Віталій ГЕНИК. Як лев рикаючий

ЯК ЛЕВ РИКАЮЧИЙ[1]

 

– Беруся! – зважливо рубає вовкуватий чужинець, позираючи на співрозмовників похмуро і зверхньо.

Очі війта насторожено зблискують з-під кущуватих брів. Одинадцять радних, що розсілися попід стінами канцелярії, нерішуче перезираються. Мигтить язичок скіпки на покуті. Знадвору осіння ніч жбурляє в шибки пригорщі холодного дощу.

Хто він, цей приплентач? Вийшов у сутінках із лісу, порожнем. Каже – заблукав. Підстаркуватий, сивий. Проте жилавий, міцний. Убраний по-панськи, при шаблі, але одяг не новий, забрьоханий багном. 

Чи можна йому вірити? Хотілося б. У селі вже тузінь мерців. Аж тхне страхом і смертю. Зволікати годі!

– Добре, – важко ронить урешті війт. – Матимеш десять ринських. Якщо… впораєшся.

– І то швидко! – озивається котрийсь із радних. – Воно вже щоночі потинає!

– Як вийде, – цідить заброда. – Ви ж знаєте, з чим маєте справу.

 

Вони знали.

Дві неділі тому переставився Кость Моренич. Бог покликав – дев’яносто два було дідові.

Через три дні опрягся сільський пияк Семко Соломчук. Не дивота, продався хлоп чортові за оковиту.

Ще через день умер хлопчик у Анни Свиридихи. Упокій, Господи, його душу, за рік до півсотні дітей у селі на Божу дорогу стає.

Але коли ще через два дні сконав Лесь Ляхманич, цілком здоровий ґазда, а відтак його небіж, а за ним молодий приймак Василя Суровича, а потім Юстина Семенюкова, дівка на виданні, – сільський війт Олекса Князевич зрозумів, що справа нечиста. Щось лихе коїлося в їхньому Краснопіллі. Й він здогадувався, що саме.

Таке вже було на його пам’яті – давно, ще за війтування діда. За короткий час померло зо два десятки людей. Запідозрили холеру. Священик закликав молитися, віряни процесійно обходили село, але нічого не помагало. Тоді хтось потайки подався в Битків, до ворожбита Осафата, й той відкрив, що то потинає упир. Громада знайшла якогось химородника, і той якось дав раду нечистому.

Тепер, схоже, все повторювалося.

Ось тільки відьмаря зараз відшукати тяжко. А невідомий – хтозна, що він за птиця?

 

Підвечір’я. На цвинтарі коло церкви мурашиться юрба. Люди зі свічками – мов хисткі тіні у присмерку.

Серед гробів поволі никає незнайомець, ведучи на поводі білого коня. На ньому верхи – переляканий неблазний хлопчина Івана Поповича.

Селяни сторожко мовчать. Відтак починають стиха гомоніти.

– Недобре це – рунтувати мерців. Правду отець Никифор казали…

– Якби отець ще й пошесть спинили…

– Цить, дурню, не про твій розум… Знати, Бог так нас випробовує.

– Або анципер підступами доймає.

– А отой-о якраз на анципера й подобає.

– Еге ж, ходить весь у чорному, глипає спідлоба…

– На утрені не був, псявіра…

– Про мене, хоч сам сатана, аби лише поміг!

– Пипоть тобі на язик, мантелепо!

– Що це він робить, га?

– Певно, шукає оте… не проти ночі згадувати…

– Упиря себто!

– Бодай тобі поприндило, йолопе!

– Свят, свят! Піду-но я від гріха подалі!

Цієї миті чужинець скрикує: кінь раптом починає опинатися, нізащо не бажаючи переступати через свіжу могилу.

Люди перелякано шепотяться, але замість розбігтися зачаровано обступають гріб.

– Ілько Волох… Хто б міг подумати!

– Копайте, – наказує приблуда.

Четверо дужих хлопців хутко виймають хреста і розкопують яму. Добулися до труни. Відкривають віко. В ніс б’є нестерпний сопух. У тьмавому світлі свічок мерлець виглядає особливо страшно – з відпалою спідньою щелепою й калюжками чорноти в очницях, розпухлий, місцями вже розігнилий. Не дивно – тиждень як поховали.

Селяни несміло поглядають на незнайомого: що робити, мовляв. Той чи то щириться, чи то посміхається. Тицяє одному парубкові в руки осикову палю:

– Пробивай груди! А ти, – до другого, – відтинай голову…

– Ні, я, дайте мені! – розштовхуючи роззяв, вихоплюється наперед Свирид Павлюк, батько вмерлого хлопчини.

Він зіскакує на труп і люто махає сікачем. Порскає гній і сукровиця, сморід ледь не валить з ніг. Але крові нема. А селянин нестямно рубає ще раз. І ще…

Та люди навколо не відчувають полегші. Лише огиду й ще дужчу моторош…

 

– Так і бути, допоможу вам! – поблажливо змахує вузькою п’ястю захожий панич.

Цей з’явився щойно по вечірні. Прийшов битим шляхом. Ще один зайда, щоправда молодший. Охайніший з виду, дженджуристий. Тримається погордливо. Та в кишенях, либонь, також вітер свище.

На серці у війта важко. Радні також дивляться спідлоба. На ранок у селі знов додався небіжчик. Учорашній пройдисвіт нічим не зарадив. І не подобає, що взагалі спроможний на щось путнє. Розвішує по господах оберемки тернини й часнику, никає десь на відлюдді, нишпорить по пустках та заклятих місцях, шукаючи торішнього снігу… А незнане зло тим часом збирає свій страшний урожай, і невідомо, що ж діяти далі – аж руки опускаються від безсилля та безнадії.

– В нас уже є один охочий, – врешті хитає головою війт. – Але від його помочі наразі сама лише шкода.

– Атож, – усміхається приходько зневажливо. – Не того ви найняли. Сказано ж: бережіться тих, що приходять до вас у овечій шкурі, а всередині є вовками хижими.

– Балакаєш, як по писаному… Ти-бо чим кращий?

– Тим, що вб’ю потвору. Цієї-таки ночі. Якщо не втручатиметесь, хоч би що почули чи побачили.

 

Після опівночі сторожку тишу зворохобило розпачливе, несамовите волання – немов невпокоєна душа з невимовними муками прощалася зі світом живих. Надсадні крики лунали з розваленої халабуди край села.

Їх чули всі краснопільці, що цієї ночі не склепили очей, клячачи перед іконами. Однак нікому й на гадку не спало з’ясувати причину моторошного лементу. Дикий жах опосів переляканих селян, затьмарюючи свідомість. Вони лише голосніше творили молитви, щоб заглушити болісні зойки, що поступово перейшли в булькаючий хрип. Відтак захлинулися.

За годину до війта постукав молодший незнайомець.

– Скликайте людей.

– Невже… Хто?

– Побачите. Більше він не ходитиме.

 

Відразу під порогом покинутої хижі в долівці зяяла яма. Навколо – уламки напівзотлілої труни. Неправдивий відьмар скоцюбившись лежав у кутку, наскрізь прохромлений палею. Його відрізана голова валялася віддалік – очі виколені, вишкірений рот заюшений кров’ю. Кров повсюди – на долівці, на стінах, навіть на стелі.

Наперед пропустили війта. Той деякий час мовчки дивився на побоїще, про себе думаючи, що, мабуть, пора вже йому поступитися місцем гіднішому. Він геть перестав розбиратися в людях.

– Лукава була потороч, – озвався їхній рятівник, копаючи ногою мертве тіло. – Якби його не спинити, ще чимало люду потнув би у вас під носом.

– Як ти здогадався? – не знайшовши що відповісти, спитав війт.

– Біда навчила, – скупо всміхнувся чужинець. – Він шкодив надто відкрито.

– Що ж, спасибі… Його платня тепер твоя.

– Але я зробив це не задля грошей…

– Ти заслужив! – твердо мовив війт.

 

Коли село зникло в пітьмі, незнайомець різко збочив з дороги й заглибився в хащі. Дійшовши до потоку, зірвав з пояса капшук із грішми й, глумливо посміхаючись, пожбурив у воду.

Він був безсрібником.

Срібло його вбивало.

Віддалік у яру ховався покинутий цвинтар. Невідомий тінню ковзнув поміж могилами, поки не досяг напіврозваленого замшілого надгробку. Навис над плитою, а тоді враз розплився туманом, увібравшись у затхле нутро домовини.

Він був ситий і задоволений. Знову він у безпеці. Надовго. Тепер можна спати кілька десятиліть.

І чекати, поки знову виросте його стадо.

Й усе забуде.

 

[1] «Тверезіться, пильнуйте, бо противник ваш, диявол, як лев рикаючий, ходить, шукаючи кого пожерти…» Перше послання апостола Петра.

upir_1311927612

Поділитись ланкою в соціальних мережах

коментарі

  1. Олександра сказав:

    Це справді дуже круто. Цікаво і страшно.

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *