Роман ВЕЛИКОРОД. Темними стежками

Життя – це нескінченна погоня за метою, яка весь час випереджає тебе на один крок. Життя – це нерозривне коло, і ти в ньому застряг, мов у пастці. Нецікава робота. Заробітку від неї вистачає лиш на стандартний перелік продуктів та комунальних послуг, за які необхідно платити, щоб виживати. Виживати заради тієї ж нецікавої роботи. Дні нічим не відрізняються один від одного: вони перетворюються в розмиту довгу пляму, мов дерева вздовж дороги у вікні вагону. Ті самі люди, ті самі місця. Кожен ранок й кожен вечір. Ти грузнеш у в’язкій рутині свого безглуздого існування. Так, життя – безглузде нерозривне коло.  

Саме в цьому колі застряг Ілля. Черговий робочий тиждень нарешті закінчився. Вдома на нього чекала пуста однокімнатна квартира, де через тонку стінку мешкало подружжя: що чоловік, що жінка – ще ті п’яниці. Повертатись туди в нього не було ніякого бажання.

Ілля не встиг навіть усвідомити, як опинився у парку, що знаходився за кілька кварталів від установи, де він працював. Ноги самі привели його в це місце. В студентські роки він час від часу навідувався сюди то з друзями, то з коханою дівчиною. Друзі, кохана дівчина… Здавалось це було в іншому житті. Туманні ремінісценції – все, що лишилось від тих днів в пам’яті чоловіка.

Парк займав величезну площу на зелених схилах, що зникали в лазурі морських хвиль. Широкі алеї, густа рослинна флора, поміж якої звиваються протоптані стежки, десь над густими кронами дерев височіє чортове колесо, палаючи різнокольоровими вогнями, та розкішний вид на торговий порт з каркасними вежами кранів та сотнями складених, мов конструктор «лего», синіх та червоних контейнерів. Саме таким йому пригадувався парк.

На території побудували декілька футуристичних готелів та розважальних центрів зі скляними стінами, але в цілому парк ніяк не змінився, окрім театру, який закрився через гучний скандал. Про дану трагедію в сфері культури писали в газетах років п’ять тому.

Сидячи на лавці, чоловік спостерігав за тим, як в нічному небі стрімко проносяться хмари. Вони своїми чорними клубами облизували блідий диск місяця. Гілля каштанів та кленів танцювало на невидимих нитках прохолодного вітру. Мертве листя зривалось із них, меланхолічно кружляючи в повітрі. Тут немає місця негативним думкам, тут не існує нагальних проблем. Тільки шелест заповнює простір своєю заспокійливою мелодією. Скільки часу він просидів отак непорушно? Сіро-сині барви сутінок вже давно змінились мороком ночі, але яка різниця? Розставатись із блаженним відчуттям свободи він не поспішав. Такі моменти хочеться зупинити, але вони все одно тікають, немов вода поміж пальців.

Останніх перехожих він бачив більше години тому. Молода парочка, міцно тримаючись за руки, зникла у напрямку майданчика для паркування. Ілля вже й не сподівався кого-небудь побачити, як раптом з темряви вийшов високий худорлявий чоловік в сірому заношеному костюмі. Зі схожої на лампу голови, злипаючись в брудні пучки, звисало непідстрижене сиве волосся.

Бездомний порився рукою в бетонній урні та дістав кілька пластикових пляшок. Кинувши їх подерту картату сумку, чоловік байдуже поплентався далі.

На жаль, сидіти тут вічно Ілля не міг. Купа справ заповнювали майже весь його вільний графік на вихідні. Окрім того, хотілося нарешті виспатись. Пора валити додому – саме такою думкою зазвичай прощаєшся із мандрівкою в безтурботність. Саме такою думкою починається повернення у реальний світ.

Він апатично підійнявся. Голова запаморочилась. Після тривалого сидіння ноги здавались ватними. Не поспішаючи, він минав ліхтар за ліхтарем. Внизу, розсіюючись у легкій мряці, палали жовті вогні корабельних доків.

Занурившись у самоаналіз, він пропустив всі освітлені доріжки у напрямку станції метро та дійшов до старої покинутої споруди. Театр був побудований більше двох сторіч тому. Жодних відомостей про архітектора не лишилося, але ходили чутки, що його особистість зазнала розпаду одразу після завершення проекту.

За характеристиками цю споруду було неможливим віднести до якого-небудь із загальновідомих архітектурних стилів. Вбудовані в масивні брудно-сірі стіни такі ж брудно-сірі пілястри вростали у зигзагоподібний антаблемент. Ідеально гладкі поверхні хаотично змінювались рельєфно-деталізованими барельєфами, на яких, наповзаючи один на одного, обличчя з окам’янілими гримасами паніки перемішувались із усміхненими демонічними пиками.

Ілля вирішив обігнути театр, а потім звернути на одну із алей, котра, як йому пам’яталось, мусила тягнутись аж до проспекту. Він йшов обережно, намагаючись триматись подалі від химерного дітища божевільного творця.

Обличчя виглядали до нудоти бридкими. Кропітлива праця майстра зробила їх настільки живими, що в голові чоловіка навіть відтворювались благаючі стогони про допомогу.

Коли Ілля нарешті дістався протилежної сторони величезного кам’яного еліпсоїда, він з полегшенням зітхнув.

Але де хоча б яка-небудь алея?

Тепер чоловік вже ледь не переходив на біг. Йому хотілось по-швидше покинути це химерне місце. Він з неабияким зусиллям намагався не дивитись у бік проклятої споруди. Він бажав втекти звідси та забути ці стіни, ці гримаси. Геть подалі й ніколи сюди не повертатись. Ніколи більше в житті.

Але він не втримався, мимоволі сковзнувши поглядом по стінам. І…

Воно моргнуло йому. Воно всміхалось.

Але ж вони всі всміхались й раніше. Це просто уява, отруєна страхом. Це лиш ілюзія, – спробував він себе заспокоїти.

Терпіти цей жах стало непосильним для чоловіка. Ілля побіг.

Він стрибнув у темряву поміж покорчених дерев. Стукіт ніг, надривисте дихання і… Сміх? Він спробував абстрагуватись. Так, пригадай стільки на тебе хріні чекає зранку.

Під ногами слабо вимальовувались контури стежки. Це трохи надало йому впевненості і чоловік уповільнив крок. Попереду десь вгорі крізь напівпрозору димку мли виднілись вогні.

Чортове колесо. Так, воно мало б знаходитись десь в тому напрямку. Там би навіть могли бути люди. Гілля проріджувалось, по ліву сторону з’явився паркан. Чоловік почав заспокоюватися. Зараз він просто вскочить у вагон метро і скоро опиниться в своїй безпечній квартирі.

Вогні були все ближче. Туман почав розчинятись.

Крани…

Він знову опинився на тій алеї. Ось місце, де він сидів хвилин десять тому. І знову цей моторошний театр. Невже він помилився? Паніка зароджувалась всередині чоловіка, змішуючись із терпким відчуттям образи.

Наступного разу він пішов у протилежний бік. Побачивши широку дорогу з прямокутними клумбами по центру, він задоволено повернув.

Ті самі лавки, але ж вони всюди однакові…

Ряд задумливих ялин справа закінчувався. Їх змінювали вогні. Спочатку Ілля подумав, що то вікна суміжних з парком будинків, але зрештою в мареві знову виникали металеві каркаси.

Він спробував ще один напрямок, але знову опинився на алеї. Кожна спроба виявлялась марною. Він повертався сюди знову, і знову, і знову…

Безвихідність скрипіла його нервами, що й так були вже на грані, готові от-от розірватись, мов натягнуті струни. Шелест поєднувався з дзвоном в вухах. Кінчики пальців невпинно вібрували. Повітря згущувалось, всі об’єкти навколо віддалялись. Його нудило. Ноги більше не тримали, тому він присів на найближчу лавку.

Він не знав, що робити. Він не розумів, як таке взагалі можливо. Настирливі думки переплітались зі згадками про гротескну посмішку демона у тяжкі вузли. Чоловіка вирвало.

Попри свій слабкий характер, він не здавався. Інстинкти запалювали в ньому нове полум’я надії. Інстинкти ніколи не зраджують. Навіть коли більшу частину твого часу займають думки про самогубство, потрапляючи в екстремальну ситуацію, все одно починаєш тривожитись за свій зад.

Так, інстинкти ніколи не зраджують. М’язи напружені, вони готові діяти. Кров шалено пульсує у скронях. Мозок викидає майже всі ланки ланцюжка мислення, даючи волю інтуїції. Саме тоді зароджується найбільш вірна думка. Думка, яка допомагає вибратись із подібного лайна.

Бездомний. Коли він бачив його в останнє? Півгодини, годину тому? Немає значення, він мусить бути неподалеку.

І він не помилився. Бездомний непорушно стояв на перехресті двох алей, виловлюючи скляним поглядом піщинки, що кружляли в світлі ліхтаря напроти. В цій анемічній люмінесценції його широкий рот скривився в сардонічній посмішці, а потім разом з запалими очами почав провалюватись всередину черепа, утворюючи на блідому обличчі незнайомця чорні дірки.

Ілля тряхнув головою: лице знову стало нормальним.

– Перепрошую. Ви знаєте, як вибратись звідси? Я здається заблукав, – різко заговорив Ілля, але незнайомець залишався індиферентним. Здавалось він перебував у трансі. Ілля помахав рукою перед лицем бездомного. Той повільно повернув голову в його бік і ледь чутно відповів:

– Не знаю. Цей парк… Я тут давно… Можливо років сім… А може й усі десять… Я тут з п’ятдесят першого…

– З п’ятдесят першого? Але…

Хруст кісток закінчив його фразу. Мерзенне до гусячої шкіри рипіння розриву тканин. Величезна тріщина на шиї незнайомця, проростаючи хижими іклами, перетворилась на голодну пащу. Створіння заричало, захлинаючись кров’ю та плямкаючи м’язовими перетяжками:

– ГНИТИ ТОБІ ТУТ! ВІЧНО!

 

Ілля прокинувся в вагоні метро. Своїм активним пробудженням він налякав жінку, котра безтурботно сиділа справа від нього, читаючи якийсь банальний детектив. В’язкий напівкаматозний стан не дозволяв чоловікові збагнути, скільки станцій вже лишилось позаду. Не відпускало його і внутрішнє відчуття занепокоєння.

– Наступна станція: парк Го…

Сміх. Перед очами замерехтіли обезумілі лиця. Шум і дзвін у вухах гризли мозок. Він стояв на платформі у заношеному сірому костюмі. Його рот розтягнувся в демонічній усмішці. Двері вагона із скреготом відчинились. Десятки рук нігтями вчепились в шкіру чоловіка і насильно поволокли його на вихід.

Життя – це нерозривне коло, і ти в ньому застряг, мов у пастці.

Bankoboev.Ru_temnaya_tropa_k_zagadochnomu_zamku

Поділитись ланкою в соціальних мережах

коментарі

  1. Admin сказав:

    Вміє ж автор атмосферу передати …

  2. Очень красивое и “живое” произведение. Не каждый может передать искренность словами, а ты смог) И эмоции орошают чужой разум,- это просто волшебно! Ты молодец!

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *