Сашко ЗАВАРА. Про дерть і смерть

m-j-_hearle_stephen_king_books

У одній з десятків улюблених передмов, король горрор-літератури Стівен Кінг зауважив, що коли лягає спати, досі ховає ноги під ковдрою, бо десь там під ліжком, десь посеред пітьми на нього може чатувати монстр, який тільки й чекає, щоб вхопити письменника за п’яти. У іншій передмові він також зазначив, що, розповідаючи моторошні історії, він таким чином лікується від страхів зі свого дитинства.  

З давніх-давен відомо, що заборонений плід зазвичай смачніший. Ймовірно, це одне з пояснень, чому людей впродовж століть приваблюють історії про страшне і потойбічне. Хтось зауважив, що загал цікавиться привидами, бо це хоч якась надія на життя після смерті, але мені здається, що причини такої любові до страшного значно банальніші: люди люблять лоскотати собі нерви, можливо, як і сам Стівен Кінг, позбавляючись якихось проблем. До всього, люди ще й люблять дурощі. Саме дурощі разом з любов’ю до страшного або просто незрозумілого, штовхають їх на, здавалося б, доволі епічні подвиги, результати яких складно передбачити. А далі, коли компанія веселих друзів натішиться наслідками, усе відбуватиметься за двома сценаріями: 1 – усім весело і буде про що згадати протягом багатьох років; 2 – усі помруть так само, як і у якихось горрорах або історіях, які часто розповідають вночі біля багаття.

Горрор як мистецтво є своєрідним ключем до вирішення певних побутових проблем або навіть комплексів, букет яких у кожного з нас закладають ще з дитинства. Писати страшні історії, знімати таке ж кіно або бити у спортзалі боксерську грушу – усе це викид негативної енергії, яка часто руйнує людину зсередини. Про відомого українського письменника Любка Дереша колись сказали, що якби він не писав оті свої романи, то став би вбивцею-маніяком. Наскільки це є правдою, судити не мені, але я знаю, що таку матрицю можна накласти на кожного, хто носить із собою блокнот, а потім переписує усе занотоване у спеціально відведений вордівський файл з кричущою назвою. Так або інак, але ми усі складаємо історії про життя, але кожен робить то по-своєму. Хтось розповідає про це друзям весело і з усмішкою, перетворюючи якісь негаразди на суцільну комедію. Хтось, навпаки, занадто драматизує. Ну а хтось пояснює дивні обставини втручанням потойбічних сил чи позаземних цивілізацій. Кожному своє.

Один з популярних українських письменників нещодавно сказав мені таке: якщо ти свідомо не пишеш про село, про козаків, про УПА або про серцевий біль і душевні муки яких-небудь лоботрясів з середнього класу, твій роман ризикує не побачити світ, бо такими є українські реалії. Ймовірно, все не так страшно, адже є винятки, але у більшості випадків – це правда. Культивації минулого і вічні скитання між родиною і коханцем(кою) не дають прорости іншим жанрам, серед яких затесався у популярний в усьому цивілізованому світі горрор. А потім на усіляких заходах і конференціях ми краємо серця тим, що в українській літературі не відбувається нічого нового…

Головний редактор великого видавництва так і не відповів на моє питання відносно розвитку молодого українського автора. Попередньо я зазначив, що видавати західні бестселери – це, звісно, комерційно вигідно, але чи можлива взагалі ситуація, щоб видавництво почало шукати потенційних «Лавкрафтів» серед українських авторів-початківців? Мовляв, той же Стівен Кінг королем горрору став не одразу, просто на обрії з’явилося видавництво, яке вклало у нього купу грошей. Звісно, це не відміняє хист і потенціал письменника, але ж ми розуміємо, що в наших умовах можна бути значно кращим і цікавішим за королів і, не маючи сторонньої допомоги, прожити усе життя на городі у рідному селі. Як зазначив, редактор промовчав, натомість помічник сказав, що це автор має виховувати видавництво, а не навпаки. А ви згодні?

Конкурс горрор-оповідань від літературно-художнього журналу «Стос» – це хороша можливість кинути виклик усім тим, хто вважає, що колгоспність і коліївщина є верхівкою літературного процесу в Україні. Звісно, безглуздо наполягати на красі небокраю, якщо ваш співрозмовник втупився очима під ноги, проте у такій ситуації ви матимете можливість запропонувати йому альтернативу, мовляв, дивись, світ – це не лише асфальт і калюжі…

Будь-який процес завжди починається з малого. На моїй пам’яті це перший конкурс горрору, а твори-переможці отримають законне місце на сторінках журналу «Стос». Отож, пишіть і не соромтеся, бо, можливо, якраз комусь з вас пощастить стати флагманом того виду української прози, яка лякає людей і які через це тягнуться до неї ще більше. Мрії здатні до матеріалізації, тому у нашому світі можливе все.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *