В’ячеслав РАДЧЕНКО. Десять тисяч…

Десять тисяч… Всього якихось десять тисяч років тому мене вигнали з істинного дому мого. Зараз, дивлячись назад, в моменти короткого просвітлення, я усвідомлюю свою провину. Цей тягар нависає над моїм духом, але не з метою розчавити й розвіяти на сотні мікроскопічних часток божественного пилу. Все набагато простіше та жорстокіше – заради пам’яті. Можна було б обійтися і без таких засобів, але задумки та методи Неосяжного не мені оскаржувати. Я винен. Проте не в тому, що зробив – хоча кару свою отримав саме за це. Я винен сам перед собою за те, що занадто довго чекав і так пізно наважився на крок – крок за межі Його Царства, Його Волі, Його Влади. 

Десять тисяч земних років тому, на березі Понтського моря народилося дитя, яке і змінило історію мого існування. Вибір мій пав саме на цю дитину не випадково. Я знав її майбутнє. Знав, що вона стане переломним витком еволюції людської раси і стане ним не без моєї допомоги. Неосяжний мав і на мене Свої плани. Він рідко робить щось сам – посередники, святі, пророки, янголи. Їх можна покарати, через них можна показати Силу. Та не мені Його судити. З часом Він погубить себе сліпою жорстокістю і стане жертвою власної іграшки, якою знищив безкінечне число людей, цивілізацій – Долі. Вибору в мене не було. Ми взагалі його позбавлені. Просто йдемо намальованим на карті небес маршрутом і виконуємо Волю Неосяжного.

Дитина. Перша з усіх людей народилася з очима кольору небесної блакиті. З очима кольору, який мали тільки янголи. І цей колір подарував їй я. І тепер покараний Його Волею за Його ж Волю! Це вже не важливо. Мене переповнює злість, але з іншої причини. Історія ця продовжується занадто довго і я не знаю, коли Йому вона набридне.

Хельго, моя Хельго! Після тебе з’явиться і зникне у вічності безліч поколінь, які передаватимуть одне одному мій дар. Пройде багато часу до того, як твої нащадки дізнаються про існування Неосяжного та Його Воїнства, а таємниця моєї присутності в кожному з них так і залишиться таємницею.

Хельго, моя Хельго! Тебе очікує така ж кара, як і мене. Нерозривно пов’язані, ми не зможемо зустрітися і ти не здатна будеш мене впізнати. Ти, можливо, й не здогадуватимешся про те, що я був, є і буду. І цим тобі краще.

Десять тисяч земних років я шукаю тебе. На мені висить тягар – мої перевтілення з життя в життя, пошуки тебе, пам’ять про свою істинну суть, яка прокидається в мені занадто пізно. І нова смерть, як тільки я тебе знаходжу. Це гірше за безсмертя. Я не можу простежити всю послідовність та хронологію власного перебування на землі. Спогади шматками вгризаються в голову, розривають її з середини, а для того щоб повністю чи хоча б частково з цим ураганом образів, думок і відчуттям приреченості розібратись – я не маю часу.

4741ec1d-9966-1603-7678-3557ef8ecb94

Як розірвати кільце божого прокляття – мені не дано знати. Як довго я буду заручником цієї гри – невідомо. Скільки ще реінкарнацій на мене чекає і скільки тілесних оболонок я заношу до смерті – відповідь причаїлась десь на дні схибленої, збоченої божої фантазії. Беззаперечним є тільки один факт – пам’ять повертається до мене лише тоді, коли я наближаюсь до кінцевої мети своїх пошуків.

Хельго, моя Хельго! Ти ховалась за сотнями імен, в різних племенах і народах, у величі імперій та їхніх руїнах, на різних континентах. Я весь час знаходився майже поряд, майже…

Я ламав невидимі бар’єри, щоб наблизитись до тебе і не померти. Та смерть відтісняла нас одне від одного. Я не боюсь її, вона не страшна, бо насправді вона – ніяка. Найгірше те, коли я бачу твою загибель, а страшнішого за це не може вигадати навіть Неосяжний.

Хельго, моя Хельго! Історія наша трагічна, хоч ти й не знаєш про свою участь в ній. Тобі сняться сни про загубленого тепер, а колись, на зорі твого народження, захопленого тобою янгола. Та сни ці тьмяніють, забуваються і розсіюються в небі, як тільки ти відкриваєш свої очі. Очі кольору того ж таки неба. Єдине, що залишається в тебе – непомірна печаль, від якої хочеться закричати на весь світ, хочеться вирвати собі серце і затопити його власними сльозами. Я чую цей крик, відчуваю біль, який як імпульс, веде до тебе. Але я приходжу занадто пізно – тебе вже немає, скоро не стане мене. І почнуться нові пошуки.

Хельго, моя Хельго! Чи повіриш ти в мою розповідь, коли я нарешті зумію зруйнувати всі перешкоди на шляху до тебе? Думаю, що повіриш.

В мене ще залишилась частина сили, якої був позбавлений. Інша її частина в тобі, розпорошена між тими, кому ти дала життя, між дітьми твоїх дітей, і їхніх дітей. Вона залишиться навічно схована в наших душах. І вона житиме, незважаючи на приготовану для нас участь.

Рано чи пізно скінчиться моє митарство, а зараз… зараз я відчуваю твою присутність. Я все пам’ятаю і це означає тільки одне…

І коли я знайду тебе, молю – вислухай, зрозумій! Можливо хоч одне моє слово проб’є завісу підсвідомості, оживить затерту пам’ять минулих епох і життів, породить знову іскру, з якої все почалося – і ти нарешті побачиш того, кого ніколи не бачила, кого мимоволі ненавиділа за незриму присутність та, ще сильніше, за вічну відсутність.

Хельго, моя Хельго! Повір у моє існування! Повір бодай у щось, що здатне нас поєднати! Я знаходжусь зараз на порозі нового відкриття. Мені здається, що я знаю спосіб, як виправити невиправне.

Невпевнений, що так було задумано і Неосяжному набридло спостерігати за нами. Його вплив на нас слабшав і слабне з черговим нашим перевтіленням. Він, як це часто буває, більш за все знайшов інші жертви для задоволення Свого ненаситного, нездорового апетиту. Сила Його за інерцією продовжує фатальною хваткою тримати нас в круговороті життів, але я відчуваю, що можу вирватись.

Мені відведено більше часу, ніж завжди і завдяки цьому з’являється шанс поставити остаточну крапку в цьому балагані. Якщо встигну зібрати розвіяну між двома світами колишню велич свою та поєднати її з захованою, замкнутою в мені силою – я кину виклик Неосяжному. Я взиватиму, молитимусь до залишків Його здорового глузду з проханням відпустити нас. Я не прагну повернутися під опіку Його. Шанс на вознесіння буде дарований мені, та я відмовлюся від нього. Я відмовлюся від усіх дарованих Ним благ заради єдиного блага, яке Він відібрав у мене. І воскресіння моє буде ознаменоване обретінням тебе, моя Хельго. І ми врятуємося, і спасіння наше буде фіналом нерозривних і марних пошуків. І будемо Ми, якщо тільки жорстокість та безжальність Неосяжного не розлучить нас назавжди, не спопелить мене гнівом Своїм і не розвіє янгольський пил по найтемнішим закуткам Всесвіту Його.

Брати мої слідкують за мною. Їм заборонено втручатися в хід мого життя. Будь-яке втручання миттєво карається, і страх опинитися немилості Неосяжного, закладений в янгольську природу ще до створення всього сущого, бере верх. Вони приходять до мене – іноді у снах, іноді в передсмертній гарячці. Кожного разу я бачу те саме – сльози їхні холодним вогнем випалюють ясність їхніх блакитних очей. Вони тьмяніють, сіріють… Світлий образ їхній розчиняється в мареві моїх видінь. Плач їхній пробуджує в мені не відчай, не страх, а злість, гнів, які придають мені сил не опустити рук.

Заковані у кайдани крила горять і пропікають наскрізь все нутро. Струни оков божих в’їдаються в них, не дозволяють ні вдихнути, ні видихнути. Розпач мій, відчай в перемішку з люттю та бажанням свободи розчиняють собою ці пута, але ще занадто сильно тримають вони мене.

Хельго, моя Хельго! Я довго йшов до тебе і в кінці цього шляху ми все одно зустрінемось.

Я знаю кожен камінь гір Тибету. Кожна піщинка всіх земних пустель сікла моє тіло. Сніги північних земель погрожували замести і поховати мене в своїх нутрощах. Води морів і океанів відкривали ненажерні пащі й манили порожнечею та забуттям. Землі Київської Русі, запорізькі степи я знаю, як рідний дім. Я пройшов не через одну війну і не через одну смерть.

І ти була там. Завжди так близько і так безкінечно далеко. Я йшов за тобою, мене вело Провидіння. Ми зникали в одному місці, щоб з’явитися в іншому. Змінювалися покоління, епохи, мінялося все, крім мого бажання віднайти тебе.

Я не залишав після себе жодного сліду, жодної згадки. Я привидом блукав у часі. Зустрічав твоїх нащадків, та не бачив тебе. Тобто бачив тебе у кожному з них, але то була не ти…

Моє єдине дитя, центр мого всесвіту, моє кохання… Моя Хельга…

Хельго, моя Хельго! Цього разу пам’ять повернулася до мене рано, я вже говорив про це. Але тепер ще мені відкрилося нове знання. І воно не дає мені спокою, хоча в деякій мірі заспокоює, як парадоксально це не звучить. І по-своєму лякає. Тяжко взяти під контроль весь спектр емоцій, що душать мене і тягнуть на дно, і дають надію, і дають примарну свободу крилам.

Я згадав не те щоб багато, я згадав те, що ховалося від мене всі десять тисяч років навіть в моменти прозріння. Вперше за цей час, за всі часи проведені у вигнанні, проведені за межею звичного колись для мене сприйняття, я дізнався наскільки близько ми були одне від одного. Майже поруч!..

Хельго, моя Хельго! Приставлений до тебе ще до моменту зародження твоєї душі, призваний бути твоїм захисником і охоронцем, я віддав тобі частину себе, віддав частину кожного з братів моїх. Тепер задум Неосяжного не здається мені таким жорстоким. Він був би воістину прекрасним, я виконував би його як і належить, з притаманним для всього нашого небесного Воїнства інстинктом повної самовіддачі, але…

… але задум Його архежорстокий. Божественне хворобливе мислення не піддається розумінню. Це ніяк не збіг обставин, це схоже на божевільний жарт – я ніколи не помирав своєю смертю. Щоразу знаходив короткий перепочинок у небутті та щоразу потрапляв у небуття від рук відомих і невідомих мені ворогів. Я захищав тебе, моя Хельго. Сам не знаючи цього – проливав ріки крові в честь імені твого. Оберігав тебе, вбиваючи інших. Ставив усе на перемогу, а перемогою була кожна секунда твого життя. Мене вбивали, але тоді, коли я знаходив тебе, єдину мою ціль, і Неосяжний проливав краплину світла на нашу з тобою участь. І тоді смерть приходила по мене, дарувала нові етапи, нові напрямки пошуку в мішанині історичних перипетій, людських доль і космічному безмежжі. В порожнечі, в хаосі. Далеко від дому мого, від братів моїх, від берегів Понтського моря.

Хельго, моя Хельго! Мене було створено воїном-захисником Сили, Волі і Величі Неосяжного. Він же залишив і воїном, і захисником моєї власної сили, світла та існування. Я – твій охоронець. Янгол-охоронець, який впродовж десяти тисяч років не справлявся зі своїми обов’язками. Моя впевненість у перемозі над непереможним то досягає свого апогею, то зникає взагалі. Тримаюся з останніх сил. Тримаюся, бо не можу здатися. Відчуваю, що кінець вже близько. І цього разу сценарій, написаний безглуздям Неосяжного чи Його мудрістю, мусить змінитися.

Хельго, моя Хельго! Я віками бродив по цьому світу і не зустрів ще нікого прекрасніше за тебе. Затуманений погляд мій не бачив ні краси, ні потворності. Легіони сердець, що билися в грудях моїх, не знали ні радості, ні жалю, ні ненависті. Мене боялися, бо сам я не боявся нічого. Сліпо йшов по протоптаній у віках дорозі до тебе – крізь земні пекла, крізь трагедії людства, крізь агонію самої природи. Мене віками вважали бездушним, у якому б тілі не перебував мій, створений Святістю, дух. Я не доводив протилежного, не погоджувався з таким твердженням – мені було байдуже, що говорили чи думали про мене. Я не впускав у своє серце жодного зі смертних – у ньому немає місця ні для кого, крім тебе, моя Хельго. А душа у мене була і є. І кипить вона, і рветься у фінальну битву.

Я вже чую, як спадають ланцюги Гніву Божого. Відчуваю, як зникає заціпеніння та оживають закам’янілі крила. Струм проходить хвилями крізь моє тіло і з глибин єства мого вивільняються біль та насолода. Від крику мого сколихнулися гори, моря підняли води свої до небес, і вся земля причаїлася, затихла, а потім забилася в конвульсіях, усім тілом своїм повторюючи мої власні здригання від мук та екстазу.

Ридання братів моїх уже не уві сні, а наяву чую я. Їм страшно. Вони бояться реакції Неосяжного, вони бояться за мене, вони бояться можливої катастрофи. Та катастрофи я не допущу, принаймні спробую уникнути.

Дисбаланс, викликаний непомірною тугою братів моїх і моїм блаженством, утихомирює стихії. Наелектризоване повітря погрожує вибухнути будь-якої миті, і все живе, свідомо чи ні, очікує погибелі. Тиша гучніша за Голос божий. Мовчить Неосяжний і мовчання Його являється для мене сигналом, знаком, знаменням, яке розпізнати можу лише я.

Хельго, моя Хельго! Зруйнував Неосяжний циклічність нашого з тобою прокляття і дозволив показати тобі справжню суть і природу мою. Але милість Його короткочасна і історію цю ти забудеш, як тільки затихнуть відголоски моїх останніх слів у безкінечності Всесвіту Його.

Стою зараз на порозі твого сну і сповідь моя вливається в твою свідомість, змішуючись з образами, баченими колись тобою, та ілюзіями, вигаданими примарними сподіваннями твоїми.

І знаєш ти тепер все те, що відомо мені. Сколихне знання це глибинну пам’ять твою і відкриються всі завіси над таємницями, які не піддавалися розголосу. Печаль розвіється і сльози більше не опалюватимуть очей твоїх.

Я непорушно оберігаю спокій твій і сон, і тебе.

Ця ніч, перша за десять тисяч років і остання, коли являюсь я тобі в первозданній подобі своїй, бо знайшов я єдине, що шукав – тебе, святиню мою.

Паломництво моє скінчилось і дарував Неосяжний нам життя, і неподільне знову поєдналося. І поки триває ця ніч – скидаю я обладунки свої і крила перед троном Його. Зброя не знадобиться більше, бо Він дав іншу силу – Тебе і Слово, народжене любов’ю до тебе та твоєю любов’ю.

Амінь!

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *