Сергій СЛАБИК. Кохання до останнього

Точно не пам’ятаю, та хтось казав, що після опівночі нічого хорошого не відбувається. Щодо мене, то до певного моменту я вважав це повною нісенітницею. Тепер вже важко сказати, чи причиною моїх нещасть стало порушення саме цього постулату, чи просто в той вечір саме мені судилось потрапити під могутні жорна всесвіту. Я намагаюсь часто про таке не думати, та коли ти цілими днями просиджуєш на койці, в кімнаті розмірами 2*4, думки мають звичку непрохано просотуватись в твій розум, неначе краплини відходів через іржаву стічну трубу. Особливо в ночі, коли місячне сяйво відбивається решіткою на стіні, спогади про той особливий вечір повертаються у всіх барвах відчуттів. Не сказав би, що починалось все так погано, та все ж… Постарайтесь нічого не робити після опівночі. 

Так, вечір починався чудово. Ресторан на березі моря, легкий бриз і червоний місяць на тлі малинового неба. Неонові вогні відбиваються від бокалів з шампанським. Довелось працювати понаднормово, щоб дозволити собі зводити її в таке місце. Юля. Білий сарафан облягає дивовижне тіло, пишне каштанове волосся розвіюється, магнетичний погляд зачаровує. Ми спілкуємось, ми сміємось, ми танцюємо. Вечір наповнений енергією, п’янкою, еротичною. Ніколи ще не відчував себе таким живим.

В таксі ми ледве стримуємося. Руки починають жити своїм життям, слова набувають нового значення. Водій робить вигляд, що дивиться на дорогу, але час від часу я ловлю його погляди на нас. Байдуже. Чорта з два він коли-небудь таке відчує, спробує. Тож нехай насолоджується своїм ницим вуаєризмом, поки в нього є час. Скоро ми з Юлею опинимося на одинці, і розпочнеться таїнство.

В кімнату ми вриваємось одночасно, ловлячи губи і подихи одне одного, розчиняючись у акті якогось надприродного канібалізму. Руки рвучко зривають одяг, шар за шаром, оголяючи палаючі тіла. Я відчуваю її серцебиття, кожен її глибокий вдих і видих, кожен стогін її проходить по моєму тілу з силою землетрусу. Нарешті я вхожу в неї, і внизу живота проноситься потужний електричний спалах. Довкола нас кімната починає пульсувати, скручуватись в водоверті болю й насолоди, тваринної люті й неземного блаженства. І я бачу зорі.

Я лежу на ліжку. Простирадло просякло потом. Юля в моїх обіймах. Намагаюсь не розбудити її, коли підіймаюсь і направляюся в ванну. Повертаю ручку душа. Вода, не надто холодна, освіжаюча, омиває тіло. В шумі води я не чую як вона заходить, лише коли відчуваю, що її тіло притулилось до мого. Схоже, їй було мало. Ми знову сплітаємось у обіймах. Долонями вона опираються на плитку, спина граційно вигинається. Мої ж руки охоплюють її талію. Я роблю перші поступальні рухи…

Отут пам’ять починає зраджувати.

Досі не пам’ятаю, як це трапилось. Скрегіт нігтів, втрата опори. Я вилітаю з ванної головою донизу. Спалах наднової. Темрява.

Прокидаюсь я вже на підлозі. Світло лампи відбивається на сітківці чорними плямами. Не можу зрозуміти, де знаходжусь. Все довкола пливе. Пробую піднятись, переборюючи пориви нудоти. Тепла цівка крові сповзає по щоці. Кров на змішувачі. (Моя?) Не впевнений. Юля? Зазираю у ванну. Чорт. Цього не може бути.

(Кров).

Це неправда.

(Скільки ж крові).

Тепер пориви нудоти неможливо стримати. Мене перегинає наполовину, живіт скручують невимовні спазми. Холодний піт вкриває все тіло. Потоки з шлунка вириваються назовні, на білу плитку, й килимок для ніг.

Стільки крові. Бляха, вона не може бути живою. Стільки крові. Її волосся перетворилось в червону ганчірку (здається я бачив якісь білі крихти, невже то її кістки?). Та якщо вона жива? Можливо у неї ще б’ється серце, і її ще можливо врятувати? Мені лячно. Я не можу. Просто не можу. Мені лячно дивитись на неї. Це все сон. Якщо я не побачу її, якщо не переконаюсь. Це сон, і якщо я не дивитимусь на неї, то скоро прокинусь. Прокинься!

Я сиджу у кутку, трясучись немов у лихоманці. Перед очима біла плитка. Не в змозі підняти очі. Тишу порушують лише каплі, що падають з крану. І скрегіт нігтів.

Я підіймаю голову і мої очі розширюються від переляку, а з глотки виривається крик невимовного жаху. Спочатку я бачу лиш червоні пальці, що тремтять, тримаючись за край. Потім з’являється лице. Її праве око сповнене жаху, і благання допомогти. Замість лівого ока у неї чорна діра. Вона простягається униз, через лице, розмежовуючи ряд верхніх зубів. Нижніх зубів, як і самої, щелепи я не бачу. Вона намагається видати якісь слова, та виходять самі лиш нелюдські, демонічні звуки.

Тут моя психіка не витримує. Я зриваюся на ноги й вириваю кришку зливного бачка. Важка кераміка чудово лежить в руках. В її єдиному оці я бачу відображення себе і кришки, що опускається їй на голову. Удар. Хруст. Удар. Череп не витримує. Крізь червоне марево я бачу вміст її голови. Удар. Тепер не витримує кришка. Справу я довершую її уламками.

Після опівночі нічого хорошого не відбувається. Тепер, у психлікарні, ці слова стали лейтмотивом у моїй голові. Варіанти того, що все могло трапитись інакше не покидають мене. Особливо уві сні. Там, у вирі ефектів від таблеток та ін’єкцій, я проживаю своє життя заново. Кожного разу по різному. Кожного разу події міняються. Незмінним залишається лиш одне. Скрегіт нігтів по плитці. Інколи він лунає під кінець сну. Інколи він звучить за дверима. Інколи під моїм ліжком.

post-10-1138366311

Поділитись ланкою в соціальних мережах

коментарі

  1. Віктор сказав:

    дуже смішно і лячно, водночас. з парою гідних цитат!

  2. Alisa сказав:

    Дійсно, і сміх, і… ні, не гріх, а острах 🙂
    Такий собі коктейль емоцій)))

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *