Діана БУДКЕВИЧ. Сіра постать

Я прокинувся – і одразу захотів померти. Ранкове нещадне сонце сповістило своїм вогняним променем про початок ще одного немічного, повільного безрадісного дня. Як я не намагався закрити усі вікна і двері від палючого денного світла, кожного ранку звідкись обов’язково з’являлася підступна щілина, крізь яку разюча яскравість світу проникала до моєї змученої душі.

Хто б міг подумати, що колись і я охоче бавився під блакитним небом, бігав з друзями чимдуж на пагорб, аби наблизитися до космічних сфер. Усе потонуло в забутті. Тяжка хвороба придавила моє тіло непосильною ношею болю і гниття, змусивши його тремтіти від кожного гострого звуку, кожного різкого руху. Та ще більше змінила вона мою душу. Роздратування і нескінченна печаль тягнулися густими шлейфами за мною щохвилини, не дозволяючи бідному серцю вільно зітхнути. Душевне старіння заволоділо мною, підсилюючи вроджені схильності до тонкого відчуття і меланхолійної нервовості. вранці я не хотів вставати з ліжка, а вночі – не міг заснути.

Ось уже кілька місяців я тільки те і робив, що сперечався сам із собою, сварився, бурмотів і безцільно ходив по дому. Скрип старовинних дошок під ногами пору моєї юності надихав мене на готичні вірші і картини, з приходом хвороби він почав викликати у мене люту злість, а згодом і страх. Довгими місячними ночами я бродив по забутих кімнатах, лякаючись власних кроків, та щоразу ступаючи на найбільш хиткі і трухляві руки мертвих дерев. Так я мстив сам собі за слабкість, примушуючи боятися і ненавидіти свої страхи ще більше, ще частіше. я не отримував мазохістичного задоволення, а тільки ще глибше занурювався у прірву слабкодухості та інфантильності. А найгіршим було те, що моя печаль росла, мов стара пухлина, щодня, щогодини. Рамки комфортного сприйняття звужувалися, як стіни у камері інквізиції, і те, що ще місяць тому я міг терпіти, сьогодні вже шматувало мій чутливий мозок.

Мій кабінет – кімната, в якій я любив проводити довгі години усамітнення, остання цитадель спокою – одного дня також почала нестерпно мене лякати і дратувати. Усе в ній – кольори, книги, листи – завдавало мені гострого болю, різало очі неприродніми відтінками, затискало лещатами потойбічних тіней. Врешті решт я більше не міг змусити себе переступити поріг кабінету і забив дошками двері. Дивно, проте з того дня мені почало ставати все гірше і гірше. Нічні фантоми нападали вже і вдень, не даючи перевести дух. Тілесні рани стали частіше нагадувати про себе довгими приступами нудоти і кривавого кашлю, а розум все частіше зраджував у найпростіших діях.

Так і цього ранку я відчув, що чергова порція сили була висмоктана у морок зачиненої кімнати. Проблиски здорового глузду підказували, що це мої велетенські параної розмальовують світ фантасмагоріями і видіннями, і я заспокоювався своїм ще божевіллям. Проте, одного погляду на глибу старих дверних візерунків вистачало, щоб кімната пронизувала мене током несвідомого жаху і містичних припущень. Спочатку я заради сміху почав уявляти собі, що десь у глибині кабінету є таємничий портал у потойбіччя, який витягує душу у свою пащу. Але навіть для мого хворого розуму ця ідея була абсурдною, то ж зрештою я пояснив собі мою нездорову вперту боязнь інтер’єром і атмосферою кімнати. Віддаленість і особлива форма побудови робили її найхолоднішою у домі. Ще нещодавно легка прохолода заколисувала мене – тепер те льодяне повітря огортало кабінет, мов тернами, і я не міг навіть наблизитися до нього. Колись готична вишуканість і напівтемрява приваблювали мою романтичну натуру, надихаючи на високі роздуми, а аромат зів’ялих квітів зачаровував тендітною красою. Чому ж цього ранку мені знову захотілося з криком вибігти з дому, коли я поглянув у бік кімнати?

Якісь тихі нерівномірні звуки чулися мені за стіною, ніби пісок розсипався з розбитого годинника, і запах – приглушений, важкий потік випарів, – плив за ними нескінченною невидимою смолою. Раптом хвиля обурення і ненормальної впертості накрила мене з головою – невже я настільки слабкий душею, що навіть найсвятіше місце оселі перетворюється в моїй уяві на гниле царство Аїда? Я підбіг до кабінету і почав з люттю зривати дошки, розкидаючи їх у різні боки, аж поки двері не піддалися моїм невгамовним рукам. Я був весь мокрий і розпалений, по чолу стікали краплі поту, а серце калатало, мов дзвін, у дзвіниці страху та озвіріння. Я вовком ускочив всередину і застиг на місці, як скам’янілий. Нічого не змінилося, усе було на своїх місцях. Лиш на кріслі за письмовим столом, закинувши голову назад і роззявивши великого рота, сиділа сіра постать.

То був я.

І я був мертвий!

af5c269a5b

 

 

Допомога сайту

Картка
4731 1856 1518 3420



коментарі

  1. Валентина :

    Жах.

  2. Admin :

    Справді моторошно …

  3. Анна :

    круто, мені сподобалось) просив смерть – отримав смерть. проте навряд чи там краще

Залишити коментар до Валентина Скасувати коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.



Наша кнопка ///