто може бути його музою, і піти, піти, піти зі зйомок чужого кіно. Хіба це все не парадоксально? До сказу. Чи хоча б він здогадується, що не сам, що й я, як не сама?

 

І що найбільш вбивче – він продовжує бути поряд: гріє мої змерзлі руки горнятком какао, студить моє серце різким осіннім вітром, розповідає шелестом листя мені про вічне, сміється до мене замком у дверях, шепоче процесором компютера, обіймає затишно ввечері ковдрою, ходить за мною всіма дорогами світу, знає все про мене, бо він – це я. З тих пазлів-відчуттів його присутності в моєму житті я складаю витончений біль. Германе, зроби так, щоб я погодилась на самотність. До біса.

 

Розділ 12

 

…Як у малобюджетному попсовому кіно з недалекою режисерською задумкою, десь біля шостої ранку (час обов’язково вказує електронний годинник із завжди в’їдливим писком) мене розбудив телефонний лемент. Теплі, але вже не розпечені, сонячні промені жовтуватим світлом проймали кімнату, немов намагались відшукати мене в м’якому проваллі ліжка. Боже, бережи того від мене, хто так невчасно пробурює мій сонний мозок. Ненавиджу неочікувані дзвінки. Тобто, ненавиджу всі телефонні дзвінки, бо їх у моєму житті не інує, усі мої потреби у комусь чи чомусь завжди знаходяться під контролем, підпорядковуються лише моїм планам, графікам і часу. «Форс-мажор» – присвоїла я категорію дзвінку.

– Так! – голосно кричу я у слухавку, ніби зовсім не сплю оце о шостій годині суботнього ранку.

– Ніка… – спокійний чоловічий голос з приємним тембром почувся мені у відповідь.

– Слухаю.. – насторожилася я.

– Підійди, будь ласка, до вікна, – яка чудова пропозиція зрання сонній людині.

– Навіщо, хто ви? – дію я чітко за протоколом з’ясування особи абонента.

– Ти мене не впізнаєш? Мабуть, так і треба, це на краще… Підходь до вікна, сама побачиш.

У моєму ще сплячому мозку розверзлася безодня між півкулями і в тому проваллі я ніяк не могла відшукати власника до чорта приємного чоловічого голосу, за яким я слухняно йшла, як у гіпнозі, до вікна. Відхилила фіранку, легкий прохолодний вранішній туманець наповнив груди одним глибоким хвилюючим подихом… Здавалося, ще мить і я згадаю… Полотно картини літнього пейзажу розрізає, як скальпелем, лискучий до сліз важкотілесий байк. Це не мотоцикл, і це не машина, це саме Harley-Daviason Heritage – мрія з мрій всіх байкерів і поціновувачів вітру й доріг. Дивлячись на цей безпрецедентний транспорт, мовний апарат спроможний тільки на одне: «Ye…». Це воно. Буває цар у звірів, а ще є цар мотоциклів, дитя науково-технічного прогресу й фантазії винахідників, дизайнерів, інженерів.

Голуби, горобці, різне вуличне пташине начиння стрімко злітає догори, дикий харизматичний гуркіт норовливої махіни, напевне, сполохав весь будинок, але ніхто не дивитиметься, крім мене, бо неділя і всі відсипатимуться далі. Мов Індіана Джонс, водій крутого байку глушить мотор, встає, хвацько перекидаючи одну ногу, пихато торкається капелюха, підіймає очі на мій поверх… Герой, шукач пригод, владний статурний чоловік у білій майці під чорною шкірянкою, у потертих чи запилених левісах і грубих чоботях. У нього є все, крім мене.

Обережно кладу слухавку, з нічної сорочки неквапливо, бо ще геть сонна перебуваю в справжнісінькому клінічно визначеному шоці, перевдягаюсь у джинси і довгий кудлатий светр. Попри сонячну погоду боюся змерзнути, згрібаю зі столу ключі від квартири й човгаю на вихід. Кілька останніх кроків до нього здаються такими виснаженими, важкими й довготривалими. Так, хто б ще міг про мене згадати…

Нажаль, до цього дня жоден мужчина в мені не був зацікавлений аж настільки, щоби спозаранку припхатися під моє вікно на красномовному «харлеї». Хто ж іще утне таке дійство, як не чоловік, якому я таємно вірна й по цей день… Хоча, може, сомбреро з маракасами мали би більш резонансний ефект і не менш оригінальну появу в моєму житті вже вкотре? Знову… Завжди знала: вони всі повертаються, питання лише – коли?

Герман чекав мене у позі цілковитого переможця: сперся на байк, спокусливо відхилив поли шкірянки, демонструючи тим величезну відполіровану бляху на металевому ремені, руки схрестив на грудях, добре, що крізь окуляри-авіатори не видно було самовдоволеного погляду нахаби, ну герой і труба!

Що ж би таке тобі зробити, щоб ошелешити тебе також, бо ця норовлива пихата мармиза заслуговує смачного ляпаса, а не цілунків! З самої весни до середини літа не дати мені й крихти надії, що згадає мене ще колись. Чи не підійти взагалі, хм, а що з того, обламати й собі крила – не хочу, не цікаво… Врешті кидаюся йому на шию, ніби нічого між нами не сталося, хай розцінить це як хоче, для мене ж це просто флеш-моб, є щось у мене від таланту акторки.

Відчуваю його запах (ЙОГО ЗАПАХ!), ледь змішаний із запахом вулиць і бензину, він на мить завмирає, бо не очікував, нагострив мужній образ й підставив товсту шкіру куртки під моє отруйне бризкання сарказмом й жовчю, а я зробила інакше. Але потім таки не втримує радощів, що сюрприз схавано, теж радіє з моєї відкритості, підхоплює мене легко за сідниці й кружляє, як невагому ляльку. Навіть не хочу знати продовження, хочу просто, як у кіно, як у мене ще ніколи не було. Пограємося в азартні дорослі ігри.

– Поїхали зі мною, – тримає мене на руках і каже тремтячим від хвилювання й емоцій голосом, – не кажи нічого, поверну тебе, тільки скажи, все як схочеш, але їдьмо негайно!

Добре, я погоджуюсь, киваю у відповідь, все одно краще ніж з ним, мені не бувало, годі думати. До того ж, флеш-моб ще триває, мушу грати розпочате шоу. Запихаю ключі від квартири у тісну кишеньку джинсів, вмощуюся за ним на зручне широке сидіння, відчуваючи під собою міцну кремезну залізяку, обережно обіймаю своє щастя за талію і тихо ненавиджу за все-все, від початку. Навіть за пташку, бо не дав їй спокійно вмерти, може, видужавши і тільки-но розпочавши нове життя, її з’їв кіт, що тоді її самозакоханий рятівник довів кому?

– Міцніше тримайся, притулися до мене надійніше.

Спочатку заглушило вуха, потім вдарило кудись під груди від швидкості й адреналіну, руки стали ватяні, а ноги литими зі свинцю, але у мене була інструкція – припасти до дужої спини колишнього коханого. Саме те, чого я чекала кілька змарнованих років.

 

Наш байк хутко й без жалю покинув місто, вихідний – дороги вільні від стресу. Що коїться, Боже мій, чи я померла? Може, він перевищив швидкість і ми розбилися разом? А може, це ми вже постаріли і, нарешті, зустрілися в раю, оце якраз демонструє мені мотоцикл, він завжди ним марив, а де б іще могли справджуватися наші мрії, як не в раю? Ні, облиш, справжнє життя ніколи б мені його не віддало, воно завжди норовило позбавити мене всього найдорожчого, Герман – не виняток. Та мені байдуже, хоч би й вмерти, якраз вдалий час для з’ясування стосунків між нами.

Він зупинив пульсуючий жагою доріг мотоцикл й іронічно (щодо моїх думок) промовив:

– Жива?

– Не знаю… – я казала правду.

Ми злізли з байка, трохи розім’яли затерплі ноги, і раптом настав момент незручного мовчання. Він дивився і дивився на мене, так ніби тепер у нас часу одне на одного – до скону віків. Але ж я завжди була з ним однаково норовлива, від першої ж зустрічі.

– Пива? – дістає з рюкзака холодну запітнілу бляшанку, хутко відкорковує жестом впевненого і вправного мужчини, спраглого до гріха й питва, зголоднілого до нахабства й розпусти.

– Можна, – корчу з себе подругу «на всі випадки життя», хапаю з його рук баночку, жадібно ковтаю, немов райський нектар, звичайне крижане пиво, яке стало ненароком з’єднуючим проводом для нас у ту мить. Що ми собі думаємо? Двоє дорослих, колись знайомих людей, грають із себе здурілу молодь, шалену й не в міру зарозумілу. Вдів модні штани, натягнув крутого капелюха і все? Дядько хоч куди. Дідько.

А я? Ще гірше. Тьотя з невлаштованим буттям і таємним коханням з гаркавим присмаком від скінченого бозна-скільки років тому терміну придатності. Жінка середнього віку, що проживає у винайманій квартирі, вже тридцять, а нема ні чоловіка, ні дітей, лиш нікому не потрібна пам’ять, погані звички, хороші манери, витончена фігура, бо не народжувала, не заїдала стреси, розкішне руде волосся, хаотично розкидане зворушливими плечима, які благають їх обійняти; тонкі, стиснуті у скептичну лінію уста, що не обіцяють тобі любовного шепоту, ні хоча б ласкавого слова, невимовно пекучі, пронизливі до мурашок сірі очі з поглядом самоти, яка завжди знає все, яка просить і болісно б’є, яка веде тебе до прірви, оманливого казкового лісу, де ти обов’язково заблукаєш і пом…

– Що з тобою? – мовлю до зімлілого співбесідника, намагаючись привести до тями. Герман намагався щойно розпиляти мене тупим притульним поглядом, ніби побачив примару оце посеред білого дня.

– Так і є, – мовлю далі, – примарилося нам обидвом. – То ж по що кликав мене? – час бо вже переходити до діла, не сидіти ж нам тут, обабіч невідомої траси, опершись на нагрітий сонцем байк, розводячи триндіж про те, про се.

– Я… ми просто… Одним словом, хотів тебе побачити, – ледве витискає з себе новоспечений крутий до безтями байкер з виразом обличчя дитини, що напудила в штани у кутику.

– З якої ж то радості мені раптом випала така честь?

– Прошу тебе, не заводься, я тебе знаю, знаю твій норов, я нічого не забув, просто…

– Що просто? – не збавляю нависаючого тиску над Германовою розгубленістю.

– Ти мені потрібна. Як ніхто. Я зрозумів. Повір, я дуже довго думав про нас…

«Більше, ніж я ?» – іронічно питаю сама себе подумки.

– Ти просто одна така. Таких більше немає у світі.

– А ти у всіх країнах уважно подивися?

– Хм… – переходить на приречений усміх мій кавалер з молодості, я вмію вибивати підпорки, особливо з-під його хитких конструкцій думки й слова.

– Та наша зустріч тоді на вечорі… Я ледь не втратив мови, коли зрозумів, що то ти. Коли я тебе втратив, я знав, що такої в мене вже не буде, навіть не сподівався, що знов тебе побачу колись. Ти була такою, якою я хотів тебе бачити…

– Загальні фрази, Германе, що з того, тим більше ти сам у всьому винен, – ну треба ж йому хоч граму з того, що я пережила, відплатити, коли вже карти точно в моїх руках. Фул хаус, бейба! Валяй далі!

– Ніко, я хотів вибачитись, я не мав права кривдити тебе, а тому просто здався і вирішив зникнути, розумієш? З тобою було все складно, ти сама була складною, ніхто би не зрозумів! Наш сумісний шлях мав би якийсь прозаїчний кінець: або діло дійшло б до весілля і ми померли би в один день, або… ну не було в нас майбутнього, ти ж сама це знаєш!

Так, звісно, я сама все знаю, як усі чоловіки однаково бояться розв’язок… Їм усім здається, що щойно відчувши почуття до дівчини, має сенс її покинути, бо кохання провокує тебе на вірність, прив’язку до будки, бетонування, а воно, знаєте, не кожному в юності треба. Я знаю і те, що він – кар’єристська паскуда, яка ладна лізти головами, тілами, по-пластунськи, по-підлабузницьки і кровожерливо – майстерно, одним словом. Гроші. Всім потрібні тільки гроші. Тільки з ними ти вільний і знаєш, що робити.

– … Лайно собаче, – раптом крізь мої роздуми на фоні Германової проповіді, під значком «MUTE», вихоплюється мені на вуста остання закінчена думка.

– Вибач? – перепрошує спантеличений Герман.

– Нас чекало би лайно собаче, – пояснюю. Файно дивитися, як Герман розслаблює врешті зморшки на лобі від напруженого пояснення – чому ж не я. – А тому ти вирішив усю відповідальність за свої непояснювані вчинки підсунути мені? Мовляв, нема людини – нема проблем, так? Зрозуміло.

Ще трохи і я остаточно перегну палицю, як тоді, у темних задвірках міста, коли я вперше вирішила собі, що хочу такого. Не можна мовчати, коли пропікає нутрощі кислотою зради, я не мовчатиму – і він поїде, знову кинувши мене одну посеред самотньої траси, ні в майбутнє ні в минуле. Вирішую змінити тактику з огляду на напружені вени на скронях мого колишнього, ще лопне хлопчина від люті, або вб’є мене на місці.

– Як ти мене знайшов?

– А як ти мене знайшла? – теж мені, шукай ще його!

– Випадок.

– Навіщо ти мені збрехала, що ти світська тусівниця? Як побачив тебе, знав, що так просто не відпущу вже – на цій фразі він відважується взяти мою руку, обережно накриває її своєю дужою долонею, мені тепло й важко від неї, навіть складно зосередитися, про що мова, бо серце заглушило вуха гуркотом водоспаду. – … Найняв хлопця, щоб прослідкував за тобою, де ти живеш, що, як у твоєму житті, чим займаєшся…

– Хм, то ти все знаєш? Якого дідька… – нема сенсу істерично сперечатися з ним, бо правда була одна – я дійсно збрехала про свій статус. За ці кілька місяців, що я мирилася з вихором небуття та збуреного спокою від своєї ж витівки, він міг дізнатися про мене все: де мешкаю, з ким, коли приїздить хазяйка за платнею, мій робочий графік з обідньою перервою, навіть, яку марку сигарет і різновид прокладок купую в супермаркеті… My God, за таке не шкода й судитися.

 

Намагаюся витягти руку з кремезних лещат, але мої наївні намагання тільки підбурюють розпашілого Германа до ще більшої близькості, він стає імпульсивним і нестримно тягне мене в капкан своїх обіймів, я пручаюся, кажу, щоб не торкався, відчайдушно пхаю залізну стіну перед собою. Марно.

– Кохана… кохана моя… Я не вибачатимусь тільки за той поцілунок, ти була така розкішна леді, королева моя, куди зникла маленька відірвана амазонка у шкірянці? Хочу тебе, чуєш… Виходь за мене, сьогодні ж… розпишемося, тільки скажи… я заможний… в тебе буде все… Моя… – шепоче нестямний Герман, здираючи з мене одяг прямісінько на голій землі. Лиш розгублено дивуюся такій щирій чоловічій хтивості до мене. Може, вперше мене так хочеться комусь. Що то є, ґвалт чи бентежна стихія почуттів з минулого, які довго замовчувалися в людині? Я не встигаю ні погодитись на ту навальну пристрасть, ні відмовитись, у мене, як вже годиться між нами, немає вибору. Та все одно, залишаюся при своїй образі й трохи навіть… – відразі до нього. Бо розцінюю це божевілля не більше, як – хвилинну слабкість.

Все… минулося. Лежимо разом у незрозумілому ступені відношення одне до одного. Здуріти можна, ще вчора я засинала в тепленькому ліжку і вважала себе самотньою жінкою з низкою декількох любовних сюжетів у пам’яті, життя очікувало свого жіночого щастя і ніщо не мало вийти з-під контролю. А тепер лежу горілиць, спровокувала чоловіка на випадковий скажений контакт, навіть не дочекалася обіцяного «весілля». Що, власне, ми знаємо одне про одного після стількох років розставань? Може хтось із нас хворий, Господи бережи.

Боже, Боже… Небо над нами, як над Аустерліцом, скільки зараз, здається, можна сказати йому, гомонів би з ним невпинно, як з найближчим другом. Воно ж бо всеохоплююче, всі під Ним ходимо, все про нас відомо Йому. Герман мовчить і я мовчу, відходимо від шоку. Яка лиш людина дивна, така наче розумна собі здається, а все так і проживає – на інстинктах. Ну, зрештою, чим ми кращі, наразі, від бродячих псів у парку? Лиш тим, що міські порядні собаки мають при собі паспорт у вусі та стерилізовані до скону життя. А чого мені тепер чекати? Головний біль всіх жінок світу… За все треба платити.

– Вибач мене, вибач, якщо зможеш за все… – застібуючи нервово штани мовить мій «плюс один», – куди тебе відвезти, може, їдьмо до мене?

– Навіщо тепер… Розмова, як видно, не пішла… – крім неприязні, не можу нічого іншого до нього почувати. Соромно, боляче, ніяково, гірко до сказу… Триматися б якось, а натомість – сльози… навертаються… Хочу пропасти просто, не треба мені більше… нікого!

– Ти що, маленька моя… – помічає Герман мій розпач, а тому повнісіньке знищення всіх моїх принципів й образу залізної леді, – ну пробач… – обережно шепоче до мене, знову ж, без дозволу бере мене на руки, цього разу мені не до відстоювання власної войовничості, згортаюся у кавальчик в його обіймах, як у крилах, тулюся щільніше, щоби приховати безпрецедентний спазм з жалю до себе й образи на нього, які за ці пекучі роки самоти перетворилися на заіржавілі кайдани для моєї беззахисної душі, що так і не подорослішала відтоді як ми були разом.

 

Розділ 13

 

Ти – мої ночі. Невільні, приречені, наперед визначені ночі. Знаєш, що я роблю протягом усіх ночей, що ми не разом? – пишу тобі листи. Я не божевільна, я перевіряла. Мабуть, я роблю це для себе. Бо більше це потрібно – нікому. Якось були на вихідних з подругою на дачі, я висловила вголос думку, що прийшов час створювати сім’ю, як і всі нормальні люди нашого віку. А підсвідомо розумію – це означатиме кинути писати тобі листи, замовкнути, припинити спілкування, ти більше нічого не дізнаєшся про нас, і тоді б ти, будучи за своїм кордоном і того не знаючи, точно пересвідчився б, що все… тебе забули й заочно поховали живцем. Інакше кажучи, це урізати собі хороший шмат з найкращої частини життя і викинути собакам. Бо вже немає сил констатувати факт свого мізерного, позбавленого всіх жіночих, а тому звичних, людських втіх, існування, схожого на мерехтіння замість світла.

Вже дев’ять років я працюю майже кожну ніч над удосконаленням однакових фраз: як написати про мої мрії, як здогадатися, що коїться у твоїй душі, чи є вона взагалі у тебе, як нам знайти любов? Про те, що прагнеш краси, хорошого смаку, захоплених поглядів, квітів, а довкола лише буденна маячня, хочеш польоту – а безперестанку сидиш на канапі чи за робочим столом і, зрештою, – майже нічого не випадає вартісного крізь тенденцію «униз і трохи далі». Приїхали. А ще є особливі ночі, коли ті листи читаю тобі, сентиментально перебираючи сухі, неймовірно тендітні, майже зотлілі гербарії від кожної зокрема осені. Вони як палички, щоб вчитися рахувати, зарубки нещасного Робінзона, мої простягнуті до тебе холодні знекровлені долоні. На найпочеснішому місці в колекції – листок клена: струхлявілий, з потрісканими прожилками, – саме з тієї осені… Безцінний. Фетишист, маніяк, злодюжка, волоцюга. Я. Ніби чаші, заповнені золотом, – мої листи до тебе. Думала повернеться. Годі.

 

Навіть отримавши твоєї «любові» сповна, ущерть, тобто цілком, залишилось відчуття ще більш красно підкресленої самоти, бо до тілесного, знаєш, мені байдуже. Розумієш, любчику, жінка влаштована так хитро, що ані твої знання з біології, анатомії, філософії, психології, психопатії, тантри й сансари, ані твоя наполегливість й мужність – ніщо тебе не спасе від її одвічного суму в душі, бо до неї, дорогенький, треба говорити. Не просто казати їй про плани чи розповідати треш про робочий тиждень, з нею треба балакати різно і щомиті: на кухні, на балконі, у ліжку й у ванній, мовчки й вголос, електронно й епістолярно, чуттєво й щиро, зухвало й критично, шепотом і криком, удень і вночі, не відходячи від каси. Бо вона йде по життю сліпою, лише на твій голос. Без нього – темінь. З жінкою треба говорити так, щоб вона не вистигла від тепла твого дихання їй у лице, уста, вуха, шию, плечі, руки… Якщо вона тобі дійсно потрібна. Якщо я тобі… Хай навіть не збудеться.

Того недоладного дня, коли доля видала нам шанс залишитися сам на сам на лісовій галявині, я все ж зібрала свої гордощі в брезентові рукавиці й попросила Германа відвезти мене додому, хоча запрошення від нього в гості мовило одне – він сам. Холостяк. Тобто – бабій. Тобто хата встроєна тупо так, щоби водити туди бабів. Фу на тебе, Германе. Хтось коротко любив тебе повсякчас. А мені хотілося довше, тому й немає досі для мене гарних новин з любовного фронту.

І всі мої біди навіть не від самоти, а більше – від власної претензійності й прилипання до нього, бо я є дуже вимоглива на вдячність за свою вірність й безкінечне чекання, але її ніхто не збирався виявляти за те, що непотрібно. Вона чи є, чи її немає, не можна до неї когось змусити. Тільки в діалозі з собою все стає чітко, зрозуміло, рішення приходять просто з неба – у звивини. Дякую. Якщо я мудра жінка, то не чекатиму від нього ні любові, ні симпатії, ні прихильності, ні, боронь Боже, вдячності. Якщо щось з того він має до мене – хай буде сюрприз мені. Власне, ми ображаємося лише тоді, коли знаємо напевне, що нас жалітимуть. А якщо нас не жаліють – тоді ми обурюємося.

Силою своєї уяви я чудово розумію, як мало мене в його голові, бо є робота, люди, знайомі, знайомі жінки, клуби за інтересами, гроші, сауни, машини, бездоріжжя, мотоспорт, пиво, суто чоловічі розмови, пацанські приколи, relax, світ діловитого нехлюйства, беззмістовний сенс… От і все. Моя ніша – тісна, маленька й оксамитово припорошена кількарічним пилом у його голові, тоді як я розчистила для нього в своїй від вуха до вуха… Я втримаюся, ще трохи часу солодкого щему за ним, потім розчарування і я почну здавати в оренду світові, метр за метром, вільні площі в моїй макітрі і все стане добре. Як і треба. Не можна емоціям керувати нами, є тільки стратегії.

 

Що мені лишається тепер бажати й думати… Коли отак все… Швидко у них буває. Ні, я не натякаю, що він у мене – перший, хоча… Так, перший, тільки вже не першої свіжості, а десятилітньої давності. Що ж, знайти в безмежному місті моє житло зумів, а телефон ніяк не роздобуде, виходить? Овва! Завжди ми, жінки, чекаємо дива – чи то від свого обраного, чи то просто-таки від мобільного? Можна навіть сервіс для викачування грошей вигадати: дзвінок від коханого (точніше – любовні балачки голосом вашого коханця, якщо він вам мало телефонує або не дзвонить взагалі…).

 

Розділ 14

 

– Привіт, зникла без вісти чувіха!

– Зіно, це ти? Як приємно тебе чути, слухай, – кажу я у відповідь крізь вхідні двері квартири майже рідному голосу моєї веселої подруги-перукарки, хоч я й не товаришую особливо ні з ким, але її, попри все, люблю.

– Де тебе носило стільки днів, чому весь тиждень прогуляла на роботі, давай кажи мені чесно, бо я тобі не наша мегера Романівна, мене застудою посеред літа не переконаєш…

– Зінко, як я за тобою скучила, їй-Бо… – кажу подрузі, щойно відчинивши двері. – Яка ж ти у мене…

– Ага, а коли я дзвонила, то не така кльова була й потрібна, еге ж?

– Вибач, мені просто було зле, не могла говорити ні з ким.

– Ого, бачу нам є про шо… так… Давай збирайся, заїду по тебе через кілька…хм… годин. Ок? Якраз встигнеш помити голову і намалювати свої очиська, щоб усі у клюбі – штабелями твої були!

– Зіно, але ж так не кажуть…

– Чхала Зінка на те, як там кажуть, жди.

 

Було вже пів на восьму, з’ясувала я в годинника на стіні. Господи, навіть годинник у мене чужий, коли вже мій дім буде дійсно «моїм»? – мігрень усіх громадян країни, які проживають «на квартирі», ніби «у квартиру» їм ще зась.

Куди ж воно, скажене, мене потягне цього разу? Скільки вже разів ми з нею – по кафешках, барах, дрібних і елітних забігайлівках – там п’ятдесят гривень, а там – п’ятсот п’ятдесят викладеш, та все одно фінал був завжди один: трохи «під мухою» ми з Зінкою ніяк не могли накуритися і таки вивести заключну підсумовуючу фразу про життя, про смерть, про козлів і мажорів, а ще про завжди несправедливі стрілки на колготах, невдячних фурій-клієнток, їх на диво ввічливих і на заздрість симпатичних хахалів, що терпляче чекають тих курв у машинах, про вічний брак грошей, (не) відпочинок за бугром і… нашу жіночу самотність попри те, що ми… найкрутіші баби на світі…

Зінка, ич, і фігура лялькова, і «фейс» із білосніжними зубами й нарощеними віями, як з реклами, і всі магазини промоніторить у пошуку новеньких модних лах, не те, що я… зачекалась на свого Ромео під горбатим вікном зйомної квартири… Зінка завжди в центрі уваги, а на вихідних – у спортзалі, а вечорами – на курсах: то в неї британська школа, то, мама-мія, іспанські танці, сальса! А одна. Ні, звичайно, чоловіки в неї є, іноді, навіть на два тижні який зостанеться, а другий, буває, квіти дарує щовечора, поки десь не зникне…

Бо Зіна не прощає, і молодець, за що й люблю її. Вона принципово не зустрічається з жонатиками, лисими, збоченцями й ловеласами, а ще – з худющими, надто відвертими, задираками, прилипалами, мачо, тусівниками, молодшими за неї, погано вдягненими, з довгим волоссям… список Зінкіних «табу» ще можна продовжити, якщо розібратися. Але ж… треба вірити. Коли ніяк не опишеш, якого б тобі треба, залишається сподіватися на життя – от як побачу, скажу, він чи не він.

Так я собі міркувала про несправедливість Зінчиної самотності Зінки, мовляв, та чого це я й справді, хворію Германом вже тиждень, тим паче, хто він? Привид, а привиди не повертаються, а он Зіна яка жінка…ух, а таке ж, як і я, – не приший кобилі хвіст.

«Дзиииинь!» Ненавиджу радянські штамповані дзвінки! От повернусь – розіб’ю його шваброю, а хазяйці новий куплю, та скнара не буде проти моєї ініціативи…

– Зіно, ти?

– А може кого іншого ждеш, а, подруго? – підколює мене завжди весела Зінаїда.

 

Відчиняю, вдруге за вечір, перед Зінкою старі дерматинові двері, давно не бачилися, запрошую її до хати, бо я ще не зовсім зібрана.

– Ну, давай уже скоріше, я домовилася про зустріч, – виголошує мені Зінка – справжній привід витягти мене з квартири.

– Про що ти, я думала тільки ти і я.

– Люба моя, наш союз нам не світить продовженням роду, та й непутяща сім’я би була, так що, менше запитань, зараз сама побачиш.

 

То й добре, одного разу я вже «закусила» гіркі думи про Германа своїм колишнім чоловіком, щось я топчуся колом, якось все схоже виходить, хіба лиш те різниться, що тепер я вже стара кобіта, тридцяточка ж бо на носі… Час слухати шансон…

Добираємося з Зіною самі на рандеву, звичайно ж, – маршруткою, ми ж саменькі, багато грошей у нас немає, усе що є – зароблено чесною працею манікюрниці й перукарки. Дожилися… Максимум економії – я на зачісках у Зінки, а Зінка – на моїх манікюрах.

На Оболонській набережній – вечір п’ятниці. А це означає, що всі кафешки забиті, незважаючи жодним чином на прейскуранти в меню. Усі повилазили на прогулянку – хто прямісінько з офісу, бо у строгому вбранні з портфельчиком у руках, хто з малими дітьми тицяє їм на собачку, хто якраз із тими ж собачками під пахвами чи в сумочці, хто лише в очікуванні маляти з чоловіком під руку, а хто чекає своїх попутчиків, які пішли за дешевим пивом до єдиного супермаркету на всю набережну, і тут ми з Зінаїдою… Зіна каже мені, що столик замовлено нашими сьогоднішніми кавалерами, тому нічого хвилюватися. Може, ще й сподіватися на оплату рахунку ними ж?

Запливаємо до ресторану, мить розгубленої «сліпоти», коли до тями не вбереш – що і де стоїть, хто і де сидить, а де офіціанти, а де робити замовлення, а де ж наші кавалери? З-за найдальшого столику підривається дужий чолов’яга, років сорока, махає нам довгою до сміху, бо згадується орангутанг, рукою, мовляв, дівчатка, вам у наш капкан, тьху ти, – за наш столик.

Їх двоє: перший, той хто нас помітив, зовсім не мій тип – різка ядуча амбра його лосьйону і риси схожості на Челентано мене ніяк не зачіпають, а навпаки… А от другий – на перший погляд чемний, встав, відставив мені стільчика, надмірно не підлизувався, не цілував мені, принаймні, руки, як Зінчин «плюс 1».

Зізнатися, на всіх побаченнях два-на-два у пар ніколи немає вибору, як саме їм скластися, все вирішують перші секунди – як поведе. От і не кажи тут про долю. Завжди якийсь випадок нам все вказує, як жити, чи як по-маслу, чи буде потім, як кістка в горлянці. Та менше з тим. Хто його знає, цього таємничого мовчуна. Сидить, підперши рукою підборіддя, обручки немає, слідів від неї також (бо саме літо, перша засмага видала б підлоту), спостерігає за всіма потроху. Зінка розслабилась, взяла до рук меню і підкреслено зосередилась на всій його математиці. Ну, щоб і не задорого, і щоб не осоромитись. Я цілком покладаюся на її смак – чекаємо Зінчиного вердикту Зінки. Вона ж, довго не роздумуючи, обирає фірмову страву закладу і легкий коктейль «за знайомство».

– Чотири фірмових страви і шість коктейлів «Блакитна лагуна», – хутко скидує інформацію юному офіціантові метушливий Зінчин «орангутанг».

– Шість? – перепрошує після офіціантового зникнення Зіна.

– Так, просто нам з Олегом по два.

Дивлячись на таку неперебірливість у меню нашого чоловічого супроводу, роблю висновок, що їм взагалі байдуже на ці ресторанні посиденьки, головне – це здобич у вигляді нас із Зінкою.

Та все ж, попри мої підозри, вечір пройшов цілком добре, коктейлі трохи послабили інстинкти самозбереження і я, нарешті, навіть почала смакувати новим неочікуваним знайомством. З огляду на те, що я не була на побаченнях кілька років (не враховуючи божевілля з Германом), нерви мене трохи підводили і, часом, я могла не втримати виделку, тьопнути коктейлем чи підвернути ненароком ногу в незручних обсцасах.

Але мене рятувало одне чітке знання: мені ніхто не потрібен, я собі не шукаю любові, тремтливо затискаючи пальці в хрестик, щоб точно це був Він, мій герой. Ні, я собі обрала популярну тепер у жіночому світі позицію: я – лише для себе існую. Тож Олег, ім’я якого підказав товариш, якось підловив, здалося, мене на моїй впертій думці – не подобатися, і навіть сприйняв це позитивно – не клеївся, не залицявся, не випитував дрібниць про моє життя і, що найголовніше, не ставив найтривіальніших запитань блювотного характеру: «І чого ж це така красуня досі самотня?». Фі – у стоп’ятдесяте!

Кавалери підкинули нас із надміру веселою Зінкою, яка забажала собі ще «лагуни», додому, себто, до мене, бо я, виходячи з моралі жіночої солідарності, Зінку б нікому того вечора не довірила. Так завжди буває – вечір із життя, який вимучило четвірко людей заради… Заради чого? От завжди я лізу зі своєї філософією у прості житейські істини. Тому мені так і щастить. Замість того, щоб морочити собі голову сенсом життя, вчилася б на прикладах Космополітену у своєму салоні, так ні – я читаю Корнегі вдома й розумника Зігі. Не бачити мені простого Овсієнчиного «жіночого щастя», коли би був милий поруч, ну а більш нічого жіночці й не треба, чому б не пошукати сенсу у цьому вічному пісенному шедеврі? Я виснажилась.

– Де мій телефон? – репетувала на сусідньому дивані Зінка, розкидаючись туфлями і капронками по моїй хаті.

– Нащо він тобі, ходи на кухню, я зробила нам по чашці зеленого чаю з лимоном, треба повертатися до тями, завтра на роботу, – продовжувала я даремно закликати вільнодумну Зіну до порядку.

– Він мені подзвонить, от побачиш, обов’язково! Ти мені ще заздритимеш, у нього дві квартири і машина то його, бачила?

– Зіно, Зіно… Ти все віриш цій балакучій мерзоті? Максимум – машину взяв у кредит чи взагалі службову, живе на зйомній хаті, куди хазяйка не дозволяє водити бабів, а тому підвозить всіх самотніх бажаючих з перспективою переночувати, – сміливо розвивала я думку про те, як воно могло бути насправді.

– …? Ти що… таке… – і тут я побачила Зінчине враз роз’яснене лице, – виходить, що я – хвойда?! – так вона собі роз’яснила мої слова.

– Зіно, перестань, ми ж з тобою однаково їхали в тій машині, отже, я така сама, облиш, я взагалі говорила теоретично й цинічно, я не мала на увазі нікого конкретного.

– Ні, ти казала про нього і про мене, от я зараз йому зателефоную, і він приїде по мене, побачиш, і забере до своєї шикарної квартири з видом на море, а влітку ми поїдемо до Швейцарії, я не працюватиму більше перукаркою, а ти… ти… залишайся у свого порожнього корита з неіснуючою ілюзією кавалера, який вже півсвіту пере…, а ти жди його, дура! – так галасувала Зінка, плюючись кислотою, назад натягуючи капронки й мешти, жалила найболючішим жіночим сарказом, який, як відомо, безпощадний, і після слова «дура», яке означало остаточне закінчення промови, нервово відкинула нещасні вхідні двері моєї зйомної халупи.

 

Звичайно, я була в шоці від такої реакції близької людини на мої слова. Це означало одне: Зінка вірила. Вона – не я. А я – ладна була розписатися за всіх баб на світі – що ми відмовляємося від чоловічого спілкування й залицянь, а тим паче – від розрахунку на їхнє майно й матеріальні статки. Але ж я нікого не запитувала. То й що, що так вийшло у моєму житті – людина, на яку я навмисне навісила хворобливу свою потребу в любові, нажаль, не змогла відповісти мені стовідсотковою взаємністю довжиною у все життя. Ну не перспективно йому зі мною, не такої йому треба! Ну то й що, буває! Це суто мої проблеми, що впродовж свого життя без Германа я так і не змогла собі влаштувати буття, в якому більше б не було Германові місця ні в снах, ні в серці. І та пташка… Мабуть, вона вже померла від старості, як і наша студентська симпатія.

Чи Герман відчував лиш жаль до мене через мою самотність і відлюдкуватість? Як соромно… Тоді навіщо він казав мені весь той абсурд того вечора? Напевно, він просто був наразі самотній і йому просто хотілося мене… До того ж, я непогано збереглася. «Стигла краса» – щось таке мимрив у екстазі тоді, у лісі, під час «розправи» над пихатою неприступною мною, розчервонілий збуджений Герман.

Кімнатою розстелилася драглиста химера диму, – я не відчинила вікно. Думкам було затісно в голові – від Зінчиної промови, яка хотіла відкрити мені очі, від близькості нещодавно з Германом на галявині, що принесло лиш відразу, від його знову зникнення на чорт-зна скільки років, а, може… назавжди…

 

Ні, я не плакатиму. Я свідома свого болю. Плачуть, коли жаліють за втраченим, бо воно було прекрасним. А я так не завважу – ні про примару кохання, ні про істеричну дружбу в неадекваті. Тиранія, а не життя. Але я мешкаю на четвертому поверсі, якщо викинутися – виживу, до того ж, завжди була переконана, – то не естетично.

Нащо він так старався? Притяг мені тоді навесні ту клітку з птахом, пришвартовув моє неотесане світосприйняття до романтики, і те побачення на даху… А наші прогулянки містом, тоді мені ще не ясно було, що то – назавжди. Що так гарно буде вперше і востаннє. Більше ніхто не поверне мені молодості, ніхто не звабить мене так ненавмисне, ніхто не буде обраний мною, як святоликий образ. А до чого його ефектна поява на «харлеї»? Чого він хотів – знову звабити мене? Вразити фінансовою розпустою? Змусити мене пісяти від його неповторних чарів? І все заради чого? Щоб я йому просто віддалася через стільки років, аби припасувати чергову збиту зірку на свій фюзеляж героя-коханця…

От і все стало зрозуміло. Кожне питання отримало свою відповідь, сценарій витримано у найкращих традиціях життя, і я, як завжди, – панорама другого плану, одиниця трофічного ланцюга у системі жіночо-чоловічого пожирання одне одного.

Підводжуся з крісла, йду рішуче до дзеркала, лівою рукою відкидую попільницю на скляний столик, вона ще довго брязкатиме по-кільцевій, поки не завмре на краєчку скла, дзеркало велике – в увесь зріст, такі тільки у старих шафах і лишилися. Я невисока, струнка, вже фарбую волосся, через сивину – у той таки рудий, люблю підкреслити свої великі очі тоненькою чорною стрілкою на верхніх повіках, не те що раніше – суцільні смокі-айс, щоб не бачити світу. Перспективи – ? Є? Є. Є!

 

 

 

Розділ 15

 

Що я відчуваю до нього? Ні, нічого, суцільне згадування. І не сказати б, що за ці дев’ять років, які так непомітно минули в думках, проте не у мріях, про Германа, якого, вважалося, не було більше – ані у моїй голові, ані взагалі в країні, я наважилася здійснити хоча б одну свою справжню мрію, – заробила хоч трохи пристойні кошти, шалено розважалася наліво й направо, отримувала насолоду від життя. Ні, нічого. Життя та й годі. Але я бодай не ставила свої досягнення у паралель з досягненнями Германового життя.

Звичайно, мені не відомо хто він, чим живе, чи чисті його діяння й помисли, проте, я вважала себе, принаймні, дорослою, а от відтоді як побачила його знов (бо світ складається з колишніх знайомих), відчула свої дев’ять мужньо прожитих років, як дев’ять котячих змарнованих життів, – порожніми і якимись поролоновими, несправжніми. Це ж усе життя можна прожити з безліччю ситуацій, нових знайомств, навіть нехай фантастичних і впливових, з кількома спалахами сильного пристрасного кохання, з повною чашею всіляких забав й вражень від світу, а тут… Побачити його і зрозуміти, що ти ніколи нічим не замулиш одну-єдину прогалину болю з молодості. Бо не простила. Як-то кажуть, too late to apologize…

І вся решта такого життя буде, як та склеєна з череп’я улюблена кружка з написом – «I love You», з якої ти ніколи більше не вип’єш, щоб не облитися окропом. Бо завжди боятимешся тієї руйнівної love.

 

Що я до нього відчуваю? Тисячі миль нічним вологим шосе, яке загрожує зірватися у кювет щосекунди, але у примарному кінці якого на мене чекатиме він, і рушить далі, аби ніколи мені його не наздогнати, а лиш шукати дорогою натяк на його життя, яке лиш дев’ять років тому ще було тут. Побачити його і зрозуміти, затямити, зарубати на носі, затаврувати собі на лобі, що можна прожити скільки хочеш літ, стати успішною, нещасною, товстою чи анорексичною, заміжньою чи заможною, але від однієї зустрічі очей з ним враз відчути себе депресивним підлітком із затяжною формою перехідного віку, чорнушницею у ВУЗі, в якому тебе ніхто не любить, не розуміє, не споглядає навіть.

І тільки його очі, риси обличчя, хода, силует, простягнута рука дружби на даху висотки холодного березневого вечора дві тисячі такого-то року, волочитимуть твоє саменьке мале «я» у світ барвистих фантазій, у світ де є рай і любов, майже як малюють на книжечках світлі мрійники – свідки Єгови. Чи станешся ти ще колись у моєму житті? Вже немає нагальної необхідності в тому, але комплекс вічної меншовартості у паралелі з десь твоїм життям – у мені навічно, це твій необережний дарунок для мене, про який ти і не підозрюєш, він – мій, до останнього твого дня.

 

На похмурий ранок наступного дня вирішила заховати свої гордощі й образи та піти-таки до Зінки, без телефонних дзвінків заздалегідь, аби переконатися, що вона жива й здорова, та й усе. Не схоче миритися – нехай. Я втомилася також. Коли вже ти на суцільному дні – немає сенсу чіплятися за прогнилі корінці очерету на поверхні.

Дзвоню у двері, тиша, прислухаюся пильніше, дзвоню ще. Довго ніяких сигналів, що на тому боці дверей є життя. Як дурне дитя, зазираю у вічко, ніби хочу подивитися всередину свого ока, розумію лиш те, що скупу цятку світла щось затуляє, отже хтось дивиться прямісінько мені в мозок! Відскакую від дверей, з переляку кричу: «Зінко, це я!». Чую у відповідь невиразне «А, ти…». Фух, жива. Але відчиняти не поспішає, щось вовтузиться за дверима, топчеться на порозі, неохоче якось повертає рульку замка – клац, клац…

Я остовпіла. Лівий Зінчин профіль прикрашав фіолетовий рум’янець. Вона виглядала зніченою й зовсім не схожою на себе.

– Хто?! – беру на себе роль Зінчиної матері, якої в неї немає ще з десяти років.

– Ти… цей… проходь, – намагається квола Зінаїда щось прошамкати скрученим судомою болю ротом.

Добре, проходжу. Немов слідчий, оглядаю кімнату, намагаюсь скорше відшукати якісь відповіді, сліди, підказки, що б вивело мене на кривдника. Від безпорадності, не знаю, що говорити, що питати, що взагалі робити!

Зіна мовчить, бере пачку цигарок, попільницю, сідає на підвіконня у півоберта до мене, якраз чудово можу розгледіти понівечену частину обличчя. Кривить розбитими губами, щоб применшити біль від доторку цигарки, щільніше кутається в махровий халат від холодного протягу з двору, око геть залите кров’ю, дивиться на вулицю, але її не бачить, думає щось своє. Я сиджу по діагоналі від неї і теж мовчу, підбираю саме те слово, яким збираюсь порушити тишу.

– Це той козел? – випалюю рішуче врешті.

Зінчина голова, наполовину темна, як місяць на макеті з уроку географії, повертається до мене і ледь помітно ствердно киває, вочевидь, дивуючись, що я так відразу все знаю.

– У міліції була? – питаюся.

Напівтемний «місяць» киває «ні». Ок. На дивані поряд з собою бачу вчорашній одяг подруги: закривавлена біла сорочка з відірваним ґудзиком, зламаний каблук на туфлі, драні капронки на підлозі. Зіна, Зіна… Не знаю, що їй казати, що кажуть у таких випадках…

Підхожу до підвіконня, не питаючись, беру собі з напівпорожньої пачки цигарок штахетку, вилиці зводить у дрож від образи за Зінку. Хочу його вбити.

– Підемо у відділок? – обережно тисну з себе раціональну пропозицію.

– Нє, – каже, – воно нічо не дасть, він має зв’язки… Буде гірше.

І хотілося спитати, чи ж справді його то машина, і чи має він квартиру, але пожаліла бідаку.

– Де це сталося?

Тут вже Зінка не витримала, пустила сльозу, я разом із нею, дві дурепи, тільки одна собі просто голову дурить, а інша – ще й пригоди на неї шукає. Розповіла мені подробиці, казала, що він зустрів її, як годиться – шампанське, цукерки, казав, що закохався відразу, цілий вечір проторохтіли в машині, потім почав чіплятися, але Зінка відмовила йому, вважай перше побачення, він не наполягав. Потім він завів двигуна, вона була впевнена, що він везе її додому, як вона й просила, але якось незвично довго, тоді вже шляху назад не було. Гаражі, лісосмуги, пустир далі. Й бігти б куди, а нікуди… Тільки й того, що хоч до міста довіз опісля своєї брудної справи.

– Ми його знайдемо, не хвилюйся, – після Зінчиної оповіді ствердно кажу їй.

– Ні, я вже схавала, не хочу повертатись до цієї історії знов.

– Покидьки, ми мусимо помститися, – і я не жартую.

 

Я своїх слів так просто ніколи не позбуваюся. А тому, після чотирьох тижнів, як і обіцяла, зустрілася з уже притомною Зінкою, синець зійшов, око майже в нормі, тести на всілякі зарази здано, рани залатані. Із салону вона пішла, бо такої довгої відпустки наша мегера-директорка не стерпіла б. Та й Зінка написала заяву добровільно. Її забрала до себе одна з наших знайомих, яка, на відміну від нас, відкрила власний затишний салон-перукарню. У Зінаїди золоті руки й вроджене почуття краси, такого стиліста в усьому місті не знайдеш.

Отож, я виклала перед нею план наших дій. Ризиковано до нестями, але помста того варта. Я вирішила з отим нещасним ґвалтівником звести рахунки за усіх нас, отак ні за що, ні за про скривджених.

– Номер його зберігся?

– Так, – каже Зіна.

– Добре, план такий: перевдягнемося шльондрами, заманимо їх у пастку, а потім відплатимо по повній.

– А якщо самі до пастки потрапимо?

– Якщо, якщо… – злюся я на врешті оклигалий здоровий глузд горе-подруги, – пізно боятися, вже не страшно.

Того ж вечора підготовка до помсти зайняла кілька годин. Стримуючи під контролем страшенні дрижаки, під дією конячої дози заспокійливого, Зінка все ж набрала номер покидька, того, що тоді в кафе, здався мені схожим на орангутанга. За моєю інструкцією, була дуже люб’язна, ніби нічого такого не сталося, натякала на можливу зустріч, два-на-два приміром, бо двом дівчаткам вкрай потрібні гроші…

Козел погодився без вагань, надто він вже був упевнений від першої з нами зустрічі, що ми з Зінкою типові хвойди. Це трохи зачепило мою самоповагу, але нехай.

 

Зустріч була узгоджена з ґвалтівником, який скоро мав стати жертвою. Все, як годиться, згідно зі сценарієм щонайкраще підкресленої продажності: малюємо фіолетово-перламу-тровим губи, у масні чорні наліпки перетворюємо вії, начісуємо у неприродній спосіб із Зінаїдою волосся, я вдягаю в облипочку шортики на капронові колготи, Зінка обирає класику – міні-спідницю, замшеві ботфорти, строкатий плащик-френч.

Весь той несмак дивним чином вижив у гардеробі від самих дев’яностих, ніколи б не подумала, що така спадщина нечуваного убозтва колись стане в нагоді. Сміємося голосно з себе з Зінкою, мабуть аж у під’їзді чути. Роблю з мобільника фоточку на згадку, хтозна, може останнє фото в житті, ризик нашої місії – не піддається ані аналізу, ані прогнозам, ані здоровому ґлузду. Хіба би бойовики-смертники зрозуміли б наше відчуття страху.

– Може відмінимо операцію? – каже, поки не пізно, Зінка.

– І ти готова подарувати йому нахабний злочин проти тебе? Нехай завжди так робить з усіма?

– Не знаю… – відвертає враз насуплене лице Зінка, і я бачу це невиплескане зло по її розширених зіницях, знаю, що відплата буде. Тільки як вона закінчиться, невідомо.

 

Телефон задзвонив біля десятої, ми вже встигли з Зінкою і пофоткатися, і наплакатися, що лиш додало пікантності вигляду, викурили пачку цигарок на двох, готові. Нас запрошено на стрілку біля кінотеатру «Ленінград» через пів години. Плентаємося «на діло» на незручних каблах, яким вже по сто років, і як таке колись можна було купити? Поодинокі пари на вулиці в шоці від наших look(ів) і зачісок, хоча нам байдуже, страх, який наступить ось-ось, набагато сильніший за чиюсь про нас думку, Господу дякувати, – це лише антураж і грим. За двадцять хвилин ми на місці, Зінка якраз мешкала в цьому районі, і за кілька днів вже мала вибиратися на іншу квартиру. У закапелках гардеробу, серед мотлоху, який належав господині хати, ми й роздобули справжні колись модні лахи з хазяйчиної молодості.

Запалюємо у символічному чеканні по цигарці, намагаємось втамувати підступаючу до серця паніку. Даю Зінці Гідозепам, їм таблетку сама, скоро минеться колотнеча, це необхідно для точності наших дій, щоби без нервів.

Непомітно, на розі між прилеглими до кінотеатру будівлями, намалювалася синя Toyota. Водій кілька разів блимнув фарами, чи то у знак вітання, чи просто в якості сигналу.

– Ну все, нам ручка… – абсолютно спокійно, під дією Гідозепаму констатує подруга.

– Зараз подивимось… – не менш по-філософському проголошую я.

 

У машині троє молодиків. Мабуть, полюбляють екзотику чи в цілях економії, на трьох – дешевше. Спокійно, головне триматися плану «А», і не забувати про план «Б». Сідаємо в машину, Зінка біля орангутанга (очевидно, він і є – головний крутелик), я – поміж двох лисих. Добре, що я в шортах. Один кладе руку на сидіння позаду моєї шиї, відчутний перегар з цигарковим ароматом лине мені в лице від надмірного вторгнення в мою зону комфорту. Інший трохи скромніший, сидить спокійно, роздивляється пейзажі у вікні. Кругом нас точиться весела розмова, окрім керманича, ті двоє – на підпитку. За кермом – якраз Зінчин кривдник, пощастило ж їй сісти на переднє сидіння…

Але у мене положення геть не краще – з лівого і правого флангу мої стегна міцно затиснуті моїми новими знайомими, той, що тихіший, запалює цигарку, відчиняє вікно, інший продовжує зі мною дипломатичні переговори. Я спокійна.., ще поки спокійна, щиро сподіваюсь, що ми з ними ненадовго. Підтримую собі настрій прокруткою плану наступу.

Машина прямує в бік Броварського проспекту, довкола починаються темні лісосмуги, єдині свідчення життя – зустрічні потоки машин і фур. Ми з’їжджаємо з траси на вузьку грунтову дорогу, з того, що зрозуміло за вікном – гаражні будівлі, рахую про себе повороти – один направо, два – наліво, три – наліво, знов – направо.

Бачу по Зінці, що вона зблідла зовсім, втикає просто поперед себе на маятник звисаючої вонючки з лобового скла і мовчить, як заворожена. Нас, будь-що, не мають викрити.

– Хлопці, хто даму пригостить сигареткою? – починаю замилювати очі мерзоті своєю розпусною поведінкою.

Хлопці виявляються джетельменами, хто дістає мені цигарку, хто припалює від запальнички, всі задіяні у спектаклі.

– Приїхали, – чути з переднього сидіння.

 

Вивалюємо всією кагалою на вулицю. «Так, є, це гаражі» – мовчки радію я, бо у гіршому випадку місцем дії була би квартира.

Водій виймає ключі з машини, проте двері лишає відчиненими, щоб чутно було музику: «… кто тебя создал такую…» – дівчатка б мали просто сяяти від щастя. Усі гуртом ввалюємося до темного приміщення гаражу. Орангутанг вмикає світло, бачу, що гараж досить просторий: є диван, стіл, навіть холодильник, ремонтна яма, і купа різного залізяччя та непотребу. Кавалери нас запрошують з Зінкою сідати за стіл, хтось приніс уже вино, шампанське і горілку, тут тобі викладають «на поляну» кружальця салямі, шоколадні цукерки для дам, курка-гриль у фользі, фрукти, огірки в банці, Бренді-кола, кому що до вподоби. З рук главаря у пластиковий посуд ллється червоне вино для нас з подругою, лисий, той, що мовчазний, приймається длубати акцизну марку на пляшці горілки, за попільницю на столі слугує порожня консервна бляшанка. Першу випиваємо рівно з усіма, щоб не викликати підозри, другу джентльмени спорожнюють самі, бо дами відходять «припудрити носика» за гараж. Нас ніхто не контролює, бо ми самі прийшли і далеко між мільйонами гаражів посеред лісу не втекти.

– Більше не п’ємо, бо тоді не впораємося, – кажу тихенько подрузі.

– Їх троє.., їх троє! – репетує Зінка, на що прошу її стулити писок.

– То й що, заманимо одного, візьмемо в заручники, інші нас не чіпатимуть – не знаю наскільки успішний, проте найбільш можливий план дій доношу до Зінаїдиної свідомості.

– Час повертатися, – проголошує пополотніла від страху Зіна, поки я перевіряю у халяві чобота бойову готовність розкладного ножа-метелика, що його колись батько подарував просто так.., аби знав, для чого згодиться доньці, – не давав би.

Година, десь приблизно пів на дванадцяту ночі. Чоловіків помітно розвезло, мабуть без нас пропустили не одну чарку. Тільки водій – наша жертва номер один, тримається берега умовної тверезості. Сідаємо до усіх за стіл, лисі порозчепали спортивні кофти, розчервонілися, аж голомозі черепи наче порозовіли, орангутанг почав відверто чіплятися до Зінки, ті двоє тим часом вийшли на перекур перед головним дійством. Вирішую брати гору над ситуацією у свої руки, або зараз, або пропали. Перш за все, треба злити двох лисих грифонів, щоб той мерзотник лишився сам у гаражі.

– Хлопці, е-е-е! – вигукую до лисих надвір, щоб і вожак чув теж, – там із сусіднього гаража питалися домкрата у нас, коли ми виходили, чи не маєте, може поговоріть з ними самі?

– Хто б це там міг бути ще? – помітно занервували хлопці, головний наказав піти перевірити інформацію, зайві свідки нікому не потрібні.

Тільки-но ті двоє вийшли за поріг, орангутанг продовжив залицяння до Зінки: розстібнув змійку на джинсах, прийнявся лізти Зінці під спідницю. Я розумію, що часу обмаль, хутко підіймаю з підлоги металевий штир, це звичайна з’їдена іржею арматура, що є духу заношу залізяку над зашийком покидька…

– На! – арматура м’яко осідає на потилицю чоловіка, той обертається до мене зі звірячими очима, у стані афекту намагається кинутися з жагою помсти до мене, підводиться з дивану й гепається на підлогу.

Всередині мене шалено стугонить серце, відбувається щось непоправне, а якщо він загнеться? А що, коли я недодала удару, він отямиться і тоді ці троє разом нас знищать? Поганець пробує піднятися з підлоги, мацає голову і дивиться на долоню – вся рука в червоній багнюці, я таки не промахнулась. Зінка тихо схлипує у лихоманці шоку, затикає руками щосили собі рота, беру її за лікоть, кажу, щоб трималася поруч мене.

Тим часом закривавлений орангутанг підводиться насилу з підлоги, до гаражу заходять ті двоє, нічого не розуміють з побаченого: вожак, залитий кров’ю, сидить на дивані, а ми з арматурою в руках стоїмо над його головою. Кажу лисим, щоб хтось один з них відвіз нас до міста, бо в іншому випадку, арматура нанесе вирішальний удар по макітрі головного. А ще додаю, що ми ніякі не повії, і так вчинили з падлючим орангутангом виключно за його гріхи.

Скалічений вожак не наважується протистояти схибленій дівчині з переконливим залізом у руках, а тому сам благає відправити куди подалі таких дуреп одного зі своїх напарників. Я пхаю Зінку ближче до дверей, тицяю їй до рук ножа-метелика, заюшенний кров’ю головний віддає ключі, прошу Зінку брати одного лисого, ключі та йти до дверей машини. Машина загарчала, музика скінчилася. Я розумію, що орангутанг скоро втратить свідомість, а тому за мною не бігтиме – знешкоджений. Лишається ще одного обійти, тримаю напереді себе гостру важку залізяку, просуваючись до виходу з клятого гаражу.

– Тільки спробуй, сволото, ворухнутися, тебе те ж саме чекатиме, що й твого дружаню, – сичу я змією від злості досі спокійному лисому.

Хлопець просить його не бити, відступає на півтора метра від мене, задкує до дивану, де сидить ледь притомний шеф, я ж, натомість, вже біля машини, двері відчинені, сподіваюсь, що у Зінки вистачило клепки тримати на мушці третього крутелика, щоб не сіпався за кермом.

 

Синя Toyota петляє поміж гаражами, нарешті зустрічні придорожні вогні, вивертаємо на трасу, прошу зупинити машину біля в’їзду в місто недалеко від посту ДАІ. Наш розгублений водій робить все правильно – зупиняє обабіч дороги, виходимо, прямуємо в бік метро, закривавлену арматуру лишаю на задньому сидінні, на руках гіпюрові рукавички. Даїшники не можуть не помітити таких колоритних дівчат, слідкують мовчки за нами, ми проходимо впритул з ними, мимохідь кажу, щоб перевірили права он того молодика, замість заглядань на дівуль, бо той козел за кермом геть п’яний і, здається, людину вбив. Синя Toyota не встигає розвернутися, як інспектор вже стукає палицею у її вікно. Є! – радію про себе, крокуючи з Зінкою до підземки.

 

Розділ 16

 

Місто засинає неоновим сном, небо – вигнуті ворота у відкритий Всесвіт, тільки сьогодні без зірок. Роблячи кожним кроком зліпки своїх підошов із мокрого снігу, крокую до машини. Вона мені тепер мов новий друг, товариш, і, як і кожна людина, – я сподіваюсь на її вірність. Відчиняю дверцята, розслабленим, точно прорахованим рухом упівоберта ввалююсь до салону – на сидіння водія. Чи водійки. Я ж тут керманич. Не поспішаю прибирати з розквецяного снігу ліву ногу, якусь мить так і завмираю – мабуть демонструю собі і всім, що я нікуди не поспішаю. На мобільнику, який лишився на сусідньому сидінні, блимає центральна кнопка, але я вже знаю – то Дмитрові пропущені. Втома.

Молода жінка в розквіті літ, найсоковитішого середнього віку, – втомлена й пасивна. Здавалося б – тільки-но все справдилося: заможний залицяльник, платинові картки, телефони, одяг, тачки, постійна турбота й довгоочікувана тремтлива увага досить симпатичного чоловіка. А тут… втома.

Аж злюся на себе – тільки-но досягла міжнародної жіночої мрії – залишилось лише не випустити з рук таке добро. Але через таку втому, то зробити ненароком вкрай легко… Навіщо я йому така буду треба – жінка, нецікава навіть собі. Нічого не можу запропонувати йому, бо не хочу. Втома. Завідома знаю: він не матиме від мене ані дітей, ані красивого додатку до ресторану чи бізнес-паті, ані скаженої коханки, ані інтригантки чи жіночки-вамп, ані здобного пряника домашньої випічки, ані розпеченого шкіряного батога випещених мрій грішника. Я для нього, чомусь, – табу. Відчуваю до нього тільки втому. Вихід вільний – от що найважче…

Таки зачиняю за собою дверцята, з гучним шлепом відриваючи свої мізки від трансу. Розминаю шию перед тим як завести двигуна-слугу, який готовий везти свою мадам, куди тій заманеться. Мчи мене, любчику, сьогодні нічним містом, яке меланхолійно спить наприкінці зими. Може, це останній снігопад на тлі підсвічего столицею апельсинового неба. Бруднопомаранчеве небо, індастріал районів урбану, які випросталися в цілі кілометри вздовж і впоперек міста. Дороги порожні й нечищені. Швидко минаю останні магазини й ларьочки, заправні станції, світло, обираю дорогу подалі від головних магістралей. Машина їде м’яко й рівно. На дистанції світла фар, ловлю романтичні сніжинки поглядом, мені млосно й чудно. Між двох пальців правої десниці, окутаної у тоненьку недешеву шкіру дамських рукавичок, в’ється пастельний дим, smoke & fly… Чомусь, якщо втома – то сум, то сон, то транс…

Зупиняю вірного друга на узбіччі, фари не вимикаю. Салоном стелеться тютюновий гіпюр, свідомість розкачує музика релаксу. Сьогодні я зрадила усім з собою. Отак, при дорозі, прямісінько в салоні авто. Під час снігопаду вночі, на тлі підсвіченого брудно-помаранчевого неба міста. Воно теж – вкрай втомлене… Моя пасивність скінчиться за поворотом на магістралі свідомості, здавалося б – пам’ятати, що ти живеш, можна тільки будучи при тямі. Але моє життя виповнюють миті офлайну – десь у своєму трюмі, моторному відсіку, де під трансцендентальний білий шум я перечікую свою втому… Тільки так я себе і пам’ятаю.

 

Зморшку на переніссі неможливо контролювати. Її зводить судомно пам’ять про себе. Останніх прожитих десять років, з року в рік, називаю – молодість. Все здається – виросту. Доросту ще до висоти. Ще поки молодість. Ще встигнеш – сказати своє остаточне сильне слово світу. Скласти автобіографію, доточити фотоальбом. Тим часом – законспектую. Тим часом – …

Кожному своє, світ для всіх один, а проте – явище індивідуальне в житті. Світ з точки зору мого життя – ніяк не показати, ані режисерською задумкою, ані письменницьким хистом, ані композиторською точністю. Я отримую насолоду від життя лише тоді, коли спостерігаю його відокремлено від свого «Я – усвідомлення». Кілька нот десятирічної давності можуть сказати про тебе тобі більше, ніж би ти сам розповідав про себе.

Часом дивуєшся своїй пам’яті – вона може змусити тебе вийти з дому без ключів чи забути про вариво на плиті, а потім чітко за текстом згадаєш кожне слово, рядок з забутих пісень Лінди, які слухала тих самих десять років тому. І ти згадуєш слово за словом, цілими куплетами до кінця, бо пам’ятаєш, досконало відображаєш кожну ноту при правильно натиснутій клавіші на серці. Пройшла такий шлях, прожила стільки буднів, сплюндрувала стільки можливостей, перестала пити чай з ложкою в чашці, невідь коли знищила погані звички, піймала нові, розучилася прокидатися рано-вранці, занедбала нежить до хронічного рангу, здвигом насуплених брів у роздумуванні розроїла цілий яр над переніссям, що лиш ботокс у поміч, щомісяця ретельно руки перукаря зафарбовують сивину… А тут – згадала такі ж незмінні рядки з Ліндиних пісень юності, заклала у вухо точну вібруючу ноту молодості, яка теж не перемінилась, лише віддалилася, і сама на часі заграла – збагнула, ким ти була, а ким стала, як віяло осіннім вихором у лице, тріпало волоссям, засипало листям сліди, сікало по щоках дрібним колючим дощем, коли він пішов з мого життя… «Входи в мой дом, как друг, чтобы потом предать меня, ешь хлеб из моих рук, спи у огня…»

Щойно даєш волю спогадам колисати тебе ностальгією, колишнім життям, причинами, які зробили з тебе тебе – немов сльози на очі, навертаються видіння з минулого: перша в житті згадка про себе, коли ти мала, вперше йдеш фотографуватися, мати заплела тобі високі банти, а батько надув велику рожеву повітряну кулю; бачиш чітко, які шпалери були у вітальні, які саме малюнки були на килимі, що висів на стіні, ще там… у рідному домі, і ти собі від бездіяння фантазувала з тих завитків і дивних квітів страшні голови химер і чудовиськ; які смішні мешти доводилось носити, позаяк не було ні грошей, ні моди… Ким мріяла стати, коли виросту. Який смак мав чай у шкільній їдальні, як собі трактувала перше відчуття закоханості, і як одразу іншою стала ота сама весна, коли у серці щось стислося, та як вперше нестерпно боляче було восени такого-то року… Як виблискувало на всі боки сонце поверх блакитного снігу, а ти збиралася на останню алгебру, бо з англійської класуха відпустила… Як на чотирнадцяте лютого захворіло пів класу, разом з тобою… Як дізналася, що виграла міську олімпіаду і думала, що то лише початок…

І нічого собі не розумієш – що ти відчуваєш до тих часів, чи можна взагалі щось відчувати до «часу»? Його немає. Скоріше, ти просто закохана у виміри свого життя. За те, що вони були такими, що вигравірували з тебе – отаку-то. За те, що вони лише твої, ти більше нікому не в змозі їх показати, обставити коментарями, ілюстраціями…

Щось вміє боліти у тому занесеному вітрами років світі, що відбувся, який настільки ж недосяжний для тебе, як планета «?» з галактики «Хм», про яку ти можеш тільки теоретично здогадуватись. Той вимір – тобі сниться і надчуттєво доноситься нотою болю. Чомусь, завжди – саме біль вгадується у тій луні з космосу минулого. Не радість, не печаль, не байдужість, не розпач, а саме – біль, у котрому тобі комфортно, бо він теж – особисто твій. Рідний. Ви з тим болем – однієї крові, з однієї клітини, яка повсякчас старіє.

Добре, що ті видіння з минулого маряться не часто, а проте вони – єдиний тобі сигнал, що ти жива, будеш іще скільки-то років жити, породжуючи нові виміри, які пізніше прийдуть до тебе у ноті, в ароматі одежини випадкового перехожого чи викинутої років 15 назад пляшечки парфумів, бо такий же запах мало перше кохання. І тебе пре від… Від… Ти навіть сама ні чорта не розумієш, що тебе пре, що тобі болить…

Мабуть, саме життя хоче тобі сказати – ти вакуоля, яка має свою цілісність, розмір пам’яті, допасоване лише тобі неподільне наповнення. Твій світ – це окремий випадок з життя, а ти – амеба, наділена божественною суттю руху тільки вперед, з можливістю різної координації, що складає пізніше – твій вибір. І вимір у Всесвіті. Мій світ – моя любов.

 

Герман лишився фантомним спогадом, який має звичку час від часу повертатися. Чи мав. Я можу чекати вічність на любов не-мого-чоловіка, а можу жити далі, пречудово жити далі, не відмовляючи собі в насолоді бути жінкою, якщо на те випадає шанс. Ім’я такого шансу – Дмитро. Діма купує своїй маленькій квіточці усе, що їй подобається. Дмитрик не носить дипломатів з бідних крокодилів, не вибудовує огорожі навколо дому по десять метрів, не збирає у серванті золотий чи сріблястий металобрухт з ремарками «від друзів», «колекційне»…, не захоплюється мисливством і не п’є мартіні, бейбі… Дмитро – не схожий на голлівудську зірку, на кремезного спортсмена, на красунчика з Маямі, Діма – просто успішний бізнесмен, як це модно говорити про чоловіків, які невідомо чим займаються, а проте мають купу грошей. Я не лізу зі своїми питаннями до його кишень, не пропоную йому стати моїм чоловіком і не претендую на його крутий хаус на узбережжі Київського моря. Мені байдуже, чим живе мужчина, який готовий взяти на себе відповідальність за жінку. Бо я втомилася жити для себе, чи лише задля своїх спогадів. Багаті не плачуть, повірте.

 

Після нашої з Зінкою помсти негідникам, на нас розпочалось полювання, як на відьом, котрі образили дуже крутих дядів. Мене знайшли швидше, бо десь випливла прив’язка до салону, в якому я лишилась трохи надовше, ніж Зінка.

Коли одного разу, по дорозі додому, мене зустріла група молодиків біля під’їзду, я вже полегшено зітхнула, мовляв, ну от і кінець моїм митарствам світом, які щось не мали сенсу ні для кого, ні для чого. Германа мені не бачити, за Зінку помстилася, додому не повернуся, домашніх тварин не заводила – вільна душа. Тільки-но я скала подумки епітафію своєму життєвому шляху, до мене з автівки (достойної такої автівки) вийшов головний сеньйор-помідор, якому й належало усе шефство над тими хлопцями, що зазнали поразки в гаражі. Дмитрик тоді мав дуже грізний вигляд, говорив мало, проте, на диво ввічливо, мовляв, відколи ж це дами легкої поведінки почали фізично знущатися зі своїх клієнтів?

Дивлячись на кармічність ситуації, я запропонувала головному виступанцю відвести своїх «підлеглих» до автівок, а нам удвох обсудити діло за філіжанкою мною приготовленої кави у моєму ж, більш ніж скромному, помешканні. Дипломатичне залагодження конфліктів – у мене, якщо потрібно, виходило непогано. Дмитро оцінив тендітність опонента і погодився на пропозицію (може, він розраховув на бонусне обслуговування?)

Вже пізніше, сидячи на моїй кухні, весело розповідаючи про знедолений вигляд побитих шмарами хлопців, які в розпачі побігли йому жалітися, Дмитро виглядав звичайним мужчиною середніх літ, досить добрим і навіть приємним. Зрозумівши ситуацію з моїх слів, смачно засьорбуючи каву з корицею, і зажовуючи її мною випеченим напередодні мигдалевим печивом, пан головний бандит вмить роздобрів, розбалакався і все нам простив із Зінкою. Може, так лише й буває у баснях Крилова, але мені випав шанс. Я йому сподобалась. Не зіграти на цій ноті – був би мені гріх. Після приємної бесіди двох інтелігентних людей, я провела новоявленного співбесідника до дверей, той чемно подякував за капці, забрав плаща і поспішив відкланятися, бо справи. А вже наступного вечора його банальному вчинку я не могла відмовити, бо про таке мріє чи не кожна… зморена бідністю…

 

На другий день нашого з Дмитром знайомства, під вечір квартирою рознісся короткий їдкий дзвінок. У дверях стояв лисий мужчина років тридцяти, охайно вдягнений у перлинно-білу сорочку і чорні брюки, мав на вусі bluetooth-пристрій для переговорів: ділова людина, що ти. Крізь двері він пояснив мені, що є посланцем Дмитра Олександровича, виконує особисте доручення начальства. Ок. Мовляв, той просив передати от що…

– Що? – відчинила я з цікавості двері, наказавши стрьому піти відпочити.

На підлозі розлилося ціле море весняних квітітв – фіалки, тугенькі нерозквітлі троянди, різнокольорові тюльпани, і все те диво навіть було прикрашене геть зворушливими жовтими кульбабками. Я дозволила кремезному мужчині увійти до квартири, ледь не втративши дару мови, і ледь не впісявшись на місці, бо внизу живота боляче кольнуло здивування від такої швидкості початку нового роману, на що вже є натяк… В руки мені помічник тицьнув велику червону коробку з листівкою, де було написано : «Сонечко, вдягни це, будь ласка, для мене і поспіши, бо на тебе чекає внизу кортеж… Мій помічник тебе відвезе».

Помічник заніс квіти до халупи і сказав, що чекатиме мене надворі. Двері зачинилися і я лишилася сам-на-сам зі своїм безкомпромісним вибором – звичайно, що йти треба, бо вб’ють.

Ідеальної статури, ідеальними рухами бодігард відчиняє переді мною двері натертого до глянцю мерса-кубика. Все у найкращих традиціях мафії (що мені про неї знати?). Такого повороту подій ніхто не чекав, проте, роблю висновок щодо сміливості: якщо вже лізеш у якісь складні для себе речі – на кшталт мого візиту до світської заможної публіки чи, хоча б, – у справи пацанів з району (а тим паче, коли ще й махаєш арматурою у них над головою), тоді неодмінно влізеш у якусь історію за схемою видлубаного фантазією сценаристів хітового блокбастеру. Добрий день мені, от і маєш собі «продовження» надибаних пригод…

…Отче наш, що є Ти на небесах… Добре, що майже немає кому за мене перейматися, добре, коли твоя доля – лише твоя доля, своїм втручанням у дурощі ти нікого не підставиш. Почуваюся не інакше, як солдат у відчаї, що зриває чеку і забуває рахувати секунди останніх можливостей вижити. Зумисне намагаюся вивчати все, що бачу за вікном. Водій веде рівно, обережно, ніби везе раритетне дзеркало на задньому сидінні. На моє «Куди?» ввічливо й коротко, як годиться годзилі-охоронцю, відповідає – «До шефа».

Дива, такий той Дмитро добрий і простий чоловік, що у голові не може вкластися, як би це у нього була така відповідальна свита. Хоча, простакуватий, на перший погляд, Діма може керувати своєю командою не страхом, а грошима – вони мають не меншу здатність підкорювати. Київ, Київ… ще поки Київ за вікнами. Їдемо центром. Щоб роздивитися верхівки пагорбів, треба ближче сідати до вікна – такі вони високі тут у нас… Та хоч що, нехай була б я сама Діана чи Маргарет, чи нинішня Кейт… все одно високо задирала б очі у роздивлянні наших київських пагорбів. Я завжди так роблю, коли їду повз них, буває, доводиться їхати у таксі, чи… Хоча ні, це вперше я їду невідомо куди невідомо з ким, невідомо до кого.

Сьогодні хмарно, дрібна мжичка періщить з ранку, тому на дорогезне, трохи вузьке на мене плаття, Дімин подарунок, довелося накинути своє звичайне пальто, зовсім непідходяще до елегантного убранства справжньої леді. Плювати я хотіла на свій вигляд… (коли говорить так жінка, вірити їй не можна, бо вона в будь-якому випадку думає про себе). Не Герман, нема чого пнутися з трусів.

Після згадки про Германа, вже не пам’ятала дороги, бо думки хутко занесло крижаним поривчастим вітром спогадів і почуттям невдоволення, бо хотілось-то лише одного… Бути з ним. Не одна така я, буває… На те й місто таке величезне, бо ледь не кожен ходить ним щодень, і щодень вдивляється у віддалені й близькі фігури людей, підсвідомо нишпорячи чужими обличчями у пошуках колись загубленої людини. Місто навмисне таке неосяжне, щоб вважалося фатальним знаком, якщо таки стрінетеся знову. Місто тому таке й густонаселене, щоби бути голкою в копиці сіна, шісткою у замасненій буденними брудними іграми колоді, дифтонгом у мільярді фонем… аби обманюватися усе життя своїм загубленим фантомом, помилятися, ятрити рани, жити далі просто й правильно, без того одного потрібного обличчя.

Аби ж я вміла жити просто й правильно – зловила себе на останній думці, полишаючи круте авто. Охоронець привіз мене до якогось височезного будинку. За станом довколишніх забудов і вимощених-випещених бруківкою доріжках розумію, що ми знаходимось в елітному районі, десь на Оболоні, бо крізь невеликий прошарок простору між будівель поки ми йшли, я помітила синій пунктир Дніпра.

Ок. Обережно цокаючи надзвичайно комфортними новенькими туфлями, подарованими у комплекті до плаття Дмитром, заходжу до помпезної дорого обставленої кімнати, яка швидше нагадує світлицю у величезному палаці, ніж у звичайній висотці.

Дива перепланування. Все за останньою модою – білосніжні шкіряні дивани, вичесаний ведмідь на гарному паркеті, за маслянисто-чорним роялем видніється куточок комину, оздобленого ліпленням з позолотою, важкі темно-зелені гардини відкривають небачений простір крізь суцільне до підлоги вікно – синій вир Дніпра, височінь, полохливий Московський, новоспечені висотки на відвойованих забудовниками нових площах, що продовжують славу Києва далеко за його ще недавні межі…

Вечоріє. Дмитро чекає мене біля вікна, проте не бачить, що я вже прийшла. Кімната настільки велика, що йому, крізь граючого звідкілясь Вівальді, й не чути мого невпевненого цокання шпильками. Бодігард обережно забирає з моїх плечей пальто і зачиняє за мною двері до вітальні.

Почуваюся, як на прийомі в короля: я – звичайна манікюрниця, рокерша в юності, у довжелезній червоній сукні, чорних лакованих шпильках на крутому підйомі, щоправда, волосся довелося зібрати у звичайний хвіст, бо до зачісок особливого таланту не маю.

Хвилювання напружує м’язи, порожній живіт провалюється під платтям, від простору Дмитрового житла стає прохолодно, шовкова сукня видається холодною і чужою, не гріє, а пече холодом, якого не хочу…

– Ти чарівна… – замість привітання мовить до мене господар, розвертаючись від вікна. – Я чекав на тебе з нетерпінням. Не сподівався, що ти прийдеш. (Ніби я мала вибір!). Мріяв побачити тебе такою, якою ти заслуговуєш бути.

На Дмитрові компліменти лише відмовчуюсь. Втомилася, до того ж, прохолода судомно звела єдиним нервом усе тіло. Почуваюся крайньо вразливою й безпомічною, хочу лише одного – щоб цей Дмитро виявився зовсім не бандитом, а, може, бізнесменом, тобто цілком порядною людиною, добрим самотнім чоловіком, якому просто захотілося компанії простої дівчини, з якої ще не остаточно вивітрилися провінційні замашки. І коли б те знати точно, нехай би просто обійняв, зігрів і був поруч наранок, коли одного разу я прокинусь у його ніжній рожевій сорочці від Paul Smith

 

 

Розділ 17

 

З Дімою все так і склалося, як я собі хотіла. Ні, він не зміг мене запевнити, що має цілком прозорий чесний бізнес, без жертв і образ. Але каже, що вірить у Господа, дослухається його законів. Я не лізу в Дмитрові справи. Мені навіть ліньки зазирати в його ненароком залишений, на столі з червоного дерева, ввімкнений тоненький MAC, я не вивчаю записи у його телефонній книжці і не підслуховую розмов. За це мене Діма і любить. Здійснює мої мрії. Я навіть не забирала речей з квартири, той непотріб я просто не мала б куди ставити серед ошатних меблів і розкішного інер’єру Діминих хоромів. Я залишилась з ним, бо він вміє себе поводити з жінкою, не думає, що йому все дозволено, якщо він має багато грошей. За це я йому дуже вдячна. І він ніколи не поспішав з переходом нашої дружби у щось більше.

Так, напевно я з ним через відчуття вдячності. Але… Діма – мужчина не без шарму. Доглянутий, підтягнутий, завжди поголений, майже ніколи не бачила його без брендових сорочок й натертих воском туфель. Дімин золотий ланцюжок на шиї, який небезпечно проглядав крізь трохи розщеплений комір сорочки, і спокусливий аромат дорогого парфюму – зробили своє діло. Я не втрималась, щоб не порушити кордони наших суто дружніх відносин.

Я перша. Своє почуття закоханості до Діми я порівнюю з відчуттям вільного польоту з тої ж таки висотки, де він мешкає, тільки одне: точно знаєш, що падаєш на підставлений заздалегідь унизу батут. Класно, але не направду. Справжня любов не знає засторог, не знає страховок, не знає фіналу. Ризик втратити таку замилену, а від того ще більш слизьку любов, змушує горіти тебе кольором абсенту, з гуркотом двигуна внутрішнього згорання, запальним чвирканням ракетного генератора, після чого тлієш осінньою купою листя…

А тому такий порожняковий біль лиша по собі любов. З Дімою в нас усе так банально, що замість нотаток про наші побачення і розвиток стосунків – хочеться видрати звідкись якусь посередню романтичну оповідку і вклеїти її у цю мою частину життя – на тобі, декупаж на серце, живопису їй хотілося… Гарно, рівненько, майже справжня картинка, залакована навіки наліпка, чого ж тобі ще бажати?

 

Хотілося врешті розправити крила: вказати вічно розлюченій химері-начальниці все, що я про неї насправді думаю і зачепити її за найболючіше – я незмірно від тебе багатша, у мене тепер є чоловік, який через мене всім скрутить шию, а вже яка сума кешу на моїй GOLD – годі й мріяти комусь. Тепер би лише на свої кишенькові я могла викупити весь той пришеле-пуватий бізнес на дешеворобній жіночій красі, тепер би я сама своїми кігтями видряпала б на їх обличчі гравюри людяності, вдячності й співчуття, але всі вони того не варті. Не варті мого наманікюреного (не мною) нігтя за п’ятсот баксів.

Хіба що Зінаїді б перевела грошей просто так, за вірну дружбу, але вона б їх не прийняла, бо й досі мені вірна, до того ж (наскільки я знаю), вони з чоловіком теж не пасуть задніх – придбали собі «дім на колесах», як в американських хоррорах і подорожують собі за вітром. Справді, може, в тому й щастя – не длубатись собі на місці пів життя, якщо не усеньке, а спостерігати світ, яким він є, яким ми його застанемо впродовж нашого життя. Бо що воно – лише клаптик, лише якась умовна відстань, ще популярно її довжину вимірювати у відрізках.

Що старший – то вище вбачаєш землю і всяке суще на ній. Така маленька людина, така маленька цятка, що її не вловить жоден супутник, а здатна думкою осягнути цілий космос. Все одно – життя не вистачить, щоб подорослішати. З усіх тих треба, що розумієш, можна тільки понадкушувати і не наїстися ніколи. З такої позиції легко зрозуміти, навіщо планеті стільки людей – щоб бідкатися все життя над кількома квадратними метрами певної області знань, культивуй – скільки маєш можливості. У кожного розмір плантації – особистий. Хтось вважає, що владний над усіма землями, а хтось запізнився до себе на купу років.

Жити і боятися свого дихання. Ніхто не переконає, що це не страшно. Ні, тільки не думати про те, що хочеш чогось іншого. Когось. Але якщо не дістанеш бажане – не справджуєшся, не відбуваєш термін на землі якісно й праведно, живеш у вічній потузі виродити собі щастя, порівнюєш своє існування з зимовим ранком, що довго не приходить. Кажуть, що так можна згубити життя даремно. Якщо собі не видно, тоді кому? У тому шаленство пошуку.

Минуло кілька місяців нашого спільного (хвала Господу, не подружнього) життя з Дмитром. Його діяльність (за яку він отримує стільки грошей) крізь товсту темну завісу таємниці, натяком, здогадом, але потроху розвиднювалась. Ні, він не мав нічого спільного з ТМ (Тоні Монтана), і з багажників машин його охорони ніколи не прозирали целофанові пакети з руками і ногами, але те, що Дімина робота була не зовсім чистою було й так далебі зрозуміло через нереальні нулі на рахунках, кімнату з сейфами, придбану нерухомість, готівку, картки і ще раз готівку. Діма був якраз на гребені. Так він мені і казав на початку знайомства, мовляв, дай підвернеться одне вигідне дільце – заживемо, відвезу тебе в Монако на конкурс краси, або у Канни.., хочеш плескати ніжками кожен недільний ранок у Середземному морі на Лазуровому березі, хочеш?

Так, звичайно хочу, а ще солодких апельсинів, і.., щоб жити нам без сусідів… Така вседозволеність була мені все ж не до снаги. За все платити треба. Хоч би й своєю присутністю. Діма – гарний ззовні, порядний і чесний (принаймні зі мною), я це відчуваю. Але він так банально не той, хто мені потрібен. Чи я не та. Не збираюся і не буду з ним (так, якраз по-дитячому, немов дівчинка у панамці з вирізами для хвостиків і цеберком піску в руках вперто не хоче грати з тим-то хлопчиком, бо він їй просто не подобається).

Хоч він і не Тоні Монтана, але наш спільний кінець передбачити не складно. По-перше, в мої плани не входить виїзд з країни у разі, якщо що, а по-друге, на його нереальні статки колись знайдеться хтось з іще більшим апетитом і той хтось прийде не з найкращими намірами до нас в гості, не просити, а просто брати. І де в тій ситуації стоятиму я, де я ховатимусь, з ким тікатиму, під яке ліжко і в яку шафу… не хочу, щоб мене колись хвилювали подібні питання. Звісно, я також не хочу думати щодень – що я завтра їстиму і хто прихистить мене в дужих люблячих обіймах ввечері, але ще більше я силкуюсь не уявляти своє невпізнаване тіло в одному з коридорів муніципального моргу. Якби Дмитрик знав мою передбачливість – сам би прикінчив мене, але мої думки лише мої. Головне, якими будуть мої дії.

Постійні шопінги, подружки, плескання в басейні з коктейлями – перестали приносити насолоду. Кожному хочеться пірнути з головою у невимовно прекрасне життя, але, от біда, ніхто не хоче потім визнавати, що воно втратило смак. Мати все – ще далеко не все, що мати хотілося б. Салони краси змінювалися салонами авто, за будь-якої примхи я мала побачення на березі моря, і прогулянку на яхті у передштормову погоду, Діма був поряд теоретично, зрідка практично, але все ж, життя заможної жінки – це, зрештою, життя без чоловіка.

Дімине ремесло не давало йому можливості бути тим, ким він хотів бути: він навіть не міг признатися самому собі в тому, чого хоче: може він мріяв викопати картоплю на материній грядці бодай ще раз у житті чи поїсти тієї ж картоплі, смаженої на пательні з яцем і цибулею, або ж зібратися вдосвіта на рибалку, звечора намостивши в рюкзак вудочки, червів, мостирки, прихопивши розкладний стільчик і 250 коньяку для апетиту… Він став заручником своїх амбіцій і любові до статків. Він мусив повсякчас тримати планку пильності і рівень престижу на біржі, його мозок перетворився у місиво з: треба, має, проценти, дати, взяти, поїхати, перевірити, знайти, зробити можливим. І немає стоп. І не буде. По ньому видно, що не буде.

 

Вона мені вперше стрілася у переповненому несвіжому метро. Невідь-як я їхала, бо авто моє забрав тягач за неправильну парковку біля торгового центру, з того дня мало що пам’ятаю, але її забути мені справді важко.У пластиковому прозорому цеберку десь на пів літри повзало двійко велетенських екзотичних равликів. Дивлячись на таку незбагненну картину, на розум автоматично приходять слова з пісні Лінди «две улитки – кто поймет…».

Вивчаю уважно її зі сторони: зовнішність таємничої пасажирки цілком буденна, через переважно чорні кольори в образі, важко виокремити маленьку, худу, забиту у закутках сидінь дівчину. Брюнетка. Кучері темного до пліч волосся нагло наповзли на одне око, проте, так вона лиш вигравала – здавалася, від своєї таємничої полохливої краси, заледь не напів-божеством. Олена Прекрасна, Офелія, Ізольда – усі відьми світу зійшлися над колискою однієї, щоб заповісти їй найвищу ступінь жіночої краси. Але її краса така, про яку їй не знати. Вона ненавидить свою красу – і та ненависть читається в очах, дивовижних глибоких чорних очах зі смолянистими довгими віями. Її погляд неможливо спіймати, бо вона його нікому не дарує. Надто сумно й призирливо деколи підіймає розкосі очі принцеси під крутим злетом витончених хвилеподібних брів, і знову ховає їх за невимовно сумною завісою чи то образи на вселенське зло, чи то ненависті до людського світу.

Незмінний голос метро об’явив станцію, основна маса вагонного люду сконцентрувалася у дверей, за ними, останньою, виходила загадкова дівчина – тепер тільки можна було роздивитися її в повний зріст: чорна монаша сорочка, застібнута високо під горло, гірчичні цупкі брюки по кісточку, концептуальні чорні оксфорди на грубій підошві з затертими носиками і сумочка з натуральної товстої шкіри у вінтажному стилі з відполірованою від старості овальною емблемою з металу. Уся вона така інакша, не схожа на дівчат її віку, вдіта за останньою молодіжною модою, трохи підігнаною під ретро, дивачка. Коли вона виходила з вагону позад усіх, раптом відкрився саркофаг її таємниці, став зрозумілим її підозріло чіпкий і дорікаючий сум у погляді: під чорною просторою сорочкою, за вузенькими, неприродно скутими плечима вбачався одньосторонній горб – скривлений сколіозом хребет. Таки ті відьми залишили їй свою красу дефектною, проклятою, з неприпустимою вадою – уявити тільки, як хочеться усім обіймати її такі тендітні плечі і як, водночас, вона назавжди мусить змиритися, що спостерігатиме лиш – диво відсторонених рук.

У тій шкіряній невеличкій сумочці на довгому паску, як з’ясувалося пізніше, вона завжди носила з собою, не менш таємничого, ніж вона сама, зошита, куди занотовувала важливе. На столі переді мною лежав зашарканий, моцний зошит у шкіряній шоколадного кольору обгортці. Деякі його сторінки були пропалені по краєчках вогнем, а декотрі – з розмитими клітинками від засохлих крапель.

 

Це був її щоденник, з уособленою нею ідеєю існування живої душі у мертвому, у тому, що ніколи не було живим. Те, що вона вважала щоденником – було самою ж нею. Відьомська книга з віршами, нотатками, відвертими розмовами з собою і зі своїми нічними снами, з пропаленими дірками від цигарок, з краплями сліз і крові, з рідкими обтріпаними гербаріями спогадів – пелюсток троянд, черешків трав, листя тюльпанового дерева, що воно одне зосталося у Національному парку «Олександрія».

Дивачка. Назбирала того мотлоху цілий стос, довірила своє життя паперові, а він не горить, тому її особистий щоденник трапився до моїх рук, завіщось. Як тепер їй без нього? Без єдиного товариша у ворожому відстороненому світі?

 

– Ти любиш Германа? – питає в мене горда дивакувата відлюдькувата дівчина, що приходить інколи у мої сни.

– Одного його люблю, – відповідаю, зітхаючи, я, як заготовану на екзамен фразу, єдину вивчену.

– Ти не щира, – сумно констатує дівчина-примара і опускає чарівне око додолу, те, що не сховане за кучерявим пасмом. – Ти читала мій щоденник? – веде далі невдалий діалог зі мною.

– Так, – відповідаю їй відверто, трохи соромлячись за порушені границі чужої приватності.

– Тоді ти маєш знати, чому ти мене розчарувала, – говорить дівчина зле до мене і йде геть, у своїй чорній монашій сорочці, застібнутій на усі ґудзики.

 

Як хочеш так і розумій цих відлюдників-напіввампірів, що лишають свої щоденники по сидіннях метро. Я бачила її не більше десяти хвилин, щоб оце навідуватися тепер до мене у сни, докоряти за свій щоденник і мою нещирість. Сама винна!

Виходить, що я не люблю Германа? Кого ж тоді мені любити? І чому він завжди поруч, якщо не мій? Що їй взагалі знати про моє особисте життя? Що за клопіт тій горбатій?

 

– Звідки ти знаєш про Германа? – питаю горбату дівчину в наступний її прихід у мій сон.

– Ти писала про нього у щоденнику.

– Я? Я ніколи не писала у щоденнику, у мене його навіть нема! – кидаю в лице особі «Х» у розпуці від нерозуміння – що за фігня?

– Коли ти була мною, у тебе був щоденник.

 

Прокидаюся у своєму розкішному ліжку царівни від тих слів з різким серцебиттям. Дмитро у відрядженні, тому ночую в себе в кімнаті. Саме ранок прийшов, на небі тільки розвиднюється. Щось більше не заснулося, пішла курити на кухню в глибоких роздумах спросоння. Та добре, отже, я собі не належу вже.

Дожилася. Та що вже ображатися, сама опустилася до того, що за гроші віддала душу якомусь рекетирові. Та навіть добре, якби-таки віддала душу, але ж ні, вона застрягла поміж світів, нічия. Ще й якась самотня розлючена на весь світ дитина (бо на вигляд їй не більше сімнадцяти), ледь не щоночі висуває мені претензії за те, що я погана і нещира, до того ж колись була нею. Здуріти можна! Насниться ж таке. Треба ще раз переглянути той зшиток, що я випадково підібрала в метро, може все ж визначиться – хто ми з нею такі?

 

Поки я вишукувала відповідь на нісенітниці в щоденнику дівчини-дивачки, вона не з’являлася. Гострий нерівний почерк місцями не можна було розшифрувати. У щоденнику переважно писалося про самотність, пиху людей, несправжність світу, зраду близьких друзів, продану любов, спроби звести з долею розрахунки… На останньому списаному листі щоденника було єдине слово по центру аркуша: «Біль».

Явилася горбата дівчина вже, як липневі задушливі ночі змінилися прохолодою серпня. Цього разу, поверх сорочки на ній була заяложена важка справжня рокерська шкірянка-косуха. «Чорнушниця» – спало на думку, та це ж я десять років тому!

– Ти любиш Германа? – знову це запитання.

– Забирай його собі і більше не приходь, йди і навіть не обертайся! З минулого немає шляхів! – роздосадно відказую я, захищаючи останні кавалки здорового глузду, який усе вміє пояснити.

– Як бачиш не все, – вперше сміється до мене моя Чорнушниця.

– Якщо ти – це я, чому я тебе не впізнала, чому ми їхали з тобою в метро, як чужі люди, і ти видавалася реальною і равлики твої були цілком природні?

– Бо ти хотіла мене побачити – от ми й зустрілися. А равлики – то символ двох доль.

– Але я ніколи не писала в щоденнику і не мала, пробач, горба! – вирішую я розставити усі акценти в розмові з собою.

– Про щоденник ти забула, бо вважала, що є важливіші справи, ти зрадила мені, розтоптала любов, а горба ти нажила від ненависті до мене і людей.

– Я собі ніколи не зраджувала, це мене зрадили, про що я ніколи не писала ні в якому щоденнику! – доводить мене до сказу ця зухвала розмова.

– Тобі дуже боліло від любові, тому твої рефлекси списали усі муки на мене і наш щоденник, і ти вижила – стала такою, як усі, пристосувалася, але живеш без любові, – мовило дефектне створіння і все більше розтавало в маренні, наостанок її слова долунали ледве чутно – більше не прийду, вчися прощати…

Отакої, мої любовні пригоди вилилися комусь у горба під рясою. Може, та дівчина справді є, а я просто побачила у ній себе, коли ми їхали у метро? А якщо то така моя доля – красива та уся покривлена, занедбана, скалічена?

За кілька годин мала зустріч з Дмитром. Він мусив приїхати прямісінько з аеропорту до свого офісу на вулицю Фізкультури, бо мав деякі справи. Увесь тиждень дзвонив мені з-за кордону, не жалкуючи грошей. І в той день просив мене прийти до нього в офіс, бо дуже скучив, що вдома робити, то хоча б подамося кудись разом.

Разом – це означало, що, окрім нас з Дмитром, за спинами обов’язково будуть ще, як мінімум, два бодігарди. Дмитро виходив з-під їх протекції тільки задля головної справи, тобто – безпосередніх любощів.

Я прибралася в спідницю максі, футболку, кеди, начепила масивний шалик на шию і пішла шукати ранок душі. Подільські, ще не метені вулиці, спросоння зяяли на мене пащеками розбитих вандалами історичних покинутих будов. Не така ще й осінь, щоб усі каштани були випалені достоту, мали замість зеленого темно-червоне сухе листя.

Після базару на площі біля Житнього, лишилися соковиті плями літа: розчавлена рожева малина, чорна ожина чи чорниця, гнилувато-коричневі плями від ябук, що втрапили під колеса автівок. На самотніх терасах кафе а-ля «Італія», вранішнє холодне сонце з останніх сил витанцьовувало втомлену мелодію літа, гріло зів’ялі петуньї в ошатних екібанах, від величного, ще остаточно не забудованого, Верхнього Валу тягло сирістю, вогкістю непроглядного лісу, природою.

Саме свято Пречистої. Ще не зігріте повітря змушувало щільніше кутати плечі під широким шаликом. Повз мене проходили жінки в чорних рясах з покритими чориними платками головами – монахині. У всіх них були хворобливо тоненькі пальці з неможливо білою безгріховною шкірою. Від них пахло ладаном, а дехто з прихожан доїдав дорогою проскурку.

– Так не моляться, – тихо робить мені зауваження маленька непомітна бабуся-наглядач у чорній хустці, завваживши мої спроби хреститися всією кистю перед іконою Божої матері з маленьким Ісусиком на руках. – Треба зібрати лише три головні пучки в купу, до лоба притули спершу, тоді поклади на пупа, до правого плеча, а потім вже і на ліве…

Мені не соромно, а приємно, що ніхто в храмі мене не сварить, не тицяє в мене гострим поглядом дорікання, а ще й радять – як краще. Молюся своїми молитвами, які все більше перевертаюся на мої нереалізовані задавнені бажання. У храмі вже майже усі віряни, як порядні богопослушники, зібралися послухати співи півчих, торохкотіння священника, помолитися у спільному екстазі віри й прозріння. Я теж так хочу. Підіймаю очі до розписаної святими образами високої стелі, купол просвічує небом до храму, щоби Господу було нас краще бачити. Говорю до Нього тайкома, у своїй особистій молитві: «…дай надію, вкажи шлях до істини, наштовхни на путь, що є і буде кращим для мене, дай нам шанс, даруй любов…»

 

Розділ 18

 

Щоб не думати про майбутнє і спільних дітей, дружина Тоні Монтани з фільму «Людина зі шрамом» закопувала своє бачення життя в героїновій пісочниці, а я, як та маленька вперта дівчинка у панамці з хвостиками, – не буду!

– Ніко, ти вдома? Збирайся, люба, хутко, нас запросив один мій гарний товариш на вечерю до себе додому. Він всього кілька днів проведе в країні, а ми не бачились ого-го скільки..!

– Кохана, ти чуєш?

Я не відповідала.

Дмитро чемно постукав до моєї кімнати. Він завжди так робить, не зважаючи на те, що ми вже бачили одне одного у якому завгодно вигляді. Чесно кажучи, оця його надмірна манірність і вбиває у мені розуміння його чоловічої брутал-енергії. А ще неабияк насторожує. Отже, він припускає на шов, десь осторонь мене спостерігає мої реакції, прораховує поведінку заздалегідь, стежить Цербером і вдень і вночі – як не своїми очима, то через інші довірені очі.

– Так, чую, ти щось казав про зустріч?

– Вечерю. Один мій старий давній приятель запрошує з нагоди візиту в наші краї. Їдьмо, часу не так багато на збори.

– А зачіска? Плаття я знайду, а що з зачіскою зроблю?

– Не переймайся, залиши волосся вільним, навіть герцогиня Кембриджська собі це дозволяє, а ти в мене ще краща.

– Улесливості тобі не позичати! – кричу Дмитрові навздогін.

За що він мене так цінує? Брехати мені нічого, все одно може мати собі таку чіку, яку лиш забажає, з якої картини пишуть, що ж тоді? Чим я краща від герцогині, хм? Хто тих чоловіків знає…

Велике дзеркало у позолоченій важезній рамі і я навпроти – Мальвіна зі скрині Карабаса, порцелянова тупа лялька з живими очима стоїть переді мною в ошатній святковій сукні з вирізом на всю мою красиву спину. Дмитро полюбляє класику. Купує мені вбрання майже з ретро-колекцій за шалені гроші. Кажу йому, що можна за ті гроші десять щонайкращих суконь з останнього показу в Мілані придбати – ні, він мене навмисне вбирає у витримані часом одиничні екземпляри. Хіба би ще панталони зосталось додати і гіпюрову парасолю в руки. Почуваюся принцесою в казці: от тільки Діма мало тягне на чудовисько, і я геть не закохана в нього, я йому… Я йому вдячна.

Мить дзеленькнула по моїй памяті – згадала свою зелену розкішну сукню (такою вона мені тоді здавалася), яку купила за свої (СВОЇ!) гроші навмисне для Германа… Для Германа… Я купила її для того, щоб він бачив, яка я гарна, яка лиш гарна могла би бути в нього дівчина.., кохана.., дружина… Всі ми, жінки, завжди підводимо до шлюбу. Але не тепер. Я відпустила свій потяг до іншого світу. На що я сподівалася? Витратила всі гроші тоді, поставила всі фішки на один вечір… І програла. А тепер, дивіться всі, яке гарне плаття, який гарний Дмитро, що має стільки бабосів, що моє обличчя може не марніти, а целюліт взагалі ніколи не торкнутися моїх сідниць, які можуть плескатися кожен недільний ранок в оксамитових хвилях Середземного моря. Дивіться, яке гарне життя може мати жінка, пославши те кохання під три чорти!

Мої роздуми обірвало десяте нагадування Дмитра про запізнення.

– Іду вже, – сповіщаю вниз вже зі сходинок.

Надворі кінець літа, точніше – серпневий літній вечір, світлий, немов день, бо ще не пізно, лише пів на сьому. Столиця душиться у закоркованому громадському, а я подорожую у шикарному кортежі з не менш шикарним чоловіком за кермом. Коли Дмитро в гарному настрої – він полюбляє сам вести автівку (мабуть, це єдина зі справ, де він може відпустити себе на волю, бути собі вірним, таким, яким хотів би бути у звичаному житті). У звичайному житті! Ще не так давно я теж була – у самісінькому справжньому звичайному житті, а не в тимчасовому проекті «Красиво жить не запретишь». Чому тимчасовий – зрозуміло. Бо я не збираюся вихиляти насиліконеним задом десь біля басейну перед господарем на його віллі неспокою й роскоші, з розпущеним довгим волоссям, на високих підборах, завжди у доброму гуморі, бо так треба, бо як це може жінка бути ще не вдоволеною, маючи стільки всього, га?

План втечі обов’язково буде, головне в цьому ділі – дочекатися слушної миті. Де ж зустрінеться мені той хитрий лис, який врешті зупинить оманливу безкінечну дорогу маленького верткого Колобка, що від усіх пішов…

Дорогою Дмитро ніжно гладив моє коліно, милувався моїм профілем, забуваючи про дорогу, немов уперше бачив мене, торкав невагомо волосся, ховаючи пасмо за вушком, навіть на світлофорах цілував запаморочливо в шию… Справді, настрій у нього був піднесено-ігристий.

– Облиш… Ну перестань, мені лоскотно, чуєш… – сміюся я від доторків Дмитрових неголених щік до моїх голих плечей. – Краще на дорогу дивись! – заводжуся на наказовий тон.

– До кого ми взагалі це їдемо?

– Я ж уже казав: до одного мого давнього приятеля. Ми з ним разом починали ще тоді, в Данії, там ми з ним познайомилися, поки вчилися на одному факультеті. От тільки він більше зацікавив іноземних інвесторів, ніж я, тому я тут тепер розгрібаю, а він – більше там, – чи не вперше отак просто Дмитро згодився щось про когось з його оточення мені розповісти. Ох, ця Європа, маниш, усе маниш наш народ, а тільки дразнишся, бо відбираєш найкращих, найрозумніших, найперспективніших. Наче якась свійська птиця на ринок, усі ми тут, в Україні, як у кошарі, за загорожею, тільки той і не зійде за сіру масу, хто вище за всіх стрибне, злетить, загорлає, вишкребеться.

– От ми й на місці, – каже мій кавалер, поспішаючи скоріше покинути авто заради того, щоб швидше за охорону відчинити двері перед своєю королевою, чи як там, «герцогинею». Сьогодні він тут мужчина, бачте.

– Дякую! – підігрую Дмитрові якомога правдивіше, щоб не розчаровувати його роздмухане відчуття престижу, стилю й належного рівня VIP. Мабуть його роз’їдає зсередини комплекс бандюка, з якого починалася його велика дорога в рай. Хіба ні, згадати тільки над якою гопотою він тримав дах, коли ми з Зінкою розправилися з його «підопічними» в гаражі. Дмитре, Дмитре, тепер замилюєш очі?

Домівка товариша зустрічає нас ошатною терасою, пристойними площами акуратно доглянутого газону, рівнесенько викладеними доріжками з природного каменю для прогулянки маєтком. Усе в найкращому дусі жанру заможного стилю життя. Все це я десь вже бачила по телевізору колись, а нині, завдяки Дмитрові, сама потрапила «за лаштунки» життя героїв-мажиків телевізійних хронік. Людей на прийомі не багато, може, чоловік з десять прийшло, тема вечору й зібрання мені не повідомлялась, тому виходитимемо з того, що є.

За час нашого з Дмитром знайомства я вже трохи набралася досвіду – як поводити себе на фуршеті, навчилася пити елітні напої, колекційні вина, правильно закусувати канапе і тримати язик за зубами (так жінка виглядатиме на тлі свого «плюс один» значно розумнішою, ніж є насправді, навіть мудрою).

До нас привітатися підходить пишна блондиниста жінка на високій шпильці в непристойно лаконічній сукні – господиня дому. Діма, по-джентельментськи, вицілував пані руки, як тільки він це може (далебі, завдяки таким манерам далеко пішов), представив їй хутко свою «герцогиню Кембриджську» і натякнув, що хотів би побачити вже Германа.

«Що? Хм… Що, що… про кого, що це він каже, якого ще Германа? Таких імен не густо, може я ослухалася, як?!» – думки сплітали мій стан по руках і ногах, голова пірнула у паморок, очі забігали кожним лицем довкола в пошуках однієї фізіономії, світ вистелила пелена розгубленості, страху, паніки… Невже я сама прийшла до нього в дім, під руку з його ж найкращим другом, знайомитись з його ж дівчиною, дружиною, чи хто та баба…

Ні, не може бути, так не буває, тут немає режисерів, це звичайне життя, а не реаліті-шоу! Ми вже й без того мали купу зустрічей і жодна з них не принесла нам обом нічого доброго, ніякого продовження, скільки можна згадувати одну нещасну згаяну чи нездійсненну можливість бути разом, яка не виправдала себе, не сталася, не відбулася… Від цих незносних думок, яким не можна дозволити взяти гору над свідомістю зараз, мене похитнуло ледь (чи-то від скуштованого шамапнського для гостей?), я вирішила краще піти ближче до вікна подихати, Дмитро глипнув підозріло на мене, проте, не помітив мого внутрішнього занепокоєння, фух.

 

Я вийшла на невеличкий балкон другого поверху, сперлася на поруччя і поглянула вниз. Перед входом у будинок, напівпрощаючись і про щось домовляючись, балакало голосно двоє чоловіків. Один вже тримав у руках брелока, розблоковуючи з надокучливим «пік-пік» свого припаркованого недалеку Mustang-a «Мустанга», а інший, у білій сорочці з закоченими по лікоть рукавами, направлявся в будинок і махав тому щось услід з жестом на кшталт «Ок, домовимось пізніше»… Ну здрастуй, Іванішевич. Мабуть, я вийду звідси лише дорогою Санти, тобто через димар, щоб нам не стрітися, бува.

Серце калатало точно з такою силою, як колись билося в моїх руках гаряче серце зляканої на смерть птахи. Мозок в афективному стані продумував, в екстрено короткі терміни, план втечі. Плювати на Дмитра, плювати на все, я маю щонайшвидше линяти звідси. Це вже занадто! Мало того, що я знову переходжу йому дорогу, так іще з ким. Ні, я втечу від них усіх. Не треба мені ні Германа, ні заможного по зав’язь Дмитра, ні кого іншого. Я сама невідь чого варта, впораюся і без вас, хлопчики.

Експрес-план був такий: спершу заховатися в одній з туалетних кімнат дому, спробувати вилізти у вікно, але, враховуючи другий поверх, технічно зробити це буде важко. Отже, або замочити якусь кралю прямо в параші, переодітися в її брендові лахи й канати з дому під прикриттям або дочекатися, щоб усі пішли надвір і тоді попросити когось з обслуги вивести мене через чорний хід (має ж бути який-небудь чорний вихід у такому крутому будинку!).

Як досить миролюбна особа, нікого з присутніх жіночок тероризувати в дамській кімнаті мені не хотілося, тому я обрала план №2: чекати, поки всі зійдуть вниз, сподіваючись, що Дмитро про мене не згадає (ну-ну). Авантюризму мені не позичати.

Хвилини очікування тиші в туалетній кімнаті другого поверху, де я сховалася від усіх, потягли за собою гори спогадів, дикого жаху, в якому я знов опинилася, як остання невдаха. А його наречена нічого така. Щоправда, все це гроші. Будь-яка жінка буде хоч трохи гарною, коли в неї є гроші. А коли ще й стільки, о! Цікаво, хто йому з нас подобається більше: його колишня божевільна рокерша у шкірянці й норовливим характером, чи оця гламурна куріпка у рожевій сукенці в облипочку, що ледь прикриває її усю «красу»? Одне зрозуміло точно: не може не подобатись тільки Герман.

Господи, дай мені сили свідомо відмовитися від цього чоловіка, бо ні в якому сні ми не пара.

Поки я собі роздумувала, смиренно очікуючи в туалеті, не відразу помітила, що ззовні, в кімнаті, нарешті все стихло, ні звуку. Я обережно прочинила двері і визирнула в тоненьку щілку, зауваживши, що кімната геть порожня. Отже, час. Розігналася, скоріше до сходів, скоріше коридорами, має бути десь якийсь ще вихід, спочатку заперлася у схоже на підвал приміщення, здогадалася, що виходу з нього точно не буде, деремнула назад, коридорами, сходами нагору, кімнати, туалети, зали, зрозуміла, що заблукала в корінь.

Раптом з однієї з кімнат, що на першому поверсі, почувся якийсь шурхіт, за характерним звуком дзенькоту каструль я вирахувала, що то має бути кухня, може спрацює ідея з обслугою? Принаймні, запитаю про запасний вихід. Я рипнулася до тієї кухні, а там… помітила постать чоловіка в білій сорочці упівоберта повернутого в мій бік. Місію страчено. Звичайно, я хутко здала назад, зірвала з ніг туфлі, побігла куди очі дивились, не розбираючи вже, де хто й що. Навздогін летів голос Германа:

– Чекайте, панянко, стійте! Гей, стій же ти!

Але все, що він міг бачити, – лише поділ моєї сукні. Ні, черевичка я йому не залишу. Не та в мене казочка…

Я пам’ятала, звичайно, де ми з Дмитром лишили машину, але що мені з неї без ключів, та й часу не залишалось. Довкола маєтку була лісова чи паркова зона, головне, що мені було треба – хутко забігти за високий паркан, оминувши охорону, і прямісінько через дорогу забитися в гущавину лісу, а там вже хоч би й що. Аби відірватися скоріше, все ж десь глибоко я сподівалася, що він мене не впізнав за ту долю секунди, яка склала нашу ще одну зустріч в житті, про яку, я би воліла, щоб він і не знав.

Отак я опинилася одна в лісі, знову в довжелезній дурнуватій сукні, коли душа моя носила спортивний костюм з кросівками, або ж шкірянку з «мартінсами». Скільки можна зраджувати собі? За те й розплачуюся – не маю ні житла, ні коханого, ні свого одягу, ні навіть п’яти гривень на маршрутку, бо в сумочці лише картка GOLD і мобільний, в якому вже сіла батарея від Дмитрових дзвінків.

Поки я відчайдушно тікала в хащі від минулого, яке так боліло, поділ мого плаття (а воно було зіткано з ніжного шовку) увінчали повисмикувані кущами ожини нитки. Голова мотала на вус: буде тобі від Дмитра, він віддав за цю сукню бозна скільки грошей!

– Чекай, чекай, який ще Дмитро? Яким це Дмитром ти мені погрожуєш? – виник у мене внутрішній спір із собою.

– Хіба ти не доганяєш, що він твою втечу в нього з-під носу навряд-чи так просто залишить, ну пропала, то й пропала, буває. А може, ти у нього цінні папери поцупила, все ж шаркалася його домівкою, і він щось та й довіряв тобі.

– Щось. Скажеш теж. Майже все, що хоч трохи було пов’язано з його діяльностю, він з тривожною турботою Плюшкіна ховав у свої сейфи, розіткані по всіх кутках хати! – все не здається бойова частина мене, хоча й лукавить, знає ж бо, що друга моя половина – «раціо» – все одно переможе, як завжди, як і має бути.

Добре, вб’є то вб’є, знайде то знайде, змирилася подумки я. Знала, з ким плутаюся, повелася на напхатий по зав’язь чужий гаманець. Обізлилася на весь світ, а тут тобі покровитель на тарілці з позолотою. Бери, поки сам до рук йде, кажуть.

Історія з Дмитром мала б мати якийсь кінець. Не той він чоловік, щоб отак міг втратити вподобану дівчину без причини. Не Герман… А може, мене вкрали бандити і вимагатимуть з нього викуп за коханку? Як можна здогадатися, Дмитрова охорона не дарма свій хліб їсть, а отже, теоретично таке могло статися.

Блукаючи, хвилин п’ять, різноманіттям хащів обабіч траси, я натрапила на невеличку галявину. Як у казці. Лишилось з’їсти якусь ягідку і навернутися в солодкому забутті в м’які високі літні трави. Тільки тій принцесі так і валятися, навряд чи принц зможе колись порятувати її від трунку. Навіть від себе не може її позбавити врешті. Сонце сідає десь о десятій в таку пору року, отже, у мене ще лишилось приблизно пів години і зовсім стемніє.

Другий варіант казки: вийде посеред галявини сірий вовк і відвезе мене на своїй сірій спині у тридев’яте царство до Кощія, а мужній… У нашому житті мало хто є мужнім серед принців «на трієчку».

Що ж робити, куди йти, в якій бік хоча б сунути до моста, кілометрів з п’ятнадцять точно буде, коли не більше. Ночі вистачить, щоб дійти, якщо дорогою встигатиму ховатися від проїжджаючих авто в кущі. Буває ще трапиться якийсь «добродій», та ще не так зрозуміє самотню босу дівчину опівночі на трасі…

Отже, треба пригадувати: дім товариша Дмитра – Германа, ми, добираючись, побачили справа від себе, значить до міста мені – у протилежну сторону.

Колись, ще у студентські роки, друзі (так, трохи друзів було) хотіли взяти мене в рівнинний похід довколишніми краями, але я відмовилась, злякалася незручностей і довгого перебування «без душу» і магазину. Тепер мені відкрилася чудова можливість самостійно навчитися орієнтуватися на місцевості і виживати в лісі. Їсти гриби й дички, фільтрувати шовковим платтям дощову воду, робити нічліг із хмизу і розпалювати багаття з допомогою двох трухляків і пташиного гнізда. Йти мені все одно практично нікуди. Хіба проситися до Дмитра в гості і казати, що пішла гуляти лісом, подихати, так би мовити, і, ба, заблукала.

Цей паскудний Герман, попри усю мою мороку з пам’яттю про наші кращі часи, знов не лишає мені нічого. Що ще він ладен зруйнувати в моєму житті? Навіть з Дмитром, з яким у нас майже любов, він псує мені негідно всі плани!

…Тицяє мені до рук напівтруп птаха, потім дарує мені ту каліку, робить з мене руфера-романтика, а потім нещадно рве зі мною всі відносини, бо я не вигідна партія! Лоскоче мені серце своїми парфумами, лиском, шиком, крутою тачкою на вечірці мажорів, свистить, дурне, насвітанку у вікно, краде мене, клянеться в любові, хоче тільки мене, пропонує стати дружиною, яку більше нікому не віддасть, різко передумує, вдовольнивши хіть, і зникає в безвість, не кажучи як надовго, чи й назавжди…

Може, я сама винна, навіщось хотіла його знайти на тій світській подіїї, у Мистецькому Арсеналі, приворожити, помститися красою, щоб він неодмінно кусав лікті… Кляте самолюбство! Навіщо влізла знову не у свій світ, у геть не притаманне для мене коло людей – заможних, пихатих, владних, – де завжди Герман бовваніє мені у просвіті долі.

Отже, ти є, ти живий, ти буваєш в Україні, ти маєш дім, розкішний маєток з газонами, на кшталт американських, зі струмочками, фонтанами, будиночками для лебедів, басейнами з лілеями, запрошуєш не менш забезпечених друзів у гості і їх тимчасових пасій, смажиш сам каву на пательні, бо таїнство приготування улюбленого напою не довіриш нікому і правильно робиш… Хтозна, може, ти не зауважив часом якісь суто жіночі покоївчині проблеми і вона плюне тобі в ту каву… Тому ти сам. Бо не уявляєш собі – як би це поруч був хтось один постійно… Одна.

Плентатися набосо узбіччям траси в пурпуровому присмерку і вогкості від лісу наперед ночі – екстрім ще той. Швидко не розігнатися, бо камінці впиваються в доглянуті тайськими масажистками п’яти, тому доводиться вибирати ділянки, сяк-так вкриті коротким йоршиком придорожньої трави. Вже промайнули дві зустрічні машини і одна в моєму напрямку, але я вчасно пірнула в кущі, щоб не відволікати водіїв від руху своїм шовковим платтям з глибочезним вирізом на всю спину до самого попереку. Може ся стати аварія, воно мені тре’?

Здалеку вчулося в’їдливе ревіння мотору. Що ж ти так довго барився, любчику? У дівчини вже ноги скрізь поколоті й змерзлі начисто. Звичайно, я знала, що він влаштує полювання. Може, впізнавши Германа в мужчині в білій сорочці, що сам порався на кухні, я підсвідомо й влаштувала цю втечу з-під носу, аби витягти його з лігва на нейтральну територію. Але ні, все сталося спонтанно, коли б це я встигла навигадувати стільки засідок для Германа, на перебування якого в тому домі я ніяк не очікувала. Та все ж… Трюк вийшов.

– Геееей! – волав на усю пащу хлопець на мопеді (з чого це я взяла, що то був гуркіт мотоциклу?) – стій, я знаю, що це ти! – почав ґвалт водій мопеду, зупиняючи невміло свого залізного друга, інертно все ще рухаючись вперед, можна подумати, що даний транспорт поцуплений.

– Доброго вечора, – ввічливо й напрочуд легко промовила я, не повертаючи голови й продовжуючи свій патетичний босий шлях без упину. Я була врешті спокійна, що посеред дикого лісу, нічної траси на Київ з далекобійниками, я не сама, і навіть не з будь-ким…

– Ніко! Що це за витівки, може ти мені щось-таки поясниш?! – стукіт Германового серця було чути, напевне, навіть лісовим звірям. Він нарешті зупинив мопед, кинув його на узбіччі і вирівнявся кроком поряд зі мною.

– Що саме ти хотів би дізнатися? – з виховательською спокійністю й непідробною норовливістю продовжувала я корчити з себе ображену прагматичним студентом його кохану дівчину.

– Ти приходиш у мій дім, примарюєшся мені у дверях і чимдуж тікаєш, ніби привида побачила!

– А кого ж іще?! – не витерпіла я і вийшла, нарешті, за рамки вдаваного спокою. – Це ти мені поясни, як можна постійно мене кидати і при тому повсякчас десь з’являтися мені на очі?! Якого дідька ти весь час руйнуєш моє життя й усе, що я створюю роками, знаючи, що тебе більше немає в моєму житті, а ти… приходиш і знов розмовляєш зі мною, ніби нічого не сталося, ніби просто – зустрілися старі добрі знайомі!! Провалися ж ти нехай!

 

Цього разу мені не вдалося стримати свій заціпенілий імлистий біль, що судомно звів мій розум і контроль. Вже можна було викликати по мене бригаду санітарів – парадокс, ненависть, образа, любов – сплітали кокон довкола мого стану, а я виривалася назовні і кричала Германові в лице все, на що раніше мені не ставало духу чи слів, чи простої можливості.

– Ти зрадив мене раз, полишив мене вдруге, втретє ти переді мною – йди ти під три чорти, я не можу більше терпіти цих дурних збігів, я більше не витримую, чуєш! Тобі забавка з того всього, а мені – реальне зіпсоване життя! У мене не лишилося через тебе навіть житла, куди тепер мені йти посеред ночі?

 

Герман не сподівався на таку істеричну реакцію, а тому ніяк не планував захищатися від моїх гелевих нігтів, що лишили на щоці кілька паралельних кривавих подряпин, ґудзики на сорочці вмить повідлітали в боки і лиш тоді нажаханий мною Герман спохопився силоміць втримувати мені руки. Всі мої намагання товкти й надалі свого кривдника зійшли нанівець.

Дужчий у двадцять разів від мене і вищий на дві голови чоловік, у повному розквіті сил, напевно що, на раз-два вгамує тендітну розлючену до знемоги дівчину. Герман був червоний, як буряк, навіть у присмерку його лице було добре видно, я ж смиренно спустилася на запилену узбічну траву, впавши на коліна, і голосно виплескувала разом зі слізьми усі несказані слова страшенного відчаю і головне – образи, що на все життя.

Так вимолюють собі прощення в Бога за скоєне, яке в душі вже не має місця, так плачуть за втраченою навік людиною, так сходять з розуму, так відкривають завіси думок і сердець, за цим відчаєм вже нічого не сховаєш – ані слова, ані грама сокровенного почуття. Я кричала, як навіжена, плювала йому в лице і дряпала нігтями, рвала сорочку, роздавала ляпаси, била Германа кулаками в груди, що ставало сили, я ненавиділа його в ту мить так, як могла би ненавидіти тільки жінка, в якої нічого не лишилося – ні матеріального, ні духовного.

 

Розділ 19

 

Знеможену геть від плачу й нервового зриву, розчаровану тотально своїм життям і зневірену до напівсмерті, Герман тримав мене в руках, сидячи на землі, допоки я не прийшла до тями після істеричного нападу. Він обіймав мене, як ніколи дужче, колихав ледь відчутно, мов заплакану дитину, і мовчав. Зосереджено, замислено і… прощально. Здавалося, що після таких залізних обіймів вже не відпускають, доживають до смерті одного з коханих у міцному сплетінні покоцюрблених пальців старечих рук, разом спроваджують своє життя у вічність, але не відпускають ні на мить, допоки є це, земне, життя.

А буває й навпаки: так міцно й водночас ніжно, обережно й віддано обіймають, коли прощаються назавжди. Ми мовчали, повз пролітали світлячки машин, можливо навіть кортеж Дмитра, ліс потріскував розсохлим гіллям ялин і глоду, тихим зойком пташиних голосів, що замовкали на ніч, спека спала й темінь остаточно взяла над лісом шефство, ховаючи двох нікудишніх коханців-невдах. Відчувалося напрочуд ясно – цього разу буде востаннє. Більше Германа я не побачу, хоча у чому він був винен? Я сама переходжу навмисно чи мимохіть йому дорогу повсякчас, бо… Бо хочу його любові, яку не можна забути, не можу забути…

– Болить? – питаюся пошепки, винувато, обережно торкаючи зранене моїми пазурами кохане лице.

– Тобі болить більше, – розчулють мене знов до сліз Германові слова.

– Мабуть, – схлипую я в найрідніших на весь світ обіймах. Подумки додаю ще одне слово: «Коханий»…

– Їдьмо, – лиш одне коротке слово, без пояснень куди і як, та й на чому?

– Так, – без розуміння – куди, як і на чому їхати. А головне – навіщо… Байдуже. Аби з ним. Як завжди.

 

Мовчки ми піднялися з землі, я витерла розмазані очі від туші, підібрала обідраний, як моя доля, поділ дорогезної сукні від кутюр і посунула за мужчиною, як і годиться жінці. Герман підняв за кілька метрів від нас мопеда, що лежав (каже, що з опалу позичив в охоронця), ми ледве помістилися на крихітному одномісному сидінні (так, це вже тобі не Harley «Харлей»), мопед загарчав, кумедно пропер нас пунктирно вперед, врешті-таки завівся, ввімкнулася єдина у ніч фара, що освітлювала може з півтора метра дороги, і ми поїхали.

 

Гераманова квартира (котра з них? – було б доречно запитати) знаходилась, звичайно ж, у не останньому місці в місті, в одному з новоспечених кварталів, що непомітно швидко ростуть, як гриби в дощ, посеред загальноміських скверів і відібраних дитячих майданчиків. Консьєрж, охорона, фікуси і драцени у керамічних здоровенних горщиках усюди по коридорах, килимки й імітація мармуру на стінах і підлозі.

Розідрана мармиза Германа ніяк не викликала довіри до її господаря у спантеличеного охоронця будинку. Ще й розпатлану хвойду з чорними, як у відьми, очиськами привів, нема у тих багатіїв нічого святого на душі, їй-Бо!

Очевидно, що перед дядечком постав серйозний життєвий вибір – пустити злодія-голодранця, на власний гріх, у дорогі коридори під’їзду знатних жильців, чи збурити відмовою у пропуску самолюбство одного з тих самих мешканців будинку і тоді, крий Боже, втратити хліб на обід. Трохи собі мовчки покумекавши, охоронець пробив базу по комп’ютеру, прижмурив око і вкрай недовірливо таки пішов Германові назустріч, видавши запасний комплект ключів (бо, звісно ж, господар у сорочці без ґудзиків і з подряпаним обличчям ніяк оце посеред прийому дорогих гостей у себе на віллі, не сподівався опинитися вночі у місті, а тому ключів, звісно ж, не мав). Тут би ще слід розібратися, до речі, хто кому більше псує життя: Геман – мені, чи… але жінка завжди має рацію.

Розлючений і збуджений від довгих переконань і виправдань перед охоронцем, Герман все ніяк не міг потрапити у щілину замка, та коли двері відчинилися, мені стало насправді страшно – що ж ми робимо отут, разом, навіщо?

Ніби-то все правильно: ми колись дійсно зустрічалися, у нас накльовувалася любов, ми розійшлися небайдужими одне до одного людьми, я стільки років тільки про нього й мріяла, навмисне мучила себе солодкими спогадами, все чекала і шукала зустрічі… марила про нас разом… знову. І от, поріг. Поріг, за яким реальне життя. Не мрії, не спогади і не романтично-навіяні очікування дива, а справжнє життя, його дійсний стан речей.

Наші життя за ним вже матимуть чіткий доказ повторного зв’язку, живого, сталого, здійсненого в реалі. І цей зв’язок вже не зможе не позначитися на наших життях одне без одного той довгий час, що ми не бачились. Переступивши той поріг, я не поверну свою стежку до Дмитра, Герман не зможе бути чесним перед своїми жінками (звідки мені знати, скільки їх у нього – дружин, коханок, випадкових, загадкових, улюблених, запасних…). Але той крок за поріг нового життя ще зовсім не означатиме, що оце вже все буде добре, знову відродиться кохання, ми зможемо вільно насолоджуватися спільною насолодою буття удвох, безтурботно кохатися, блудити містом, мандрувати країнами, їсти морозиво з однієї коробки, ночувати у спільному ліжку, народжувати спільних дітей.

За порогом не було нічого – стало мені зрозуміло, як білий день. Там не було ніякого рожевого майбутнього, бо все зіпсовано нами ж до невпізнаваності. Чим довше ти живеш – тим більше зобов’язаний: перед собою, роботою, суспільством, ти відповідальний за свій вік, своє ім’я, заробітки, кредити, відсутній відпочинок, виправдане собою ж, розпусне дозвілля, статус, зв’язки, думки. А ще більше страшило – там не було минулого – ані того, де ми такі зелені чудувалися пурпуровому березневому заходу сонця на даху, де ми такі смішні закохувалися в наше чарівне місто, лікували птахів-інвалідів, вгамовували мій норов, відвідували всі «фести», вуличні концерти, літні кінотеатри, франківські прем’єри, музеї, метро і каналізації…

Там не було навіть того минулого, що встигло статися з нами без присутності «нас» у житті одне одного – як ми ставитимемось до себе після ночі, проведеної разом? Я більше не дівчина якогось там Дмитра, а він більше не холостяк і не бабій, я більше його не битиму, а він мене не зможе знов полишити. Що він робитиме зі мною? Нащо йому той стос спогадів (не дуже, може, і приємних, бо, окрім мене, окрім моєї любові до нього, у ті далекі часи він пережив власне зрадництво, важкий період заробляння перших грошей, виїзд з країни, нові захоплення). Нащо йому я, коли зі мною важко, а з будь-ким іншим може бути набагато легше, приємніше, перспективніше…

Що ж ми робимо, збираючись переступити поріг його дому? Ми будемо приречені почати з нуля. Якщо що, ми анулюємо всі наші досягнення з наміром забути одне одного, всі наші нові знайомства і кохання, ми знехтуємо навіть своєю душевною рівновагою – бо опісля «нас» не схочеться ще довго, а то й може до кінця життя, гратися в любов з кимось іще. Чи дозволити собі відчувати, чи дозволити собі цю «ширку» з марципанової безвідповідальності перед cruel life, перед батьками, друзями, суспільною думкою, власними переконаннями. Чи погоджуємося ми на порожнечу до кінця життя, переступаючи цей поріг, якщо щось раптом піде не так…

– Так.

– Що? Ти щось…

– Ні, тобі почулося, – майже пошепки торохкочу хутенько я Германові у відповідь, проходячи у незнайоме чуже житло.

– Їсти хочеш? – питається чоловік з понівеченим мною кілька годин тому лицем.

– Звичайно, та тільки звідки їжа, хіба ти тут буваєш? – ніби нічого не сталося, продовжую я цілком спокійно розмову, собі на подив, забувши про нещодавні думки.

– Мої службовці дбають, щоб тут усе, що треба було, бо забігаю, буває. По роботі треба. Інколи можу й заночувати.

– Угу, ще й не сам… – бурмочу собі під ніс, оглядаючи інтер’єрчик затишної, гарно вмебльованої Германової квартири, але він не почув мого коментаря.

– Почувайся як вдома, я зараз, – промовив господар, кинувши на мене короткий несміливий погляд.

Герман зняв білосніжну сорочку без кількох ґудзиків, на ній залишилися маленькі калинові цятки крові від роздертої щоки. Відкинувши її на величезне шкіряне крісло кольору молочного шоколаду, він поспішив до ванної, зашуміла вода, двері самі собою зачинилися.

Я перебувала у цілковитій ейфорії ніби від такого жаданого щастя – бачити його за домашніми клопотами, бути у нього вдома, де ми тільки удвох, бути дорослою жінкою, по-дівочому закоханою у старшокурсника, який виріс у найжаданішого на світі мужчину, знати, що він є, що я знову видерла його собі зі сторінок глянцевого життя і вклеїла на свою власну пошерхлу дошку бажань.

Я взяла до рук залишену ним сорочку, що ще зберігала тепло його тіла, зім’яла її в руках, вдихнула п’янкий аромат не знати й наскільки дорогого бренду парфюму, заплющила очі в екстазі, опустилася у м’яке розлоге крісло. Від утоми й несподіваного щастя, голова йшла обертом так, ніби я навернула добрих двісті п’ятдесят міцного мартіні, але ж ні… Це просто він. Не відступлюся. Добровільно плистиму за течією майбутнього, нехай хоч і чекає на мене попереду безліч кам’яних каскадів. Кохатиму його стільки, скільки мені схочеться, таким, яким він був для мене. Краще провести одну ніч із чоловіком своєї мрії, аніж усю решту ночей з будь-якими іншими.

Герман вийшов з ванної кімнати, тримаючи на щоці добрий шмат бинту, я підвелася, почервоніла до скронь від того, що у руках так і лишилася його сорочка, але все ж насмілилася підійти ближче, з рішучістю лікаря швидкої допомоги наказала потерпілому всістися на крісло, поки я буду оброблювати рану.

У ванній, на поличці поміж гелів для гоління, пляшечок жіночих і чоловічих парфумів, засобів зняття лаку для нігтів, тоніків для обличчя (кажу ж, нема минулого, нема майбутнього і образ, є тільки сьогодні), віднайшла перекис водню, йод і ватяні диски. Заходилися виправляти результати своєї нестриманості на обличчі колишнього коханого.

Германове тепле дихання торкалося пульсуючим теплом моїх рук, випадкові доторки вражали шаленими дрижаками по тілу, судомно зводило спину від небачених нервів через присутність у полі мого особистого простору напівроздягненого чоловіка мрії усього життя… «Думай про йод, не поспішай, не впусти, не зачепи рану своїми кігтями знов…» Він…

Випадково мої очі стрілися з поглядом Германа – вперше так близько, після ста років розставань, вперше без ненависті з мого боку, вперше у перемир’ї і, як уперше біля універу, коли ми разом рятували птаха… Вологі блакитні очі. Мали б бути холодними, як арктичний лід, а пече від них. Теплі очі провини і смутку, очі тужіння за чимось, що не є твоїм, очі, які просять, але не насмілюються. Очі, які ніколи-ніколи не дозволять дивитися собі більше, ніж мить, секунду, очі, які знітяться і опустяться у важкому погляді додолу. Очі чудовиська з поглядом вічної туги за забороненим до смерті поцілунком красуні… Винні очі безневинного, схоже на те, як страждає любов через зраду, – таким поглядом глянув на мене Герман. Між нами провалля вічності, яке немає змоги подолати, але ж і близькість, яку не заперечиш.

Руки мені опустилися, ми застигли в мовчанці, Герман притулився чолом до мого гарячого від бажання живота, ніби говорячи мені без слів: «Я був не правий, але не можу просити пробачення, бо немає сенсу». Точно так, як і мені немає сенсу ображатися чи ще більше – когось вибачати – за що? За прожиті якимось чином роки? Це ж мої роки, їх ніхто не відібрав у мене, а за їхню якість – я й сама на себе можу взяти відповідальність. «Тільки мовчи» – кажу собі подумки, най відбудеться те, що має, не смій суперечити цього разу магнітам нашого обопільного єства…

Проводжу рукою по його густому волоссю, нутром пульсує адреналіновий біль від можливого падіння у прірву пристрасті, яка від мене лише на відстані одного поцілунку. Думки розкотилися у голові ртутними кульками отрути: «Люби.., бери.., твоє…». Стискаю в руці шовковисту чуприну, притягую його голову до себе ближче, обіймаю, як чужого солдата, що не має до кого повертатися з війни, бо все ж…

Герман підіймає на мене очі, нічого не каже, а тільки погляд його стає простим і беззахисним, він потребує… Принаймні, у цю саму мить він визнає, що потребує лише мене. Лишаючи позаду сумніви й докори, двозначності й нехтування, його зникання, мої незнання як жити далі, після чергового бортування мене, скидаючи додолу дрантя прекрасної, але чужої сукенки, дозволяю собі впасти йому на коліна, в обійми лише для мене, бо я нарешті прийшла по своє…

Гераманове тіло вправне, як і раніше, руки – грати, губи – океан, подих – бриз, сідниці – шовк, спина – крила прирученого дракона, запах його шкіри вартий очікування у мільйон років, зачудовано спостерігаю хвилююче тремтіння надвпевненого в собі, владного тридцятирічного мужчини, це не може не підкупити мене до решти. Можу собі дозволити дуже улесливу думку – хвилюється, щоби знову усе не зіпсувати.

Досконалі вигини у напівтемряві, Германове вологе дихання мені у вушко, вправні нестримні рухи, я тону у морі задоволення, я – дайвер, що впав на дно без балонів кисню, і зачудовано спостерігає, яке спокійне життя на дні – ще поштовх, ще, і ще – остаточно забивають останній цвях у труну Офелії, яка вже не воскресне. Прощавай, мій вічний суме, прощавай, моє відображення на поверхні води океану, під яким лежу я… Герман виснажується, каже, що давно ні з ким не був, легко підхоплює мене і я опиняюся згори, лоскочу йому лице розсипом золотавого волосся, напружую низ живота, щоб міцніше втримати у собі Германову насолоду. Він відкидає у п’янкому забутті голову назад, бачу, як випинається неголений кадик, тверднуть м’язи від імпульсу жаги, його пальці напружено впиваються мені у стегна, немов вимите дощами коріння дерев у сиру землицю київських крутосхилів. Чую глухий гортанний зойк Германа, падаю йому на груди, тицяюсь носом у шию, він важко дихає, обіймає мене однією рукою, іншою куйовдить мої довгі руді коси, гладить мені долонею лице, нікому не віддасть…

 

Розділ 20

 

Ми так і не поснули тієї короткої передосінньої ночі. Віконні рами вкрилися золотом сонця, крізь розчинений простір доносився ранковий стогін міста, десь гула бруківка під колесами поодиноких проїжджаючих центром автівок авто, перший промінь сонця світився перламутровим пилом, вигрівав невелику трапецію килиму, хотілося заспівати козацьку пісню чи розповісти вірша у тому сонячному світлі слави. Сонце встало, славімо його!

Що сказав би про нас Брендбері? Наше життя не мало нічого спільного з кіношною вдаваною з останніх сил сценою любові двох дорослих різностатевих людей сучасного темпоритму життя.

Хоча ні, навпаки, ми втнули досить тривіальну річ: у мегаполісах то є норма – зустріти свого колишнього чи колишню, зійтися знову, та скільки хочеш разів зійтися, бо у сучасного модного світу немає пам’яті, немає обов’язків і минулого, тим паче сентенцій до колись там з кимось прожитого кавалку життя. Почуття швидкоплинні й модернізовані: согодні ти ночуватимеш з тим, про кого вчора щей не здогадувався.

Ранок прийшов, а Герман ще нікуди не зник. Скоро прокинеться і я побачу його очі – навдивожу прозорі й чисті. Дві краплі Всесвітнього океану, в якому я полощу пустотливо свої надії. Надто мало часу, щоби поєднати два береги яру, в проваллі якого лежить наше вже прожите життя. Жарти, сльози, сакраментальні зізнання, обіцянки з присмаком кон’яку, що згорають на вустах щойно піднеси вогонь, слова-спиртівки, ластівки, перелітні осінні журавки, кохання – равлик, який завжди боятиметься за свої ріжки, стосунки – медуза, поряд і немає, тільки торкнися, життя – ліс, по якому треба поле перейти…

На зім’ятих темно-сірих дорогих простирадлах солодко спить знеможений моїм відьомським темпераментом Герман. Сонцеподібний – так мені хотілося звати його ще за молодості. Я сідаю у самій лише білизні на зручне широке підвіконня біля розчиненого у новий день вікна і закурюю нежіночу сигарету, знайдену у кишені Геманових джинсів.

Мій старий знайомий Герман… Чи можна вважати, що ти у мене є? Скільки б тебе не цілувала, все одно не дізнаюся, що кохана. Скільки б не виношувала любов до тебе, одначе вона не родиться моєю. Тобі не вигнати з мене холодної вогкої самоти. Її не розтерти у порохи жорнами, не виїсти мишачим голодом, не окурити ладаном, не вигріти свічкою, не розпалити багаттям, не натопити піччю, не розтерти настоянкою лілії чи каштану. Нехай хоча б існує для мене спогад, як коротко мене любив твій попередник. Його почуття до мене лише почало міцнішати, а отже я – укорінюватись в його серці, як ти знову тривожиш моє заколисане тверезим розрахунком серце.

Моя самотність – неопалима купина. З тобою я з усіх на світі причин. У тобі, як у сейфі, із заповітом, довіреністю, правом на спадщину, я заховала свою любов, бо відчула, що ти можеш – зберігати її безоплатно, не вимагаючи від мене за те нічого. Ти просто такий є – ніколи не нагадуватимеш, що я тобі за збереження моєї любові щось винна, не натякатимеш, що мені вже час її забирати чи сплив термін, чи ти, може, поніс за те якісь незручності. А я скільки тебе не цілуватиму, скільки, ненароком проходячи повз, зачіпатиму твоє волосся у невагомому люблячому доторку – все одно не дізнаюся, що в мені живе любов… Твоя любов. Моя – в тобі, а твоєї я ніколи не бачила.

Це так ти вмієш любити – прозоро, зовсім не матеріально, як знаття про Бога – бо ж є, але де? Важко винести прозору невідчутну любов, але відмовитися від неї – все одно, що відмовити собі в потребі душі. Твоя любов схожа на твої очі: зранку вони прозорі, лише під товщею безколірної лінзи ока видніється блакитне денце, як наклейка в акваріумі. Надвечір твої очі скаламучені пережитим днем – всіма людьми, що ти побачив, прожилками напруги зору, тисяччю порухів зіниць і кліпанням повік, сотнею кольорів, що впали тобі за день на зоровий аналізатор. Ввечері твої неспокійні втомлені очі темно-сині, кольору калюжі, змішаної з полуденним небом. А на ранок осад зникає знову і ти живеш далі. Але твої прозорі очі не віддзеркалюють мене, скільки б мені не купатися на ранок у прозорій блакитній лагуні твоїх очей – все одно не зігрітися, і доведеться вийти на берег зовсім змерзлою, з гусячою шкірою. І така буває любов.

Та в тій порожнині, де б мало зберігатися твоє до мене почуття, я зберігаю все підряд… звичайно, що туди ніколи не сховаю нічию вже любов, тому тягну у свою порожню шухляду спогади, спогади колишніх романів, любов до природи, дому, любов до свого минулого, десь сім щоденників і восьмий нинішній, потребу в непогамовній праці, (не)потребу спілкування, яку вдало щоразу промінюю на самотнє длубання у собі і перебирання хатнього начиння, телефонні розмови з рідними та друзями про одкровенне, свої бажання нематеріального і матеріальні потреби, а отже, заразом, і плани на майбутнє, яких насправді не маю, бо, якби мала, була би набагато успішнішою, рівно такою, якою мусила бачити себе років п’ять чи десять назад.

Ні, я не відчуваю порожнечі на місці, де б мала зберігатися твоя заповітна любов, – там багато різноманітного, що для мене є цінне, що створює мою особисту конституцію, доводить олійними фарбами факт мого очевидного фізичного існування. Просто я знаю, що твоя любов носить шапку-невидимку, а тому снує, де хоче, інтуїтивно відчувається інстинктами, інтимно присутня між нами, але в мені не ховається. Тому для мене сонце сходить у точно зазначеному, визначеному мною, місці – у твоїх очах, бо в тобі живе моя любов. А твоя – стрибає вранішньою кімнатою сонячними короткими спалахами, проглядає крізь діряве нахмарене небо, всміхається жовтим смайлом у повідомленні, відлунює у мою кімнату відголоском пташиного зойку, але нізащо не виказує себе, щоби мені ніколи не здогадатися, чи все ще є вона, а чи була… Я люблю тебе з усіх на світі причин, але найперше – за те, що ти бережеш мою задавнену любов в собі і їй не холодно, бо поруч твоє велике гаряче серце.

 

А знаєш, ніч кохання ніколи не зближує, навпаки – замикає щільніше роти, провокує до нарощування ваги засувів на амбари серця, до скидування важких запилюжених завісів на свій світ, як захист від непроханих поглядів, напинає білі чохли на раритети душі, розриває неписаний договір на аренду твого особистого простору, застібує ширінки і ховає очі за дзеркальними лінзами стильних окулярів. Така вона любов – жуйковий король, якого можна викликати у дзеркалі опівночі, якщо… поставити свічку навпроти, накласти цілих жуйок і тричі промовити: «Жуйковий король, виходь!». Така вона – мутиться люстерко, міниться на всі кольори і барви, схоже на те, як неохоче й неминуче з’єднуються розквецані на палітрі ядучого кольору фарби, робиться дуже страшно, ти весь в очікуванні дива, і терпиш цей страх тільки тому, що надто цікаво – а що далі.

А далі – буде. Тільки ніколи не знати – що саме, як саме… і з ким саме до тебе вийде нарешті «жуйковий король».

Така вона, твоя клята невимовно прекрасна любов, – покликана ставити вічні експерименти на моєму духовному здоров’ї. Най би у мене все було добре, і ти був би відразу моїм – ніц би не зрозуміла різниці – чи ти є, чи ні. Не знала би просто, як то – без тебе. Тепер я вмію тебе відпускати у світи. Тепер я нічого й нікого не тримаю за пазухою… Лети, моя пташко, якщо тобі більше не болить.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *