Ярослав ШИЛОВИЧ. Давніше за вугілля

Тож ви хочте дізнатись, як я оце зостався без руки й ноги? Ой, ну добре, вмикайте свого діктофона, чи що в вас там? Вже? Гаразд, поїхали. Це було у дев’яносто шостому, як зараз пам’ятаю. Хоча, іноді й хотілося б забути. Та… Не забувається таке, розумієте? Ні, ні, я в порядку, пишіть собі.

Шахти тоді закривались, роботи не було. Тож підробляли в… не буду казать, у кого, бо – самі розумієте… Тоді в нічну зміну, так би мовити, робили ми на шахті, що тоді вважалась типу як закрита, ще за совєтів, але працювали її й тоді по-чорному. Ну, спустились в забій, ясно шо без ліфта, бо економили ж на всьому. Відробили скільки там тре було, працювали як чорти, бо тому ж все мало. Вже підійматись – раптом бах!  

Я вже думав шо всьо, метан. І тут мене як пиз… іззінітє, вдарило по голові, і я в отключці. Приходжу до тями. Бачу – рядом нікого. Я туди-сюди, посвітив – амба, кранти, лише я залишився, в інших тільки ноги стирчать з вугля. Льошку Сивого, тоді ще з нами був, пацан ще зовсім, так йому ващщє… Ну, шо там казать, страшне. І главноє, в мене ще тоді мисль в голові зразу – чи доведеться виживати, ну, як у голод люди виживали. Безумство, знаю, але коли ти під землею, і з освітлення лише ліхтарик, тут вже зовсім інші пріоритети йдуть.

Шо далі, далі став розбирать завал, бо хто там за нами полізе? Дали б жінці шось там, щоб не патякала, так би ми й зникли всі. Та Бог милував. Хоча, я з тих пір, навіть не знаю…

Коротше, не ясно досі, скільки я там длубався, може дня зо два. А може пару годин – там час зовсім по-іншому тече. І тут я вибиваю останню каменюку, все посипалося, і бачу: стою в проході, наче вибрався. Ще посвітив – вроді схоже на те, як ми спускаємось. Взяв у хлопців я ліхтарі – їм вже було байдуже – вилажу потихеньку тим лазом.

І шось я дивлюсь, а повзу я все далі, але не вгору. І так я час повзу, другий повзу, а все ніяк не вверх. Та вже назад повертати було пізно, то так я ліз, ліз, може години три чи чотири, поки сил не бракло. Та потім бачу: прохід ширшає, воздуху вже теж нормально, і я виходжу в якусь стару виробітку, бо там вже й рельси єсть, і трохи ще совєтського обладнання залишилось – але все старе, й видно, що не робоче. Та мені вже байдуже – треба виходити.

Тож пішов вздовж рєльс, там ще пару вагонєток стрітив, і тут чую – шось хрупає під ногами. Я дивлюсь, і от мене як паралізувало – кості. Натурально людські кості: черепа, ребра, руки-ноги, все долі так звалене й лежить. І в вагонєтки зазирнув – повні вагонєтки костей були, можете собі представить? Я тоді навіть згадав, як баба казала, шо як після війни енкеведисти у шахти просто скидали розстріляних, щоб не морочитись з могилами. Я тоді був не вірив, так як побачив – от зразу ніби голос бабин, царствіє їй небесне, почув: а я ж казала!

І не те щоб десять-двадцять кісток: просто море, шо ступить не можна. Прийшлось по мертвим йти, уявляєте? Аж до сьогодні сниться іноді: темрява, тиша, і тільки з-під ніг в мене – хруп… хруп… хруп…

Та кажу ж вам, в порядку я. Давно це вже було. Звичайно, може й перебільшую, як то кажуть «у страха глаза вєлікі». Але, скажу вам, страшно було по-справжньому. Бо як в могилі. І всюди мертві. Але слухайте ж далі, це ще не там трапилось.

А трапилось, що далі я вийшов ну, типу в велику порожнину. Велика виробітка – видно, що відпрацьовували довго, й при тому давно, бо сліди були всюди типу як від кайла старого, не відбійник. Я ще, згадую, подумав, може це ще одна нелегальна виробка, то може десь поряд є вихід. Я туди-сюди – і точно, бачу сходи, вирубані прямо у породі. Став підійматься, та бачу, шось знову не підіймаюсь, а ніби навпаки, спускаюсь ще глибше. Тут я вже став нервувати не по-дитячому, бо вже точно десь може сутки пройшли.

От тоді я й побачив. Двері. Прямо переді мною були такі, типу бункер: стальні двері, сильно ржаві, но сильні – зразу ясно, шо робилося не в наше врем’я. Але не зачинені – я трохи навалився всім корпусом, і відкрив. Тільки ніякого бункеру там не було – лише ще більша печера. І все в костях. Буквально гори скидані – може, десять чи двадцять сіл розстріляних.

І так, не виробітка, а натурально печера з тими, бурулями зверху й знизу. От не знаю, чому я тоді не розвернувся й назад не пішов. Та ніби от не міг, і все. Може я там десь в кінці світло побачив – та чи то як, попер прямо. А далі вже навіть не людські кістки, а чи то корови, чи то бики –здоровезні, я таких не бачив. Теж кості. І далі ще двері. Але навіть не металеві, а якісь… не знаю, як сказать. Ні, не з дерева, і не з породи, точно. Коротше, навалююсь на них теж всією рамою – марно, вони ні туди ні сюди. Я ж кажу, величезні, як у церкві чи шось таке. І тут я вже пам’ятаю погано. Бо як я згадую, ті ворота розчинились… і от тоді я закричав.

Шо я там побачив? Ох, пані журналіст, якби ви те побачили, ви б не питали. Я вам лише так скажу: я в жизні нічого не боявся. Ніколи. Я ж Афган пройшов. Там не боявся, а от тоді я закричав. Ну, шо вам сказать… памятаю лише як я біжав звідти назад по кістякам. І весь час, клянусь вам, весь час воно мене доганяло. Я не чув, як воно біжало. Бо воно не біжало. Воно… рухалося. Ніби заповнювало собою всю трубу – я чув, як тріщать позаду ребра, як ломалися – о, згадав слово! – сталактіти, це все за мною греміло, ніби кінець світу наступив. І я біг, біг, біг… Дерся кудись…

Ну а шо далі? Далі мене знайшли десь кілометрах в п’яти від шахти, вже без руки й ноги. Кажуть, що мене викинуло метаном, та я вам так скажу – такого не бува. І я знаю, що я бачив, можете не посміхатись так. Бо я пам’ятаю це. І скажу вам більше. Воно теж мене пам’ятає. Воно нікого і нічого не забуває. Воно пам’ятає таке, що ніхто не може пам’ятати. Іноді я чую його. Ось, ось як зараз! Чули? Воно там ворухнулося. Та куди ж ви? Гей! Куди ж ви? Стривайте, давайте я вам розкажу про наше село трохи. Стривайте, ви ж забули… Воно чекає там, чуєте?! Там, під землею! Чуєте мене?! На мене, на вас! На всіх! І воно вийде! Рано чи пізно! Червона зірка вже зійшла! Воно вийде!

49819776_pic52

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *